Розповіді про пологи

Гілка для розповідей про ваші пологи.
(Без коментарів!)
Коментарі залишилися тут.

І зробіть ласку, детальний опис відвіданих перед пологами манікюрних салонів та решти дуже важливих подробиць, що не стосуються пологів, ховайте у відповідний тег

оффтоп

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Якщо Ви зараз вагітні, чи лише плануєте мати дітей, хочу сказати вам: пологи - це не боляче! :dance:

Я боялася пологів найбільше, зі страхом проходила під вікнами пологового будинку звідки чулися крики жінок і дітей. З дитинства мала страх до пологів, бо випадково побачила по телебаченню фільм про пологи, де жінка кричала та мучилася. Отак в підсвідомості міцно закралося твердження, що пологи це страшно та дуже боляче.

А були у нас безболісні пологи! Саме такі, про які пишуть в книжках, що жінка повинна відчувати лише тиск, а не біль. Читаючи книгу Грентлі "Пологи без страху", думала, що легко йому говорити про це, не він ж родить.

Як все було:
З вечора ми з чоловіком прогулялися не на малі відстані і добре поїли перед сном. Мене трохи заболіла поясниця - так як розказують про передвісники пологів. Чоловік розмасував її, але про те що це перша фаза пологів почалася я навіть не думала, бо мала багато емоцій після робочого дня. Ми міцно заснули.

В 1 ночі почалися кров'янисті виділення і це не був корок. Симптом не дуже позитивний. На щастя всі пакунки в пологовий були давно поскладані і підписані. Вночі покласти щось ще в кульок було просто неможливо через сонливість та легку паніку. Ми помолилися та вирушили в дорогу.

Настрій був і спокійний і веселий, ми встигли виспатися. Я почала відчувати регулярні скорочення внизу живота. Практично кожні 5 хв, але ледь-ледь відчутні, тому я і далі була спокійна, думаючи що то ще не пологи.

В лікарню ми прибули пару хвилин по 2 годині ночі. Почалися стандартні процедури. Лікар мені сказав, що ще побачимо як і що. Але видно чоловікові вже сказали, що відкриття велике і що то справді пологи! Чоловік переодягнувся і приєднався до нас в пологовому залі для сімейних пологів. Кімната була дуже гарною і затишною, не було гнітючого відчуття лікарні. Почалися сильніші перейми, але я почувала себе затишно і спокійно. Під час перейми я ходила по кімнатах і присідала, дихала спершу першим типом дихання, а потім з наростанням перейми вже і другим типом. Кажуть, що дітки дихають так як мама підчас пологів. І справді, дитині зараз 3 тижні, вона часто і інтенсивно дихає як я. Між переймами я лежала, ми жартували і говорили про все що завгодно. Дійшло до пів 6 ранку. Перейми були сильніші. Я вже не могла багато говорити і замість того аби ходити, я присідала і звисала на колінах чоловіка - так нас вчили і так було мені дуже зручно. І так скоріше минала та хвилина перейми. Пити і їсти зовсім не хотілося. Мене не морозило і не кидало в жар. Лише були сильні кров'яні виділення під час перейми. Рівно пів 6 ранку ми перейшли в сусідній зал, де мене, як і всіх жінок посадили на високе крісло… Це був останній крок до зустрічі з донечкою!

До крісла і на кріслі я не відчувала болю, лише тиск на низ живота. На кріслі було вже важче справитися з тиском, бо не можна ні встати ні звисати на чоловікові, та і взагалі боїшся порухатися, щоб не потужитися випадково. Тут дуже допоміг третій тип дихання. Справді, без нього я б певне почала панікувати. Дихання послаблювало інші відчуття. Відкриття було повне, голівка гарно опустилася і за двома потугами, рівно о 6.00 наша донечка вперше побачила нас з татком! З негативів - мала малі тріщинки, але вони не такі страшні як здавалося мені вагітній. Та і скоро все загоїлося. Не бійтеся!

Кровотеча теж не вплинула на природність пологів, я вдячна лікареві, який не налякав мене і не почав кесарити. А присутність чоловіка перетворила пологи на велике свято!

Ми вдячні Богові за дар народжувати, за здорову донечку, за викладачів Школи для вагітних і за всіх людей, які за нас молилися в ту особливу травневу ніч.

Ольга, Іван та Юстинка

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Раніше писала про свої роди на іншому форумі, тому зараз скопіюю звідти

Поклали мене в лікарню ще на 33-34-му тижні через те, що був високий тиск. Стали регулювати, так він став скакати. спочатку до 180/100, і мене відразу ж на каталках перевезли в інтенсивну терапію Там тиск знизили до 130 і перевели знову в палату. Потім знову був стрибок тиску. На цей раз до 200/110. Я сама перелякалася. Знову інтенсивна терапія. потім знову палата Тоді я аже стала панічно боятися тонометра Але, слава Богу, більше таких скачків не було. Але коли срок лдійшов до 37-го тижня, консіліум вирішив мене негайно кесарити, бо мол "а чого чекати" Мій лікар з цим не погоджувався і тому тоді ще не кесарили. А потмі, на 38-му тижні таки вирішили кесарити. Точну дату не назначали, але я вже готувалась морально
Зранку зробили клізму, сказали нічого не їсти. Я не їла, але випила таблетки від тиску і запила ковтком води. Потім виявилось, що й пити не можна було Прийшов анестезіолог, послухав серце, легені, оглянув, опитав всяке. (В мене горло боліло пару днів до цього, тому не знали чи оперувати.) Вирішили оперувати. Тоді прийшов лікар, сказав: "Ти куди так набрала розмаху? Операція не раніше ніж на 12.00". Ну я вирішила піти прогулятися. Виходжу на коридор, а там йде санітарка і каже: "Ви куди? Ва вже ереводять в операційну" Так і було. Догбре, що я наготувала все наперед. Люблю до всього готуватись завчасно.

Перед оперуванням анестезіолог мені розказав що будуть робити, бо я боялася Оперування розпочалось десь в 10.00 або чуть пізніше. Я подивилась на той операційний стіл, а він такий вузький Я ще подумала: "Моя попа тут поміститься, але як будуть оперувати??" Виявляється, у всіх виникає така думка, коли бачать той стіл
Прив.язали руки, поставили катетер (сечовий і в вену)... точно вже й не пам.ятаю що там ще. Тоді стали вводити наркоз (загальний) і анестезіолог в той час став гладити мене по лиці А мені вже перед очима все попливло. Намазали живіт.. Ну а далі оперували. Цього ж я вже не бачила.
Дальше в мене в свідомості нема нічого, нічого не снилося як декому під час наркозу. А тоді.. небачу нічого, враження, що закриті очі; чую все що робиться в операцуійній, як говорять лікарі. Там була така суматоха. Анестезіолог говорив мені: "Дихай, старайся набрати повітря", інші там говорили: "Вона не дихає. Вона не дихає." А я стараюся набрати повітря, але не можу. Моє тіло мені взагалі не підкорялось. Я хотіла їм сказати, що не можу навіть рот відкрити щоб вдихнути, але відчуває, що той рот і не мій. Тіло якби було нижче ніж я Воно мене не слухалось. Анестезіолог ще кілька разів просив дихати, а в мене таке враження, що я задихаюся. Я ще подумала: "Як я так жива, якщо я вже стільки часу навіть вдихнути не можу?" Потім знову дира в свідомості. А тоді знову те саме - анестезіолог просить дихати, роблять масаж серця (по-моєму). Знову "дира." Потім знову та ж історія. Різниця тільки в тому, що я собі подумала: "ЛАдно, не можу дихати. Так хоч уявлю собі, прикладу зусиль щоби вдихнути повітря". Прикіл в тому, що я дійсно стала дихати Тоді мені сказали сплюнути. І на цей раз я вже підняла голову. Лікарі забалаболили: "Нарешті. Дихає". Анестезіолог сказав: "Дихай, в тебе дівчинка. 2700". А тоді я стала приходити до свідомості. Все перед очами пливло.

А потім перевезли мене в реанімацію. Я взяла мобільний, подивилась котра година. Це вже була 18.44 Вони мене "відкачували" фактично весь день. Це при тому, що люди відходять від наркозу через півгодини - годину.
Потім приходив кілька разів анестезіолог, питав чи добре дихаю, як почуваюся і т.д. Лікар приходив, щось питав. Я тоді ще засинала кілька разів. Все пливло. Мені стали дзвонити рідні, друзі і вітати. Я пам.ятаю тільки дзвінки кількох, а коли подивилась в список вхідних, то була в шоці. Там дзвінків 20, і я на всі відповідала. Потім всі питали чи то я ще під наркозом була, бо плела всяке . Я хотіла ще в той день спробувати сісти, але це було неможливо - голова крутилась. Зате наступного ранку я таки встала Прийшов лікар, я попросила зняти сечовий катетер, з ним же неможливо ходити Перший раз було страшно йти, бо голова була запаморочена. Але я йшла сама. Не хотіла, щоб мені допомагали. Мені принесли мою доцю, прикладали до грудей, але вона не брала. Мені її й відразу після кесаревого приносили, але я смутно пам.ятаю, нічого не получилося. Я була не в тому стані.
Чоловік приходив до мене в реанімацію кілька разів. Мені від цього ставало краще.

Потім мене перевели в звичайну палату, оскільбки я вже майже бігала. Анестезіолог сміявся, що я з тамтого світу і зразу бігаю, мол ще такого не бачив. ЛІкар сказав, що я йому не одну сиву волосину намалювала в волосі Операція пройшла легко, а дихати я не хотіла - це слова лікаря.
Доця наша народилася в 10.30 Вага 2650, ріст - 48 см.

Так і пройшли мої "роди". Родами це не назвеш. Кесарево - воно оперування, а не роди. Наркоз був загальний, тому так.

Але я - найщасливіша людина Заради такого чуда варто було таки "вихрапатись" і вижити.

Вибачте, що стільки понаписувала. Я от пишу і щось аж сльози на очах. Від радості.

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Чим більше часу минає після пологів, тим важче їх описати. Поява малюка приносить такий вир ніжності і турботи, що дискомфортні відчуття спочатку притуплюються і розпливаються, а згодом зовсім стираються з пам’яті. Залишається лише переконання, що пологи не можуть бути несімейні.

На 40-му тижні вагітності я почувалася піднесено, в передчутті зустрічі з малюком. І от, коли до визначеної дати пологів залишалося три дні, о третій годині ночі я прокинулася з відчуттям легкого дискомфорту у кишківнику. Трохи посидівши у відведеному для роздумів місці, я повернулася в ліжко і ще подрімала до шостої. Ситуація повторилася о шостій, тоді о сьомій і піввосьмої. О восьмій я помітила трохи рідини на білизні. Сумнівами стосовно можливого походження цієї рідини я поділилася з чоловіком, який безапеляційно заявив що це води і нам потрібно їхати в лікарню. Але у лікарню мені не хотілося, тому ми з малюком неспішно прийняли душ, попили чаю і пофотографувалися (останній день у животику). Однак, наше приємне проведення часу дещо ускладнювали скрути кишківника, які до одинадцятої години відчутно почастішали. О першій годині чоловік вмовив мене виїхати до лікарні, яка знаходиться на іншому кінці міста, тому впродовж поїздки кілька разів виникало бажання попросити зупинитися, щоб усамітнитись за якимось кущиком. До „нашого” лікаря ми не могли додзвонитися, однак мене оглянув черговий лікар і сказав, що навколоплідного міхура уже немає, але розкриття поки що лише 2 см. Перебуваючи у допологовій кімнаті, ми з чоловіком намагалися „дихати” і приймати різні пози для полегшення переймів, однак реальне полегшення приносило дещо інше. Акушерка, зауваживши, що я багато часу провожу у туалеті, принесла мені спеціальне крісло з отвором замість сидіння, на якому я пересиджувала кожну перейму. Мене регулярно забирали на огляд, і хоча мені здавалося, що пологи йдуть повним ходом, процес розкриття відбувався дуже повільно. До шостої години шийка матки розкрилася лише до 4 см і лікар повідомив, що оскільки у мене давно відійшли води, потрібно стимулювати, щоб безводний період не тривав більше 18 годин. Мені поставили крапельницю з окситоцином у праву руку, обмеживши можливість рухатися. Спочатку я ще поривалася на своє рятівне кріселко, а чоловік пересував за мною стійку з крапельницею, однак за деякий час перейми значно почастішали, тож я лежачи на канапі чіплялася чоловіку за шию і так зависала (наступного дня він не міг поворухнути головою). Перейми я передихувала способом „задування свічки”, не дозволяючи собі кричати, бо знала, що це може зашкодити малюку. Між переймами я відключалася і тоді бачила сліпучий піщаний пляж біля синього моря. О дванадцятій ночі з мене почали вириватися якісь черевні звуки, згодом вже відчутно хотілося тужитися і ми перейшли в пологову кімнату. На сумнозвісному гінекологічному кріслі перейми ослабли, думаю це було спричинено неприродним положенням тіла. Я постійно просила чоловіка принести пити, бо відчувала жар і сухість у горлі. Тим не менш я була рада, що ми наблизилися до заключного етапу. Тужилася я переважно "в обличчя", однак, коли ноги вище голови, по-іншому тужитися складно. Акушерка розсмішила мене, скомандувавши тужитися „так, наче мені дуже хочеться в туалет”, бо це бажання мене переслідувало уже майже добу. Однак, потужившись правильно кілька разів, сорок хвилин на першу я народила свого синочка. Його витерли, обміряли (3550г , 54 см) і поклали мені на живіт, де він одразу заспокоївся. Згодом його приклали до грудей, він присмоктався і заснув. Чоловік залишився з нами до ранку, допоміг мені прийняти душ і перейти у післяпологове відділення, де щодня нас навідував. Ми щасливі, що разом пережили пологи, а наш синочок відчув одразу і маму, і тата.

