Хоч серце розривається навпіл, пишу...

хоспіс то не лікарня - там людям хворим на рак полегшують останні дні, тому смерть там завжди прогнозована (але тільки для тих, хто має чим платити!!!!!)

 

Сьогодні вже 17 років без тата...

 

от і все... Вчора в обід впав в кому. Катя мені відразу передзвонила, то я ще попросила її прикласти трубку йому до вуха і сподіваюся він почув все, що я сказала і за що подякувала. Помер годину тому.

 

Нема тепер у мене бабусі...
Найважче зараз дідусю...він втратив людину, з якою прожив разом 57 років
хоч я жодного разу не чула, що він говорив бабусі, як він любить, але любив він сильно

Пишу і плачу...

 

І моэї бабусі вже нема. Але мені спокійно, ми гарно попрощались з нею.

 

І у мене вже не стало бабусі ,пішла до діда на цвинтар і там померла.
Бабуся була дуже побожною жінкою тому смерті не боялася, була готова до неї і все вже навіть мала для себе і наскладені гроші на похорон. А я от не готова її відпустити, ще бодай один раз потримати її за руку , нагодувати теплою вечерею, помити спину, заглянути в її ласкаві очі...
Бабусю я так сумую, я так сумуватиму за тобою моя ріднесенька, моя мила бабусю. Ти була найкращою бабунею. Спочивай з миром!

 

В мене стався викидень. Вагітність була завмерла.
Ніч. Кров. Топольна. 8 поверх. 5 палата. 4 ліжко. УЗД - плоду вже нема і то давно... Я стікала кров`ю, але сподівалася, що плід живий. На мене кричали, що я зараз стічу вся, писала відмову, 2 втрати свідомості. Дочекалася УЗД. Спасати нічого... Далі стало все одно...Чоловік був завжди поруч, не знаю, як я виглядала і ЩО він пережив.
Я вже вдома, підпухла від крапельниць і поколота всюди. Я виплакана і вже майже спокійна.
Прошу не ставити оцінок в цьому пості. Хто прочитав, прочитано і все. Ви постояли поруч і так підтримали. Дякую.

Я дуже вдячна, дівчатка, за підтримку у приват. Плід завмер на 8-9 тижні, ні я, ні лікарі так його і не побачили... вже... Причини ніхто не знає і не скаже. Так сталося... Буду лікуватися, перевірятися. Хотілося б взнати причину, але... я така якась спустошена... Мені все-одно, мій живіт пустий.
Дякую за ваші, я знаю, щирі співчуття. Я вас всіх люблю і бережіть себе, особливо вагітні, особливо на 10 тижні. Він якийсь критичний. І ще - коричневі виділення, навіть малюпусенькі - це НЕ нормально для вагітної, бігом до лікарні! Я буду в порядку, в мене є дві донечки, інакше я б здуріла, напевно.

 

Сьогодні 24 роки як не стало моеї мами, навіть зараз ( хоча прошло вже стільки часу) мені її не вистачає, не вистачає її присутності, поради, підтримки. Шкода, що мама ніколи не побачить мого чоловіка, синочка ( так склалося, що в мого малого не має жодної бабусі, він навіть в дитячому садочку казав ; " Буду просити, щоб Миколай приніс мені хоч одну бабусю, всі дітки мають бабусю а я ні..") бережіть дівчатка своїх мамусь, цінуйте,піклуйтесь, пробачайте навіть тоді, коли вони бувають не праві. Бо маму ніхто і ніколи не замінить.

 

Вчора був рік, як померла моя бабця...
Життя обірвалось в одну мить... неочікувано...

 

Щойно довідалась, що півроку тому померла моя однокласниця. Стало зле, викликала швидку і померла. Отак. А я тоді була в своєму горі, однокласники не змогли зі мною зв'язатися... Почуваю себе рідкісною поганкою

 

Нині зранку помер мій таточко...не стало на 62 році життя...
серце розривається від болю і сльози весь день...
як ми тепер будемо без нього?...
мій тато все був за сім"ю і все для сім"ї...
таких мужчин як татко - одиниці...
серце розривається від горя та непоправноі втрати

 

