Нумо, прозаїки!

Тема у розділі 'Читальний зал', створена користувачем Un.Known, 6 Червень 2009.

  1. Un.Known

    Un.Known Well-Known Member

    Не знайшла відповідної теми, отож створила цю. Назва однозначна. Пропоную власний есей.

    Мольфар

    Моєму мольфарові..

    Просиналась... Ранішнє проміння вперто намагалось достукатись до свідомості, настирливо пробираючись крізь повіки. Вона любила цей стан між сном і реальністю - декілька хвилин, коли душа була вільна від тіла, а тіло було позбавлене баласту власної пам'яті.

    А той чомусь збільшувався з кожним днем непропорційно швидко, ніби йому додавали вагу згадки, що безперечно десь існували, але були такими незначними, поки не виринули з минулого і не стали цілком реальним дежа вю - ось як зараз, відкривши очі, вона дивилась на розсипане по подушці м'яке волосся молодика, що спав поруч неї, і бачила в ньому себе десять років тому - рівне дихання, ще майже дитячі вуста і була раптово впевнена, що коли він відкриє очі, побачить у них сліпе збожнювання, таке ж, яке мабуть мала вона в очах десять років тому, прокидаючись коло об'єкта свого власного збожнення.

    Знову закрила очі і поринула в круговерть десять років старих почуттів - любові, що її так засягла, першої справжньої пристрасті, коли себе вперше відчула жінкою, не тому, що її ніхто перед тим не хотів, але тому, що її вперше хотів хтось так досвідчений, чия увага її так тішила і додавала значної впевненості.

    Згадувала, як тяжко ранило її його чоловіче еґо і небажання признатись у тому, що незважаючи на орду його прихильниць і коханок вона була єдиною, котра непомітно і ненав'язливо звила у його душі власний кут з власним вогнищем, котрий потім сама ж замкнула, викинула ключ і не повернулась, залишивши його душу всередині.

    Хіба була винна вона в тому, що тоді ще не вміла читати в очах німі бажання і слова, котрі не дає чоловікові випустити його власна гордість? Гордість, котра з роками змінилась в покору, німе бажання, що переросло в німе прохання залишитись і не йти, або бодай відпустити його... Стезями власних снів / Слідами Твоїх слів / Із серцем просто неба / Вертаюсь я до Тебе / Вже знаю, куди йти і у які світи / Нічого не питаюсь / Я просто повертаюсь...

    "Мій мольфаре..." - шепотіла колись, сидячи у його ніг, бо так любила, так показувала свою належність йому, була його маєтком і не відчувала при цьому жодного приниження, таким природнім здавася їй цей стан. "Мольфаре!" - зі сміхом казала йому через багато років, втікаючи від непроханого поцілунку, а постарілий мольфар сумно дивився на свою колишню закохану маріонету, і думав мабуть про той день і годину, коли помилився у приготуванні трунку, чи може, випив його сам, хто зна...

    Цікаво, чи є серце у старого мольфара, а якщо є - чи щемить його, коли він бачить маріонету за вікном цілком модерньої кнайпи в оточенні молодих чоловіків, пізнає він свою роботу, свою власну руку - бо ніхто інший, ніж він, не навчив її прискіпливо вибирати собі того, з ким ввечері вип'є останню каву, так високо лiтати, що мольфарові не вистачило власних крил, щоб її наздогнати та затримати у її швидкій та категоричній втечі...

    Мабуть так, і швидше всього, дивлячись у її насмішкуваті очі, та торкаючись чорних кучерів він розуміє, що десь колись додав до свого трунку забагато крапель з банятої пляшечки з надписом "Пристрасть" - з маріонети стала відьмочка, котра отруїла свого власника його ж отрутою, закляття стало прокляттям, відьма відчула свою силу і залишила чаклуна, збираючи по світі серця подорожніх у заплічну торбу...

    Як важко його серцю на самому дні ненависної торби! Та кожного разу, дістаючись з торби до її м'яких долонь мольфар волів бути за плечима у неї, ніж залишитись напризволяще обабіч однієї з доріг, куди вона проходила...

    Він просто чекає, коли вона зробить ту ж помилку - в бажанні володіти дасть своїм жертвам більше трунку, ніж потрібно, навчить їх усього, чого він навчив її, і одного світанку залишиться зовсім сама, наодинці із своєю старою торбою, в котрій чекатиме на неї вірне серце старого мольфара...
     
    Останнє редагування: 6 Червень 2009
    • Подобається Подобається x 17
  2. Макарена

    Макарена Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Чекаю продовження:girl_cray:
     
    • Подобається Подобається x 1
    • Погоджуюся Погоджуюся x 1
  3. Adriasia

    Adriasia Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Моя мама коли мене носила любила слухати поезію з тєлєвізора. Я в животику притихала і слухала Ахмадуліну, Цветаєву, Гумільва і Лєрмонтова. Так почалась моя любов до мистецтва. От тільки мою поезію мало хто розуміє і поезією вважає.
    Свічка на столі не передбачала пожежі, не загрожувала самоспаленням для мрій, не пророкувала пустелі. Сльози висихали самостійно, а деяким, найбільшим, щастило призелитись на столі або рукаві блюзки. Для чого вдень запалювати свічку? Так молилась моя бабця щоб ми з мамою вижили. Мені неодноразово це снилося і я знаю все і в деталях. Коли мамі описувала як то всьо вилядало вона вирішила шо бабуся мені розповідала... а я просто знаю.
    - Ми можемо врятувати когось одного. У жінки давно відійшли води і ймовірно у дитини було кисневе голодування. У жінки були зупинки серця і ми не знаємо шо буде з нею. Кого рятувати? - запитався сивий лікар Богдан Йосипович і худого перестрашеного хлопчини.
    Міша думав зо дві хвилини. Він стеребив кутики своєї сорочки і поздирав всю шкіру довкола нігтів.
    - Я не знаю, - відповів той розгублено, - сина, рятуйте сина, - не менш розгублено визначився.
    Я люблю грозу і бурю. Люблю змокнути до кісток і промерзнути до того закапелка в собі де сидить душа. Мені снилась буря. Вітер нещадно гнув дерева до долу. Краплинки дощу суїцидально билися об шиби і після трьох годин операції почувся дитячий крик. Так народився Андрійчик. Він мав бути чемних хлопчиком, науковцем, отримати Нобелівську премію і бути гордістю батьків. Щоправда природа зіграла у жарт і у хлопчика виявилися жіночі статеві органи по тому всім і повідомили шо то дівчинка 2100гр. Маленьке ціпятко за 90коп(так невдавшого Андрійчика називали у лікарні) помістили до кувезу, доставили до реанімації і почали роздихувати. Породілля також була направлена до реанімаційного відділення. Їй було проведено дві операції, перша - на серце від стенозу, друга - кесаревий. Зрештою її шанси на виживання становили 10% і вона виявилася щасливою. Так у Львові появилася перша гордість медиків і перша жінка і дитина що вижили після такого.
    - Вітаю. У вас донечка 2100. обоє живі і обоє в реанімації. Дружина ще до себе не приходила. - повідомив той самий сивий лікар.
    - Живі.
    Хлопчина підійшов до вікна. В руках він стискав маленький образочок і було чути його схлипування. Вуста шось шепотіли, ймовірно, молитву.
    Він був невисокого зросту сільським хлопакою. Освіти у нього не було, а тепер всі шанси на її отримання канули у небуття. В його зелених очах поселилися щастя і розчарування водночас. Його Олінька, Олюша, Олюська жива! Але, де син? Де його надія? Де той, що зробить все що не вдалось йому особисто? Чому не син? Донечка... доця... принцеса - це ті слова, які він ніколи не застосує до несина. Він вже навидить ті 2100 і перетворить їхнє подальше життя у пекло. Але зараз жива Олінька і це його найбільше щастя. Сина вона ще народить.
    (далі буде... Так цікаво писати, набираючи текст відразу у віконці повідомлення. Граматичні помилки є і за них вибачєйте)
     
