@Supernatural, я можу помилятися, але мені у вашому випадку ключовою причиною ваших вагань видається те, що ви не знаєте, чи готові виділити ще частинку власного особистого часу для ще однієї дитини, і до того, скільки вашого часу і простору потребуватимуть обоє діточок сукупно. І хто б вам що тут на власному прикладі не писав - ніц то вам не дасть. Бо всі адекватні дають собі раду - тільки питання в тім, за яких обставин, і з яким настрОєм. І якщо ви чесно собі зізнаєтеся, що ви не готові до "ключового" - краще свідомо не планувати, аби потім не картатися і не нервуватися. Але є ще й альтернативні виходи - для "всевстигання" можна наймати няню, мати поряд бабусю, хатню робітницю, які дадуть вам додатковий час власне для себе самої - лиш мати на то бажання і можливості. І при цьому можна цілком залишатися хорошою мамою.
Я і погоджусь з вами і ні. Це правильно, що дитина має бути собою. І вона нікому нічого не винна. Але повага до батьків - це навіть не обов"язок, це щось метафізичне, що просто має бути і все тут. І вони мають право кидати речі. Але якщо вони поважають при цьому батьків, вони ніколи не будуть кидати речі, якщо батькам це неприємно. В своїй кімнаті - ок. Ну це вже трохи перегин виходить. Я не люблю срач, наприклад, але діти мої люблять і розводять безлад. То діти мають право смітити, бо вони нічого нікому не винні, а батьки, мають терпіти, чи прибирати за тими дітьми. Сім"я це не хтось звреху, а коли всі на одному рівні. Але зараз в суспільстві я бачу перегин і з боку батьків і дітей. Направду сумно. Бо батьки думають, що можуть вказувати дітям що їм в житті робити і ким їм бути. А діти теж не відстають: послати маму чи тата такими словами, що я, навіть, не чула - теж цілком часто буває.
Я про готовність хочу сказати ))) Можна відчувати себе готовою, а дитина народжується і упс - жінка відчуває, що не готова насправді. А можна відчуввати, що не готова, а до народження дитини тараканів поганяли, підготувались і все пішло як по маслу.
Вони навіть не пов*язують перше з другим. У дітей не має такого розуміння. Якщо батьки ставлять між такими речима знак дорівнює, то батьки-диктатори. Якщо ми любимо дітей, то нас не буде зачіпати те, що вони порозкидали речі. Ми зможемо спокійно, без обвинувачень і наїздів, про це їм сказати і вони приберуть за собою. Якщо ж ми обурюємось такою поведінкою, тоді це вже диктатура пролетаріату. Правдивого зв*язку між дітьми і батьками не буде. Так вони перестануть кидати речі на підлогу, будуть боятись обурити чи образити маму, але глибокої любові вже не буде. Мені особисто важливіше розуміння, що я зараз дитина, і я шаную свою маму і її працю, і допомагаю їй з любові, а не тому, що вона мені влаштує за розкидані речі. Я відчуваю, що деякі мами можуть ого-го що влаштувати. Ні, не криком, а такий психологічний терор, що мама нє гарюй! А ще хтіла м додати, що тема нагадує кавалок про молоду яка на весіллі пішла до вітру і побачила сокиру, так бідака призвела до того, що все весілля плакало. Ох, ті жінки!
Я теж думки, що дітей час від часом треба добре нагинати і давати зрозуміти, що вони таки діти. Та важливо, щоб батьки тих дітей адекватно виховували. А не так- все просрали, а потім строять. Ой- виховання- то таки важка тема. Ну до Уляни Гукасової особисто мені як до Києва пішки. Я наразі не зустрічала в своєму житті жінки з такою сильною енергією Мами. В лютому мені світ послав такого ж чоловіка в оточення. Хоч бачу тепер, що такі люди точно існують))). Тому на неї я б в житті не рівнялася. Я б не плутала видання речей на підлогу як вияв непокори, там ще чогось і постійному роблені безладу по всій хаті. Особливо як дитині вже більше 4-5 рочків. Ну я і не плутаю. Малий як злиться- то най собі швиряє. А так то я ще з осені в половині разів ходжу за ним і пояснюю, що мені важко цілодобово за ним прибирати. І що від того я з ним менше граюся, гуляю і т.д. Я все таки мама, а не прибиральниця. Ну якось так.