Сьогодні зранку не стало моєї бабусі. Пишу цей допис, ще не побачивши її неживою, щоб, можливо, підвести певну риску. Навіть не знаю, як то висловити. Відчуваю, що.. не серце розривається, а такий.. безмежний смуток від того, що багато важливих слів так і залишилися несказаними. Так багато справ - не зробленими. І якось дивно, що не буде більше. Нічого.
Так сталося через певні обставини, що з бабцею, як і з рештою татової родини, ми не були особливо близькі, я чомусь завжди відчувала себе тою "дальшою" онукою, але менше з тим.
Бабуся була особливою жінкою. Прожила важке життя: пройшла через війну, примусові роботи в Німеччині, заслання рідних до Сибіру, поховала чоловіка, двох дітей і онуку. Лише останні кілька років не працювала і рік, як ходила з паличкою. Лише цього року не їздила на город. Як вона любила землю!! Це було її все, навіть босоніж пройтися і подивитися, як ростуть плоди її праці.. Дуже боялася "лежати" і бути тягарем для нас. Сама все готувала, ще й пекла. Оце закрутила огірки.. І говорила, що приготує фаршировану рибу (о, яка то була риба!..) на річницю смерті дочки. А натомість будуть її поминки..
Бабця ніколи не була "емоційною і милою" жіночкою, все тримала в собі і радше би "шлякувала", ніж висловила радість )) Ну, але напевно, якби брати собі все до серця, то як можна було би пережити все те, що їй було дано? В цьому ми дещо схожі (та ще, кажуть, я копія бабці в молодості). Через таку стриманість похвала від неї - це було щось особливе. Завжди аліганцько вбрана, ладнє учесана, так любила компліменти, хоча завжди відповідала на них "та яке там, стара баба.." Раніше ще й казала, що як треба буде ходити з паличкою, то з хати не вийде, бо їй буде встидно. )) Навесні зробила (так, ніби щось відчувала..) чи не єдину з тих свіжіших, портретну знимку в ательє - малесенька погідна бабусенька, як писаночка..
Мала багацько коліжанок, але ніколи не "сиділа на лавочці", бо мала "повно роботи, і нема часу язиком чесати" і тішилася, коли її щороку вітали з роботи - "пам"ятають!" Найбільшими святами для неї були День Незалежності (обов"язкова прогулянка в центр!) і 9 травня. Як вона казала "боронь Боже вам знати, що таке війна, ви собі не уявляєте, яке то було щастя, що вона закінчилася".
Може, через те, що пережила важкі роки, була ощадливою, і знала ціну грошам. Часом її ощадливість виглядала для нас дивною в певних проявах, але!! Бабця принципово завжди була фінансово незалежною і гідно прожила своє життя.
Цього року часто казала, що вже втомилася, не має здоров"я і певно вже буде вмирала. Померла в переддень великого свята. Після обширного інфаркту, в лікарні: дала детальні інструкції по похорону, заснула і вже не прокинулася.
Бабцю, ти прожила довге, ніби просте, але таке складне життя, в якому було багато болю і несправедливості, але також тепла і любові. Спи спокійно.

 

Тримайся рідненька, як звати Тата ???

 

Галюня! Тримайся, впевнена, що Твій тато, так як і Ти, щирий, добрий, готовий в будь- який момент прийти на допомогу, а Господь завжди допомагає таким людям, спільна молитва і віра дійсно творять дива. Мужності, сили та віри Вам

 

У мого сусіда був такий діагноз, після операції ще жив багато років, так що зберіть волю в кулак і не розкисайте, з Божою допомогою все має бути добре.

 

Самборская Алина 3 годика ХОРДОМА (РАК)
Наша Искорка стала Ангелом... Любим тебя!!!!!


Дорогие наши друзья, никогда не приходило в голову, что придется писать такие слова, слезы капают, душа плачет...
НАША АЛИНОЧКА СТАЛА АНГЕЛОМ... Замечательным белым ангелом, который сидит на облачке и наблюдает за слезами и печалью своих близких. Алиночка ушла в мир, где нет боли, зла, зависти и ненависти. Наш Ангелочек не испытывает больше боли и мучений! Писать это настолько трудно, сердце разрывается на куски. Алиночка прожила такую короткую жизнь, но она за свои 3 годика успела сделать больше, чем многие из нас не успевает за свою земную жизнь. Алинка принесла столько радости родным и окружающим ее людям, она собрала вокруг себя тысячи людей, которые ее полюбили, тысячи людей, которые жили ею уже больше года времени. Это просто невероятный ребенок, мужеством и жаждой к жизни которой восхищалось такое большое количество людей.

