Звичний день: проза і врочистість нашого сьогодення (10)

@Козенятко та ні я свої бажання чітко формулювала. : я подала документи на виготовлення закордонного паспорта своїй малолітній дочці і хочу надати довіреність свій свекрусі, щоб вона забрала. У відповідь: А чого ви самі не заберете, а чого вам поштою не відправлять, а чого чоловік не забере....

 

Дівчаточка, вітаю з Днем весни, ніжності, нехай за вікном сніг, але в серці тепло і затишок! Сьогодні вихідний, і так добре, бо вчора були в гостях допіздна, тому якийсь такий розслаблений стан. Єдине треба вести дитину на танці, і думаю йти чи ні? Але мабуть перегуляємось. Усім бажаю гарного настрою!

 

Щось ця тема останнім часом зовсім не популярна. Але сьогодні на душі якось вже веселіше, весняніше. Нарешті тепло, можна вийти на вулицю без купи одягу, можна не мучити дітей комбінезонами і шапками. Нарешті починають цвісти перші квіточки. Нарешті діти пішли на стійку поправку (менша допиває антибіотик, але аналізи вже добрі), старша відновилася після майже двох місяців безкінечних соплів, які активно приносила з садочку. Є і проза. Чекаємо результат плр чоловіка і завтра я здаю, так як ймовірно контактували з хворими. Не скажу, що на 100% добре себе почуваємо, але може і не ковід (надіємось, що не ковід).
І трохи весни:

 

Важкий день... Перечитала свій допис вище... Ну де ж та весна?! Далі холодно, далі діти хворіють, знову антибіотик. Як же я втомилася. А помоніторила ціни на Карпати і зрозуміла, що нам навіть Карпати не світять в цьому році. Хоч дуже треба дітей вивезти на свіже повітря. Та і сама повноцінно вже 5 років не відпочивала.. навіть 6. Жилетка якась... Ну добре хоч медогляд з меншою пройшла і підлікували те що призначили. Щоправда, тепер до зп чоловіка ХЗ як протягнути. Я вже мовчу про свята. Добре, що карантин, можна не готувати кошичків (і так нема що туди класти).

 

Завтра 9днів як поховали свекруху. Чесно, я видихнула як взнала про її смерть, дивитись як вона мучиться було важко. Людина не їла майже 1,5місяці....Рак з'їв її за 2,5місяці.
Помаленьку починаю розставляти усе на свої місця.
Андрій нарешті пішов трошки до роботи.
Я чекаю того тижня меблі які замовили давніше, а чекали щоб їх замовити майже 1.5роки через фінанси бо були нагальніші потреби. Вже мрію розложити усі речі і навести порядок з усім одягом.
І нам залишиться лише кухня. Решту усе в домі зроблено. Ще ніби трішки, але я не маю натхнення до тої кухні бо знову треба піднапрягтись.
А я втомилась і хочу на море. Просто відпочити 10днів, відключити усе що мене загружає і просто кайфанути.

 

Нарешті вибралися на відпочинок. Як це добре полежати, поплавати і помилуватися неймовірними краєвидами. Скоріше всього цього року море нам не світить

дуже важко переношу жару

, але поплавати у гірських озерах-це просто кайф.

 

Урок на все життя, сходи, то небезпека і завжди треба бути обережними. Ситуація банальна до сорому. За 4,5 роки малого кількість разів коли я спускалася сходами з ним на руках перевалює мабуть за мільйон. В даному випадку, звичне прохання вночі завести в туалет, так як були в орендованому на вихідні будинку, туалет внизу. Деталі я не пам’ятаю і краще, щоб ми всі їх забули. Відчуваючи втрату рівноваги, подумала про єдине - рятувати сина. Прийняла удар на себе, падіння з другого поверху на голову, син з Божою ласкою просто приземлився на мене, будучи на руках. Я маю сильного ангела охоронця, бо жива. Після евакуації гелікоптером, коми і т.д. я відновлююсь помаленько, навіть трохи ходжу, так як повна втрата слуху і часткова зору з одного боку, то рівновагу маю дуже погану. Голову зашили весь зад, заживає по трошки, гематома в голові зменшується по трошки. Заспокоїлася лише коли мені довели в лікарні, що син живий і здоровий. Лікарі, які при відкачуванні не давали надій, в шоці від мене, записали випадок в навчання студентів, як дивина, але реальна. Зараз в мене головне завдання робити вправи, тренувати тіло через біль і силу. Пріоритети в житті кардинально міняються, неймовірна радість бачити схід сонця, чути частково, обійняти сина. Важайте на себе, бережіть рідних.

