Хочу подрузі зробити подарунок.Ми з нею на одній хвилі .Виїхала вона в Сполучені Штати 15 років тому ,ходить у Дім Молитви християн віри євангельської,39 роки.І ось я не знаю що можна таке подарувати невеликого розміру,чого там нема.Її мама буде проїздом у травні в Львові.Дівчата,що порадите?
Я коли їду закордон і треба якийсь маленький і приємний сюрприз, то беру - цікаві цукерки з Майстерні шоколаду, каву - теж є багато варіантів з незвичним для них оформленням і гердан або коралі. Легко везти, займає мало місця, смачно і залишається щось на пам"ять.
І я сюди, накипіло мені щось так за ці роки... Маю зараз одну подругу ще зі шкільних років, дійсно справжню, проте живемо далеко і рідко бачимось та часто по телефону говорим. Але мала інших двох подруг в студентські роки, і такі були щирі стосунки, все розказували одна-одній до дрібниць, всім ділилися, а от після того як я заміж вийшла і дитину народила то таке враження в мене що та дружба тільки мені потрібна, сама дзвоню, сама пишу, сама все розказую і от вже два роки як перестала дзвонити що до одної що до другої і вони мені не дзвонять, нвіть не цікавляться чи ще жива, грубо кажучи((( так обідно і так гірко на душі, я не можу зрозуміти чи то я дружити не вмію чи то вони не були подругами, аналізую постійно ті роки коли ще дружили.... так їх мені не вистачає аж плакати хочеться іноді... але я розумію що то вже навіть знайомими тяжко назвати, от недавно написала одній, як вона там, в відповідь радісні повідомлення, смайлики, пиши-незабувай... а чи то я її забула чи вона мене???? народили от кілька днів тому вона дитину, проте не сказала мені навіть пів-слова, а я як свого родила то самій першій після мами й тата написала...то дійсно лиш мені ту дружбу треба було((( Вибачте за багато слів, треба трохи виговоритись, може тут мене зрозуміють....
В мене схожа ситуація була з подругою зі школи...так що я вас дуже розумію,бо самій так боляче і обідно,що після такої дружби(як то кажуть ми були з першого класу разом)от так розійтись своїми шляхами...
Завжди думала,що дружба це щось таке з фільмів і казок. Нереальне. В моєму випадку розуміння дружби і її цінності прийшло з часом і після багатьох розчарувань. В кожного свої вимоги від дружби. Не люблю теревенити щоденно з подругою, люблю задзвонити раз на місяць, але поговорити по-ділу: що там та й як.
Я дуже Вас розумію, в мене ситуація подібна була спочатку з подругами зі школи і рідного міста - поринула з головою в навчання, згодом з одногрупницями - почала працювати як скажена, що часу не було і сил. А потім довго була безробітна, тяжко було, забагато вільного часу і дурних думок, бракувало тої дружби, не було з ким поділитись-поговорити,порадитись. Тоді я пару раз поплакала трохи, а потім як заспокоїлась і все добре обдумувала, добрих півроку думала, аналізувала. Дійшла до висновку, що найкращими друзями для мене є коханий і рідна сестра, найближчі і найрідніші для мене люди, тим хто був подругами в минулому- вдячна за хороші спогади, навіть якщо побачитись раз на 7 років Минуло вже десь 2 роки з того часу, найкращими друзями досі для мене є мій чоловік і рідна сестра, або щоденник, для того, що не розкажеш комусь з них. І ще подругою стала колишня співробітниця, але скоро можливо наші шляхи розійдуться, а може і ні, час покаже... @Wildcat у вас росте маленький друг, який вам все-все розповідатиме
от в мене теж похоже було. в університеті всі роки дружила з двома подругами. після випуску одна подруга вийшла заміж і майже зникла. коли я виходила заміж, то покликала її до себе на весілля. але і після того вона не сильно давалася чути. не вітала мене 2 роки з днем народження навіть, хоч я її вітала. а зараз вже і я не дзвоню і не вітаю. не знаю чи ще колись побачимось, хібашо на зустрічі одногрупників я не можу сказати, що в мене було багато друзів, але вони були. а зараз то з університетськими подругами не спілкуюся. ще були дві подруги вже після університету ( я вже про історію з ними писала минулого року) ,але вони виявилися не тими людьми, якими себе показували. може дружба і існує ,але вона має бути потрібна обом (якщо дружать двоє наприклад). а якщо хтось вважає себе кращим, вищим чи достойнішим за іншого, то нічого доброго з цього не вийде. всі люди рівні, і такими вони мать бути в дружбі. напевно якщо дружба щира, то не має бути ні заздрощів, ні обвинувачень ні обговорювань за спиною. хочеться вірити, що наш світ не настільки поганий і зіпсований і люди вміють дружити просто так, нічого не вимагаючи.