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Того дня я набігалася-наїздилася по роботі. По тому я поїхала в Арсен, купила дещо з продуктів, занесла до хати, приготувала вечерю – зварила зупку з грибів, відбила відбивні, чекала на чоловіка. 13го Чоловік прийшов 19-55, я кажу – я в туалет сходжу і сідаємо вечеряти. Пішла в туалет, а з мене вода тече з кров’ю. Виходжу, кажу – все вечеряти не будем, треба їхати.. Дзвоню лікарці своїй, вона каже – приїзди я на зміні. Я в паніку, нічого не зібрано.. Паніка була не з страху, страху зовсім небуло. То було суміш ейфорії і певного ступору. Пологів я не боялася, я просто не планувала в цю секунду. Поскладала що могла, подзвонила мамі, сказала що їдемо. Сіли в машину, темно на вулиці, їдемо. Дорога мені здавалася довгою, в машині спочатку зимно було, відчувала кожну яму. Подорозі чоловік почав думати як ми синочка назвемо, бо ми чомусь мовчали. Роман в нас вже є, Олекса є, Олег є, Тарас є, Ігор є, Юрій є, Андрій є.
-Як тобі ім’я Марко?
- Мені подобається.
Вибрали ім’я Марко. Приїхали в приймальне коло 10ї. На вулиці було темно, коло пологово крутилися троє перелякано-схвильованих чоловіків. Мене зустріла моя лікарка.
-Ну що будєм рожать.
- Зараз?
- А коли ще!!!
Мені не вірилося що це станеться сьогодні, що я в пологовому, не усвідомлювала що мені тут лишатися і скоро я побачу свого маленького синочка. Довго оформляли документи, я в списку була 449 здається. Перебратися сказали прямо в приймальній, я перебралася в нічну сорочку і тапки, незручності не відчувала зовсім хоча там ходили різні люди. Одяг забрав чоловік і поїхав, я лишилася. А тим часом в лікарні
– Підпишіть тут.
- Тут підпис хворого, чим я хвора, я не хвора
- Наш Ігор Володимирович теж каже шо тут не лікарня, але шо ми зробим так надрукували.
Підписала. Потім була славнозвісна клізма, гоління тупою бритвою, і 5 грн на бритву. Туалет за ширмою. Унітаз точніше, дошку санітарка накладала сама, синенька з білим циратова ширмочка – така з дешевих для душевої. Ти там сидиш, воно мало що прикриває, люди ходять, а ти сидиш. Неприємно, але тоді якось все притупляється, особливо почуття сорому. Після того було крісло. Крісло стояло в залі з якого було троє дверей у родові зали. Крім крісла в залі лежало дві породілі під капельницями і з баклашками льоду на животі. В кутку стояв холодильник, такий як в дитинстві в нас був, але ця деталь мене ніяк не зігрівала. На підлозі коричнево-брунатний лінолеум, стіни пофарбовані світлою масляною фарбою. В одному родзалі ще народжували, другий, посередині, готували для мене – прибирали і застелили свою білизну. Щодо крісла. Воно було стареньке, майже антикварне, під ним піддон з шлангом, шланг веде у відро куди стікають води. Води всіх хто там народжує, і мої теж туди потекли. Не боліло нічого, була лише надмірна цікавість. Розкриття було 2 пальці, сказали йти в родзал чекати перейм. В родзалі я отаборувалася – розклала торби, повитягала телефони і сіла на ліжко. І мене відразу зігнали – тільки стояти або ходити можна. І я почала ходити. В першому родзалі дівчина страшенно періодично кричала, мене нічого не боліло, я все чекала перейм. Ходила, роздивлялася, такий ж лінолеум, білі стіни, біла квадратна плитка, синій емальований баняк з написом «для плацент», але вікна нові – пластикові. На вікні наліпка реклама від Памперс, великими буквами – Тиха ніч, спокійна ніч. Під вікном столик для немовляти, застелений страшними шматами, зато за їх словами стерильними. Прийшла санітарка, спитала чи маю я якісь-там ліки. Я, звичано, немала. Ну не думала я народжувати 13го, і взагалі я думала що маю ще 2 тижні. Думала. Видала список, запропонувала піти купити, але я сама пішла, бо в родзалі сидіти робилося нудно, то було вже коло 12ї, по телефоні говорити нема вже з ким. В приймальні пані вже положилася, коло аптеки небуло вже жодного татуся з переляканим обличчям. Аптекар теж спав на свому кріслі. Купила весь список, ліки в мене відразу всі забрали. Куди вони потім поділися я незнаю Взяли 2 гривні на гель для апарату. Подзвонив чоловік, спитав як я. Я попросила щоб хоч він повечеряв, я так старалася, а в самої слина текла від думки про вечерю. Періодично в мій родзал завозили гігантський чудо-апарат вимірювати серцебиття малечі. З серцебиттям було все добре, ми чекали перейм. З мене постійно підтікали води, і постійно хотілося пісяти, тому я часто бігала через коридорчик за ту ширмочку. І постійно блукала тими коридорчиками. Славний був архітектор певно. Коли зрозуміли що перейм недочекатися то мені дали якусь чарівну пігулку від якої мене легенько почав хапати живіт. Я була голодна. Дуже голодна. Мріяла про залишену вдома вечерю, і про Де Манджаро де я обідала того дня. Знов пішла в аптеку – купила глюкози в таблетках, таку як в дитинстві ми купували за гроші отримані за фляшки від молока здані а молочному магазині, з-під задніх дверей якого ці фляшки були вкрадені. Приїхав чоловік, привіз чисту постіль і ще деякі речі що я просила. Вийшла до нього в сорочці і халаті, в тапках, вигляд в мене був напевно далеко не чудовий. Рожева в клітинку з якоюсь вишивкою нічнушка з краківського, рожевий халат, і білі тапки вже встигли заплямитися кров’ю. Питав як почуваюся, ну як я можу почуватися хотілося б відповісти. А я незнала як описати. Сказала що болить. Насправді це була гримуча суміш болю і різних відчуттів що перемішалися в мене в голові і мозок просто не знав як реагувати. Повернулася назад, лягла на свою кушетку, наминала глюкозу, але голод не проходив.. Сказали треба одноразові пеленки, в мене були, але за їх словами завеликі. Принесли ножиці, порозрізала. Потім був гарячий укол. Це було дуже боляче. Я бігала по коридорчику з витягнутою рукою – мене неймовірно боліло, перейми мене так не боліли.. Рука напухла, але скоро все перейшло.Отак я тинялася родзалом, коридорчиком з кріслом, заглядала до сусідки, яка неймовірно кричала. Хотілося їсти і спати. Перейми були легесенькі кожні 20 хвилин. Тоді мене послали знов до аптеки – купити ще тих чарівних пігулок і води. Пігулки випила всі( їх було 5), лікарка від цього мало не зімліла, але мені вони мало допомогли. Перейми далі були раз в 20 хвилин, розкриття вже 4 пальці. Потім мені дали малесенький кавальчик (четвертинку) ще якоїсь чудодійної пігулки. Від неї перейми посильнішали, але не були нестерпними. Я вже досконально вивчила коридорчик з Кріслом, парканадцять раз прочитала всі інструкції що висіли на стіні. Заглядала до сусідки, дивувалася чому вона так кричить. Ходила колом по родзалі, позглядала все. Емальовані відра, баняки, стіл для родження, для малятка. Лампи старовинні, над дитячим столиком вже розлітається. За вікнами ніч. Між переймами я відключалася на кушетці. Пробую дихати як треба, часом виходить, часом ні. Потім просто про це забуваю. З часом почало хапати сильніше і сильніше. Заглядала лікарка, дивилася на розкриття, завозили чудо-апарат, перевіряли серцебиття. Коли болі стали вже зовсім нестерпними я лежала на боці а Ліда масажувала мені спину. В сусідки почалися потуги і вона пішла туди, а в мене перейми ставали нестерпно болючими. Я кликала її, але в сусідньому родзалі дівчина вже народжувала. Старалася не кричати, сціплювала зуби. Поки виходило. В останнє заглядала до сусідки як її шили. Сусідка народила в 1-40, її зашили і взялися за мене. Прокопів як йшов додому сказав народить до 3ї. До 3ї залишалося зовсім мало, розкриття було вже 6 пальців. Мені здавалося що в родзалі дуже світло, вікно було лише чорною плямою з написом – тиха ніч, спокійна ніч. Хапає і відпускає.. В голові крутяться неймовірні сюжети з дитинства, светрик у білі горохи, сонечко в саді, тета на подвір’ї шкробає бульбу, обід в саді за столом на білих ніжках. Коли це було? Давно.. Незнаю, було.. Просто приємні сюжети. Знов перейма, відлітаю в космос, лежати вже не можу. Ліда каже присідати при переймі. Присідаю, тримаюся за той стіл і відлітаю в космос. Тільки вдихнула, знов перейма, знов відлітаю. Постійно хочеться пити, дудлю куплену в аптеці воду. Тече кров, але я незважаю. Я хочу їсти і спати. Поклали на кушетку.
- Он вона, голівка, вже зовсім близько. Розкриття 8, ше трошки і будем тужитися.
Лежати було неможливо, стояти неможливо. Перейми були неймовірно болючі. Бідна Ліда. Я і спиралася на неї, обнімала її, напевно тільки не кусала. Присідала, трималася за стіл.Пройшла друга, третя, четверта година, тільки дивлюся на годинни і терплю. Час ніби поволі йде а ніби летить, я незнаю. Зі мною такого ще небуло. Нема відчуття часу, є відчуття себе поза часом. Хочеться щоб він летів, але він непідвладний мені. Про що думала.. Не думала, зосереджувалася на переймі. Знов на кушетку. Повне розкриття. Тужить неймовірно, а тужитися неможна. Вилізла на стіл, скомандували триматися за ручку.Тужить неймовірно, наді мною Ліда, акушерка і санітарка. І тут я відлітаю. Ні перейм, ні потуг, нічого. Шалено хочеться спати. Злажу з крісла. Надходить п’ята година. В пологовому тихо. Лягаю на кушетку і відлітаю – просто засинаю. Тепер побігли за капельницею. До того я просила без капельниць – я страшенно боюся уколів, тим більше в вену.

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Принесли капельницю, я на стіл, кілька хвилин і пішло. Так інтенсивно і скоро що в голові була лише одна думка – може можна відпочити і продовжити завтра??? Тужся кричать, а я пробую і тільки щоки тріщать. З вени вилетіла голка, переставили на іншу руку. Санітарка тримає руку щоб не згинала, але я всеодно згинаю, і голка вилітає знов. Знов запхали, але вже нижче в руку. До нестями хочеться пити, акушерка подає воду. Хто там казав що з моїм пресом я малого просто виплюну? Згадувала я вас тоді. Попросили покликати неонатолога, приготували столик для малечі. Тужуся, а толку ніякого. Тоді якись чоловік просто натиснув мені на живіт.Дзвонить мобілка. Потуги самі без мого туження виштовхували малого. Знов потуга кажуть не тужитися бо зір в мене поганий, малий підходить і назад втікає. Сили нема зовсім. Знов потуга, знов дзвонить мобілка, знов на живіт натиснули, там десь тільки клацнули ножиці, 5-40 ранку, в той момент мене страшенно заболіло і я не втрималася.. Сусідка по палаті потім казала що розбудила весь пологовий. Секунда і плач моєї дитини. Пробую роздивитися його, але сили підвестися немає. Найщасливіший момент в мому житті. Мене всю трусить, відчуваю як трусить кожен м’яз, навіть на мізинці ноги, дзвонить мобілка, мені подають, а я слова сказати неможу, мною просто теліпає. Чоловік питає що сталося, чому я не беру слухавки.. Я пробую щось вимямлити, але тіло не дає. Малеча на столику, ще кілька потуг і з мене витягнули щось тяжкеньке – народилася плацента. Поклали мені мій найдорожчий згорточок на живіт, дали цицю, він відразу присмоктався. Такий мокрий і слизький, такий маленький і коханий. Поки моє сонечко було в мене на животику мене зашивали. Пологів я не боялася, а от про зашивання мене налякали що болітиме ше гірше як пологи. Я навіть нічого не відчула. Епізіотомія за словами лікарки була малесенька, її обкололи знеболюючим і зашили саморозсмоктуючимися нитками. Малечу забрали і кудись понесли. Я хочу вже злазити з того столу, але лікарка каже чекати поки докапає. Злізла. Перелізла назад на ліжко. Санітарка страшенно бігає, стирає кров, і примовляє – треба тут трошки прибрати щоб чоловік не злякався. А я собі думаю та він ітак злякається, можна і не старатися. Дала їй 50 гривень. Принесли малого, замотаного в сірі пеленки, очки закриті, приклали знов до грудей. Ліда привела чоловіка. Я незнаю як він почувався, я запропонувала взяти малого, він відповів що боїться. Я попросила привезти мені вівсянки, до снадінку думала недоживу. За вікном світало. Якась жіночка взяла одяг для синочка і його забрали знов. А я лишилася лежати. Головою до входу, лицем до вікна. Тиха ніч, спокійна ніч. Скінчилася найщасливіша ніч мого життя. На живіт мені теж поклали баклашку з льодом. Виглядало що буде сонячний гарний день. З голови все вивітрилося, як і вивітрився сон. Лежу, дивлюся на стелю. Написала кілька смс – 3600 54см в 5-40. Була 6-30. В пологовому тихо, нікого немає. Перезмінка. Про мене напевно забули. В пусту голову лізуть абсолютно неймовірні думки та спогади. Літо пахне компотом з трускавок, так хочеться компоту. Як звали виховательку з дитсадочку, Алла, Алла.. Ні Борисівна то Пугачова. Хочу свіжої білизни висушеної на вітрі і персиків. Дякую Богу за цю ніч. Накінець по мене привезли каталку. Ще чого, погана прикмета, не сяду. В бабусі в дитинстві така була, ми все пробували сісти покататися, а мама забороняла – погана прикмета. Так мені воно і закарбувалося в голові. Мамо я тепер тебе ще більше люблю. Пошкандибала в палату. Палата номер 3. Сусідка моя Аня – дівчина що народжувала поряд. На календарі Вівторок, додому аж в суботу. Але було весело. Ми сміялися, хоча сміятися було боляче. Вже лежачи в палаті коло свого маленького згорточка я усвідомила що я вже мама. Найщасливіша на світі мама.

