Хоч серце розривається навпіл, пишу...

Тема у розділі 'Ти + Він', створена користувачем Liliyah Romanova, 6 Березень 2007.

  1. nibysh

    nibysh оптимістка з сумнівами

    flame,
    Оль, ти мусиш йому це сказати( я дуже щаслива що могла моїй мамі сказати багато чого у її останні дні). Ти лишень наважся- воно само поллється. І я ще й досі шкодую про те, про що ми не поговорили і не помовчали з нею. Вже 17років і 7 місяців- а я все ще думаю про це. Могилам наші слова і плачі не потрібні....
     
    • Погоджуюся Погоджуюся x 4
    • Подобається Подобається x 2
  2. flame

    flame невгамовний експериментатор

    Я цілу ніч і цілий день прокручую в голові розмову. Я найбільше боюся, що якщо я почну то воно таааак поллється, що зроблю тільки гірше.
     
    • Погоджуюся Погоджуюся x 1
    • Інформативно Інформативно x 1
  3. nibysh

    nibysh оптимістка з сумнівами

    Краще хай буде гірше, ніж ніяк. Але я не думаю, що буде гірше. То ж любов, навіть якщо якось нетак хтось з вас висловиться- людині властиво прокручувати все знову і знову( кручу наші розмови частенько). важливо, щоб він почув, як ти його любиш..
     
    • Погоджуюся Погоджуюся x 1
  4. Маруся-мама

    Маруся-мама Нєправільная пчєла! Собіраю нєправільний мьод!

    я знаю, що мене не зрозуміють, але це добре, що він буде у госписі. Там йому будуть давати сильні обезболювані і він відійде тихо і в спокої. Повірте, що так воно є.
    А що вам робити... Запитайте себе, а як можна не попрощатись з людиною яка мені така важлива? Про себе скажу, що ми всі знали, що бабця відходить, але прийшли просто щоб побути поруч, просто щоб за руку потримати, помолитись разом в останній раз; щоб вона просто нас побачила, бо говорити вже не могла. Як вона мене тоді тримала за руку. Так сильно!
    Якщо ви боїтесь тої розмови, значить маєте якесь непрощення і образу в душі. Подумайте собі серйозно. А не будете шкодувати, якщо не поговорите? Тільки позитивно і думати не про себе, а що я скажу, а я зроблю гірше, а про нього.
     
    • Погоджуюся Погоджуюся x 5
    • Інформативно Інформативно x 1
  5. flame

    flame невгамовний експериментатор

    він боявся того хоспісу. Завжди казав, що не хоче лежати наколеним кабачком між такими самими овочами. Він зараз всім доказує, що ще рано в хоспіс. А додому не можна забрати, бо процедура оформлення спец сиділки дурнувата.
    я боюся, що просто буду ридати в трубку і не зможу взяти себе в руки. Боюся, що після його "хай, оля", я не зможу з себе витиснути змістовних речень, а тільки душероздираюче виття.
     
    • Погоджуюся Погоджуюся x 3
    • Інформативно Інформативно x 1
  6. Kandya

    Kandya Well-Known Member

    А може справді буде жити? Бо ж рідко вмирають ті, хто насправді вмирати не хочуть.... Бажання жити -- воно є дуже сильним
     
    • Погоджуюся Погоджуюся x 3
    • Подобається Подобається x 2
  7. flame

    flame невгамовний експериментатор

    поговорили. Хоча, то важко назвати розмовою.
     
    • Подобається Подобається x 5
    • Погоджуюся Погоджуюся x 2
    • Зе бест! Зе бест! x 2
    • Інформативно Інформативно x 1
  8. Ligymunka