    • Подобається Подобається x 19
  4. Un.Known

    Un.Known Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Кава

    Малий експериментальний тест чоловічоï статі. Випробувано і підтверджено...

    Знаєте це? Винориться одного разу з юрби хтось, з ким вам цікаво, з ким є про що говорити, ваші уподобання співпадають, і ви непомітно для себе починаєте складати плани на майбутнє з Ним...

    Ось тільки інколи буваєте невпевнені, чи саме Він є той Mr.Big, з котрим варто втрачати час! Спробуйте мій кава-тест, працює безвідмовно, не забере багато часу і дасть вам відповіді на багато питань

    В кожних ближчих стосунках одного разу настає момент, коли чоловік і жінка, протанцювавши цілий вечір, споживши якусь кількість напоïв з чудернацькими назвами піддадуться сексапілу і вирішать довести вечір і ті ж стосунки до логічного завершення. От тут і постає питання: де?

    А я вам раджу, дівчатка, настирливо пропонувати його власний барліг. Бо найкращий метод пізнати свого противника у цій приємній, лоскочучій нерви грі - розвідати його тил. Нехай це буде кавалєрка, кімната в гуртожитку, винайнята з колєгами квартира чи гонорова віла - на його територіï маєте дуже великий шанс дізнатись про нього всю правду-матінку.

    Рецепт простий - кава. Люди дорослі, якщо не терплять серйозними хворобами, що в продуктивному віку здебільшого не стається, п'ють вранці каву. А по тому, яким буде цей зовсім звичайний церемоніал, дізнаєтесь, що вам можете приготувати спільне життя з вашим коханцем.

    Отже, звертайте увагу на кожну дрібницю. Перша - знає, де в його власній кухні знаходиться посуд, чайник і де тече питна вода? Не смійтесь, присутність пивного півлітру говорить і про те, що десь тут би мала бути принаймі одна пляшка з-під пива, а якщо ту воду не знайде на протязі 15 хвилин, це означає тільки, що так часто у своєму барлозі не перебуває, і відповідно, не буде перебувати у барлозі спільному. Напившись вранці пива, я б вам порадила піти і ніколи не повертатись.

    Є у його кухні прибрано на відмінно, чашки стоять вушками наліво, а ложечки поскладані направо? Цього буде вимагати і від вас, тож якщо ви не є той самий тип маєте два варіанти - швиденько цьому навчитись або слухати, яка неспроможна ви господиня.

    Є у його кухні прибрано на відмінно, чашки стоять вушками наліво, а ложечки поскладані направо, а все це справа рук його мами, котра ходить помогти сину вести господарство і відмикає двері власним ключем? Будьте впевнена, ключ в неï залишиться і після вашого переïзду, а ви час від часу будете знаходити поскладані до рівненьких коминів вашу нижню білизну в комоді і прокладки у ванній.

    Зверніть увагу і на те, з яким лицем приступить ваш милий до готування кави. Запитається вас десять раз, яку каву любите, чи солодите, зварить ïï любовно і покладе перед вами, додавши вершки, круасанти і т.д? Вітаю, перед вами є людина, котра планує речі наперед, не відмовляється зробити приємне, чоловік, котрий подає жінці каву, здебільшого позбавлений комплексів і не буває мачо.

    Але зверніть увагу на те, чи він при цьому не дивиться вам в очі, ніби там бачить райські вогні! Будьте обережні, може виявитись романтиком, котрий при першій вашій спробі говорити про речі практичні і необхідні буде шукати інший об´єкт для свого збожнювання, думаю, більш мовчазний і несміливий.

    Виявився ваш обранець левом салонів, пізніше доказав вам це і в ліжку, а вранці тицьнувши у свою чашку, сказавши скільки і чого ви там маєте покласти і як довго готувати, пішов у ванну поправляти свою лев´ячу гриву? Раджу - приготуйте йому його каву так, як ви найкраще вмієте, насервіруйте ïï з посмішкою, будьте приємність сама... Але ніколи вже не реагуйте на дзвінки цього самозакоханого нарциса, нехай сидить і думає, чому, і згадує вас і вашу каву.

    Також зверніть увагу, в чому ваш коханий вам каву подасть. Про естетичні смаки вам скаже форма філіжанки (або кружки з нержавійки). Якщо з потрісканого горнятка ваш милий п´є вибрані сорти, я впевнена, життя з ним буде забавою, якщо для вас забава є перегляд рахунків у надійних банках, але нову спідницю вам подарує тільки у випадку, якщо у тій старій вас вже не пускають в банк.

    Існує і варіант, коли у милого буде в модному креденсі колекція філіжанок Wachtmeister, але каву мусите принести сама - на щоденні дрібниці в нього просто не вистачає грошей, а живучи з ним ніколи не знаєте, що саме в його житті належить йому, а що кредиторам.

    Варіантів є безліч. Найщасливішим є мабуть той, коли проснувшись, дістанете цьомака, запрошення в душ, а потім... - на сніданок в одній з тихих, затишних кав´ярень. Цікаво, про що б говорив цей варіант вам?
     
    • Подобається Подобається x 19
  5. Багіра

    Багіра Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Якби мені таке якийсь мужчина зробив, то подумала б, що зустрічаюсь з собою...:girl_haha:
    Ну от серйозно... чомусь я знаю як бути ідеальним або хоча б чудовим чоловіком, а от знання щоб бути такою жінкою ніби десь сховані від мене...
    Нерідко споглядаючи поведінку своїх чи чужих мужчин, подумки завжди її критикую... мовляв - краще б ти її відвів в то романтичне кафе, а не в цю забігайлівку... краще б ти їй купив ті дорогі духи, а не кухонний комбайн... так, вона його хотіла, але не на вашу річницю:) краще б ти розвернувся і пішов, ніж зараз стояти і робити з нею розборки і тп...

    я знаю, що є ідеальні мужчини, але вони шукють ідеальних жінок...
     