Я теж ходжу і пояснюю. І про особистий прості гггг теж. Бо в нас однокімнатна квартира, і малий любить вдертися чи то в спальню, чи то в ванну нагло і безцеремонно, коли я можу бути зайнята своїми особистими справами. Я вже таки добилась того, що він стукає і питає, чи можна, перш ніж зайти. Речі теж змушую прибирати і іграшки, ну бо він має поважати мене і те, що я не хочу жити в срачі, і що хочу, щоб мій простір поважали. Тому я не дуже розумію отого, про що писала Женічка - лишити двері в душ відкритими, щоб дитина не волала. Ну це мені якось дико. Одне діло, коли це 1-2 роки дитині, а інше 3-5. Вони вже цілком можуть зрозуміти, що таке особистий час і простір. Але я зараз часто бачу навпаки. Як дітьо сяде на голову мамі і поганяє. В подруги малому 6 років і він спокійно може зайти до неї в спальню/туалет без стуку і щось нагло почати вимагати
У мене діти не валають під душем. Та й одно чи дворічних дітей я теж не маю. Моі діти розуміють, що мама миється. А двері ми всі не закриваємо, бо тоді й до туалету ніхто не попаде. Швидше, видається диким, коли діти валають під закритими дверми, а мама миються під той крик, бо то іі особистий простір. Ну й не забуваймо, що наші діти є нашим відзеркаленням.
Ну в нас ситуація цікава. Душо-туалет зразу навпроти вікна в двір, де завжди купа сусідів. І якщо хтось шастає туди-сюди, чи просто лишає відкриті двері, то картина ну дуже гарна Ну і не знаю як кому, але отака звичка мого малого, що йому раптом стає все від мене і туалету потрібно саме в ті 20 хв, коли я миюсь, мене просто убиває Ну бо от весь день не треба було, а тут раптом і руки мити і пісяти, і слона забрати, і мене щось дико важливе спитати Тому я за замок на дверях в душ чи ванну Ніц нікому не станеться, як 10-15 хвилин потерплять і не будуть в ванну пхатися. Ну і про волати... Ну чого дитині волати, як мама в ванній? Якщо дитині пояснити що мама іде митися, а не просто ничком шмигнути в ту ванну. Я малого не пускала в ванну десь з 2 років, коли я миюсь. Не тому, що я жадіна-гов"ядіна, а просто тому, що йому це перетворювалось в забавку: то кораблики мені попускати, поки я миюсь, то пінки налити, то іграшки мені туди запуляти і бавитися... Ну може кому і подобається, але я від того просто казилась. І легше було просто не пустити, закривши двері, бо "вигнати" з ванни було нереально, як попаде. І з часом він зрозумів і вже не заходить. І чекає, поки помиюсь я чи чоловік.
Мабуть. Я звісно не дуже сильно слідкую за семантикою, та тут головне суть. Імхо діти мають знати своє місце. Ієрархії ще ніхто не відміняв.
ой, то вже такі офтопи пішли.. Погоджуюсь. Що закладеш в ту дитину змалку - то і буде. Як було написано в одних непоганих правилах для батьків - і колись його дружина буде вам за це вдячна. Мій малий - це моє віддзеркалення. Мене навіть і близько не привчили в дитинстві, що можна самому складати речі в шафу або прибрати зі столу зайві книжки, коли робиш уроки, а на кухню я ходила тільки щоб поїсти і залишити тарілку на столі. По собі скажу, з цим важко самому боротись вже в дорослому віці, і нестача отих добрих звичок так нормально ускладнює життя. Тому коли на столі валом книжки, альбоми, іграшки і кавалки пазлів, а пора робити уроки, то все це добро складається звідти у місце, де воно нікому не заважає. Якщо дитина сідає на крісло, то не сідає на кинуті там майки-підштанці-сорочки. Чисте - в шафу, брудне - в пральку. Бо я не маю намірів до 18 років раптом знаходити в шухляді непрані шкарпетони, брудні чашки на поличках і шукати бозна-де підручники. І тим більше не піду за ним на роботу розбирати гори документів. Ні, я можу взагалі на то забити і в принципі не думати про срач в його кімнаті, хай самовиражається і проводить там археологічні розкопки з вигуками "ти не бачила мої окуляри?". Мені просто його шкода, хай вчиться собі хоч трохи давати раду самостійно. Та й взагалі оте розкидання всього повсюди - то не дуже гарно по відношенню до