    Ligymunka Cлiнгoкoнcультант

    Це дуже непросто ... Колись, я дізналася, що мій сусід вуйко Тарас в онколікарні, то не знала про що з ним говорити, як приїду. Вуйко Тарас мене маленькою носив на руках і брав всюди разом зі своїми донечками з собою - на річку, в Яремче , в ліс ... Пам"ятаю, як більше години ходила колами навколо лікарні і боялася зайти....Подзвонила своїй колежанці -монахині і просила поради, як спілкуватися в таких обставинах , то вона мені сказала, пам"ятати про хворобу, а говорити про все так, якби хвороби не було... В палаті ми говорили про футбол, про новини в селі, вуйко Тарас розповідав про те, що помагає класти підлогу в корпусі, де проводиться ремонт і т.д.... Ми розмовляли , сміялися, просто були ... Потім вуйко Тарас пішов провести мене на останню маршрутку і той момент я пам"ятатиму все життя . Старший сивий чоловік обняв мене, розплакався і промовив : " Дякую тобі дитино, я ніколи не забуду, що ти приходила до мене сюди, що ти хотіла побути зі мною тут в цьому страшному місці... " Я ревіла , а в душі дякувала Богові, що дав мені відваги переступити поріг лікарні... Потім я ще приходила до нього додому і вже не було такого страху , було якесь мовчазне розуміння, що людина відходить...
     
    • Подобається x 22
    • Зе бест! x 7
    • Погоджуюся x 3
    • Інформативно x 1
    • мімімі x 1
  9. Monopoliya

    Monopoliya Well-Known Member

    Я не берусь говорити за всіх, бо є різні люди, але як мені показало моє життя, саме так і потрібно робити - не співчувати, не говорити про хворобу, не дивитись через сльози, не оплакувати ще живу людину, хоч може жити лишилось годину.. Людині і так гірко, шкода себе, рідних, шкода за тим, що не встиг зробити чи сказати..
    Якраз тій людині бракує нормального спілкування - про погоду, про футбол, про шмотки, про моду, про море, сусідів, про те що хто садить на городі, як цвітуть дерева, розказати анекдот...
    А для нас це найважче.
    Бо прощання з людиною - то дуже відносно, не завжди то означає поплакати над кимось і поцілувати в ще теплу щоку...
     
    • Погоджуюся Погоджуюся x 13
    • Подобається Подобається x 1
    • Інформативно Інформативно x 1
  10. Маруся-мама

    Маруся-мама Нєправільная пчєла! Собіраю нєправільний мьод!

    Тут всі того дуже бояться. Саме усвідомлення що ти вже лежиш і чекаєш останньої хвилини просто гнітюче. Тішусь, що моя бабця того не знала. Її просто перевели на інший поверх лікарні і ніхто не сказав, що то відділ де вже нічого робити не будуть а тільки чекатимуть.:girl_sad:
     
    • Погоджуюся Погоджуюся x 3
  11. smugastik

    smugastik Well-Known Member

    Кожен раз з болем і жалем читала цю темку , співчувала чужому горю та втратам, а зараз сама тут пишу. Сьогодні вночі не стало мого тата, відмучився, відхворів. Дуже боляче і сумно усвідомлювати те, що він вже ніколи мене не покличе, що ніколи вж не зайде до кімнати, не позвонить і не запитае ; " А ти де знаходишся, коли прийдеш...". Останні дні, тато дуже мучився, тяжко переносив хворобу, два орстанні дні був без свідомості. Вірю і сподіваюся, що скоро він зустрінеться там з моею матусею і тепер вони разом будуть піклуватися про мене і оберігати, але вже з небес. Пробач мені тату, якщо я тебе ображала, дошкуляла, робила боляче. Царство Тобі небесне. Земля пухом.
     
    • Погоджуюся Погоджуюся x 63
    • Подобається Подобається x 4
  12. flame

    flame невгамовний експериментатор

    розмовляла зараз з Алєксом. Тішиться, що перевели в іншу кімнату і що сам в кімнаті. :girl_sad:Голос "бодренький", каже, що постійно до нього хтось приходить і є зрушення, бо перевезли. Не знає, що то за відділення. Добре, що Юрко зміг добитися того переводу, а не відправили в хоспіс.
     