    • Подобається Подобається x 4
  6. Mavpysuk

    Mavpysuk Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Я не люблю дощ...він нагадує мені про Тебе...я не люблю Сонце...воно нагадує про Тебе....я не люблю Місяць і зорі...вони нагадують мені про Тебе...я не люблю Себе за те, що дозволяю собі сумувати за Тобою...Ти-історія у моєму житті...а я досі не можу з цим змиритися....Ти пішов з мого життя в ту мить, коли я була щасливою..і увійшов в нього, коли я мріяла про щастя...Ти змінив мене...непомітно для мене самої..Ти навчив мене кохати..і навчив приймати Твою любов....Коли ми прощалися я говорила,що мені важко буде бачити Тебе...на що Ти відповів, що я Тебе ніколи не побачу..Ти стримав слово..Ти робиш все для того, щоб ми не бачилися...я знаю...Я завжди хотіла від Тебе надто багато..і знову хочу, щоб Ти зробив неможливе..Піди з моїх думок..залиш мене на самоті..благаю...
     
    • Подобається Подобається x 6
  7. Kapitulinka

    Kapitulinka Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Осінь..не люблю цю пору року, плаксива вона якась.. плаче небо..краплі дощу стікають по прозорих шкільних віконних шибках.. сумно.. хочеться плакати разом із ним.. на асвальті вологі плями від небесних сліз..заглянь в них- вони бездонні..дерева стоять в глибокій задумі літургічного сну... вони вже не знами.. осінь забрала й у них життя аж до весни..їхні пістряві червоногарячі шапки намагаються хоч якось розбавити цю сіру гаму осені.. недоречно..здається літо не повернеться ніколи.. стомлені школярі валансаються додому з важкезними наплічниками та купою домашніх завдань..осінь і в них забрала радість..зникло все, що давало надію про літо.. його нема!!!...н-е-м-а!!!..посохли квіти..вирвіть їх! Вони вже мерті..неживим килимом стелиться пожовкла від нестачі тепла трава…(невже це і мене чекає?..)..під ногами огидно хлюпає суміш листя, болота та сліз…дує перший пронизливий вітер..він задуває у всі незахищенні частини твого тіла.. і в душу.. він обпікає колючим холодом вуста, які ще недавно цілувало сонце...тепер його нема..тихо…чути тільки як розбиваються думки об картонні стінки моєї підсвідомості…я відчуваю тільки сум і біль…вона стерла усмішку з мого життя єдиним поцілунком.. вона забрала його..до весни..ще так довго – практично вічність..верніть,чуєте, верніть літо назад!!..чуєте?..ні, ніхто не чує..його не повернеш,змирись…промовчи…а поки всі тихо вдивляються в цей новий світ крізь заплакані шибки, осінь тихо наводить останні штрихи своєї печалі…
     
    • Подобається Подобається x 4
  8. Kapitulinka

    Kapitulinka Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    ………….……………………………………………………
    …кімната глухо відлунювала її схлипування…їй хотілось кричати(!!!)..холодною пітьмою огортала її кімната…лише настільна лампа кидала тьмяне світло на письмовий стіл завалений усіляким непотребом, серед якого було його фото…він посміхався їй...ця посмішка викликала відразу…сльози…і біль…(а колись вона кохала її…та й зараз кохає!!!)…вона ненавиділа його…за один день був зруйнований ЇЇ світ.. ЇЇ реальність.. це все було брехнею!!! невже вона не заслуговує хоч на краплину людського щастя?.. але тепер вона зрозуміла що проклята долею…колись вона любила світ.. вона любила людей…колись їй хотілось Жити.. та це було колись, коли він був поруч.. тепер вона лише гість в цьому світі.. і їй тут більше не місце.. задзеленькав мобільний..(було байдуже хто дзвоне!!!)хвиля шаленства огорнула її.. і вона жбурнула телефон…він розлетівся на друзки, як і її життя.. хотілось заховатись від спогадів, від сліз.. потрібно було тікати.. вона не хотіла.. вона вирішила піти.. піти назавжди.. туди де її ніхто не знайде…
    …світ зустрів її байдужими, холодними поглядами його мешканців.. це були не люди, а мертві сновиди.. їхні обличчя увінчані не довільною мармизою, давно забули про усмішки.. єдине на що вони були спроможні-це якесь незрозуміле бурмотіння до своїх замазаних болотом мешт, чи просто грубу лайку..(хіба це люди??)..востаннє вона бачила ці скривлені пики…(!!!)
    ...ніч накривала її з головою.. мабуть, ховала...холодні потоки повітря били її в лице.. вона не зважала.. їй потрібно було спішити.. вона повинна доказати, що не іграшка в його руках(!!).. вона піднялась по сходах...і ось вона на даху.. тихо.. лише прохолодний вітерець бавився хвилями її шовкового волосся.. співчутливо гладив по лиці.. висушував сльози...жалів її…
    …вона кричала, стогнала, тільки мовчки.. єдиним її співрозмовником був вітер.. він нічого не питав, він розумів її.. вони мовчали.. проте іноді мовчанням можна сказати набагато більше, аніж безглуздими словами.. слова це ж тільки звуки.. вони в мить зникають в байдужому шумі навколишнього світу.. кричи не кричи тебе і так не почують.. а той кому ти потрібна, хто любить тебе і без слів зрозуміє..
    ..на даху ставало холодно.. наближалась північ.. тут було затишно.. нема нікого тільки вона і він-вітер.. вітер, який розуміє і жаліє.. він хотів заспокоїти її.. не хотів відпускати її вниз до холодної бездушної землі, в якій зав`язне її тіло.. в якій її згодом і поховають.. з нею не було нікого, хто б її любив.. вона була непотрібна їм.. ніхто навіть не намагався зупинити цю малу шалену.. вони мали такий шанс, проте не скористались ним..(ЩО ВИ НАРОБИЛИ!!)..ВІН би міг.. та нікого крім нього в неї не було.. самотнє маленьке сонечко.. вона сиділа і згадувала його.. зустрічі.. палкі поцілунки .. ту ніч... останні слова, що зірвались з його уст.. вони звучали як приговор, дію якого не зупинити.. Боже, це все було неправдою!! брехнею!!.. він пішов не оглядаючись назад, і вона піде-назад дороги нема.. (Є!!).. в майбутньому для неї щастя нема.. піднялась.. підбігла до краю.. ступила вперед і почала балансувати на межі життя і смерті.. вона не боялась.. поруч був вітер.. перед очима пропливало все її життя.. десь там, за містом виднілась річка.. на її чорній, мов густа смола поверхні, виблискували зорі.. вона шукала в тій річці своє загублене щастя.. та його там не було… впевнений крок уперед і…….
    …в нічному небі згасла зоря.. така ж як всі, проте єдина..
    …………………………………………………………………..
    …він не забуде того дня ніколи.. насмішки друзів його вже дістали(тоді він ще не усвідомлював що ріст і вік це ще не причина, щоб не кохати..).. але він соромився її, адже вона маленька в усіх значеннях цього слова.. він ще не знав, що йому потрібна саме вона.. тільки вона.. він знав, що не кохає її.. ,,Ні ,- запевняв він себе.-Вона лише симпатія, яка ось –ось повинна пройти.." він не хотів її більше бачити..(хотів!).. він повинен забути її..(!!!).. він бачив як наливалися її оченятка слізьми під час ОСТАННЬОЇ(!!!) їхньої розмови.. він жалів її.. він не знав для чого палить всі мости, адже їм було так добре вдвох.. адже він кохає її.. потрібен лише час.. крихти часу, щоб це усвідомити.. але він не захотів чекати.. він пішов.. він йшов(тікав!!).. знав що позаду сидить вона і плаче.. до нього доносився тихий шепіт.. ,,НЕ ЙДИ…."..він тікав, як останній боягуз.. він знав як їй зараз боляче.. тепер вона одна.. він залишив її.. маленьке самотнє сонечко.. він боявся(ні, він знав) що вчинив непоправне.. він боявся що скоро його сонечко зникне.. згасне назавжди.. він йшов.. по щоках стікали каплі дощу..(ти впевнений?)..це були сльози.. вперше він плакав як справжній чоловік...
    …з часом почуття почали пригасати(здається..) він почав забувати її(та невже?!).. дівчата, алкоголь, друзі-це все на мить заповнювало порожнечу, що стала в його серці без неї.. вдень він був веселим, і привітним парубком, проте.. вночі коли він залишався наодинці з своїми думками зникала намальована усмішка... він замикався в собі.. він згадував її.. намагався не спати (боявся..) .. що ночі коли тільки засинав вона приходила до нього.. мовчала.. плакала.. шепіт.. той шепіт зводив його з розуму.. він кричав, стогнав.. а інколи просто плакав…за нею ..
    …ходили плітки що вона зникла.. якась мала кинулась з будинку..(невже це вона??!)..так, це була вона.(маленьке шалене сонечко.. що ти наробила?!)..але ж це тільки плітки.. де факти?.. ДЕ ПРАВДА?? .. ніхто не знав… всім було байдуже.. люди зрікаються самогубців.. і вони зреклись.. заховали-забули…тільки він не забув.. він пам’ятав.. він знав вона жива(!!!).. тільки їм уже не бути разом.. ніколи.. доля не пробачить йому.. доля карає вбивців(він вбив ЇЇ!!!) ..
    ………………………………………………………………….......P.S. пам’ятайте що в коханні немає виходів із потойбіч ….
     