 

@jylanda, вчора прочитала, і весь час за Вас думаю... Ви обов’язково відновитесь, але вже ніколи не будете такою, як до того випадку. Ви вже інша, бо вдячні за ранок, за сонце, за день)! Така людина однозначно щаслива). Ми часто не цінуємо те, що маємо. І вміти оце все навколо цінувати і бути це вдячними - дуже важливо у нашому житті! Бажаю Вам чим швидше повернутись до свого повноцінного життя і насолоджуватись усім-усім!!!

 

Дякую дуже вам за підтримку, я вже набагато краще почуваюся, рухаюся по дому. Важко звикнути до залежності від всіх, але позитивно налаштована. Слух не повернувся ще, надіємося на позитив, а зір відновився, виявляється і таке буває, зір покращився в порівнянні з рівнем до падіння. Маю велику радість - сестра приїхала, маю неймовірну підтримку від рідних, близьких. Це велике щастя мати поруч стільки добрих і позитивних людей.

 

Я ваші дописи читаю і реально сонце мені світить яскравіше. Ви така молодець!

 

Одужання вам, тримайтеся! Просто бракує слів, як шкода, що так сталося. Підтримки від близьких, і віри, що все буде добре, обов'язково.

Надіслано від мого MI 8 Lite, використовуючи Tapatalk

 

Ночі прохолодні, ранки теж, не дуже теплі, але вдень відчувається, що літо продовжується. Як швидко все минає, і коли є хвилина благодаті, так і хочеться зупинити цей час. Ось так минають дні і ночі. А кожен день, як день, одне і те саме, хіба інколи, дещо міняється місцями по часу. А що далі, а потім осінь, школа, можливо кашель, народження когось, весілля.. це прекрасно, та ми якось в теперішньому світі вже навіть не зважаємо на це, бо то буденність нас так віддано голубить)

 

Здається, форум - всьо...
Останні рази як не зайду - то кілька користувачів онлайн, а часто - я сама....
Сумно, бо хоч я і пізно приєдналась, тут було добре і затишно.

 

@Shapokliak дуже шкода... Тут так затишно було. Хоч я теж не з самого початку тут. Але стільки цінного для себе почерпнула в багатьох сферах. Пам’ятаю спочатку трохи боялася цієї теми. Не до кінця розуміла як правильно тут писати)) А за якийсь час ця тема мало не улюбленою стала. Бо потрібно було згадати день, його плюси і мінуси. І було відчуття, що цей день був не таким як інші, що я його прожила, навіть якщо спершу він виглядав як «день сурка».
От сьогодні був важкий день. Літо вже здає свої позиції і мені так хотілося впіймати ще трошки того тепла. Навіть не ради себе, а ради старшої донечки. Вирішили поїхати на річку в Стрий. І чесно, не знаю тепер чи не краще було сидіти вдома. Януся потішилася, звісно. Побачили нове місце, річка була чистенька, правда холодна. А я втомилася дико. І це не фізична втома. Хоч я їхала і туди і назад за кермом, а це далеко. Я несла меншу, майже всі сумки і ще старша за руку трималася вже від машини до річки (це теж було що йти ще і в таку спеку). Вибирала локацію, годувала, переодягала, мила, пильнувала, щоб не змерзли. А тепер чому було важко... А мій чоловік і тато цих дітей теж з нами був. Цікаво що робив тато? А нічого. Сумки несла я, бо «а нащо ти то все понабирала, я то не понесу». Локація: «ну йди подивися де тут можна впасти». Побути з дітьми біля води: «вони не хочуть зі мною бути»(це ж ясно, що їм не цікаво з татом, який залипає весь час в телефон, і навіть не гляне в їхню сторону). Приїхали додому, розревілася. Чужі люди (водії, які зупинилися, щоб пропустити мене з малими через дорогу) мені сьогодні більше допомогли, ніж чоловік і тато тих дітей. По дорозі слухала радіо і в один момент звучала популярна пісня: «все тебе не вбиває, робить тебе сильнішим»(здається так). І от питання, а нафіга мені бути такою сильною. Мабуть я просто не достатньо хитра. Згадалася подруга, яка коня на скаку зупинить якщо їй це буде потрібно, але пішки до маршрутки не піде, особливо якщо вечоріти починає і є кому завезти.
Все ставлю крапку, бо можна довго філософію розводити.

 

Відсилаю Вам віртуального тепла ще трохи. В Італії шкварить сонце не по-дитячому і кожна прогулянка для мене складна, бо поєднання спеки+високої вологості.