    • Подобається Подобається x 9
    • Погоджуюся Погоджуюся x 3
    • Не подобається Не подобається x 1
  13. kraplynka

    kraplynka реалістка

    Невідоме завжди лякає. Є люди, котрі щасливі в невідомості. Тоді так, відправити їх у хоспіс - це забрати у них ту ілюзію щастя, яка їм є впринципі необхідна. Але, якщо людина й так є свідомою щодо своєї смерті, і якщо це відбувається не тихенько, а в страшних муках навіть попри сильні наркотики - то чи добре тоді, що вона робить це вдома, як у нас? Багато хто не зрозуміє того, бо не доводилося такого пережити. Ми пройшли таке з татом. До кінця не уявляючи, що тата чекає, він вирішив поїхати з мамою доживати віку у сестер, котрі мали допомогти з доглядом в разі потреби. З часом ми з мамою мали переїхати до міста неподалік. Настав час, коли він не зміг вставати, потім взагалі рухатися, а згодом від наркотиків ще буквально марив. Родина мало чим допомагала по факту, і в той період часу доглядом за татом цілодобово займалася мама, дивилася на його муки, що все до купи значно погіршило її стан здоров'я. Знаючи тата, думаю, що якби він знав, що йому і його родині прийдеться пройти, він би сам обрав Хоспіс. В наших реаліях, коли про психологічну підтримку рідних онкохворих мають дбати самі рідні, яким здебільшого залишається не до неї, бо саме лікування раку не є дешевим, коли немає в родині таких, хто може/хоче хоч фізично трохи допомогти, лякає якраз не Хоспіс, а його відсутність.
    Олю, мужності вам, і вашій родині. З в ваших розповідей про вашу родину, яку зустрічала й по інших темах, зрозуміла, що вона у вас дуже дружня. Це надзвичайно важливо, коли потрібно пережити горе. З Божою допомогою маєте прийняти реальність, і жити нормальним життям - саме так, як хотіли б того ваші близькі - живі і на небі.
     
    Останнє редагування: 5 Травень 2015
    • Погоджуюся Погоджуюся x 5
    • Подобається Подобається x 4
  14. Fast

    Fast Well-Known Member

    Один точно є на Котляревського.
     
  15. raspberry

    raspberry Well-Known Member

    Мій дядько знав, що з ним відбувається, але віра, що все буде добре його не полишала. Він постійно молився, дуже хотів жити. Коли лікарі розвели руками, він захотів повернутись додому. Дружина і діти завжди були біля нього. Моя мама - його рідна сестра, останні тижні теж була в них. Я іноді приходила з дітьми, щоб відволікти, потішити його. Він боявся самоти і тішився, що біля нього ми є. Навіть, коли виходили на кухню, він кликав, просив, щоб сиділи біля нього. Чи було б йому краще в хоспісі? Фізично може й так, бо вони там мають такі ліки, які навіть по рецепту в аптеці не купиш. А останні дні вдома були дуже важкі. Але морально йому краще було вдома, в рідних стінах і з найближчими людьми.
    І ми так себе вели з дядьком. Було звичне спілкування, чи просто сиділи поруч. Був момент, коли дядько лікувався ще в Німеччині і нам сказали, що вже все. Був ризик, що він помре там і ми не зможемо його більше побачити. Ми вирішили йому зателефонувати, щоб попрощатись. Мама теж говорила з ним звично, не плачучи, не жаліючи, максимально стримувалась. Але на щастя йому підібрали добрий препарат для хіміотерапії, який дозволив йому повернутись в Україну і пожити ще кілька місяців поруч з рідними.
     
    • Подобається Подобається x 2
    • Погоджуюся Погоджуюся x 1
    • Інформативно Інформативно x 1
  16. kraplynka

    kraplynka реалістка

    Так, є, і давно. Але місць там мало, і втрапити вкрай непросто (принаймні так було донедавна). Але ми той варіант навть не розглядали - тато планував дожити в місті, куди ми мали переїхати на постійно. І ніхто не очікував аж таких мук, і допомога була не такою, на яку розраховували.
    Як на мене таких закладів у нас є вкрай мало враховуючи потребу.