    • Подобається Подобається x 5
  9. Kapitulinka

    Kapitulinka Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Тепер я звичайнісінький янгол….ніколи не могла подуматиИ,що помирати так легко…це зовсім не боляче…не бійтесь цього..
    Так,я ангел…але це не надовго…ми живі,доки живемо в серцях інших….я знаю,що скоро помру…помру назавжи..для цього потрібно тільки трохи часу…. для всього потрібен час…
    З ним було добре…
    Я знала його декілька місяців…..але хіба для того щоб покохати потрібно більше?...ми слухали різну музику,читали різні книги….він любив,жахи….а я боялась їх….з ним було добре(а йому зі мною?)
    Мені подобалось торкатись його…цілувати…вдихати запах його тіла….я кохала в ньому ВСЕ!...(а він?)
    Він поспішав….не усміхнувся…не поглянув..не поцілував….не знав,що баче мене востаннє….поспішав….а я?....а я ніколи не вміла переходити дорогу……
    Він приніс мені квіти…ніколи не дарував їх…дві…червоні троянди…мабуть тільки після смерті збувається більшість твоїх бажань….він плакав…нестерпно бачити коли хтось плаче,і розуміти..що ти не можеш заспокоїти…якби ж він знав,що я поруч……..в той день,я залишилась живою,тільки для нього….
    Він став сумний,і усмішка ,яка і так для нього була рідкістю,зникла з його обличчя …здавалось на завжди просто плакав….тихо…довго…він не знав,що я поруч….він вже тоді переставав мене відчувати….
    Приходив до мене…приносив квіти… чому ти це робиш тільки тепер?!...я вже не відчую їх аромат….ніколи…говорив зі мною….
    Дивився мені в очі….і не бачив мене….якби ж ти міг мене бачити….
    Душа твоя до мене сліпа….вона мене не бачить…хоча казали що так буде краще….для тебе….мабуть,вони мали рацію….
    Я так любила сидіти коло твого ліжка..дивитись як ти спиш….обіймати тебе,і цілувати перед сном….бавитись твоїм волоссям…..я не могла цього зробити ….за життя…а тепер можу….
    Якось я прокинулась від того,що задихаюсь…. нестерпний біль в голові так і не дав заснути…я відчувала,що зникаю….я знала,що це станеться..але невже так швидко?..так раптово…. невже ти забуваєш мене?!....
    Ти викидав все,що могло нагадати проме…ти вбивав мене…не приходив більше...я знала,що більше і не прийдеш….
    Я втрачала сили…..ледь існувала….чекала кінця…він був не загорами…тепер я не могла завжди бути з ним….просто годинами марила в його ліжку….намагаючись ще трохи протриматись….
    Мій час добігав до кінця….він починав забувати….була Вона….
    Я відчувала її….запах її парфумів,випікав моє тіло з середини…я не могла дихати…..сліди її помади…..вона була всюди….це зводило з розуму…я не могла….чекала…але вірила….що так просто не можливо все забути…вірила йому…даремно…
    Він відав їй свою душу….своє тіло…своє серце…я бачила….він кохався з нею,коли я помирала….він вбивав мене….повільно..ніжно…..навіть не здогадуючись про це….
    В його серці не залишилось місця для мене….надто скоро..забув…убив…мене кликали на верх…прощатись завжди важко…а прощатись назавжди….
    Сил не залишилось…я віддалась ЇМ….мене забрали туди…
    Він задоволено курив у відчиненому вікні…..вона обіймала його…..
    Він був щасливий….усміхався….
    Усмішка…вибач,що так і не змогла тобі її подарувати…….
    Твій янгол…….
     
    • Подобається Подобається x 7
  10. Zlju4ka

    Zlju4ka Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Моє щастя..

    «Вітаємо!!У вас син!»
    …Приблизно такими словами почалось моє друге життя!Життя у ролі МАМИ.
    Кожна секунда тої захоплюючої миті була важливіша і вагоміша ніж все попереднє існування. Так ,саме, існування. Бо з тих самих слів я чітко поділила свій маленький світ на дві частини:до народження сина і після.З того самого дня, всі попередні здобутки, здавались лише маленькими крихтами, в порівнянні з цією перемогою!Винагородою за яку став цінний подарунок-моя дитинка!