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Хтось з вас вже це напевне читав, але це наші пригоди з Андріанкою.

22 Квітня, 2007 року був гарний сонячний день. Ми як звичайно, збудились раненько швиденько зібрали троє дорослих діточок, посадили маму і бабусю в машину і поїхали до церкви. Вистояти цілу Службу мені вже було трохи тяжко, то я мусіла сісти частіше дозволеного. Знайомі все запитували, ну скільки можна ходити. Казала що на Паску вродиш, а тут он дивись вже Провідна Неділя а ти ще тут Ой не знаю, кажу. Дитина видно зовсім не спішиться. Після відвідин церкви, ми приїхали додому і знову ж таки, як за звичай, нагодувавши всю родину я лягла поспати. Обідній сон у неділю для нас - закон!!! Поспала я годинку, і десь коло пів-третьої вдень відчула що болить живіт. Та мало чого воно його може боліти. Але болі повторились через 20 хвилин і вже не відступились, а продовжували приходити. Я спокійно встала, пішла загріла дітискам щось з*їсти, а тут і татко приїхали до мене, він бо дякує в церкві далеко від нас, і привіз зі собою мою бабцю, котра спекла чудний пляцок з яблук і мармолядки. (В нас завжди казали пляцки, а бо воно його ще кажуть, що то пиріг). Підійшла і 3 година дня, якраз чоловік закінчив роботу і задзвонив що напевне затримається і так під вечір покажеться вдома, на що я йому відповіла нехай поспішиться, бо сама я родити не буду. Він мене не зрозумів, тай поклав трубку. А в тім часі, мої болі мені дали зрозуміти що це схватки (незнаю як правильно, то я їх буду так називати) і вони ставали дедалі частіші і сильніші. Мама, зразу сказала, що пора подумати про те що час іти до шпиталю. А я сказала, що маю час. Ну скажіть мені, хто при здоровому глузді обійде боком файний пляцок. То я собі вкраяла добрий кавал і сперла попиваючи молочком. Тато побачивши мене в екстазі поїдання запропонував багато не їсти, бо якщо я піду родити це мені не на користь Ішов час і я зрозуміла, що з 10-хвилиною перервою між схватками мені пора дзвонити до лікаря. АААААА!!! Щодо лікаря. Мій ведучий лікар, котрий планував зробити Кесаревий розтин 3-го Травня (добре, що не першого а то не дай Бог вийшла б Даздрапєрма) якраз поїхав у відпустку на тиждень, і залишив мене в руках свого партнера, якого я більше відвідувала як радіолога а не гінеколога. Так он, задзвонивши, до лікаря він мені порадив не гаяти часу і поїхати в госпіталь, аби подивитись що ж таки відпувається. А чоловіка ще не було... Дзвоню коханому і так здалека питаюсь, а де ти є? Що робиш? Він мені починає щось розказувати, що іде там десь щось подивитись має... ну то я йому знову нагадую, що краще було б якби він всетаки негайно їхав додому, бо підемо родити. Андрій, (муж) мене не зрозумів, а тато (Михайло) сидів поруч і не витримав, тай кричить в трубку - ну що ти за людина така, давай щоб через 20 хвилин був вдома!!! Муж пойняв, що пахне паленим і скоро був вдома Доходила 5 година і ми зі всім екіпіруванням вже сиділи в машині і їхали в госпіталь. Коли ми приїхали то на нас вже чекали, бо лікар зателефонував і попередив - скоро будуть. ЖДІТЄ!!! ) Мене тут же гарно розібрали, поставили дві пластикові штучки на живіт, котрі були під*єднані до машини. Та машина видавала звуки скачучого коня і видавала з себе стрічку з двома рисочками - кардіограма живота виходила ))))))) Отже, поставили мене на монітор і зафіксували що серцебиття дитини в порядку і схватки регулярно повторюються що-7 хвилин. Годинник показав 6:00 (18:00) і мені сказали, що лікара вже повідомлено і він сказав готувати мене на операційний стіл. Будемо Кесарити. Тут посипались багато застережень з боку чоловіка, що може краще самому родити бо всетаки матка відкрилась на 2см. На що йому медсестри заперечили і пояснили що треба робити те що лікар каже, він знає краще. І дійсно, він знав що каже. Почався процесс підготовки. Мені поставили капельницю і зачали капати рідину з глюкозою, дали теплі скарпетки на ноги, бо в родовій дуже зимно, далі принесли купу паперів на підпис. Поголили мене гарненько. І прийшов лікар. Сказав, що пора б вже і йти родити, а схватки ставали дедалі сильнішими і повторювались частіше. Прибігла дівчинка-анестезіолог і запитала мене мої дані: ріст і вагу. Це ж бо має значення, а раптом дасть замало ліку і я зіскочу зі столу і побіжу бігати по шпиталю Вже доходило 7:15 коли мене повели в операційну. А там справді, така дзюська. Сіла я на стіл і мені зробили укол в спину, навіть декілька, і дуже скоро ніяких схваток у мене не помічалось а ліва ного стерпла на амен. За нею і права пішла а тоді і живіт. Будучи страшною боягузкою я настрашилась, що мене наркоз не взяв, та коли анестезіолог попробувала мене вколоти голкою в руку а тоді в живіт, я заспокоїлась, бо не відчула укола парасольки на животі. Від північного полюсу в операційній мене почало трясти, то мене швиденько завинули коцом довкола голови і накрили тіло якоюсь шматою. Потім причіпили ще якесь шмаття мені пере обличчям, так що я бачила лише стелю і людей що бігають збоку. Раптом, я собі нагадала, що мужа коло мене нема. Його як відправили робити папери, так він пропав. І я голосно кричу - Мужа мені дайте! Мужа!!! (нагадалась) Лікар мене заспокоїв і сказав, що він (мужа тобто) вже йде. Ну хоть на тім, дєкую
Далі почався процесс народжування. Закотили мій пузік і приліпили до плечей ліпучкою, далі лікар взяв ножа і ЦЯХ! зробив перший розріз. Коли йому показалась моя середина, він бідний малом не зомлів і пита мене, а тобі який мясник перше кесарево робив? Я йому кажу, та вже навіть прізвиська не пам*ятаю, бо давно це було 5 років пройшло. А він каже, мдям... кепська справа. Заким бідний дохтір розбирався як би то мене щераз файно врізати аби не було як першого разу, я кажу свому чоловікові: "Слухай, а давай дівчинку Андріаною назвемо..." Відповіді я не дочекалась, бо в тім часі пан дохтор вже зробили другий надріз в моїм животі, і почали тягнути малечу. А воно сидить собі високо і нікуда вилазити не збирається. Тоді дохтір кличе на підмогу асистентів і медсестер: Гей люди не сидіть і дитину витягнути поможіть. Он вони дружно налягли мені на живіт, і раз... і два. Дохтір кричить: Майна! Віра!!! Щераз налягнули - випхали дитя на світ Божий. Ну і добре, бо мені вже ставало зле від того шарпання, але виявилось що шарпаннє лише попереду. Маленьке зразу забрали на бік, під лямпку і зачали дружно витирати і відкачувати. Виявляється, що воно собі покакало перед тим як його випхали на зовні, і щей нахлебталось онкологічних вод в процесі. Тут група лікарів зачала дитинку бити по грудях. Муж подивився на це і каже мені, а вони ґумовою грушкою б*ють дитину по-легенях. В кімнаті добре було чути як товчуть по дитяті. Мій доктор навіть запитав, ХТО ЦЕ ТАМ ДИТИНУ Б*Є!!! Невдовзі підійшла лікар-педіатр і пояснила, що дитина нахлебталась води яка попала їй у легені і це треба викачати. Викачування води зайняло недовго, бо дитина наша послушна і віддала все як і полягається. А в тім часі, дохтір зробив зауваження, що плацента зовсім трісла і все розлилось в середині. Принесіть порохотяг, будемо чистку проводити ) І почалась чистка. ЛЮДИ МОЇ КОХАНІ!!! В мене було відчуння, що мені мої бебехи хочуть заплати десь під ребра, або перемістити їх там на метр вище їхнього привичного місце-знаходження. Не вдаючись в деталі, вже можна було зрозуміти, що бабцин пляцок, який мені так файно засмакував вийшов неодноразово назад. Так що анестезіолог не витримала лихої долі, за мною щораз прибирати, і дала мені укол на сон, ой навіть не один а цілих два. Усипити тваринку, нехай не псує роботу прибиральниці. Після півтора годинної чистки, мене таки защіпали скобами і відправили відходити спочатку на годину в післяопераційну а потім вже і в палату. Палата була дуже гарна, велика простора, на одне ліжко але поруч була кушетка на якій проспав чоловік першу ніч. Правда, я не дуже певна чим він міг мені помогти, бо я спала без задніх ніг від кількості лікарства що мені дали, але моральна підтримка була Зранку він пішов додому, а до мене почали приходити мед сестри. Потім за мною закріпили студентку, яка мене мила, допомагала вставати і перестеляла мені ліжко. Ну а нашій маленькій принесли подарунок - медалик з Матінкою Божою з Італії і до нього була причіплена стрічка - It's a girl. Ось так і закінчились наші пологові пригоди і почались пригоди молодої мамусі.

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Дівчата, я плакаль…
плакала від радості за ваше таке нелегке материнство, ви всі молодці! Історії дуже зворушливі. І якщо спочатку не думала переносити свою історію пологів, бо то далеко не зразок який би хотілось почитати вагітним, то тепер все-таки напишу … пологи для жінки незабутній момент, і хай би як то важко не було, все рівно згадується з трепетом, з ніжністю… Та що казати, те ні з чим незрівнянне чудо народження неможливо описати словами… треба відчути, треба пережити, треба бути присутнім (то для вас, татусі).
Історія перша, на жаль сумна.
Готую стіл на чоловікове день народження в переддень Миколая, який смачний оселедець попався… шматок-другий-третій… з’їла весь… біжу в магазин, бо що за «шуба» без оселедця. Поставили ялинку, роблю закупи на новорічний стіл і вже по дорозі до дому думаю, дай-но тест куплю … Найкращий новорічний подарунок – у нас буде маля… На Різдво прийшла найкраща подруга… УРА! Вона теж вагітна!!! Мені родити 7 вересня, а їй 20!!! Все ОК, все просто супер, легка тошнота вранці, я щаслива. День Валентина, субота, от-от прийде чоловік з роботи, в холодильнику тортик, в духовці печеться риба, на столі свічки… Прийшов, вітає, білі троянди, зараз будем обідати… Сходила в туалет – кров(((… істерика, сльози, цього не може бути, так не повинно… Лікарня, довго і нудно зберігаємо те, чого вже нема… пустота… намагаюся без болю дивитись на животик коліжанки… пустота… лікує час. Подруга народила хлопчика – я хресна, радості ніби то я родила, люблю того хлопчика …