 

Вчора ми поховали нашого півторамісячного сина Ярчика. Поховали наше маленьке сонечко через злочинну халатність і відстуність кваліфікованої медичної допомоги.
Кілька тижнів тому Ярчик захворів на кашлюк. Знаючи, наскільки ця хвороба небезпечна для півторамісячних дітей, як тільки в дитини сталися перші приступи апное, ми в понеділок, 28 грудня, звернулись в інфекційну лікарню за допомогою. Нас заспокоїли, що стан дитини не важкий, і щоб попередити ускладення, сина поклали у відділення інтенсивної терапії під постійний нагляд спеціалістів і "відповідальність" лікарів. Дитині призначили стандартний набір - антибіотик і синекод, для пригнічення кашлю.
У вівторок зранку, 29 грудня, зробили рентген, сказали, що нічого страшного немає - лише дуже незначне запалення легень і легка дихальна недостатність, але в цілому нічого страшного, він ж під наглядом спеціалістів. Під вечір вівторка, незважаючи на ліки, напади частішали. Однак Ярчикові продовжували давати стандартний набір ліків + літичну суміш, через що син постійно перебував у напівсонному стані.
У середу зранку, 30 грудня, почали використовувати кисневу маску. Напади ставали все сильнішими та тривалішими, але лікар, який чергував у середу і молодший медичний персонал, всупереч здоровому глузду абсолютно нічого не робив, щоб хоч якось виводити сина з тих нападів.
Якщо у попередні дні медики під час нападів проводили постукування по спинці, щоб допомогти синові відкашляти слиз, інші маніпуляції, щоб скоротити приступ, то у середу медперсонал просто стояв і спостерігав як Ярчик задихається, синіє, втрачає від нападів свідомість. Тільки після втрати свідомості медперсонал накладав на обличчя маску з помпою і починали його відкачувати. На всі мої благання хоч щось зробити і рятувати дитину, мені в грубій фомі відповідали, що нічого робити не треба, то така хвороба, треба чекати і він сам все відкашляє.
Стан дитини погіршувався на очах, дитина під час нападів ставала баклажанного кольору, я благала зробити хоч щось, а мені говорили що "це така хвороба". Коли я о 21-ій годині прийшла годувати дитину, Ярчик вже лежав обколотий заспокійливим в напівпритомному стані, білий як простирадло і з синіми нігтиками. Зіниці були неприродньо звужені, і при затінені рукою не розширювались. Я була в істериці, покликала лікаря, звернула його увагу на колір нігтів і звужені зіниці. Лікар на мене накричав, сказав що це добре що зіниці звужені, і треба чекати далі, і взагалі "що ви від мене хочете?". А я хотіла, щоб моїй дитині надавалась адекватна медична допомога, щоб мого сина, маючи для цього всі засоби і обладнання рятували.
Вже о 1-ій ночі 31 грудня мене до дитини не пустили. Лікар повідомив, що стан різко погіршився і дитина знаходиться на штучній вентиляції легень. Коли вони вводили трубку в дихальні шляхи, виявилось що в бронхах був згусток зеленого слизу, який перекривав дихальні шляхи. Вони бронхи санували і підключили дитину до аппарату. Ще кілька раз вночі я приносила дитині сціджене молоко та мене більше до нього не пустили. А зранку 31 грудня повідомили, що "на жаль, сталося найгірше". Вони героїчно декілька раз запускали серце, зробили "все що могли", але о 8-ій ранку моя дитина померла.
Згідно висновку патанатомії моя дитина померла від набряку мозку внаслідок кисневого голодування. Тобто у відділені інтенсивної терапії за три дні моїй дитині не відтягнули слиз з дихальних шляхів, не переконались, що дихальні шляхи чисті, довели до набряку мозку і почали реанімувати, коли було вже занадто пізно.
Жах ситуації у повній безправності пацієнтів в реанімації. Я мала можливість все це бачити тільки тому, що моя дитина знаходилась на грудному вигодовуванні, і мене мусіли пускали її годувати. Інші ж батьки мають всі шанси, віддавши дитину таким горе-лікарям, ніразу після того її не побачивши, почути "ми зробили все що могли, але сталося найгірше". Лікар-вбивця, який довів мою дитину до такого стану Pavel ChernenkoПавел Черненко | Facebook

 

Я не знаю навіть як висловити Вам співчуття в такому безмежному горі, допис розірвав і моє серце... Я дуже Вам співчуваю, безмежно, дуже Вас люблю і дуже хочу Вас підтримати ... Самі найглибші співчуття та Божої підтримки та надії...