тих, хто з тобою живе, правда? Я не обурююсь і не влаштовую йому терор, я пояснюю, що краще, зручніше і простіше знаходити щось і користуватись ним, коли воно має своє місце (або коли хоч приблизно уявляєш де шукати ) Тому розкопки в нас все рідше і рідше )) Якщо чесно, я не можу сказати, що у нас є чітка ієрархія і безумовне домінування дорослих. Якось вдається бути дитині і подружкою, і авторитетом. Але в нас ще підлітковий вік попереду, не будемо загадувати, як воно далі буде, можливо, все реально гарно поєднувати А стосовно дитини у ванні-туалеті, коли я миюся чи "думаю" - ні-ко-ли. Не знаю, що гірше для дитини - психотравма від 5 хв. на самоті під туалетом, чи нерозуміння того, що є речі, які прийнято робити без спостерігачів, коли підростаєш. То нагадує добрий совковий звичай водити всю групу колективно в туалет по 3 хлопця на 1 унітаз і дівчаток - на сусідній. Ай-я-яй, як інтересно. ))
Не зовсім про другу дитину, але доволі адекватне непогане відео психолога щодо дітей, планування, чайлд-фрі та інших цікавих аспектів. Розклала все "по полочках"
Знаєте, як правило дітки зявляються якось так несподівано, хочемо ми того чи ні в даний момент, але я не чула і не знаю людей які би не тішилися появі малятку, все приходить згодом, розуміння і любов. Тому все приходить з часом...
ВУоно то так. А є тут такі, що доволі свідомо не планували і не хотіли другої дитини, а потім, за якийсь час вже, враз передумали і свідомо захотіли, спланували (з позитивним результатом). Чи це рідкість? Просто недавно взнала ще в одних знайомих народилась мала з 10-річною різницею у віці з старшою дитиною. До того виглядало що вони вирішили мати 1 дитину. Там сарша вже у ВУЗ вступила, і тепер в них "все по новому" знов, наче "друга молодість". Не знаю як там було (так вийшло чи планували), але все добре, і всі щасливі. От зараз диинціі року ще немає, а поїхали відпочивати всі разом. У батьків там вік біля 40 (точно не знаю). А деякі новомодні психологи навіть мають теорію, що є така категорія жінок, що народжують диину за дитиною, щоб засидітись у декреті, і таким чином реалізують свою певну соціофобію (бут в колективі, на роботі, між людьми та ін.), що може закінчитись потім неврозом. Так що все-таки у цих всіх бажаннях треба бути дуже щищою перед собою, щоб діти (одне чи більше) були в любові і дійсно щасливими, з щасливою задоволеною мамою.
о, це так мило якщо до 35 працюєш і досягаєш успіху - отже, боїшся дітей. Якщо народжуєш з різницею менше 5 років - соціофоб. Будь-які зміни способу життя і взагалі зміни в житті - це крок, що вимагає сміливості і сил. Піти в перший декрет - це різкі зміни. Почати працювати після того, як кілька років займаєшся лише домом і дітьми - теж зміни. Одні зі змін в житті, і далеко не найважчі і не найгірші.
Та ні, наразі і планувати не починали. Але тут на ДП так мило про все це пишуть, що іноді задумуюсь на цим питанням))
я всегда хотела детей и всегда думала,что буду отличной мамойкак же я ошибаласья мамаша так себе.. и второго ребенка категорически не хочу но я работаю над собой))
стесняюсь спросить: каким образом ? . Так как по мне- это либо само приходит ( этакое "озарение"), либо никак. Вот у меня второй случай. Если к 38 годам так и не созрела ( надежда раньше еще была исправиться , то вряд ли можно надеяться, что что-то нормальное стукнет в голову уже после 40-ка . НЕт, я люблю детей. Но не 24 часа в сутки И честно, мне так хорошо с одним ребенком. Остальное "детолюбие" добирается за счет маленьких племянников, крестников . Это как раз тот вариант, что не 24 часа в сутки Семья эгоистов прям . Не, Мамой ( в большом понимании) нужно родиться.Это в твоем сердце должно быть столько нерастраченной и нереализованной любви, что прям "прет". Что этой любви хватает на всех деток- 2,3,4....И не с того момента, когда они уже родились, а до того, как еще только об этом думаешь. А если об этом даже не думаешь, то это - уже безнадежно ( в моем случае)