Історія друга - ВЛАДИСЛАВ
Всі можливі аналізи проведені, причину завмерлої вагітності так і не знайшли, дали добро вагітніти… з нового 2005 і почнем. І все, зразу, з першої спроби зародилось моє сонечко Владік!!! Яблука за дві щоки, море любові, ласки, ніжності від чоловіка… йду з роботи, посковзнулася, впала… через добу виділення почались… істерика… ні, в мене все буде добре, я просто не маю права втратити цю дитину… сонечко, ти пробач що в тебе така мама необережна, я виправлюсь, ти тільки залишись… 2 тижні пройшло і нічого не змінилось, здалась лікарю…
-У вас плідне яйце на виході, термін 4 тижні, давайте зразу і почистим.
-Не вірю… не може бути… чистка без УЗІ??? Не дамся…
- Ну йдіть, як не маєте де гроші викинути.
Черга, довжелезна черга… пройшла ціла вічність, біля мене мама, але їй ще не кажу… час зупинився… Боже, я не можу втратити цю вагітність… мені ж дах зірве… Кабінет УЗІ, слова лікаря що плідне яйце на дні матки,вагітність 6 тиж., серцебиття в нормі, а на виході згусток крові… судинка від падіння трісла і кровить… Вперше в житті сльози щастя… лікарю ледь руки не цілувала, заставила 3 рази повторити що все добре… П’ю таблетки для підтримки вагітності, встаю тільки в туалет, чоловік і мама готують їсти, тоншить цілодобово, але я тому безмірно рада… значить малюк росте… Вийшла на двір подихати весняним повітрям – знов кров… знов істерика… Даю обітницю перед Богом, і через 2 дні з острахом йду до церкви… з того дня відпала потреба в таблетках, пройшла загроза…
Літо, спека… пузяка величезна, я літаю, свічуся з середини, хочеться на весь світ сказати, що кращого стану ніж вагітність годі й уявити … час, не лети так швидко… Ремонт вдома, майстер, як то часто буває, тягне резину, але в мене ще купа часу… Дату Х обіцяли 5 жовтня. В кінці серпня поїхали на Батальну, домовились на сімейні пологи, зробили УЗІ… маля важить вже 3200, якщо до кінця вересня не народжу – кесарське… Батальна закривається на мойку до 25.09… і мені так сподобалось 25 число, так захотілось народити в свіжовимитому пологовому, що інші варіанти навіть в голову не приходили…
3 вересня пішли на весілля, потанцювали файно, 4 принесли нам солодкого з того весілля… але ж то добре було печене, і так як чоловік мій печивом не захоплювався, то я вже відвела душу і зжерла цілий кульок солодкого… про що на другий день сидячи на унітазі щиро пожаліла… Живіт крутило так, що сказала коронну фразу «так і родити можна»…
6 вересня… дожились… в мене здається нетримання, сором то який… Через пару годин до мене доходить що то скоріш за все води підтікають…Які води??? 36 тиждень!!! Бігом до лікарки…
- Не хвилюйтесь, шийка матки закрита, не вкорочена, 2 тижні сміливо можете ходити, а потім покажіться.
Уххх, ну і славненько, а то ремонт ще не закінчений… біжу додому, годую майстрів, мию кухню і хатні квіти, думаю що не погано було б в суботу по магазинах пройтися, малечі одяг купити, собі халатик/тапочки. Ввечері починає текти щось світло-рожеве, багато!!! Дзвоню лікарю, «Не хвилюйтесь, то після огляду таке може бути». В 21:00 бачу, що оте «після огляду» стало прозорим і явно води нагадує, знов дзвоню. Відправили в пологовий, огляд чергового волію забути і не згадувати, виникає одне-єдине бажання – втікати! Але нема куди… Батальна миється, ніде інде не домовлялась… доведеться в Бродах . Хай вже так, аби самій родити… так не хочеться кесарського, а лікар сказав не їсти/не пити, лягати спати… яке там спати. Тільки вагітні зрозуміють, що заснути голодному не-ре-аль-но! А їла ще як в обід, і з собою нічого не взяла, і з пологового як то каже Левандівка «назад дороги нема». Ніч… поклали мене в палату патології… а мені все весільні пляцки аукаються, бігаю в туалет і бігаю… Шкода дівчат, двері скриплять, спати їм напевне мішаю… краще в коридорі постою, може живіт крутити перестане… в кутку совєтський холодильник, плитка крива і полущена, а де її нема – замальовано темною фарбою, і тут з-під того холодильника вилазить ЖАБА!!! Звичайна зелена жаба… Так, напевне в мене глюки від голоду, в пологовому жаба??? Звідки? Тим часом зелене створіння мирно поскакало до закритого люку, знайшло там шпаринку і щезло з очей… В 5 ранку хлюпнули залишки вод.
На 9:00 прийшла лікарка, сказала що матка відкрилась на 2 см і якщо до 12 відкриється на 4, то буду родити сама і мені дозволять поїсти, мене переводять на другий поверх в передродову (де надіюсь жаби не ходять). На 12:00 було відкриття 6 см, на радощах я з’їла пів шоколадки від якої зразу почало страшенно нудити… Гм, подумала я, і чому всі так бояться родити… біль як при місячних, якби не та тошнота – жити можна… Сказали що до 16 вже точно буду з масьою… На обід я мала повне відкриття, але голівка не опускалась… казали тужитись, а потуг не було… підключили стимуляцію… один флакон викапав, другий докапує… В палаті дуже сонячно, і мене то дратує… хочеться дощу і свіжого прохолодного повітря… санітарки з акушеркою сіли біля мене і обговорюють якісь рецепти, хто вже картоплю викопав, а хто ще ні… Голівка неправильно вставилась, лікар нервує, мені від того ще гірше… 18-19-20-та… тужусь неправильно, схваток не відчуваю, періодично пропадає серцебиття, хочуть тягнути вакуумом, а мені вже все-рівно, аби дитинка була жива… Робіть зі мною що хочете, тільки його живим-здоровим витягніть… Іду в родзал з системою в руці … чомусь тих пару метрів пам’ятаються дуже чітко… човг-човг по плитці, сил практично нема, в одній руці крапельниця, в іншій листочок з молитвою про щасливі пологи, руки трусяться…
Тужся!!!- не хватає дихання… Тужся!!! Хтось тисне рукою на живіт, хтось тримає голову, хтось ноги… скільки ж вас тут біля мене? В 21.40 7 вересня з мене таки витиснули моє чудо … плюхнулось як рибка… Невже все? Щось гаряче тече по ногах, плацента була по передній стінці, її роздушили коли витискали дитинку, відділяють вручну… Щось не так… чому не кричить моя дитина??? Закричав… ухххх … Господи, дякую тобі!!! Чистять… і хто сказав що це не боляче після родів??? Зашивають… отут я вже прочистила горло… ВСЕ, тепер точно все! Хлопчик! 3200/54 см. Малятко біля мене, з грудей для нього витиснули пару капель молозива, щось намагається смоктати … Ейфорія!!!!!! Дзвоню чоловікові… він під пологовим… прошу багато солодкого-пресолодкого чаю і картоплі з величезним куском м’яса (хіба не заслужила я на хорошу вечерю?) Хі-хі-ха-ха з медсестрами… питають коли за другим прийду… через 2-3 роки обіцяю повернутись))) Хіба це та жінка яка ще пів години тому тряслась від голоду, болю і страху за дитину? Ні… я мама … який він класний, отой комочок в сірих пеленках на столику з підігрівом… очка запухли, на лобику гематомка… а він найкращий в світі, наймиліший, найрідніший, найдорожчий… Сонечко моє, ластівка мамина… я придумаю для тебе тисячу ласкавих слів, буду боротись за кожну краплинку молока для тебе, у нас буде тисяча недоспаних ночей – але я тебе безмежно люблю з першого дня… і навіть тоді, коли лікарі давали 1 шанс зі 100, що ти народишся, я не сумнівалась ні хвилинки. Ти мій найцінніший скарб подарований Богом, і я прикладу максимум зусиль щоб ти відчував мамин тил і мамину любов …

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Історія третя - ОЛЕГ
Ну от, як Коза-Дереза правильно підмітила, 4 жовтня я на форумі так і не появилась.
Вагітність відносно легка, сніданки в ліжко для профілактики ранкового токсикозу, денний сон з Владіком, хочеться прохолоди, а на дворі страшенна спека… не літаю, сиджу в тіньочку дерев з синою, читаєм книжечки, кудись виходити зовсім не хочеться… з’явилась задишка і величезне бажання спати-спати-спати…
Двіччі на ті ж граблі я не стану, тому халат і тапочки куплені ще на початку вагітності, а речі для малюка скуповувались протягом 9 місяців. На початок вересня всі сумки були складені, дитяча одежа випрана і попрасована, ремонт також вже майже закінчився (і чого мені вагітній так хотілося того ремонту?). Животик росте, час летить, а мені так хочеться ходити вічно вагітною… чи від страху перед пологами, чи від страху що можу не справитись з двома малюками, чи думка про ще одну вагітність як малоймовірну – насолоджуюсь кожним вагітним днем, кожним рухом в животику.
Весь вересень думала – народжу саме сьогодні… особливий мандраж пробирав по середах, ввечері… все мучила чоловіка – підготуйся, напевне скоро почнеться… Після другої такої даремної паніки я вирішила, що напевне таки в середу ввечері відправимося в пологовий, і було б класно якби малятко народилось на світанку…. Пройшло обіцяне 27 вересня і 1 жовтня… вже 4 раз проводилися косметичні процедури… весь вересень були треніровочні схватки, пройшли і вони … глухо як в танку… я готова ходити хоч до нового року, нема задишки, нема втоми… друге дихання відкрилось …
Середа 3 жовтня… ми засиділись за вечірнім чаюванням, потім довго вибирали який фільм включити на ніч, і тільки вляглися – чую «хлоп» і потекли води … ми додивились фільм (сюжет я так і не пам’ятаю), попили чай, налили в термос щоб взяти з собою. На холодильнику вже давно висить список необхідних речей, перевірили… Накінець перша схватка… ого… що ж далі буде? Третя ночі… Особливий піднесений настрій і легкий неспокій, свято наближається… тепер розумію, що таке сильна родова діяльність, те що було в перших пологах ні в яке порівняння не йде… Схватки не йдуть по наростаючій, вони просто стають триваліші і частіші… подзвонили лікарю, їдем в пологовий… чому ж так важко йти? Хочеться відкритися назустріч схватці, від цього легше, а треба йти…
Огляд черговим лікарем, відкриття лише 3 см (чого ж мене так болить?) і слова, що можна було і до ранку вдома почекати … традиційна процедура, чуйна санітарочка з впевненістю професора обіцяє що до кінця її зміни я вже народжу… 5 ранку … переводять в передродову, приїхала моя лікарка, прийшов чоловік … пам’ятаю тільки його голос і руки… дихаю правильно, масаж спини – від цього болі майже не чути… наскладала на ліжко подушок, схилилась на них головою і так простояла майже всі схватки… тужить!!! Тепер я знаю, що це таке… лікар пропонує оглянути… з трудом вмощуюсь на височенне ліжко, і все… встати з нього я вже не могла… тренуємося тужитись, а мені так лінь… так добре лежати… хочеться хоч 5 хвилин відпочити, поспати – не дають... лікар свариться, потуги не треба передихувати… Все, йдем в родзал… не хочу, страшно… Холодне крісло-страшилка, величезна лампа якої завжди боялась, пам'ять карбує всі деталі… мене мажуть йодом, моляться лікар з акушеркою, одягають рукавиці … Тужся!… Раз, два … до чого ж неприємне відчуття… та хвилина здається вічністю… знімають обвиття з шийки … плечки ще важче народжувати ніж голівку… КРИК! ух, все!!! 6.20… на дворі сіріє світанок. Таке бажане «у-а! у-е!» найкраща мелодія в світі… він такий мокренький і теплий в мене на грудях… важкий, надто важкий для мене, не можу втримати… теплий і ніжний погляд чоловіка… Не дуже приємне ручне відділення плаценти і чистка, порізали по старому шву та ще розриви ІІІ ст., анестезію знов зажали … Олежка народився 4 жовтня 3950/56 см.
Татко будить бабусь, прабабусь, друзів, а сина будить пологовий своїм голодним криком і не дає нам поговорити по телефону. Чекаю припливу сил, як в перших пологах, а маю лише втому… просто гігантську втому… час тягнеться неймовірно довго, хочеться додому… В палаті нас троє, намагаюсь завести розмову… поговорила трошки сама з собою, та більше і не пробувала… Виписка, контрольне УЗД… повторна чистка… виписуюсь заплакана, хочеться пошвидше додому… чоловікові не дали відпустки … похмура погода, нема сонця, нема піднесеного настрою… Перша ніч вдома і сонячний-сонячний ранок, улюблена музика і найдорожчі люди поряд! Отаке різне щастя материнства…
Сплять зелені розумні оченята Владьки, сплять сині довірливі Олежки і сірі закохані чоловікові … сплять мої хлопці, і вкотре хочеться зупинити час, щоб та щаслива мить не пішла у спогади…

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Про те, що моя розповідь довга, вже не актуально, але оригінал не хочу міняти. І-і! 13 листопада о 14.15 народився наш хлопчик з вагою 4,300кг і довжиною 55см...

"Це моя розповідь. Може занадто довга, але написала все, що на мій погляд важливе. Насолоджуйтесь!
" 12 листопада, почуваючи себе супер після відвідин лікарки в роддомі (лягати в лікарню я відмовилася), я пішла в поліклініку здати аналізи і поміряти тиск (дома не було чим). Медсестра з криком «у Вас сьогодні термін» полетіла до лікарки. Проходячи повз чергу повідомила, що лікар «в шоці». Лікар майже спокійно сказала «я б на Вашому місці лягла в лікарню і, взагалі, без супроводу не виходила б з дому». Тиск нормальний, аналізи Ок.
Ввечері я помітила коричневі виділення, схожі на кров. Дзвінок лікарю, як завжди, приніс радість – «скоро народжувати!», «а коли?» - «ну, скоро». Я була здивована, що лікар не кричить «бігом в роддом», при тому що вона була на роботі. Заснули ми в цей вечір троє на одному ліжку – я, мама і Анюта. Спалось солодко до 2-ої години. Потім почались легкі схваточки, які до 5-ої чергувались з дріманням. З 5-ої найкраще було в сидячому положенні і обдумувати, і «кипішувати» трошки, і дивитися як мої найрідніші сплять. Бажання було в 7-ій дзвонити до лікарки, але я не встигла і глибоко заснула до 8ої.
13 листопада о 8-й год. лікар повідомляє - до 9.00 до мене. Реально туди тільки їхати 40 хв. Всі спокійно встають і як завжди починають Анюту збирати в садочок. Я з криком « я рожаю», командую хтось займається Анею, а хтось мною. Чоловік не міг пів години викликати таксі, бо не було машин. А таксі, що на кінець приїхало, ще 5 хв. блукало в моєму районі. «Ну на 9-ту ми не встигнем, ну на 9.10 – залізно»- сказав водій.
9.14 - я на місці. Лікаря нема – «летучка». На третьому поверсі така жара, що починаю роздягатися. Через неспокій не відчуваю схваток. Думаю поспішила, але з другого боку протягом дня не було кому мене б завести, помогти – перестрахувалась.
9.40 – появилась лікар. І тут почалось таке, чого не чекала, навіть в страшному сні. Я на радощах бігаю з нею по кабінетах, слухаю серцебиття дитини, щебечу і тут – крісло. Тільки не думайте, лікарю довіряю на 99%. Хотіла запитати для чого на крісло, схватки є, виділення є – положіть десь, будемо чекати. «Треба подивитися, чи справжні роди». Отут почалось: такої болі я не відчувала протягом усієї вагітності і в мене була неадекватна реакція, як для повторнонароджуючої жінки; якщо я не дам зробити, те що лікар хоче, то вона піде додому, а я мовчала – «хай іде»; тут у мене почалась схватка і лікар мене відпустив – розкриття 4см, «Будемо народжувати!». Я себе почувала дитиною, яку образили зробивши боляче, але стриматися не могла і вся «патологія» дивилася на мене співчутливими поглядами. Поплакавши в чоловіка на плечі, пішли до приймальні. Через півгодини нас впустили і сказали забрати верхній одяг додому: «Правильно, а то ще повтікаєте!»- пожартував чоловік, а я подумала зовсім інше. Далі по плану: клізма, санітарка, пологова палата. Відчула себе в готелі, в персональному номері і схватки, як свято. Все подобалось: і акушерка, і санітарка, і обстановка, і відношення, правда протягом 15 хв. я витратила на всякі медикаменти 70 грн., але лікарці довіряла. Лишилась на одинці зі схватками. Першу годину розмови по телефону чергувались з відпочинком. Мені було зручно і не боляче саме сидячи, а на це акушер запропонував «сісти мені! на голову» і зрозуміти, що малюк відчуває. Я здивувалась, бо лікар говорив, що голівка високо. Лікар сказав «появлюсь через годину», а я питаю «ви думаєте це буде сьогодні?», «Протягом трьох годин!». Після чергового огляду на кріслі я вже в цьому не сумнівалась.
Мені поставили капельницю, бо я і так вже сили втрачала. Почались схватки безперестанку, я не мала часу відпочити. Чекала моменту, як при перших пологах, і коли зрозуміла що не дочекаюсь – подзвонила лікарці. Після моїх слів, вона прилетіла, як ошпарена, і оголосила «вже роди». Мене підняли, привели до крісла, а я кричу «хочу стоячи», вони, переглянувшись, «ми дитину не зловимо». На кріслі я чула ніжні слова лікарки і це дуже помагало, паралельно санітарка плюскала на мене воду і давала пити (я в неї влюбилась). Дитинка йшла туго, і взагалі головка чомусь постійно була високо, а схватки були ті що треба. Коли лялька вискочила, то ледве зловили, бо аж ойкнули. Все наступне було як у казці. Хоч мене дуже морозило, я вважала, що це від щастя. Почула
«ой який великий, напевно 4, о ні більше», і тут малий образливо заплакав. Збіглися лікарі і однозначно відзначили – «богатир». Коли я зрозуміла, що з «ним» все добре і він повністю здоровий, то всі болі були «ні по чому». Я дійсно дуже вдячна всім лікарям і іншому персоналу за те, що вони зробили все, щоб я була щаслива. Я до пологів готувалася протягом 9 місяців і вони пройшли так як я хотіла, а в післяродових
4 дні я набиралась сил і вивчала мій «діамант».
Я народжувала на Батальній в лікаря Лехновської Тамари Анатолівни. Дякую їй, всім і Богові!"
__________________

