Не дуже зрозуміла до чого це...Але все переважно починається з цікавого спілкування....З жінкою не так приємно і не так просто, в жінки вічно проблеми і претензії...Плюс спільна діяльність дуже об'єднує...Але це все лише мариво, яке вмить тане коли вже пізно... --- дописи об"єднано, 1 Грудень 2017 --- @Selfless то чому ж Вам так так екскурсія треба....Ви головне собі то зрозумійте.
Екскурсія в навчальний заклад?! Бо я собі уявила холостяцькі посиденьки, на які страшно відпустити коханого без контролю, і образливо сидіти вдома, поки він розважається по повній )) Добре, що Ви самі бачите проблему не тільки в його діях, але і у своєму сприйнятті ситуації. Порозуміння вам!
До чого я веду, дружіть звісно, при умові що Ваш партнер не ревнує...І не давайте приводів до ревнощів.
Там і то теж буде, як сказав мій чоловік:"три ночі запою" Мені ні та екскурсія, ні інші їхні плани не цікаві, мені було цікаво провести час з чоловіком поза межами дому і міста. --- дописи об"єднано, 1 Грудень 2017 --- Дякую)
от почитала про спільне проведення часу, трохи озадачилась тим постійним наполяганням "працювати над стосунками". Знаю, що тут вже третя тема на 3000 дописів, але "віз і далі там". ТОвчем ту саму воду в тій самій ступі. З 8-річного існування теми -ага-ага то нас "гребе" вже рівно 8 років і 5 днів , що би не писали і не радили (а переважно одне і те саме) - мало яка робота, ламання себе, ламання партнера і т.д., на краще не вийшло. Може не варто мордуватися? Чи можливо впихнути нєвпіхуєме? Пи.Си. не моє особисте, але якось дуже загально загострилося питання на форумі. Пи.Пи.Си. є гарні приклади де не" виламали " себе на шматки, закінчили стосунки і з часом все змінилося на краще . Давайте поговоримо?
Особисто у мене це словосполучення викликає щонайменше подив, щонайбільше - відразу. Для мене стосунки або є - і вони, відповідно, гармонійні, або ж їх нема. Працювати над стосунками можна, на мою думку, в колективі. Коли ти влаштувався на роботу і тобі доводиться співіснувати з колегами, кожен з яких - індивідуальність зі своїми тарганами. Це я розумію. Від цього нікуди не втечеш. Але ж колектив - це нав"язані люди. Ти їх не обираєш. А чоловіка (жінку) - якраз обираєш. І нащо тоді обирати те, що не підходить? Щоб потім все життя "працювати над стосунками"? А кохати коли? =) Є в оточенні жінки, які сподівались у подружньому житті змінити чоловіка. Спроби не увінчались успіхом. Уявила собі, як жінка йде в магазин, купляє сукню, йде додому і починає її перешивати. В результаті виходить не дуже - десь тягне, десь стирчить. Замість того, щоб перейтись трошки далі і купити ту, що якраз по фігурі і бажаного фасону.
Давайте. Мені, принаймні, актуально. Як на мене, дуже важко визначити, де та межа, яка розділяє "сімейну кризу" (ну чи "важкий період у житті подружжя") та "час розходитися". НМСД, людина ж не є весь час однаковою... У 20 є якийсь певний рівень розвитку, цінності, цілі. На той момент вони можуть цілком співпадати з цілями, цінностями іншої людини. Минає 10 років, людина переходить на зовсім інший рівень, змінюється світогляд, змінюються обставини, а партнер - на тому ж рівні, що був 10 років тому (можливо, то - не той випадок, коли потрібен "чарівний копнячок", а саме той, коли то і є суть партнера, ну от саме таким він постаріє і помре). То що: жінка погано вибрала? Поспішила? Я не сперечаюся з Вами, просто сприймаю це по-іншому. Можливо, саме такий союз був потрібен обом учасникам на тому етапі життя. Саме у тому союзі повинні були народитися діти, саме той партнер дав іншому щось, що не міг дати ніхто інший.
Скоріше не над стосунками, а над собою. Та,правильно, змінюючи себе,а не партнера. Бо що не влаштовує "до", нехай не надіється,що зміниться "після".
Мені чомусь здається, що шлюб - то постійна "робота над собою". Бо, певно, є одиниці пар, які розуміють одне одного з півслова і читають думки. А так, то треба працювати, щоб досягати компромісів, втрапляти в стики, взаєморозумітися. Адже сімейне життя постійно змінює свої грані. До весілля одне, потім побут, притирки - то інше, народження дитини - знов крутий поворот, ще якісь зміни - зміни і в стосунках, в ставленні до подій. Часто навіть сама людина не знає, як сприйматиме ту чи іншу зміну в житті і як то вплине на відносини в подружжі. Не йдеться про "ламати", нікого і нічого не треба ламати. Треба лише злегка підправити в собі обом те, що заважає гармонії в шлюбі. Просто іноді те підправляння дається важче, ніж здавалося б.
