у п'яти сантиметрах від дощу...

Надворі була спека. Так уже є, що після тривалих +17 у хаті, які дарував нам початок травня, 25 градусів видаються неймовірно високою температурою. Так чи інакше, вчора явно було літо. І ми на дачі, розстеливши старі ковдри, вляглись з Вірусею і підставились сонечку. Доцік від мене значно смуглявіший. Таке враження, що вона засмагає навіть крізь одяг. Та і вчора все ніяк не погоджувалась лежати в тіні пляжної парасолі.
Дмитрик розмішував Лего у склянці з піском.
Сергійчик півдня ганяв на свіжому повітрі - і їжачі батарейки сіли, і величезні очка закрились і він заснув просто сидячи. А я взяла Його Їжачість на ручки, віднесла до спальні і накрила прохолодною ковдрочкою.
Коханий ходив між цьогоріч посаджених деревцят, мацав кожне. Люблю це тепло, з яким він дивиться на свої рослинки. Торкається до більших дерев, наче вчитель за руку вітається з учнями-підлітками. А малих деревцят торкається так ніжно - типу "привіт, малюк, як у тебе справи?".
Я лежала і дивилась на зелені агруси на кущі поруч, і думала, що минулоріч зжерла б їх усі (так а чому "б", я ж і зжерла), а зараз гемоглобін чудовий, тож не хочеться зовсім. Ще дивилась на хмари і на картинки, які вони утворюють. Козаки з мечами, динозавр з відкритою пащею, песики якісь. Ще в голові варились на маленькому вогні усілякі екзистенційні роздуми. Донечка нямцяла мене - і раптом стала мякесенька і легесенька. Мурах заснув. Я поклала її зручно, поцілувала у розпашілу щічку. І сама відчула якусь сонливість. Подивилась навколо - побачила, що те віконечко між хмарами, у яке я спостерігала картинки, - останнє на цілому сірому небі. Затягнуло, до дощу... гримнуло... я побігла складати іграшки під навс коло хати. А Віруня під пляжною парасолею так і спала собі. Краплі швиденько почали падати - літні, великі. Татко і Дмитрик побігли під навіс, а я - по доціка. Думала, що ляля настрашилась дощу, а побачила свою Мурашечку спокійнесенько сплячою. не хотілось її забирати. Я згорнула підстелені ковдри з-довкола так, щоби парасоля прикривала їх. Сама лягла на краєчок, згорнувшись навколо лялі, і мої другі 90 добряче поливав приємний дощик. Часом краплі засікали всередину нашої схованки і падали так близько від її личка. І я подумала, що це просто дивовижно - отак міцно, солодко спати у п'яти сантиметрах від дощу. Під рушничком і коло мами.
Чоловік спитав з-під навісу, як ми там. Я витягнула у відповідь руку з піднятим догори великим пальцем. Це було так цікаво - бачити світ так, як бачить його повзаюча дитинка. Такі великі ягідні кущі. Такі неймовірно високі дерева. Така яскраво-зелена, наче з пластику, газонна травичка. І краплі дощу, що з бризками підскокують по ній. Так от чому так сильно хилило в сон - перед дощем. І справді - щойно потім розвиднілось, відразу почулись дрібні їжачі крочки, і дівчиночка завовтузилась.
не перша злива цього року. Та перший раз я побачила її ось так... і ще раз зрозуміла, наскільки багато див навколо...