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

У древньому місті Кракові одна із стін королівського Вавеля називається стіною бажань. Знавці Сходу дослідили, що саме тут сходиться сім чакр світу і тому Вавель встояв перед багатьма ворогами. Усі туристи, відвідуючи це чудове місце, притуляються до цієї стіни і загадують свої найсокровенніші бажання. Серед них була і я. У червні минулого року я подумала, приклавши долоні до стіни, що дуже хочу стати мамою…Рівно через два місяці біля цієї самої стіни, знаючи про свою вагітність, я загадала бажання щасливо виносити і народити цю дитину…І моє бажання збулося…
Чудовий весняний день…Я сиджу під яблуневим цвітом у садочку своєї бабці під Кайзервальдом і завершую щоденник своєї вагітності, який я пишу для своєї донечки. Сьогодні я відпросилася від лікарні, оскільки плани лікарів щодо народження Аннички не збігаються з її бажаннями і вона ось вже тиждень не поспішає з’являтися на світ..Я виставляю свій живіт під сонечко і малятко тішиться і з радості щосили гамселить ногами і руками… Усі вихідні ми просимо Анничку народитися. Можливо, їй сподобається піший похід по периметру Кайзервальду по горах? Але всі наші спроби не увінчуються успіхом, єдине, що вкінці вихідних мене страшенно болять ноги…
У понеділок я лягаю в лікарню. Настрій, звичайно, не найкращий. Відділення патології…Перша палата, в яку мене поміщають – це кімната на 8 ліжок, де всіх підряд мають на днях кесарити.. Всі оцінюють нас з чоловіком «досвідченим» поглядом і відразу починають розповідати що до чого, як годують, кому що треба дати і т.д. Згодом чоловік знаходить мені більш затишну палату на 4 людини. Я лягаю на ліжко і розумію, що малеча народиться скоро, бо на такому ліжку нам з нею спати буде важко. Ввечері я відпрошуюся погуляти на кілька годин. Насправді я втікаю додому (мені від лікарні хвилин сім), де ми зчоловіком прекрасно проводимо час..На наступний день все повторюється знову так само..Я починаю ввечері відчувати болючі перейми, але вони не регулярні і вранці все знову тихо…
Ранок 9 травня…День победи (всі родичі дзвонять і просять – Оксана, ти сьогодні не роди, потерпи все ж таки до завтра, бо це не пасує). Я передаю їхні побажання Анничці і знову після обіду іду додому…Вдома перейми посилюються, я прибираю, смажу сирники, читаю форум…час минає швидко…9 година вечора…я знову в лікарні, прощаюсь з чоловіком, який іде на день народження у богемне товариство наших друзів..обмінюємося поглядами: «ну, може, вже завтра». Десь через годину я лежу на цьому «казковому» ліжку, слухаю плеєр, де з навушників лунає хриплуватий голос Славка Вакарчука «невже, хтось сказав тобі, що буде легко…»..і раптом розумію, що ці звичні болючі перейми не дають мені спати…далі лежу і чекаю, що буде…через годину я вже впевнена, що це воно…ще годинку ходжу по коридорі…перейми повторюються кожні 2 хвилини…іду будити медсестру...на столі у неї лушпайки з-під насіння, горнятко недопитої кави, якийсь журнал…на хвилину згадую свої студентські чергування…Вона сонно підіймається, будить чергового лікаря, молоденького мужчину, який дивиться мене на кріслі і так собі спокійно каже – «відкриття 4-5 см, переводьте в родзал»…Настрій в мене просто ейфоричний, якесь страшенне радісне хвилювання. Його не можна порівняти ні з чим, я згадую, коли ідемо до шлюбу, стоїмо перед дверима храму і ще купу різних переживань, але аналога знайти не можливо…доки мені роблять різні підготовчі маніпуляції, я дзвоню до чоловіка, який перший раз в житті попробував безалкогольне пиво (каже, що внутрішня інтуїція)…через 15 хвилин ми вже разом у родзалі..самі…кожну годину акушерка приходить і слухає серцебиття, а потім ми з чоловікос слухаємо її хропіння в сусідній кімнаті…ми ходимо по кругами, вимірюємо тривалість перейм, інтервал між ними і т.д., спілкуємось, багато згадуємо про вагітність, спілкуємось з Анничкою і її підбадьорюємо…Десь біля 5-ї приїжджає моя доктор в дуже оптимістичному настрої, ми багато говоримо з нею, згадуємо спільних знайомих в медичному світі…десь біля 6-ї стає справді важко…перейми частішають, але тривалість їхня не збільшується…З медичних підручників ми з чоловіком знаємо, що це слабкість пологової діяльності..Але доктор не спішить із стимуляцією…вирішуємо чекати ще годину…мене дивляться на кріслі і, виявляється, що голівка ніяк не опускається…я починаю переживати, хоча в глибині душі намагаюся зберігати спокій…Година проходить без зрушень…починається стимуляція…ми з чоловіком ходимо навколо крісла кругами з штативом крапельниці в руках…картина, достойна пера…це продовжується ще три години…нічого…моя лікар вже мертва, підозрює нечутливість рецепторів до окситоцину…ми добре усвідомлюємо, що нас чекає операція…я сама прошу лікаря піти на це, якщо є загроза для дитини…біль стає нестерптий…я сиджу на м’ячі, перед очима шведська стінка…я згадую дихальні вправи, розповіді про те, що пологи – це не боляче, класно, треба тільки усвідомлювати…і думаю…холера ясна, я ходила на курси, я вчилася, я сама лікар, чому мені не вдається… я знаходжуся в якомусь напівдрімотному стані…куняю на тому м’ячі, як тільки біль зменшується…але скоро біль стає безперервним…і я згадую історію, яку розповідав мені тато…Він альпініст і колись кожного літа підкоряв вершини на Кавказі… «найпрекрасніше видовище в горах – це гроза…весь горизонт у блискавицях, які зливаються у єдину золоту заграву…громовиці також зливаються…і ти відчуваєш себе злитим з природою з цим всюдисущим звуком і світлом…» І я намагаюся злитися з болем в єдине ціле…і перед очима знову гірські пейзажі…ми з чоловіком з наплічниками піднімаємось на Чорногорський хребет…з кожним кроком стає все важче, але відстань до вершини все менша…а потім знову Горгани, обсерваторія на Попі Івані…запах чебрецю, ватра, я граю на гітарі свою улюблену пісню і чую свій голос десь вгорі між соснами…і чую свій голос, а точніше якийсь стогін, бо вже нема сили терпіти…я знову лізу на крісло…відкриття вже майже повне, але голівка не опускається…в очах моєї доктор надії мало і вона каже, що якщо до 12-ї години не почнуться потуги, то будем кесарити…Наша хитра Анничка це почула і вирішила потихеньку народжуватися…перед тим, як тиснутися моя лікар намагається напоїти мене чаєм і нагодувати бананом з шоколадом, щоб підняти мої сили..я щось там пробую, але мене страшенно нудить…я вибираюся на крісло…ще раз вислуховують серцебиття…і я чую слово брадикардія…я знаю, що значить це слово.. і раптом я забуваю про біль, про все, що навколо, я не чую епізіотомії…я починаю тиснутися зі всіх сил…всі мене підбадьорюють…чоловік міцно тримає мене за плечі…в мене раптом береться стільки сили, що, мені здається, що я можу розбивати стіни і перевертати гори!...але цієї сили замало…я розумію це…на допомогу приходить «добрий дядя», який починає мені допомагати…нарешті я відчуваю, що Анничка вже не зі мною…і ще не зі мною…ми з чоловіком затамовуємо подих…ці декілька секунд здаються вічністю…і раптом я чую найрідніший в світі голос…через хвилину ми вже разом…я ще чую, що 3 кг і 52 см і 8/9 по Апгар…а далі мене вже нічого не цікавить, крім цієї маленької дівчинки, яка завзято смокче мене…ніякі там шви і все решта не здатні мене вивести із відчуття …яке описати і назвати неможливо…подумки молюся і усміхаюся…і наш тато також…
Я лежу в родзалі разом з моєю Анничкою, яка тихо і уважно мене вивчає…Чоловік обдзвонює дорогу родину, такий щасливий і зворушений.. біля мене моя сестра ( Анничкіна улюблена тета), в якої якраз були пари з хірургії неподалік, і вона перша добралась до нас. За вікном травень, світить яскраве сонечко, співають пташки…і життя насправді тільки починається…
І наступного разу, коли буду на Вавелі я подумаю про те, що добре було би написати ще…ну хоча б…зо дві такі історії…

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Я народжував з дружиною...

То було спекотне літо, мав трохи роботи на виїзді, тільки закінчив черговий проект. У вівторок мав їхати на прес-конференцію, але...
Вранці дружина як завжди стала "до природи" (і чого ті вагітні так багато п"ють і пісяють??? ) Ми після обіду мали йти вже нарешті вибирати лікаря (то був 35-36 тиждень), але не встигли... спочатку просто "підтікало", але потугів не було... Зібрали торбу (збирайте торби заздалегіть!!!) і в дорогу... з пологового будинку я повернувся вже татком, але не так одразу.

Приїхали на Мечнікова (єдине місця, де знайшли за 30 хв. вранці знайомого лікаря) з однозначмим рішенням народжувати разом. Але це ж Мечнікова... Але дружина в мене стріляний горобець - каже при реєчтрації "якщо не буде чоловіка- то ми собі підем в медінститут". Як потім з"ясувалося - медінститут тоді був на санації .
Понятягували на мене балдахіно-капців і все таке... і народили.

Трохи несподівано, трохи не там де планували, але той день я на завжди запам"ятаю... Не уявляю де б я мав бути в той момент, як не біль своєю дружини.

Не буду розповідати багато про перебіг (хіба коротко, міхур трохи тріс, води почали ідходити. Потуів не було. Прокололи міхур, щоб так стимулювати потуги. Потуг не було. Почали капати окситоцин. Потуги пішли... далі киснева маска, велелящий газ, вертоліт і наша манюня...) бо може бути різний. Головне бути разом.

На кінець. Дружина схудла після пологів на 7,5 кг а я на 11!!!
це десь за 3-5 днів (вже не пригадую)

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Копія.