Цю нездатність до змін можна побачити у певних моментах під час зустрічань. Як і багато інших рис характеру - наприклад, скнарість (яка маскується під хазяйновитість та економність), неохайність (яка виправдовується тотальною зайнятістю та нестачею часу). Просто не всі хочуть це визнавати через цукерково-букетний період або через впевненість "зміниться - куди дінеться".
І тоді вирішується для себе - о.к. оце я допускаю і переживу, а оце - категорично непринятно. Я бачила багато дрібних недоліків у майбутнього чоловіка (каюсь, думала дещо обтесати ), але не було таких явних речей, з якими не можна було би жити, і загальні цінності ми розділяли, дивились, так би мовити в одному напрямку. Ми всі не ідеальні, але оскільки я з часом стала мудріша і зрозуміла, що характер чоловіка таки впертіший і крутіший мого, навчилася бути м'якою і поступатись в явно непринципових питаннях. Інь і янь тепер доповнюються а не сперечаються. І бонусів є значно більше. Не все гладко, звичайно, але ж ідеально хіба буває? А вміння вчасно промовчати таки дуже мені стало помічне і місцями навіть вигідне. Але ой як не відразу воно прийшло...
А можна і самою бути такою ж під час зустрічань. А потім змінитися. Я скоріше схильна не узагальнювати, а розглядати кожен окремий випадок.
Реальність така, що як розглядати людину під мікроскопом, можна взагалі не знайти свою половину. Ви все добре пишете, але господарність може бути просто господарністю, а якщо під нею щось там маскується, то воно може вилізти завтра або через 20 рокіа. Розлучатися? Де межа між тверезим поглядом на майбутнього чоловіка і нездоровою підозрілістю? Я не про ті випадки, коли дійсно жінка чи чоловік не бачать недоліків в партнері, бо на даний момент то вигідно. Ми одружені скоро 12 років, а вилізати почало геть не з того боку, де мені колись давно здавалося тонким. Але і я вже не та 19-річна дівчинка, сама бачу, що багато чого з'явилося в мені, чого не було тоді. Це нормально, що муж теж казиться через ті зміни. Оце для мене і є праця над стосунками - підлаштувати свої і чоловіка зміни, зміни обставин до нашого шлюбу. Бо я не пам'ятаю поправки "доки смерть не розлучить нас, або доки чоловік не відмовляється прибирати санвузол, або доки дружина займається лише домом і дітьми". Своїм дівчатам я колись буду радити перед початком серйозних стосунків одну штуку: познайомитися з батьками нареченого. Доообре до них придивитися. Бо є велика ймовірність, що через пару років чоловік, який зовсім не схожий на свого батька, почне в певних ситуаціях поводитися, як батько. І ставитися до дружини, як батько ставився до мама. І буде чекати десь підсвідомо, що дружина буде готувати так, як мама, економити, як мама чи ще щось там робити, як мама. Я це бачу в певній мірі по всіх парах. Деякі мої друзі тае змінилися за кілька років сімейного життя, що це неможливо не помітити. Ну моооже вони вправно приховували якісь свої мухи, я ща них заміж не збиралася і детально не розглядала.
все-таки, практика показує, що відсутність квітково-цукеркового періоду має свої плюси читають думки коли хочуть прочитати. Бачать і чують, коли хочуть бачити і чути. Не обов'язково в шлюбі, але шлюбі теж. вся ця побутова екстрасенсорика і є результатом роботи над собою
Або почне ставитись як мама до тата. Мій випадок : я часто ловлю себе на тому, що копіюю поведінку мого тата.
У моєму розумінні це - розвиток стосунків. Перехід на вищий рівень - якісно новий level, так би мовити. А праця, знову ж таки в моєму розумінні - це щось важке, нудне, одноманітне і те, що зовсім не хочеться робити, але треба. Наприклад, йому понад усе на світі подобається занурюватись в інтернет і жити віртуальним життям. Приходить з роботи - і за комп. Все - його ні для кого нема. А вона вся така романтична, вечері-свічки-мереживо-серіальчики. Йому ті мережива-свічки - до одного місця. І от починається та сама "праця" - коли дві людини примусово починають себе ламати, щоб хоч якось догодити партнеру. Він, зціпивши зуби, терпить її сюсі-мусі-пусі і свічечки. А вона, скрегочучи зубами, але посміхаючись, робить вигляд, ніби їй теж цікаво, що там пишуть в інтернеті. Це такий дещо гіперболізований узагальнений приклад. Але приклади подібні я навіть десь на ДП бачила. Щоб не збрехати часом, не скажу, в кого саме.