    Згадую.. коли була ще зовсім маленька, часто запитувала маму : «якою я була ,коли народилась?».А вона завжди, з дивною посмішкою ,казала – «найкращою». Тоді ,я незрозуміла тих слів,але тепер,з впевненістю, можу сказати своєму сину :«Коли ти народився ,то вже був найкращий і наймиліший для мене».
    А ті хвилини? Господи!Якби ж хтось знав,як довго тягнуться ті хвилини чекання ,коли ти нарешті зможеш побачити,обійняти і вже ніколи не відпустити свою кровиночку . Тепер я впевнена, що ніщо не зможе затьмарити почуття,яке переповнює кожну з нас, в мить,коли змучені стражданнями родового болю, ми вперше переводимо погляд на наше чадо:маленьке, беззахисне,але вже любляче і вдячне нам за те, що ми подарували життя,за те ,що ми -Мами. Притискаючи, таке ніжне щастя, до себе вперше,я відчувала і гордість і радість і страх..в перші секунди рахувала його пальчики,цілувала ручки,і боялась промовити слово,щоб не зіпсувати таку шалену ауру любові і вдячності .В цю мить, мені здавалось, що весь світ почав обертатись навколо нас,нас двох,що зникло все навколо..сльози.. лише сльози щастя повільно стікаючи з вій ,вертали в дійсність..Напевно,жодна мама не в стані описати такі хвилини,бо почуттів багато..так багато…а слів?..слів занадто мало..і стан душі..Боже мій!Той неземний стан душі неможливо вкласти в якісь прості, звичайні речення..Я-мама!Мама!Про це хочеться кричати і кричати !!!Щоб весь світ взнав, що маленьке життя, яке так недавно зародилось в мені, вже стало повноцінною частинкою суспільства..
    І саме в такі миті ,ми озираючись назад,аналізуємо наше життя,по-новому переосмислюємо цінності,і зовсім іншим,свіжим ,дорослим поглядом, дивимось на наших батьків які: недоспали,недоїли ,і ще не робили багато речей у своєму житті заради нас!!!заради нашого майбутнього!!!Тепер,я чітко знаю ,як виглядає щастя!Я міцно притискаю його до серця ..і дякую…

    Боже !я дякую тобі за те, що ти подарував мені радість такої миті!
    Мамо!Я дякую тобі за те ,що ти дала мені життя,і що в важкі його хвилини,і нестерпні болі я кричала «МАМА!» і знала, що половину того болю ти береш на себе!!!
    Синку!!Я дякую тобі за те що ти є,за те ,що твоя посмішка дає мені сили:жити,любити і вірити!
     
    • Подобається Подобається x 11
  11. Adriasia

    Adriasia Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Злючка так гарно написала, що мені аж сльози на вочі вийшли...

    А зараз я дам на Ваш суд свою новелку... не буду писати про її реальність чи нереальність. Не хочу... Не зараз...

    Без права на мрію
    Катя стискала в руках маленький папірець. На ньому був лише номер і один єдиний знак. Думки провалювалися все дальше і дальше, а земля просто розвалилася на дві великих півкулі і вона є десь посередині і зараз ця куля сплючитьбся і розчавить її.
    Першою думкою був суїцид. Втекти від того всього. Не терпіти, не бачити, не боліти і не отримувати осуду. Але звідки? Як? Чому?

    Вчора її дитина вимовила своє перше "мама". Несвідоме таке, але той звук був так схожим на те слово, яке вона так чекала від своєї крихіточки. Катя працювала фрілансером і у неї врешті починали появлятися замовлення. Життя налагоджується. Навіть найчорніші хмари мають здатність зрошувати квіти і бути предвісниками веселки, або яскравого зоряного неба. Вчора Катя гуляла з Ольою і потрапила під зливу...

    Богдан Михайлович працював у нашій поліклініці сімейним лікарем вже багато років. З сім*єю Катерини він дружив. Вони вміли бути "вдячними пацієнтами", а таких він любив. Саме він порекомендува їй перевіритися. Причин температури не міг знайти ніхто... і ось вони результати. Катя стискає в руках якийсь там лише папірець, який уже так багато вирішив у її житті...
    Вулиця відкрила свої широкі обійми і якось так вона по ній йшла. Ні, не як п*яна чи добре випивша, не як вколена, чи побита... а просто як тінь. Широкою істеричною Личаківчькою ішла тінь... Гул машин, поспішання когось кудись... Це все така суєта... суєта....
    Ганна Павлівна була худенькою чорнявкою. Крихітна, акуратна жіночка поспішала до дому. Вона купила своїм дітям першу смачну городню полуницю.
    - Вибачте... - навіть не підіймаючи очей сказала Катя.
    - І то всьо? а хто мені гроші віддасть?
    З не менш акуратного пакета висипалися і добряче примялася полуниця
    - Я не маю зараз. Вибачте...
    Розмацькана по тротуару полуниця так схожа на крапельки крові, загублені у болотяному місиві тротуару. Так схожа на чиєсь життя викинене у смітник тільки через чиють необережність, або необачність.
    Про що ти думаєш Катю, візьми себе у руки...
    З Галиною Павлівною вони обмінялися телефонами і їхня розмова залишалася лише між ними і конфіденційною. Незнайомій людині завше легше виговоритися, виплакатися і вижалітися. У панеділок Катя має з нею зустрітися і щось з тим робити. Вона має жити і у неї є для кого...

    - Я просто не розумію чому зі мною таке сталося? За що?
    - Лікарі часто помиляютья.
    - Але ж не так. Їх помилки є такими дорогими... такими... Як з тим жити?
    Катя стискала голову руками, ніби намагалася з неї, як з тюбика вичавити зайві думки. Акуратна жіночка не зводила очей з вікна, ніби намагалася там знайти відповіді. А дівча з відсутніми від сліз і розпачу очима продовжуівало скавуліти на свою долю, втопивши свй погляд у бежевому коврі.
    - У тебе ж є дитина. Ти ж так її вситраждала. Живи нею і для неї.
    - Ви не розумієте...
    Фрази були більш схожі на видерті сторінки, або зрубані гілки дерев.
    - Як мені тепер її цілувати? Як?
    Тремтливий голос вже просто задавав запитання. Риторичні, не Галині Павлівній, не собі, не стінам довкола. Вона просто так, аби не мовчати продовжувала запитуватися і вже навіть не потребувала ні відповіді, ні її пошуку. Сьогодні є те. що є і з цим потрібно навчитися якось жити. Жити.

    (продовження чекайте завтра)

    Буду вдячна за коментарі
     
    • Подобається Подобається x 7
  12. Тетянка

    Тетянка Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Злючка дуже гарно написала! Адріася, де продовження?!
     