Копія вірна. levandivka

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Ну ось - моя історія. Перечитала допис Оксани і згадала Прагу в травні... На Карловому мосту є Ян Непомутний, якого скинули в ріку з того ж мосту. І біля його пам"ятника загадують бажання. Як я це узнала, вистояла чергу і загадала бажання. Завагітніти, виносити легко вагітність і родити здорове маля.
Лякали мене подруги, що не так то легко завагітніти. Буває 3 місяці, а буває і більше 6. Я дуже хотіла, щоб моє маля народилося в кінці весни, на початку літа. Тож в кінці літа взялися з чоловіком за "діло". В липні навіть запланували поїздку на море в вересні. Ось чотири дні до вильту а в мене затримка. Тест - так... Ще один - ТАК!!! Була думка не летіти на море, але перельот година сорок і ми вирушили в подорож. Я навіть рада, що моє маленьке життя зароджувалось в сонці, морі і хорошому настрої. Коли повернулися, відразу на УЗД. Шість тижнів - маленьке зернятко, а серденько б"ється аж сльози на очах... Татко (майбутній) поряд теж бачу очі блищать.
Вагітність то велике щастя. А коли почула перші поштовхи то вже впевнено вілчула себе мамою. Животик в мене був невеликий. За всю вагітність максимум 12 кг.
Пішли на курси "Майбутьніх батьків". Татко активно ходив на всі заняття, вивчав дихання. Щовечора робив масаж.Потім вже з нетерпінням чекала пологів. Нічого не боялася...
Строк був на 9 травня. 6-го вже відчула важкість, а 7 легеньки перейми, які тоді здавалися сильними і ми з татком поїхали до пологового будинку. А лікар сказав, що сьогодні я не народжу приходьте завтра. А приїхали ми 4 ранку 8-го. Цилий вечір сиділи рахували перейми, інтервали між ними. Лягли спати - не можу - перейми... Кажу чоловікові, що все більше не можу, їдемо в лікарню. Встаю - води відійшли ( тоді ще не знала, що повністю, здавалось так має бути). Приїхали в лікарню - реєстрація, клізма.... Відвели нас в партнерську палату. Чоловік відразу вирішив бути присутнім на пологах. ВЕЛИКЕ ЙОМУ СПАСИБІ. Лікар приїхав подивився, шийка матки не відкривається, пологи сухі, бо відійшли води. Каже, народиш до 5 вечора. Та ви що, ні до обіду справлюся - думала я.
Лякати нікого не буду, але було боляче. Та й пологи мають боліти - така природа. Просто жінка може витримати цю біль, так створила нас природа. Перейми були болісні і довго. Чоловік був поряд весь час, робив масаж на спину, заспокоював, нагадував дихальні вправи. Погуляли по палаті, посиділа на м"ячику Моя мама ліар і хороший товариш з лікарем, який приймав пологи, то ж їй дозволили бути присутньою на пологах. Але чомусь ріднішої людини ніж мій коханий чоловік тоді для мене не було, навіть мама. Десь на 11 годині пологів ставили стимуляцію, бо шийка матки так і не відкривалася. Тоді я навіть покричала... потім кричала робіть кесарське або обезболююче... а чому? Навіть не знаю - бо найбільше хотіла народити сама.(потім казала чоловіку, що так кричать в кіно) Лікар, ТЕЖ ВЕЛИКЕ ЙОМУ СПАСИБІ, сказав, що кожна жінка повинна народити САМА, то ж ти народиш САМА!!! А чоловік казав, щоб я навіть не думала про таке. В якийсь момент перейми перестали бути болючі і я відчула тиск в животі. Це були потуги. Я перейшла на пологове ліжко І відчула якийсь спокій, бо болю вже не було. Відчувала, що вже скоро настане щось неймовірне!!! Ось знову тисне ... тужуся... сил нема...12-та година пологів...знову тужуся... бачу головку тужуся.... сил нема... чоловік і лікар підримують спину... лікар тиснена живін... не виходить... сил нема... лікар шепче мені на вухо - чи знаю я що таке щипці... тужуся... і ось НАЙПРИЄМНІШЕ що я відчула за весь час пологів теплий комочок який вислизнув. Не плаче... я з чоловіком завмерли не дихаємо... лікарі метушаться ... аж ось перші звуки - найприємніші, довгоочікувані... віднесли, помили, принесли. І ось маля в мене на животі смокче вперше грудь, а потім солодко спить... Поряд за руку тримає чоловік і ... плаче ... від щастя,радості. Я не можу плакати, бо всі емоції вийшли під час пологів. Потім чистили, шили, але це все забуто порівняно з тим моментом коли маля спало в мене на грудях. Хлопчик 3200, 51см.

Додано через 1 годину 4 хвилини
Пишучи свої спогади мені бракувало слів описати ті переживання і емоції які панували в той момент. Ось декілька фото до і після :p http://picasaweb.google.com/akosmeda/xucYMH

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Копіюю зі свого ЖЖ
Ех, видалася вільна годинка на роботі (вдома вже 2 тижні як немає вільної хвилини ), спробую згадати як ми "купували" свого синочка.

Всі 9 місяців вагітності в "нас" пройшли без ускладнень, ходили і в Карпати, і в горах Болгарії відмітилися. Підходив час "Ч". Термін у нас був встановлений на 11 листопада, але ніяких видимих ознак і симптомів бажання з'являтися малечі на світ не було. В п'ятницю, 9 листопада, Мар'яна сходила на огляд до лікаря (Ковальчук Ігор Ярославович, "Батальна"). Він також не побачив ознак близьких пологів і сказав, як на вихідних не народимо - то в понеділок у лікарню "з речами".

Це нас трохи засмутило. Адже дружина почувалася ідеально, чого ото лягати в лікарню? Тому в суботу ми почали вмовляти свою дитинку не засиджуватися в животіку. Ввечері на огоньок зайшла «тітонька Пем» чим дуже нас підтримала. Я з нею вговорив пляшечку коньяку. А в Мар’яни «щось» почалося. З хорошим настроєм лягли спати.

В неділю зранку Мар’яна сказала, що в неї «ніби» перейми. А що ж ви хочете, перший раз. До полудня я побігав за нею з секундоміром, «ніби» перейми означилися як регулярні. Нк то з богом! Зібрали речі в 2 рюкзачки (брали тільки саме необхідне для пологів, а то як нас додому повернуть?) і пішли в бік пологового вниз по вул.Зеленій. Ходу там на пів години, ми не спішилися, час від часу Мар’яна зупинялася перечекати перейми, але в загальному було весело, навіть трошки якось урочисто. Я знімав на камеру, щось жартували та підтримували один одному настрій.

За півтори години (десь біля 2 години дня) прийшли в пологовий. Санітарка з недовірою поставилася до нашого самопоставленого діагнозу (перша вагітність, завжди перебільшують симптоми від страху) і порадила вертатися додому. Але після огляду лікарки Мар’яна вийшла зі сльозами радості на очах, бо та пообіцяла що вона сьогодні народить (відкриття 6 см).

Поки всілякі процедури, то-се, в родову палату попали десь о 3 годині. Прийшла акушерка, передивилася взяті речі і тут же послала санітарку на докупівлю якихось напівпотрібних речей начебто для нас (мило, паперові рушники, одноразові пеленки, рукавички, вата іт.п.) десь на 50 грн. Там були і якісь медикаменти. Прийшов лікар (ми йому передзвонили) забрав дружину на огляд. Там «спустив води».

В принципі, на тому нас і лишили на 1,5-2 години в спокою. Мар’яна в основному рухалася по палаті, спиралася а мене, «танцювала» тазом і це їй полегшувало переносити перейми. Але прийшла акушерка і вколола «наркотик аби не так боляче було» (Сульфат атропіну, Метилергобревін) і наказала лежати пів години, бо буде крутится голова. Лежачи було набагато важче переносити перейми. L

Ми знову почали ходити, стало легше. Приходив лікар, питався чи посилюються перейми, чи болить? Дружина і каже, що вже менше (укол же давали для того аби зняти біль, нє?) Він каже, що то непорядок. Треба аби перейми наростали і то погано для дитинки, бо води відійшли (а на фіг він їх «спускав»?) і треба підтримати маму. Прописав крапельницю (Хлорид натрію). Ми намаглися з ним сперечатися і відмовитися від стимуляції, але лікар Ковальчук розсердився і сказав що або ми його слухаємся, або він іде додому, і в кого тут вища медична освіта, і начитаються всякого, а потім мертві діти народжуються. Важко було сперечатися. Крапельницю поставили.

Зразу «процес пришвидшився». Але так як треба було лежати, то Мар’янці було важко. Вона весь час дихала, тільки цим можна було полегшити біль. Бо якось походити і відпочити за рахунок зміни положення було неможливо. Акушерка вже весь час була з нами. Вимірювала серцебиття малого, тиск в дружини.

Потім перейшли до «диби» (стіл для безпосередньо народження). Тут їй ще щось вкололи від підвищення тиску (а що, жінка має бути залізно-спокійною під час пологів?). Почали ми тужитися, пару разів Мар’яна може і зривалася на крик, але не більше ніж штангіст що піднімає ривком штангу. Тобто це не був крик від болі, а від натуги. Почала з’являтися голівка з чорнявим волоссячком. Тут вже прийшов лікар, неонатолог (молоденька лікарка Оксана). Зрозуміло, що діло вже йде до завершення.

В 1950 наш син з’явився на світ. Сльоз умілєнія в нас не було, була радість та щастя. Мені дали перерізати пуповину. Малого обтерли, трохи вдягнули і поклали мамі на живіт. Потім обміряли, зважили… і забрали. В «акваріум» під кисень, неонаталог щось пояснювала що малий довго «йшов» (в нього синенька голівка від стиснення), груди все одно зараз не візьме. Полежить під наглядом, так йому буде краще. (Думаю, що аби їй заплатити то вона би залишила малого біля мами, так показує наступний досвід перебування в пологовому.) А маму лишили ще на 2 годинки в палаті щоб крапельниця докапала. Це, звичайно, нас засмутило. Мене ще не так сильно, але мамі, яка не має сил після пологів і живе тільки емоціями, ті всі пояснення не спрйималися. Тому після закінчення крапельниці вона сама встала і пішла на поверх вище, аби всю ніч просидіти біля свого синочка. Ну і там вже, мабуть, плакала.

Зранку їй віддали дитину, той зразу дуже добре взяв груди, поселили в палату. І ніби все налагодилося.

Ага, щас! Ми ж в руках «охорони здоров’я»! А тут не так все просто.

Пару днів все було добре. Ніхто не чіплявся, брали якісь гроші на якісь ватки-пеленки, медсестрички помагали міняти підгузники і ми думали що нас вже випишуть. Але тут педіатр приписав малому уколи (Вікасол, Діцинон, Цефотаксин). На всі запитання породіллі про мету і потребу в такому лікуванні відповідали «у вас великий плід». Ну і шо? «Я веду 9 малюків, то 8 нормальних і тільки ваш проблемний». Уявляєте таке казати молодій мамі? Потім виникла потреба лікувати малого під кварцевими лампами (дитяча жовтянка). Ввечері Мар’яна розплакалась медсестричці що маленький хворий. «Та шо ви кажете? Та ідеальний хлопчик, ніц йому не бракує! Я їх тут вже стільки бачила…А ви гроші педіатру давали?» Виявилось, що то треба при першому огляді дати лікарю 200 грн і нас би вже виписали. А так будуть лікувати скільки захочуть.

Звичайно, що після оплати малюк тут же виявився здоровеньким (як швидко ви пішли на порпавку!) і пообіцяли виписати на наступний день. Але тут виникла ще одна проблема – щеплення. Якщо раніше «пропонували» зробити якісь щепленння (кір чи там ще щось – не знаю точно) – то після відмови ніхто не наполягав. А тут причепилися з тим БЦЖ, і ніякі відмови не допомагали. Два рази викликали на килим до зав.відділення де спочатку читали лекцію про користь і піклування нашої держави про здоров’я малюка, то на другий раз пообіцяли не виписувати, перевести в лікарню на Орлика (до речі, що там таке?) ну і лікувати, лікувати… І додому не відпускати.

В кінці-кінців зробили нам те БЦЖ . Тут же дали документи на виписку, і ми майже втікли з тої лікарні. Не було абсолютно настрою на якісь святкові урочистості, подякувати персоналу, лікарям. Ми вийшли з службового входу, медсестрі я тицьнув десятку, вона винесла синочка в люльці. От тут вже були сльози радості. Що ми знову разом і що нас троє!

Так хіба з тюрми звільняються, саме так воно й виглядало.



PS Звичайно, на рахунок сімейних пологів. Нічого страшного чи кривавого в тому немає, в тебе такий адреанлін пре під час народження дитини, що ти ні на що не звертаєш уваги, ти тільки підтримуєш свою дружину та як можеш їй допомагаєш. Так на війні ти біжиш в атаку і не думаєш про те, що війна це погано, що навколо кров і нутрощі померлих. Ти біжиш і стріляєш. А потім вже сидиш і згадуєш тільки те, що ТИ-вижив, а не про бруд чи смерть інших. Приблизно так почувався і я.

І на рахунок, що кожна жінка проходить через пологовий. Сама. Це таке саме твердження, що і чоловік тільки той, хто пройшов армію (тюрму). В ідеалі – можливо. Але в нас не та армія яка робить з хлопця чоловіка. І так само не та в нас медицина, де добрі тьотеньки в білих халатиках піклуються про здоров’я мами і дитини. Тому якщо вже ваша дружина йде в пологовий, то намагайтеся хоча б бути як можна більше разом, вони тоді не так нагліють. Та й жінці легше, коли вона занє що хтось в курсі її проблем і намагається їй допомогти, а не лишає сам на сам з державною машино «охорони здоров’я».

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

І мені сюди влізти чи що? Маленька історія появи однієї людини.