Ну праця не обов'язково має бути такою) Вона може приносити і задоволення, чи то від процесу, чи вже від результату. Може бути приємною, може подобатися. Як наприклад творчість - це теж праця, але малювати картину, вишивати бісером, чи плести якісь віночки, іграшки - це більше улюблена справа (для когось, хай не для всіх). Праця, яка вимагає важких фізичних зусиль - то дійсно може викликати відразу. Але то тільки за Марксом було, що працювати треба тільки фізично, ще й на землі) Так і зі стосунками можна "працювати" зміцнюючи їх. Але ця праця скорше має проявлятися у тому, щоб наприклад не робити щось, що не подобається іншому. І не завжди ці побутові звички можна виявити у процесі зустрічань, ще й коли подружжя починає жити разом тільки після весілля (ну так напевно у більшості випадків). Ну тому так, для мене може бути праця (більше справді над собою, над своїм характером), щоб менше сваритися, нервуватися, коли в побуті чоловік робить не так, як я собі уявляла Ну може тоді треба замінити фразу "працювати над стосунками" на якусь іншу. Наприклад на "розвиток стосунків". Адже розвиваємося ми постійно, у всіх розуміннях. Я не бачу нічого недоброго у тому, щоб вчитися, чи працювати. З народженням дитини напевно у нас буде інший етап, і треба буде змінювати і себе, і свої звички, свій розпорядок. Я багато чого не знаю, і боюся того, що багато чого не знаю. Але якщо подружня пара буде вчитися і розвивати свої навички, і вміння, використовуючи їх для покращення, зміцнення сім'ї, чи просто допомоги один одному - то чим це погано? І якщо люди кохають один одного, то вони можуть і підлаштовуватися один під одного. Не обов'язково мають бути однакові хобі, однакові звички, і навряд чи це ламання себе, якщо хтось зробить шось, що приємно іншому. Це ж як з подарунками, що приємно їх дарувати, а не тільки отримувати. Та й може звичка одного сподобається іншому. Мені наприклад завжди подобалася подорожі, екскурсії. Чоловік спочатку хотів їхати на море, щоб просто відпочити, і нікуди крім моря не ходити. Але я навчила, чи вже навіть заразила, що цікаво подорожувати іншою країною, чи навіть своєю, відкривати нові місця. І зараз вже він хоче десь їхати не тільки тому, що мені це подобається, а й тому, що і йому це цікаво). Тому деколи і примусове ламання може в результаті виявитися дуже потрібним, і відкрити в людині нові бажання і можливості. Хоч зрештою я б не називала це ламанням. А скоріше бажанням потішити іншого, таким чином і бачачи радість іншого радіти самому).
А перехід просто так не відбувається, власне до зростання є якась дорога, якісь труднощі, якісь рішення, якась робота/праця. То ж не просто за "вислугу років" воно дається. Праця в моєму розумінні - це шлях, спосіб отримати те, чого хочу і потребую, і я от так призадумалась - я це роблю лише коли реально вмотивована в результаті, тоді воно приносить задоволення, якось ніколи не сприймала "працю" в такому негативному ключі. Якщо конкретно про обговорювану "роботу над стосунками" - на мій погляд, це процес вдосконалення самого себе в напрямку спілкування, сприйняття інших, вміння порозумітись, командної роботи,- наприклад, прийняти якісь особливості чоловіка як іншу "норму" а не як вселенську проблему, яку конче треба виправити, не виясняти хто правий завжди і всюди, не чіплятися за "от колись було інакше", підлаштовуватися під нові зовнішні обставини, вміння чітко донести свої погляди так, щоб бути впевненою, що чоловік тебе почув, навчитися вирішувати конфлікти і суперечки так, щоб ні в кого не залишалося почуття незавершеності і не накопичувалося осаду. Та багато таких нюансів, одним словом, рости куди є всім, включно з тими, хто був "ідеальною парою" на старті
Яка різниця, яким словом це назвати? Хай буде розвиток. Цей розвиток теж інколи буває важким, одноманітним, але якщо ціль - зберегти і укріпити стосунки, то доведеться потерпіти. Мені здається, що людина така складна штука, якій важко все життя бути в ідеальній рівновазі з іншою складною штукою. І, насправді, якби в певний момент життя ми не зупинилися на одному партнері, то років так через 5 та сама людина вже б не вибрала його чи схожого на нього знову. Але оскільки ми таки переважно зупиняємося, то років через 5 постає питання: притертися чи йти шукати того, хто потрібен в даний момент? З поправкою на те, що ще через 5 років потреби знову трохи зміняться. Є люди, які йдуть далі і шукають, але більшість або байдужіє, або закочує рукави і вйо - розвивати. Якщо хтось то робить в мереживі перед екраном компа і воно помагає, лет іт бі. Я так не роблю, я прямолінійна логічна жінка, можу розвивати щось лише тоді, коли є ясність між мною і чоловіком, а для того всю правду-маму говорю в очі і без мережива. Мистецтва ніякого не вмію, тому мої дописи в цій темі повний офтоп)))