    Не ображайтеся, але все ж ви пишете з позицій суб'єктивного сприйняття тільки певного об'єму почутої вами інформації, та кількагодинних відвідин дядька.
    Передусім вдома хворий має можливість отримати абсолютно ті ж препарати, що й у хоспісі. Лиш певні знеболювальні препарати (приходить додому до хворого) дозволено вводити лише медпрацівнику певного лікувального закладу (безкоштовно).
    Чомусь із цитати виглядає, наче близьких у хоспіс не пускають? Це ж не тюрма.
    Ну і головне - перебіг ракових захворювань є найрізноманітнішім. Ви пишете, що в дядька лиш останні дні були найважчими. А ви собі уявіть такий місяць, два. Коли людина прикута до ліжка, з усіма потребами, що з того випливають. До всього вона марить, мучиться попри знеболювальні, стогне, і так цілодобово. В тата метастази були у кістках, і з того, що нам стало відомо - то найстрашніші муки, коли метастази саме там. Ще в тата був "міцний" організм, і його хворе серце ще так довго терпіло ті муки. Дівчата, не дай Бог таке пережити. Мені здається, що те, свідком чого була - означає пекло на землі. Царство небесне татові...
    Ми всі бажаємо нашим близьким лиш доброго, тому якщо є заклади, в яких можуть морально і фізично підтримати хворого і родину - бачу в тім лиш позитив. Хоспіс призначений для перебування хворих у тяжких станах, а не всіх онкохворих з невтішним прогнозом. Відповідно, для тих, хто при свідомості - перебування там буде гнітючим, а хто вже на тяжких наркотиках - то вже зовсім інше. І це не означає негуманність, чи позбавлення хворого турботи близьких.
     
    Останнє редагування: 8 Травень 2015
    • Погоджуюся Погоджуюся x 9
  17. сніжна

    сніжна Кішка, яка "сама по собі"

    він дуже маленький. Туди потрапити "простому смертному" практично нереально. Колись ми шукали усі можливі варіанти для дідуся, бо його виписали додому вже власне доживати . І він потребував знеболювальних щодня. То в хоспіс було нереально потрапити. Той останній місяць майже щодня просто доводилося викликати швидку, яка колола йому препарати. Бабуся біля нього вимучилася страшенно психологічно- бо там вже було без варіантів, а бути 24 години біля важкохворої людини, яка часом від болю уже не могла адекватно сприймати реалії, хоч при цьому- фізично бути ще сильною - вона сама вже була на грані . 7 місяців вона ночувала біля нього в лікарні ( вона відмовлялася йти від нього хоч на певний час-хіба йшла додому помитися і назад поверталася), 7 операцій під загальним наркозом за той час, а потім ще найважчий місяць з важкохворим вдома.
    --- дописи об"єднано, 8 Травень 2015 ---
    власне. Що в спеціалізованому закладі працюють ті спеціалісти, які знають як зробити "плавний" відхід людини. Психологічно і фізично. Це якраз і гуманно.
     
    • Погоджуюся Погоджуюся x 5
    • Інформативно Інформативно x 1
  18. Sera

    Sera Я хотіла не зовсім так. Та це те, що я хотіла.

    а кому реально?
    ну хто там лежить тоді?
     
  19. сніжна

    сніжна Кішка, яка "сама по собі"

    мені важко сказати, хто туди реально потрапляє.Бо кількість місць там справді обмежена. На кількасот тисячне місто - це краплина в морі. З усіх, кого я знаю, то моя одна знайома туди свою маму влаштовувала. Але і вона сама при посаді, і її чоловік- не останній в медичній сфері.Чи було просто вільне місце чи завдяки зв язкам- не скажу.
     
    • Інформативно Інформативно x 1
  20. MilkiWey

    MilkiWey Well-Known Member

    Декілька років тому моя коліжанка в хоспіс влаштовувала свого свекра. Він вже рік хворів. Що вона натерпілася!!!! Роботу не кинеш, син був в армії, дочка вчилася (чоловік ще давним-давно пішов із сім'ї, а свекор при ній лишився жити). То в обідню перерву гонила додому, після роботи - зразу додому. Видно було, що вона була геть виснажена. Почала шукати, як покласти старого в хоспіс. По великому блату, заплатила за те, щоб поклали, а потім треба було постійно всім платити (суми чималенькі) - і медсестрам, і лікарям. За два місяці в неї пішли шалені гроші. А потім, коли побачили, що вона платити вже не може, то і блат не поміг - виписали додому, сказавши, що починається ремонт (хоча ніякого ремонту не було - треба було приводу, щоб витурити). Вдома він пролежав ще три місяці і помер. От і виходить, що з одного боку то, звичайно полегшення, а з другого - не для пересічних людей ці хоспіси.
     
    • Інформативно Інформативно x 3