Початок.
Було то рівно два роки тому. Пробували десь рік зробити ляльку, не так щоб дуже, просто нічого не робили для того щоби маськи не було. Всі лікарі хором видавали: «і навіть не переживайте, без нашої допомоги і довгого і натхненного лікування нічого не вийде».
Все починалось зі слів: «коханий напевно треба зробити паузу, почекаємо трошки а потім займемось процесом серйозно». Закупили, вибачте, гумових виробів на рік вперед Влаштувалась на нову роботу. Тут затримка, у мене з моїми гормональними приколами це не те що часто – це норма. Так на всякий випадок тест, щоб пересвідчитись що нічого нема. УЯВІТЬ дві полоски, щелепа до землі, спромоглась тоді перелапатити весь інет на предмет того коли неправильно показують тести Ледь дочекавшись ранку до лікаря, не повірила, тоді на УЗІ ( аж там попустило ). Вразило те, що першим ділом протягом початку вагітності всі лікарі говорили: «А вам аборту не можна». Який аборт, вони що з місяця????? Який аборт?? Добила ще одна цьоця лікар видала: « Ой а такі як ви не вагітніють, як правило шансів ніяких». Коротше втішили Але тоді я то вже мала в носі. Ну і ще: перше повідомлення про вагітність було моїй куліжанці такого змісту: «триндец, дві полоски».
Про вагітність не буду, все було ОК, або майже ОК. Бігала всі 9-місяців, плавала в басейні ( шанс двічі на тиждень відчути себе людиною прямоходячою ), працювала, потім вступила в аспірантуру, двічі лежала в лікарні, двічі звідти втекла, один раз навіть зі скандалом(обидва рази «попадала» за власною дурістю і через «ефективну» роботу другої пенітенціарної системи, її ще називають охороною здоровя). Було все і переживання і страхи, радості, і поява шаленої відповідальності. Нормальна вагітність.
Ніякого розплавляння мозгів, рожевих соплів, сентиментів, очікування чуда ангела чи ще чогось такого, вимог особливого до мене ставлення, капризів, крім того намагалась не допускати ритуальних танців моєї родини навколо моєї персони.
Я просто чекала дитину. Десь тижня до 20-го Остапчика, після того і до кінця вагітності – Соломію.
Пологи.
Хотілось природних сімейних до таких і готувались. Домовились з лікарем, вибрали родом, коханий здав аналізи, пройшли підготовку до родів.
АЛЕ. Довелось лягти раніше. Пологовий закривався на мийку, і то був останній день коли можна було туди потрапити. Може й не правильно, але домовитись в іншому місці я не встигала, а перед пологами з черговою бригадою я відчувала панічний страх. Правда ночувала я аж одну ніч. Зранку лікар подивилась – процес іде. При цьому так підчепила міхур, що очі на лоб полізли. Відійшла пробка. Я відчувала суміш радості (скоро, вже скоро) і легкого роздратування (ну навіщо чіпати було, якщо процес йде?). Спочатку були перейми, все нормально, не сильні регулярні короткі, усьо як пише книжка. Позвонила чоловікові, сказала що все ок, позвоню коли перейми будуть сильні і регулярні і йому можна буде відпрошуватись з роботи.А потім заболіла спина(поперек), при чому на перейму спина починала боліти дуже сильно. Пішла вгору температура. Спина боліла вже безперервно, спочатку ще перейми відчувались, а потім вже тільки боліла спина, мене морозило. Зайшов черговий лікар, питає –перейми йдуть? Я ледь видихнула – не знаю, бо спина болить, відповідь: ну тоді ще не скоро. Біль в спині став наростати, одночасно стали йти перейми дуже довгі хвилин по 10 і з дуже коротким проміжком, температура шуганула під 40, дико тошнило. Прийшла моя лікар, кажу більше не можу, перейми як перед родами, спина болить, а розкриття 4-5 см. з 10. Лікар сказала що так може бути, бувають і такі пологи, що в такому випадку є покази до епідуралки. Після 5-ти годин безперевного дикого болю в спині то звучало як музика. Звоню чоловікові. Обов’язкові процедури (найгірший спогад з моїх пологів, в маніпуляційній туалет не працює, уявіть добігти до туалету вагітній в пологах, яку до того ж тошнить, згорбило, і йдуть перейми). Пережила. Переводять в дородову, супер треба сказати, чисто, світло, я одна, зі мною акушерки постійно, часто заходила лікар. Приїхав чоловік. Зробили анестезію, не сильну, пройшла спина, спала температура, пішло розкриття, я почала відчувати перейми, може приглушено, але все-таки, я змогла розслабитись і передихувати їх. Тепер вже не я, тепер вже ми, я і коханий. Перейми вже йшли як перед родами, регулярно і часто. Заходить лікар, питає не тужить? Кажу та ніби ні, вона каже ну як почне то покличите і виходити, я кричу їй в слід, чекайте-чекайте, вже тужить!. На крісло, в три чи в чотири потуги я народила, донечку поклали на живіт, потім піднесли мені показати, акушерка каже: «Ну, дивись кого народила». Я: «Як кого? Соломію!». Сміявся весь род зал. Потім до грудей. Зважувати, кутати, оцінювати, в донечки було 8-9 по Апгар. До тата на руки, де донечка тут же перестала кричати. В моїх пологах було багато моментів, але не було одного: страху.
Сліз, соплів, сентиментів, найщасливіших днів в житті, спалахів дикої любові, зашкалювання емоцій – такого не було. Радість, полегшення, здивування, ніжність, усвідомлення того, що це початок довгої дороги для нас всіх і усвідомлення того, що у нас є дитина, на знайомство з якою і на любов до якої у нас є ціле життя. Приємне, хвилююче передчуття невідворотних змін. Дуже світлий і теплий видався той день ( між іншим на вулиці стало тепліше зразу на 10 градусів, отака от катаклізма ). Пройшло два роки.
Не знаю чому саме тепер вирішила згадати про свої пологи і так співпало що зявилась ця тема. Для себе я вирішила, що ні про що не шкодуватиму. Так мої пологи не були ідеальними, так помилок припустилась і я і лікар, так я перейми перебула з епідуралкою (потуги були без обезболення), так я спробую врахувати ці моменти у своїх наступних пологах. Але, ні, я не шкодую і ніколи не буду шкодувати про те, що все сталось саме так, ні, у мене нема комплексів стосовно того що пологи були не до кінця природними, і головне я ніколи не буду сприймати свої наступні пологи як спробу виправити попередні ( я це часто помічала у мам які перший раз народили не так як хотіли). Я не вважаю пологи головною подією у взаємодії мами і дитини (хоча безсумніву важливою), це лише початок, а попереду ціле життя.

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

А я народжувала 26.08.2007.
Ми з чоловіком разом вже 7 років, 4 з них одружені. Весь цей час старанно оберігалися. Та прийшов момент- і вирішили спробувати. Були настроєні що пробувати доведеться довго. Та на диво - буквально "з перших спроб" вдалося. Завагітніла в цю ж першу овуляцію. Я довго не могла в таке повірити. Купувала тест за тестом, полоски були дуже бліді, і була "мазанина" постійно якась,так що я повірила аж після УЗД. І відразу ж попала на підтримку... Згадую з тремтінням той час, в мене в лікарні й токсикоз почався. Зате я вирішила твердо - то перший і останній раз що я на підтримці - справлюсь без підтримок надалі. Так і було. Хоча моя гінеколог дільничий постійно залякувала мене, та я просила Бога і дитинку щоб все було добре і намагалася вірити в щасливий хід подій. Всяке бувало, але вважаю свою вагітність нормальною.
Про пологи домовилась в сусідньому райцентрі - там була змога народжувати з чоловіком. Бо в нас в Червонограді пологове - то страшна річ.. Ще радянського типу і режиму.. Та й збиралися закривати на ремонт.
Домовилась там з лікарем. Почались перейми досить болісні, зібралися - поїхали. По приїзді виявилося що моя лікарка на морі :eek: і що це це не справжні перейми. Чоловіка відпустили, а мене на ніч залишили. Не можу забути того жаху - сама в палаті в чужомі місті та ще й кран в палаті тече - спати не дає мене нервує... І лікарка зрадила :no: Одним словом жах.. Перейми до ранку послабилися і я зібрала речі, ледве-ледве впросила віддати мені обмінку - не хотіли, боялися що до них не повернуся, подзвонила чоловіку і він мене забрав.
Вдома за деякий час знову перейми почалися. Проходивши так до ночі, я не змогла від болі заснути, і ми вже вночі лише з обмінкою пішечком пішли в Червоноградське пологове (живем практично біля нього). Там мене подивилася недовольна і заспана лікарка, запитала чи далеко я живу, порадила прийняти ношпу і анальгін і йти ще додому, а я к біль посилиться - приходити. Біль посилився, та я скромно терпіла і чекала ранку - треба ж дати лікарям виспатися :D Сама ясно спати не могла.
Зранку ми пішли в Червоноградське. Бо якщо вже попадати на чергову бригаду доведеться, то хай вже в свому місті. Так і вирішили. Відвів мене чоловік, а сам повернувся - в нас нікого не впускають. Старі страшні режими. І повідомили мені - матка відкрилася на 4,5 см, якщо сьогодні не вродиш - відправим в Сокаль (саме там я була на передодні), бо ми від завтра закриваємся на капітальну реконструкцію, яка триватиме 3 роки. Я уявила як то буде незручно коли знов туди попаду та ще й таким чином, і вирішила родити полюбе сьогодні :D
В цей день всі в місті святкували День шахтаря, було сонячно, пологовий напівпустий, я єдина вагітна, а всі вже породіллі. Перейми наростали, я поступово втрачала сили: 2 ночі не спала, їсти вже не могла, і заставляли мене ходити безперестанку Я засинала на ходу, падала на коліна, з часом мій спокій і вмиротворення почали мене покидати, наростала паніка і навіть стало страшно. Я просила щоб шось зробили, бо вже була 15 година, і я весь цей час в лікарні з самого ранку з 8 години безперестанку ходила і рахувала перейми. Ніхто нічого не робив, лиш води спустили, і заставляли не лише ходити а ще й присідати, тримаючись за спинку ліжка.. І при тому тужитися . То був дійсно капець. Я тоді зненавиділа ту спинку ліжка, вона й до тепер в мене перед очима.... Біль була вже така, що я неуявляла як може боліти сильніше, сил нема, нікого нема - я сама в палаті, лікарка і акушерка рідко заходили.. Я потихеньку собі конала...Думала що не проживу того. Присідала, тужилася.. А вони прийшли, дивляться - я вже біла як стіна а родити ще рано... Вкололи глюкозу, далі присідати..
Так дотягнули ще півтори години, тоді взяли на стіл... Тужитися сил нема.. Поставали круг мене 5 чоловік , допомагали мені тим що при потугах вболівали і згинали то ліжко піді мною.. А в паузах обговорювали якусь неприємну ситуацію що сталася в них напередодні і всю увагу спрямовували на розмову, а не на мене. Що народилася в алкоголічки мертва дитина - мені було під час моїх найбільших страждань таке чути жахливо. Я встрягала в розмову криками - кажіть що там в мене, я вмираю!!!!!!!! На столі я пробула довгувато.. В очах крововиливи, якісь глюки навіть - неправильно тужилася.. Водою відливали - і знову тужусь.. Ось і голівка з чорним волоссям - каже санітарка...Я аж віджила на мить. І поїть мене водою і обтирає, щоб вже дотужилась нарешті..
Вдалося мало не з останніх сил - як витягали - то вона ніжками мене ще на прощання в лоні побила.. Запамятала я ці відчуття - перші приємні.., тоді крик, поклали на живіт, дивлюсь - така гарна, правильна - ні не підпухша, чиста..3600 г і 53 см. Навіть в фільмах гірших показували. Це мене навіть здивувало... Відчула гордість і полегшення, Мала грудь не вміла взяти, та й не дали їй толком на мені полежати, щось там поцмокала, а може й ні - і її забрали і поклали на столик і вона так плакала з 30 хв. голенька, а мене шили і я все питала чи їй не холодно, і говорила з акушеркою, і лікаркою..Від щастя пробило на розмови
Я щаслива що все закінчилося добре, то точно з Божою допомогою . Бо пологи мої мені не дуже радісно згадувати і хотілося б щоб все було по іншому, щоб дитя нормально приклали до груді, щоб довго лежала на мені, щоб обезболююче кололи і найголовніше - щоб чоловік був поряд.
І біль я теж забути ще неможу...