    • Подобається Подобається x 1
  13. Adriasia

    Adriasia Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    дописую....
    зранку буде
     
  14. kavomanka

    kavomanka Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Короткометражка ЇЇ життя.
    В Її жилах уже циркулює отрута, смертельний наркотик уже мандрує по організму, дихає кожною клітинкою Її тіла.Передозування...Швидкий і безглуздий кінець.На Її плечі , мовчки шепочучи молитву сидить Ангел.Він ковтає Її важкі подихи,слухає неритмічні барабанні удари Її серця, п'є Її закоксовані сльози.Він тримає пісочний годинничок життя , піску майже не залишилося.Виявляється Янголи теж вміють плакати,їхні сльози падають з небес кришталевими краплинками дощу і стікають по брудних вуличних шибках.
    Вже чути мотор бензопили...Мадама Смерть намагається не відставати від сучасного техногенного процесу.Коса - це вже минуле століття.В годиннику залишилося кілька піщинок життя.Від дурманливої ейфорії і незрозумілих галюциацій лиш крок до смерті.Янгол пестить посинілі кінчики пальців, прислухається до ледь помітного дихання.Гата, фініш, кінець...Ангел закрив Її широкі скляні очі.В Його свідомості пролітали кадри з Її життя:перші несміливі кроки, першіневиразні слова,маленьке розбите колінце,непорозуміння з батьками і однолітками, перше невзаємне кохання,невдале самогубство,людська жорстокість і брутальність, спроба згвалтування хтивим мужланом,безкінечні відвідини психологів,довгі пошуки себе, знайомство з "еліксиром швидкоминучого щастя" , НАРКОТИКОМ...А далі- титри...Короткометражка Її життя закінчилася без хеппі енду.Ангел одним помахом крил піднявся у повітря.Його місію завершено...
     