Моя врочистість: виявляється волосся не заплутується, якщо його хоча б двічі вдень розчісувати! Отака проста істина в 30 років. А насправді - все глибше. Все в тому, щоб уміти за дитиною/чоловіком/роботою/хатою залишити хвильку часу і на себе.

Ще врочистість: мій малюсь. Моє пампулясте диво вчиться стояти біля опори. Опора, найчастіше, - то мамині ноги

І ще врочистість: то трохи спокійніший настрій. Наче моя післяпологова депресія (жахлива) почала відходити.

Є і проза, багато прози...але я не хочу сьогодні про неї.

 

Ой так, щось зовсім тут тихенько. В мене взагалі таке враження, що ресурс вичерпаний, і не тільки тут, а таке враження, що всюди. Якось все вже набридло, не хочеться нічого, тобто хочеться, але невідомо що. Коротше, рагу зварила, попрала, злегка прибрала, і якось сумно. Чи то погода чи то якісь магнітні бурі? Не знаю, але знову понеділок, чекаю суботи, в чоловіка д/н, святкуємо в ресторані, от і буде хоч якийсь позитив.

 

І я тут, часами, писати якось нема що, відновлююсь помаленько. Треба вчитись жити в нових умовах. Часами ок, часами складно - звикнути, прийняти. Буду повертатися до роботи в кінці місяця, поки що на неповний тиждень. Не знаю поки що як все буде проходити, але потрібно. Розкисати нема ні часу, ні бажання, ні можливості. Всім гарного сонячного дня, бережіть себе.

 

Йде другий тиждень відпустки, колеги по роботі трохи підписували настрій. Дзвонили з пропозицією попрацювали вдома, без оплати, звичайно. Ота патологічна наглість мене виводить з себе . Вчуся посилати куди подалі тих "добрих" колег. Хочеться хоч на пару днів вибратись в Карпати відпочити, поки ще вагітний живіт дозволяє. На більше не дозволяє наша теперішня фінансова ситуація. Не хочеться йти в жилетку, тому буду це все називати прозою. Хотілося до декретної відпустки зробити ремонт в кухні, на жаль, не виходить ніяк. Чоловік вже злиться на мене через моє ниття с цього приводу ((( Не знаю, чи то вплив вагітних гормонів, чи погоди, іноді такий настрій, що не хочеться нічого. На роботі зарплата не встигає рости такими темпами, як ціни на комуналку і продукти. Хочеться змінити напрям діяльності, але поки конкретних думок немає. Маю надію, що за 3 роки декрету щось таки придумаю.

 

Трохи врочистості
+1 моя мрія: все хотіла синові зробити міні-фотосесію в ванночці з фруктами. Як же ми насміялися особливо, коли дитина лизьнула сливу такі фото класні вийшли. Мама щаслива, вдома вся підлога мокра, пиріг сливовий в духовці - словом, ідеальна субота
А про прозу не буду сьогодні) думатиму про неї завтра) або й ні)))

 

І я поплачу над завмиранням теми. Свого часу (як пішла в перший декрет) то була улюблена тема, мені було так цікаво як люди влаштовують своє життя, що роблять, може тому, що для мене різко урвався звичний лад, нарешті стала сама собі господинею і щойно починала будувати шось своє. Одні підривалися вдосвіта, щоб зварити шось, закинути прання і зібрати дітей до школи. Інші засиджувалися допізна з вином і фільмом. Тут завжди було про все: уроки-гуртки, кулінарія, базар, стосунки, погода, робота, відпочинок ... то був найкращий серіал!

Про поточну врочистість - ми на відпочинку, недалеко від Східниці. Вперше за багато років без моря. І вперше мене на те море чомусь зовсім не тягнуло. Сама собі дивуюся чого так. Але як подумаю про спеку, купи народу на пляжі, постійний напряг з пильнуванням дітей біля води , то аж пересмикує. Може то вже на старість повернуло...?!
Проза - гриземося багато. Але то і тут і вдома... Колись була тема про "мистецтво ...", але шось і до того нема вже сил чи то бажання. Короч незнаю шо то в мене - хронічна втома за роки декретів, лінивство чи черговий "перехідний вік"?
А по приїзді відразу за тиждень треба буде розрулити вагон питань: зібрати свою першокласницю до школи, звільнитися з роботи, організувати дн малому, і то не кажучи вже про розібрати-перепрати речі, знову прибирання і куховарення.
Тай таке...
На завершення- трохи вам природи, нашої, української


І Ви шось пишіть

Надіслано від мого SM-G973F, використовуючи Tapatalk