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Ой... напишу і я напевно!
Заміж я вийшла коли мені було 18 років, чоловікові 24. Одразу після весілля я сказала "Дітей ще не хочу! Поживемо пару років для себе а потім будемо думати про поповнення!". Чоловік погодився, сказа, що він хоче так само. А потім за пару днів я зрозуміла, що я страшенно хочу дитину!!! Мені казали "Ти ще дуже молода поживіть для себе, притріться а потім про дітей думайте". Я ніби і прислухалася, але серце моє все одно хотіло свого, щоб під ним хтось поселився. І з кожним днем я розуміла, що мені страшенно бракує мого малюка. Я сказала чоловіку про свої бажання, а він мені: "Я вже пару днів думаю про це але, ніяк не знав як тобі сказати і як ти це сприймеш". І від того дня ми прийнялися до праці. Я пішла до лікарки, щоб мені сказали, що все нормально і я до всього готова. Але то сталося, що гадалося! В мене була страшенна ерозія матки. Я взялася її лікувати. Мені зробили замороження, але нічого не сказали, що одразу можна вагітніти, бо я прийшла з такими питаннями, чи можна мені вагітніти і чи все в мене добре. І ось за 2 місяці ця довгоочікувана затримка!!! Ми були на сьомому небі, і вже були впевнені на всі 100%, що я вагітна, і навіть не потрібно йти до лікаря. Через тиждень мені чоловік купив 10 тесті, що всі показали 2 поділки. Але от лікарка сказала, що це швидше всього не вагітність, а затримку дала кіста! Але я стояла на своєму і ніхто мене не міг переконати! На повторне УЗІ я мала прийти 14 лютого! Як ми чекали цього дня!!! 13 лютого - ми пішли в гості, і............. в мене почалися місячні!!! А потім страшна істерика. Це саме страшне коли ти вже розмовляєш з дитинкою, а потім таке... Я цілу ніч не спала, плакала. Чоловік мене заспокоював і казав, що він впевнений, що в животику хтось живе, він мені казав "Таня, ну послухай! Я чую як там бєжться його серденько! Я відчуваю його, він нам махає ручкою, і каже "Мамо, тато я тут, я скоро вас побучу!!!"". 14 лютого мій чоловік поїхав на роботу (2 тижні), а я сама пішла на УЗІ. "Я вітаю мамуся - ви вагітні! Зберігати дитину будемо?". В мене шок..........мало не втратила свідомість "ЗВИЧАЙНО" - я мало не закричала (бачив би він, що зі мною робилося минулої ночі). Дзвінок чоловікою, вітання, безмежна радість... "Бережіть себе".
Потім стала на облік, купа аналізів. Вагітність до 7 місяців проходила на віднмінно, без токсикозу, без всіляких ускладнень. А потім мені страшенно почали набрякати ноги і руки. Лікарі казали, що все нормально ніхто ніякої уваги на то ніби не звертав! Але я себе почувала дуже важко, хоча трималася на всі 100%. На 8 місяці в мене почалася страшенна іжога (до повної радості), ноги почали набрякати ще сильніше, що було аж боляче ходити. А на 9 місяці коли я прийшла на черговий огляд мені сказали, що потрібно робити кесарів розтин, тому що мені робили замороження, а після замороження не можна вагітніти хоча 1 рік, а я завагітніла практично через 2 місяці. А кесарів потрібно робити тому шо матка не така еластична як повинна бути і може не розкритися. В мене почалися страшні переживання. Я незнала куди себе подіти. Я питала "Чому не можна попробувати народити самій, а одразу потрібно йти на кесарів?" "Так треба". І чомусь дільничий лікар мене направляла до своєї хорошої, знайомої лікарки. Я за останній місяць обходила стільки лікарів, що мені навіть в страшному сні такого не снилося. І всі в один голос мені говорили "КЕСАРІВ РОЗТИН". І такого перед самими пологами я не чекала! Все було так гарно, і добре, що не могла про щось погане подумати! Прийшла я до того лікара в якого мала народжувати, а він мені говоре "Не слухай нікого, ти народиш сама і в тебе все буде добре!". Я йому довірилась повністю!!!
В лікарню я лягла 3 жовтня 2006 року! Чомусь мені там дуже подобалось. Я просто відпочивала, тому що дома я завжди собі знаходила якусь роботу і на одному місці мені всидіти не виходило. 4 жовтня - я цілий день гуляла біля пологового будинку і чомусь дуже була впевнена, що завтра я вже буду не сама!
5 жовтня коли я ще спала, я почула якусь слабеньку біль в низу живота, але оскільки я страшенна соня я вирішила ще поспати. Так я поспала десь годинки 2. Коли повністю проснулася я зрозуміла, що це 100% схватки. Я швиденько сходила в душ, прийшла в палату і зрозуміла, що в мене ще дуже багато всього лишилося смачненького. Я вирішила ще поїсти. Я з'їла 2 котлети, картоплю, пів кг. винограду, 2 булочки, і випила пів пачки соку. І тоді я зрозуміла, що я готова. Прийшла до медсестри і сказала їй, що мене щось болить. "Йдіть до себе в палату і ляжте, ваш лікар зараз прийде". Я пішла, лягла і мрію про свого малюка і уявляю, що на наступний день я його тримаю на руках! Прийшов мій лікар, потрогав живіт "Ну, що красуня? Пішли на третій поверх?". Я швиденько зібрала свої речі (ще сама їх і несла, бо медсестра, яка мене проводила на гору сказала, що вона таку важку сумку нести не буде!!!) Я її в руки і на гору, до свого маленького синочка!!! Пройшли всі процедури і в передпологову кімнату. А там... вже лежала дівчина зі сильними схватками. Мене поклали біля неї. І тоді я тільки усвідомила де я, і що зараз буде. Схватки в мене були ще не сильно болючі, але мене боліло в середині за ту дівчину, я почала боятися. Вона мені каже "Спи поки можеш, а то потім тобі не хвате сил". Та як тут спати, якщо вона так кричить? "Тобі води відійшли?" "Ні" "Тоді зараз будуть пробивати, а потім почнуться страшенні схватки". Прийшов лікар "Пішли пробьивати води!" В мене почали труситися коліни і цокати зуби, але все ж страх я поборола коли думала про своє малятко, і я щзнала, що йому там теж не легко, шо йому теж важко. Я хоч розумію що зі мною твориться, а моє маленьке сонечко не розуміє! ому страшно! Мені пробили води. І почалися дикі схватки! А ту дівчину вже забрали в родзал. Я собі думаю "Боже то мені ще так багато мучитись, як їй?". Але я мучилась не довго. Зі сильними схватками я лежала 45 хв.!!! І от я питаю в акушерки "Мені, ще довго?" "Ні ми вже йдем народжувати". А я собі думаю "Ну що ти брешеш? Як та дівчина лежала тут 3 години зі сильними схватками (то, що я бачила), а я тут лежу тільки 45 хв.! "Пішли" "Куда?" "В родзал". Я не повірила її словам! Піднялася і побігла!!! На кріслі ми були ще менше - 30 хв., але там мене боліло ще більше, мені здавалося, що там все рветься! І ось той довгоочікуваний момент: 5 жовтня 2006 рік, 15:20 НАРОДИВСЯ НАШ МАЛЕНЬКИЙ, ПРЕКРАСНИЙ СИНОЧОК ЯКОГО МИ ТАК ДОВГО ЧЕКАЛИ!!!!!! Мені підняли сорочку і поклали на груди щось маленьке і тепленьке! Я відкриваю очі... А там лежить мій маленький синуля, моє сонечко, моя радість, моє життя, мій сенс перебування на цьому світі..........і смокче великий пальчик!!! Як я плакала!!! Немає нічого кращого в цьому житті ніж діти! Я не можу передати словами які в мене були тоді відчуття, яке це ріднее тепло, яке лежале в мене на грудях, і тепер кожен раз коли я клабу його собі так на груди, як мені поклали в роддомі, я далі відчуваю те тепло!!!
Коли я народжувала, та дівчина, яка лежала зі мною в палаті тримала мене за руку і підтримувала як могла! М и народили практично в одний і той самий час!
Як дитячий лікар заблала мого синочка на огляд, я в неї питаю "Ну як там все добре?". Вона мовчить. Я знову в неї питаю,а вона мовчить. Я не витримала і почала на неї кричати, а вона "Боже мій вибачте мені, ятак зосередилась і задивилась на вашого красунчика, що не чую , що тут робиться". "Ваше малятко важить 3 кл. 300 гр., а ріст 52 см. Хлопчик повність здоровий!" Ну що ще мені треба було почути? Тільки це!!! Після цих слів я не чула ніякого болю, тільки радість і гордість за нас обох. Мене тільки страшенно морозило. І тут почалося телефонні дзвінки, вітання, крики під вікном. Я лежала на кріслі а мені вже принесли першу передачу! Потім нас перевезли в окрему палату, і там ми з синочко пізнавали один одного. Мені його оділи і поклали біля мене на ліжко. Він спав 5 годин, а я цей весь час дивилася на нього не зводячи очей!!! А потім ми проснулися зі страшенними криками, і вимаганням їсти "Якже так я народився, а мені ще не давали цицю!" І тоді я його перший раз погодувала! Ми з'їли одразу дві циці:D :D :D
А зараз нам майже 1 рік і 2 місяці!!!
І зверніть увагу!!! Я народила сама, ніхто мені навіть слова не сказав про Кесарів розтин!!! Міцного вам зоров'я і довголіття Данков Олег Веніамінович! Таких лікарів дуже мало як ви!!!

 

Відповідь: Розповіді про пологи.

Я вже писала розповідь на форумі для майбутніх мама. Розповідь сумбурна, але і зараз кращої певно не напишу, то я трохи підредагую і сюди з копіюю.
Почати напевно треба з того що я ДУЖЕ боялася народжувати. І стршилок різних начіталася і характер в мене такий що я все найгіршого чекаю. Та й напевно я просто не зовсім готова до появи донечки. Ще й до тогож я страшенно боюся лікарень (в дитинстві належалася в них багато).
Пологи в мене були досить спокійні і без особливих проблем. Тільки на останньому узі налякали що донечка занатто маленька як на такий строк. Але то таке узі певно було, нетреба було його взагалі робити і нерви собі в останній тиждень вагітності псути. Бо донечка народилася здоровою і нормальної ваги.
Народжувати я збиралася на Батальній з чоловіком. З лікарем заздалегіть домовилися 1 раз зустрілися.
Ось прийшов 39 тиждень вагітності. Я чим блище до пологів тим більше нервувала ще й то УЗО „посприяло”. Хоча почувалася я добре і ніяких передвісників не відчувала. У понеділок в вечері дзовить до мене лікар з Батальної, питається як справи як почуваюся і говорить що краще би мені вже лягти у лікарню, що в нього завтра зміна от пиходьте. Я зі своєю „любовю” до лікарені і передпологовим мандражем взагалі аж труситися почала, мало телефон не впустила. Сказала що прийду але лягати небуду, а щоб оглянув чи все добре і на тому попрощалася. Але на наступний день я так злякалася що він мене там лишить, що вирішила не йти на огляд. Наступне його чергування було у четверг, то я виршила що краще піду на огляд у четверг разом з чоловіком. Але не так сталося як гадалося
У середу з ранку я якось дивно почувалася. Живіт нив але якось так що більше на розлад шлунку скидалася. А ще й до тогож на передодні в моєї мами було день народження і я так собі добре наїлася  Десь коло 1 години живіт почало хапати сильніше і я вже подумала що якийсь той „розлад” дивний. Написала на форум описала симптоми питалася чи то воно чи всетаки отруення. Почала намагатися рахувати періодичність. Але до 4 годин все ще сподівалася що то всетаки отруєння  А десь в в пів 5 мене почало досить відчутно хапати з регулярністю в 8 хвилин, от тоді я всетаки змирилася з думкою що то не отруєння і само не минеться і подзвонила до лікаря.
Лікар сказав приїджати на Батальну, що він там попередить, мене оглянуть і як що то дійсно пологи то він приїде.
Чоловік був в дома (він ще раніше зрозумів що то вже почалося і сидів чекав зібраний поки я зрозумію що то не отруєння і погоджуся їхати у лікарню) , сумки були вже готові і в душ я ще раніше провсяквипадок сходила. Я зателефонувала мамі сказала що „здається воно і потім зателефоную” ми взяли сумки і викликали таксі.
На батальну ми приїхали десь пів 6. Мене оглянув Сімків(він був черговий) я собі пригадала що тут на форумі писали, і пораділа що мій лікар зараз приїде і мені не в Сімківа родити. Длі було оформлення, перевдягання клізма і все таке. Якось від стресу навідь перейм майже не відчувала. Мій страх лікарень і того ща мало статися був сильніший від переймів. Я взагалі була наче у якомусь тумані і невірила що то відбувається зі мною і насправді. Навідь при оформленні на питання де живу і як звуть довго думала 
Нарешті десь в пів 7 ми з чоловіком були у род залі. Приїхав мій лікар, ще раз оглянув сказав що вод вже нема, а на першому огляді були. А я за тим всим оформленням так і не зауважила коли вони відійшли. Вже у палаті я трохи заспокоїлася, відійшла від того оформлення, і змирилася з думкою що ось буду родити. Тільки тоді зосередилася вже на „процесі”, почала пригадувати чому вчили на курсах. І настроїлася на те що пробуду тут до ранку. А почало вже досить сильно хапати, я вже думала що ж то буде до ранку якщо то вже таке діється.
Я почала питалася в лікаря як розкриття і чи то довго ще. А він такий посміхнувся каже "а ви як хочете? швидко?" я кажу "ні хочу природньо " він "ну от і добре, то так і буде. Як почене тужити скажите" і пішов.
Лікар пішов я з чоловіком під руку кола по родзалі намотую далі. Пробуємо інтервал засікати а воно щось майже і нема інтервалу. І тут чую тужити починає, відчуття дуже дивне. Чоловік побіг за лікарем а я попробувала передихувати як на курсах вчили. Прийшов лікар подивився сказав ще передихувати, причепив монітор послухали серцебиття і каже давай на крісло. А я все повірити неможу як то вже на крісло, яж тільки приїхала Взагалі саме тяжке для мене було саме передихувати потуги, чоловік в ухо дихає лікар дихає а я неможу і все.
Ще я дуже боялася епізіотомії, також багато начиталася про то. І чоловік пообіцяв що недасть мене різати. То він за ці 10 гвилин 2-чі лікарю нагадував що мене не різати.
Як вже на кріслі була то акушерка каже промежена зависоко а лікар каже "ну чоловік казав нерізати. Попробуемо".
Далі нарешті дозволили тужитися, але в мене невийшло повільно видихнути повітря акушерка на мене трохи насварила. Як потім виявилося зза того що я різко видихнула голівка пішла назад і я мала трохи розривів. А на наступній потузі за три потуги народилася моя доня. 3000г 50см Тоді її поклали мені на живіт а лікар почав мене оглядати приговорюючи щось типу "як не різати то рватися".
Взагалі все пройшло дуже легко і швидко. Я такого аж ніяк не чекала і пологи перші і мене мама 12 годин родила. Але от так воно все вийшло.
Потім я лежала і дивилася як моя маленька доця пробує їсти і немогла повірити що то вже сталося.
В лікарні я пробула 3 дні хоча дуже хотілося одразу ж звідти втікти додому. Але там було теж зовсім не страшно. Сусідка була дуже приємна. Палата нормальна, душ туалет. Лікарі і медсестри також здебільшого хороші і уважні.
Розповідь вийшла дуже сумбурна Основна думка що все буває порізному і боятися нема чого.

Додано через 10 хвилин

В мене все навпаки. Для мене скорше підходить "Менше знаеш крепче спиш"(с)
Бо я чим більше читала всякого, тим більше боялася. Але то натура така, я всеодно маю все детально знати.