Були подруги... і напевно, є і зараз. Напевно - бо нема і не було таких, з ким би я ділилась буквально всім. Своє особисте життя я не звикла з кимось обговорювати, хіба в загальних рисах. Та є в мене "подруги", для яких я постійна подушка для плачу і жаління)) Де б не зустріла, коли б не побачились: все в них погано, все не так і в сім"ї, і на роботі, і в фінансах. Не жалію, не підтримую, просто слухаю. Млї поради їм непотрібні, вони їх не послухають)
Та дівчата рідко потребують порад, вони коли проговорюють проблему, то самі знаходять рішення Розкажу і я свою історію про жіночу дружбу. Була у мене гарна хороша найкраща подруга, з якою разом вчились в школі, потім в університеті. Але почала я серйозно зустрічатись з хлопцем, і вона ніби відійшла на задній план, не могла я розірватись між ними двома. Охололи наші стосунки. А тепер бачу, що і погляди на життя у нас зовсім інші, і ніби мало що спільно є у нас. Та сумую я за тим часом. Інколи думаю, може це я не вмію дружити
Недавно одна людина мені сказала, що напевно, в ній щось не так: в неї нема ні одного близького друга. Я відповіла, що в мене таких, щоб все-все розказати теж нема. Найвідвертіше я можу поговорити тільки з донею, вона мене і зрозуміє, і порадить. А потім подумала: а може, нам і непотрібні такі друзі? І нема нічого дивного в тому, що людина не готова з посторонніми обговорювати своє інтимне життя і проблеми. На мій погляд, набагато гірше, коли в колі подруг "міряються" розмірами чоловічих..., обоговорюють секс з різних сторін і таке інше. Знову ж таки: суто на мою думку. Я таке не вмію виносити.
Маю двох доволі близьких подруг ще зі шкільної парти (з однією здружились ще в 2 класі - то вже 20 років скоро нашій дружбі, з іншою - років у 13-14). Пройшли багато чого. Сварки, непорозуміння, охолодження стосунків... Зараз у всіх нас маленькі діти, вони обидві на роботі, побачитись не часто вдається, але це просто такий період. Не скажу, що зідзвонюємось щодня, а не бачитись можемо і по кілька тижнів, але те, що вони двоє в принципі існують, дуже гріє мою душу. І сама переживаю за них, майже як за себе, і знаю, що можу розраховувати на їх підтримку. Ділимось майже всім. "Розмірами чоловічих ..." ніколи не мірялись, хоча і про стосунки з чоловіками говоримо. Помітила, що зараз впустити людину у своє життя мені набагато важче, ніж тоді було. Навряд у мене з*являться ще такі ж близькі люди, хоча приятелів "наживаю" регулярно. Вдячна Богу, за те, що дав мені друзів.