    • Подобається Подобається x 3
  15. Borodinka

    Borodinka Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    вікно

    Анна давно перестала уявляти своє життя без вікна.
    Кожного ранку вона підходила до нього, і коли розсувала важкі вицвілі гардини і впускала свіже ранкове повітря у кімнату, то ніби народжувалася заново, разом із кімнатою, зі старими меблями, облущеними стінами, павутинням у кутках, запахами ліків, давно не ношеним одягом у шафі, пожовклим у кутках великим дзеркалом та величезним вазонком алоє. З кожним подихом усі речі навколо вбирали несамовиту красу довколишньої вулиці, наповнювалися відлуннями звуків, відблисками світла, надіями вранішньої молитви і в такий спосіб ніби оновлювалися, набуваючи нового сенсу. Анна могла годинами просиджувати перед вікном, споглядаючи зміни, що непомітно вкрадалися у канву повсякденного життя. Вона першою зауважила, що голуби, яких щоденно годувала її сусідка з будинку навпроти, геть розлінилися і перестали майорити над вулицями. Набурмосеними кутасиками вони знечів’я цілий день сиділи на даху, злітаючи лишень увечірі, коли їх годувальниця верталася з роботи. Тоді вони обсідали ціле подвір’я в очікуванні поживи, зриваючися з місця лише в останній момент, коли життєрадісний пес стрімголов вривався у їхню зграю, голосно гавкаючи і підстрибуючи за птахами у повітря.
    І звичайно саме Анна першою зауважувала зміни сезонів. Вона точно знала, що коли її вулицею пролітають великі жовтопузі синиці, розганяючи своїх дрібних сородичів, у місті почалася зима. Сніг був лише підтвердженням цього факту. Бо саме з першими синицями люди починали глибше кутатися у свій одяг, розпалювати у всіх кімнатах кахельні печі і частіше купляти молока до ранкової кави. А коли в кімнату забігав перший сонячний зайчик, що відбивався від сусіднього вікна, приходила весна. Сніг міг іще довго лежати на подвір’ї і навіть рипіти під ногами, але на душі раптом ставало так нестерпно радісно, що розумів: так добре буває лише ранньою весною! Довгоочікуване літо приносило багатоголосся запахів, які вкочувалися у кімнату, щойно Анна встигала підійти до вікна і розчахнути його наповну. Як спраглі ласки цуценята, вони кидалися їй до обличчя, намагаючись лизнути в носа. Найбільше пахнула ялинка і тополя, що стояли неподалік будинку. Вони ніби змагалися у вишуканості своїх парфумів, у стійкості їх ароматів, в унікальності їхнього букету, у привабливості їх запаху. Але до вікна долітали також запахи квітів, трав, ягід, дощу, тушкованих овочів, смаженого на відкритому вогні м’яса, маленьких діток, випраних фіранок, пилу, так, що жінка жодного року не могла надати першість ані ялинці, ані тополі. Знаменом осені були шереги невеселих автомобілів, що проїжджали сусідньою вулицею. Анні навіть з третього поверху не було їх видно, але вона чула, як сумно позіхають вони на перехресті і як поважчала від думок їх хода.
    Жінка також першою довідувалась, коли у когось зі сусідів має з’явитися дитятко. Адже спостерігаючи за нічним небом, вона завжди заворожено дивилися на зорі, а коли якась із зірок спадала прямісінько у сусідське вікно, то це був вірний знак. За якийсь час цілісеньке подвір’я сповнювалося якоюсь поважною врочистістю, так, ніби усі тутешні жінки одночасно верталися після причастя, геть усі починали говорити очима, або пошепки, багатозначно перемигувалися та ніжно усміхалися. Коли ж на мотузках вивішували першу пелюшку, усе знову ставало на свої місця.
    Будинок навпроти вважали нещасливим: німці вбили там польську сім’ю, яка укривала у себе єврейську дівчинку. Після цього там було ще два повісельники. Але Анні єдиній було відомо, що насправді нещасливим був саме її будинок. Його збудував її дід. Він довго обирав місце, де купити землю, старанно обмірковував план, сам робив креслення. Коли будівництво було завершене, то дідусь із задоволенням оглянув споруду: вітальні та кухня на першому поверсі, кабінет, дитяча, спальня та бібліотека на другому і невеличка кімнатка на піддашші для прислуги. Звичайно, це не був родинний маєток із в’їздом для конів, не було навіть огородженого парканом города для квітів, які так любили розводити львівські панночки, але то був цілком відповідний будинок для невеликої сім’ї, а мощена бруківкою дорога підкреслювала шляхетність довколишніх дворів. У радянські часи бруківку просто закатали асфальтом, але вона все одно то там, то тут виринала із хвиль смоли, залишаючи по собі закам’янілі спогади., згадуючи про які, осінні машини робилися ще сумнішими.
    Після переїзду дідусь швидко овдовів і, запершись у кабінеті, днями не з’являвся перед єдиною осиротілою донькою. За якийсь час він відправив її до родини в Сокільники і більше ніколи не бачився, не приїхав ані на її повноліття, ані на весілля, ані на хрестини старшої доньки. Тож на хрестини меншої його вже і не кликали. Тому Анна вперше побачила свого дідуся на його ж похороні. Вона зачаровано роздивлялася його закручені догори вуса, випрасований костюм з жилеткою та годинником у кишені, виблискуючий на ручці ціпок. Але значно більше її вразив сам будинок: наче його господар, у всьому поважний, стриманий, поміркований, без зайвих предметів, окрас. Він промовляв до нею поемами, коли їй хотілося співати веснівок, він вчив її насолоджуватися вогником свічки, коли їй хотілося шалу ватри, а ще він навчив її пізнавати настрій людини за скрипом долівки під її ногами, за дзюркотінням води з крану прогнозувати погоду і визначати правдивість слів за їх віддзеркаленням та відлунням.
    Мати довго вагалася, перед тим, як переїхати у місто, переїхати у дідів будинок: годинами перекладала постільну білизну зі стопки в стопку, рівняючи кутики і вигаптовані квіти, внюхувалася у запахи одягу зі шафи і співставляла їх із запахом речей у валізі, сортувала посуд за розміром, потім кольором, пізніше формою, перев’язувала стрічками фронтові листи чоловіка, зрештою, відклала остаточний переїзд майже на рік, щоби допомогти сестрі Анни із новонародженим малям.
    Остаточну крапку поставила пожежа, яка спустошила сокільницький дім. Мати весь час плакала над згарищем, вибираючи із попелу і золи тліючі рештки меблів. Тягнути не було куди, і Анна з матір’ю та пожитками переїхала до Львова. У чотири руки вони намагалися оживити будинок, що вже пустив коріння в ґрунт самотності та запустіння. Перед вікном посадили маленьку ялиночку, привезену зі Сокільників, на вікні поставили вазонок з трьома колючими листочками алоє, на стіну у вітальній повісили дзеркало, яке дивом пережило пожежу, тільки пожовкло у кутах, ніби назавжди запам’ятало жовтизну вогню. Решту інтер’єру залишили неторканою: тільки вичистили смуток з душі годинника, щоби він знову почав лічити марноту часу, напалірували до блиску поверхню білизнярки і вкрили її памороззю серветок.
    Проте, матір Анни так і не полюбила цієї домівки, її дратували щоденні побрехеньки рипучих сходів, а тужливий спів місяця у комині постійно доводив її до плачу. Тому, коли радянська влада націоналізувала будинок і все коштовне у ньому, вона навіть відчула деяку полегкість, з посмішкою піднялася у горішню кімнату, яку планували для прислуги, а комуністи для сміху оприділили колишнім власникам, і, співаючи, сіла вишивати рушники Анні на придане.
    Та Анні не судилося вийти заміж. Перше палке кохання розбилося, коли мати в часі розмови дізналася, що він комуніст і вигнала його з хати. Після цього ганебного для себе інценденту він більше не повернувся, хоч як Анні праглося побачити його хоч би у натовпі, байдуже, чи у часі богослужінь, чи демонстрацій. Вона мріяла знайти заморожений відбиток його погляду, уламок його думки, паросток його сміху, кардіограму його серця. Але від нього не залишилося нічого, лишень ранкові згустки імли та кавова гуща спогадів.
    Друге кохання було вже якимось поміркованішим, продуманим, зваженим. Він виїжджав до Америки, кликав її зі собою, але Анна відмовилась. Сама не чекала від себе такого спокою, з яким повернулася з вокзалу і сіла палити у печі газети, листи, поцілунки. Мати сиділа поруч і порола шиття.
    Тоді Анна зрозуміла, що причиною всьому є будинок, але було надто пізно. Не допомагали регулярні виїзди-відвідини сестри у Сокільниках, навіть поїздка у Моршин на курорт була безрезультатною. У їхній будинок не залітали зорі. Лишень одного разу Анна бачила, як збита літаком зірка впала на їх подвір’я, а сусідка Віра з першого поверху похапцем сховала її у фартусі. За якийсь час вулицею почали розповзатися плітки, що у незаміжньої комуністки, робітниці шостого розряду та відмінниці праці скоро з’явиться байстрюк. Така новина швидко облетіла увесь район, розквітаючи на кожному вікні брунатною будяковою квіткою, яка чіплялася навіть до тих, які воліли би її не помічати. Тож, коли у Віри народилась донька, ціла вулиця потерпала від колючих сорняків, які де-не-де навіть перетворилися у кропиву. Ті колючки зникли аж за рік, коли Віра з донькою на руках почала торувати шляхи до різних лікарів, які всі як один розводили руками – дитина була розумово відсталою.
    І Анна знала: мешканців її будинку ніхто не любив. Навіть її. Відколи померла мама її ніхто не любив по-справжньому. Ніхто не заходив до неї на чай зі спогадами, ніхто не питав про пораду, не шукав розради, ніхто навіть не піднімав голови до її вікна, окрім дурнуватої Віриної доньки, яка щоразу, як бачила Анну, показувала їй довгого язика. Єдиною людиною, що навідувала її що два тижні, був її племінник. Але і він – завжди поспішав, віддавав продукти, не дивлячись у очі, відповідав односкладово. Зрештою, навіть рипіння його черевиків, шарудіння кульків, пульсування крові – усе виказувало незадоволення тим візитом. Анна змирилася, змірилася із тим, що він продасть її квартиру, продасть найменший залишок чужої мрії, останній прихисток чиїхось надій, останній притулок чийогось смутку.
    У дитинстві мати розповідала донькам, що по смерті душі голубами відлітають у небо, але Анна вже тоді знала, що то неправда. Тим більше вона розуміла це зараз, коли щодня надслуховувала тупотіння закоханих голубів на даху. Ні, душі ніяк не могли перетворюватись на куроподібних нахабних голубів, вони ставали тендітними метеликами, які до того, як полетіти до Бога, ще встигали подарувати світу краси рівно на помах свого крила. Тому у кожному метелику Анна намагалася впізнати свого знайомого: білими капусницями зазвичай прилітали її шкільні подруги, а жовтими – знайомі дитинства, павичевим оком прилітала сестра, бражниками – співробітники, адміралами – колишні кохані.
    А одного разу уві сні до неї махаоном прилетіла Вірина донька. Вона шепотіли їй на вухо, що в коханні дійсно важлива лише його справжність, а не тривалість, що пісні місяця завжди приносять розраду, що шарудіння кульків часами обманює, що тополя пахне її мріями, а ялинка – надіями, тому визначити, чий аромат краще, просто неможливо. І найважливіше, що алоє ніколи не росте у нещасливих будинках.
    Анна прокинулась від того, що її вії лоскотав сонячний зайчик, і на душі стало так нестерпно радісно, як буває лише ранньою весною. Вона розпахнула заклеєне на зиму вікно й усміхнулася.
     
    • Подобається Подобається x 2
  16. Zlju4ka

    Zlju4ka Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Ксюшенька,дуже класно написано!!!!!!!Тепла і ненавязлива розповідь!!!
     