Є в мене одна коліжанка. Ми жили по сусідству, разом в юності трохи волочились. Ніби дружили. Потім вона вийшла заміж. Народила дитину. Про народження малявки я дізналась на третій день і то "привіт, слухай я вже тут народила. Мені потрібна якась-там олійка. Мама після ремонту миє кімнату, чоловік зайнятий. Привези мені". Мені дуже образливо було. Я старалась і в жк з нею ходити і якось підтримувати її і т.д. Потім на хрестини мене не запросили бо серед 20 гостей мені не знайшлось місця. ПІсля свята подзвонила "ну ходи подивись на малу". Потім було в неї день народження яке святкувалось вдома і на яке мене запросили опосля, посадили за стіл з недоїдками і пригощали. Моя мама періодично була в шоці і дуже злилась, що я підтримую з нею стосунки (а я не те, щоб підтримувала, просто не вміла відмовити). Потім я вийшла заміж, переїхала. Ми рідко спілкувались. Потім ніби трохи відновили. Тепер іноді я приїжджаю до неї з дітьми в гості. Вона живе за містом і зараз своєї машини немає, тому іноді ми з дітьми приїжджали за ними (по проханню коліжанки), щоб вигуляти їх по місту. Сьогодні дзвінок: "ми приїхали в місто на машині разом з М погуляти в парку, потім в кафе пообідати, ти, може, приєднаєшся до нас?". Я приєдналась бо на вулиці сонячно, а ми з дітьми беззмістовно товклись по дому і невідомо коли б пішли гуляти. Але поки ми зібрались і приїхали (бо ще й місце для парковки знайти нереально) то більше години пройшло. А вони вже і погуляли і дообідували. То ми ще разом з пів години погуляли. Мені з того всього черговий раз якось неприємно стало. Якщо їй хотілось нашої компанії то чому б не подзвонити ще коли вони збирались? А потім виявилось, що це ще й звечора спланована прогулянка була. Чомусь перед очима встала та картинка зі столом з брудними тарілками і недоїдками. П.С. То так, думки вголос. Просто неприємно було.
@Натуля вочевидь та "подруга" вас таки використовує, як запасний варіант. Ніби як є то є (а чого б не порозважатись), але не більше. А запрошувати до столу "опосля" то справді "не альо" якось. Якщо вам з нею цікаво і хочете трохи прояснити ситуацію, то спробуйте перші щось їй запропонувати (зустрітись, або щоб вона до вас прийшла), попросіть про якусь послугу, врешті-решт (ви ж пишете що не раз її підтримували). От і побачите її реальні дії. Чи приїде до вас і допоможе, чи буде "морозитись" і знайде купу відмазок. Ось і буде вам відповідь
А ми щось з кращою подругою геть розійшлись і в думках, і у всьому. Навіть не можу сказати чому. Різні способи життя, мислення, пріорітетів і т.д. І жаль мені, бо дружимо ще зі школи У Вас таке було?
У мене таке є. Якось поступово розходилися думки і т.п. І от в один момент ми вже чужі люди( Печаль, бо стільки з людиною пережила Надіслано від мого Lenovo A2010-a, використовуючи Tapatalk
І у мене так було )) Ще як почали зустрічатись з чоловіком, вона ображалась що не проводжу з нею достатньо часу. А потім з"явились різні інтереси, інші знайомства. А зараз спільних фактично і не залишилось Ми ж не дерева, рухаємось постійно вперед, змінюємся, це не є погано. Вважаю, що всі зміни на краще. З"являться значить нові люди і нові друзі.
А в нас дивний етап. Не буду бачити-чути свою коліжаночку цілий місяць! Здавалось, як я то переживу? А от вже 10днів і я не сумую... Мене це насторожує і лякає трохи. Чи це ритм життя, чи ми таки віддаляємося не лише тереторіально?
От в мене аналогічна ситуація і дійсно так обідно,бо як то кажуть "ми були з першого класу разом"А потім сама не розумію чому,спілкування було вже не тим,якимсь таким холодним і інакшим.Навіть нема про що поговорити.Хоча згадати є багато хорошого...