    • Подобається Подобається x 1
  17. Мамусічка

    Мамусічка Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Подаю свай твір на розсуд . Прошу форумлянок лишати коментарії. Дякую наперед.
    Душа і тіло
    Згорають думки: швидко і неминуче. Час кипить в котлі буднів, буднів без свят. Душа убито дивиться на тебе з куточка кімнати, біля вікна, геть заплаканими очима. Нема нічого і не буде – все ілюзія – бридка, потворна, прикрашена людськими фантазіями щодо поняття “реальність”, тобто вона така змальована, якої в дійсності не існує.
    Тіло ж лежить непорушно. Дихає. Ледь чутно то піднімаються, то опускаються груди. Чоло побіліле від болю. Очі сяють тьмяним світлом.
    “Так погано” – подала голос душа. “Погано тобі – мені ж перепадає від твого стану”- одказало тіло. ”Гм, ти хіба підкоряєшся мені? – знов озвалась душа.”Ні, просто ми взаємозалежні один від одного” – байдуже кинуло тіло в відповідь.
    Помовчали. Душа якось невпевнено, уривчасто запитала – “Давай помрем? Погано ж так!”. “І не подумаю, мені вистачає ласки, достатньо їжі, зручностей – відповіло твердим голосом тіло.
    Душа знов глибоко замислилась – “ А мені? Немає ні щирості в почуттях, ні правди на губах, ні справедливості та духовності в житті. Я ж небагато прошу”.”Багато. Занадто багато, щоб все це було в світі ілюзій, невичерпних, як і сама вічність” – словами мудреця відповіло в котрий раз тіло.
    Душа тулилась до холодної стіни, закриваючи лице руками від сонячного світла. За вікном цвіло щастя, по небу волоклись неквапом блакитні хмари супокою.
    Тіло просило душу:”Ну,йди ж бо до мене. Ми разом одне ціле.По іншому не може бути.” Душа пручалась та все ж мимоволі повертала до своєї половинки. Надіючись знайти спраглими губами воду омріяного…
     
    • Подобається Подобається x 3
  18. Mavpysuk

    Mavpysuk Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    ....ти-історія у моєму житті....красива історія....історія перетворення егоїстки в особистість, яка здатна кохати...ти віддавав мені усе, що мав, усе що міг здобути і віддати мені..а що я...я навіть не спроможна була оцінити всього того..це здавалося буденним..і зовсім не особливим....ти віддав мені свою душу - а я витерла в неї ноги...ні намить не задумуючись, що тобі боляче...а ти продовжував вірити в те, що ще трішки і я змінюся...а навіщо мені мінятися? я і так мала все що хотіла...нічого не здобуваючи...не прикладаючи ні каплізусиль...все це ти мені підносив прямо"під ніс"...в готовому вигляді...інколи мені здавалося, що ти навіть кохав за двох....бо і кохати мені вже не хотілося..навіщо..ти ж це зробиш за мене....і навіть коли я страждала-ти мені не дозволяв цього робити..ти страждав сам..і за мене теж..вибач мені за те, що я не готова була прийняти те, щоти мені на той час готовий був дати..вибач, що я не прийняла твою любов.....хоча всім в голос кричала, що кохаю тебе до безтями....
     
    • Подобається Подобається x 4
  19. Мамусічка

    Мамусічка Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Прощання з дитинством

    Спогади – це чарівний одяг,
    який від використання не зношується.
    Р.Л.Стівенсон.

    «Так ти йдеш, отак несподівано, так швидко?» - тремтить мій голос, який змінився від хвилювання до невпізнання. «Йду» - посміхається Дитинство і торкається мого плеча теплою лодонею. Я відвертаюся, бо не хочу, щоб йому було видно мої сльози, які ллються струменем. «сльози? до чого вони?» - дзвінким голосом мовило дитинство. але я затято мовчу – образа заполонила моє серце. Ще мить повагавшись сказало: «я йду ген за небокрай, вказку мрій, в полонину снів». «що ж - іди, лишай мене!» - гнівно кидаю я, не стримавши дану самій собі обітницю мовчати. «ну що ж ти, я буду завжди з тобою. в кожній струні твоєї душі». здивовано підводжу очі: «але ж ти... йдеш?». «Люба моя, так, я йду, але лишаюся в твоїй ПАМ’ЯТІ, твоєму серці спогадами».Мій сум, як рукою знімає, а на зміну приходить вихор щастя: «Так! Так… але ж уже тебе не буде насправді». Сум знову поволі закрадався. « А хіба за цим потрібно жалкувати? Тебе чекають нові горизонти життя, такі манливо – чаруючі, такі радісно – хвилюючі і неповторні». Розумію, але … невпевнено продовжую, - але важко так прощатись». Дитинство усміхнено спостерігало за мною. Його очі були сповнені такою дитячою пустотливістю, вічною безтурботністю, безкінечною веселістю та променем материнського тепла. «Пам’ятаєш – каже воно, - сплетений перший вінок з кульбаби, теплий сонячний дощ, який захопив зненацька… Сльози, багато сліз через розбите коліно. Перша буква, слово… подруга… Пам’ятаєш?». Запитливо дивиться, здається, на в очі, а в саму душу. Журливо посміхаюсь: «Так, пам’ятаю». Замислююсь: «А може лишишся ще на кілька днів?», хоча розумію, що надіятись марно. «Ні» - знову посміхнулося своїм сонячним усміхом. «Посидь зі мною ще кілька хвилин, благаю» - по щоках покотилися кришталеві сльози. «Добре, кілька хвилин» - змилостивилось воно. І ми вдвох сиділи на шовковій траві, поринувши у спогади.Хвилини пролетіли, як мить. Дитинство поволі підвелось. Ми мовчали, бо вже не було сил прощатись, не було сил вимовити бодай слово. І легкими, вільними кроками віддалялося за небокрай, не обертаючись. «Спогади» - шепотів вітер. «Спогади» - співав соловейко. «Спогади» - нашіптувала матінка земля.
    А назустріч, з небесної блакиті, ішла уже овіяна коханням та жадобою нових вражень Юність. Моя прекрасна, моя незабутня, моя чарівна…
     
    • Подобається Подобається x 3
  20. Волошка

    Волошка Well-Known Member

    Відповідь: Нумо, прозаїки!

    Вчинити шалений вчинок... Знайти силу для нього... Плюнути на всі умовності... Дозволити собі щастя... Не обдурювати себе... Не намагатися бути беземоційним залізом... Не чекати, що щось впаде з неба... Творити самій... Не боятися змін... Змін на краще... Вірити... Вірити в себе і в нього... Зрозуміти, що любов - безцінна... Зрозуміти це не на словах... Довести це вчинками... Прийняти її... І дарувати іншим...
    Сказати прості слова... Сказати вічні слова... Сказати слова, що творять дива... Сказати слова, що означають більше, ніж усі слова світу...
    Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!
    ... ... ... Чомусь, сучасна людина не дозволяє собі цих слів. Чомусь, сучасна людина вважає їх хворобою, що минає, як нежить. Чомусь, сучасна людина позбавляє себе того, від чого народилася.
    ЛЮБОВ.
    Дар Божий. Яке ми маємо право плювати на неї?!!
    ЛЮБОВ...
    За нехтування нею ми розплачуємося не одразу... За це приходить страшна кара. Коли на старості років ти розумієш, що прожив життя марно, зовсім не з тим, кого любив...
     
    • Подобається Подобається x 1