Звісно, із цієї теми мене можна перенаправити у тему: "де знайти хорошого психіатра" -- і це буде правильно, але все ж. Бачу, на багатьох форумах про це йдеться і багато мам страждають від безпричинних страхів за свою дитину. Гіпертривожність чи як воно називається? Причому, саме безпричинні напади, тобто самонакручування: а що коли?... Такі деколи страшні думки, що аж зле, до тошноти. А найгірше -- це те, що починаєш себе карати за ці думки, типу чо вони мені лізуть в голову, не можна таке думати і чого воно мені думається -- і таке замкнуте коло. Чи приходять до вас дурні думки, як даєте собі раду?
Ще трошки про себе напишу. У мене всякі такі дурості лізли в голову десь більше 10 років тому, власне коли було загострення вегетосудинної-дистонії (це десь 2 роки тривало). Тоді я хвилювалась за себе, за хлопця і за брата, вони якось одночасно в дорозі були: брат із роботи повертався (з Брюхович машиною), а кавалєр -- від мене додому. То поки я не знала, що вони вже обоє в ліжку, мене аж трусило. А як раз Макс мав в Київ у відрядження їхати -- то я так ридала, думала з розуму зійду. Головне (на щастя), що ці всі думки -- марні, це ніяка не інтуіція і не відчуття, це просто нерви і брєд, яким я сама себе заганяю. Цієї зими до мене трохи повернулись панічні атаки і разом із ними оця тривожність, тепер панічні атаки минають, мене криє по-іншому -- хвилююсь, боюсь за дітей (ну я завжди тривожна була, але те, що зараз відбувається -- то взагалі не здорова штука)
Направду допомагає молитва, при нападах паніки теж. Часто в голову така *уйня лізе, перепрошую, шо просто капці, а з дитиною то в якесь загостреня перейшло. Маю вервичку, то попускає.
Я теж тривожна. Правда зараз вмію тут свою тривогу купіровати. Але як згадаю, скільки я в себе вкрала життя тими страхами, які в 90% були абсолютно пустими, то аж плакати хочеться. Для мене в боротьбі з тривогою робочими є три речі 1. Молитва про душевний спокій 2. Не думай - роби шось, не можеш нічого з тим зробити - тим більше не думай 3. Дай подіям йти своєю чергою і покладися на Бога. Починаю молитися - відразу ніби перепоручаю свої страхи, які при озвучуванні дістають реальні форми, а ті в свою чергу можуть виявитися вже не такими страшними. А взагалі, @Kandya, ноги в такого ростуть з дитинства. З мого так точно. Тут професіонала тре. Бо я наштовхнулася в неті на таку фігню Мать, про которую говорить запрещено Якось за дітей стало страшно((((((
@Kandya як ви лікуєте ПА? Ви п'єте АД? В мене теж була гіпертривожність, вийде хтось близький із дому і зразу страх, що з ним має щось трапитись. Але згадую, що моя мама така була, і я думаю я росла в таких переживаннях і думала, що це норма. З 11 років почалося ВСД, потім все це вилізло ПА, ходила до психотерапетва, потім вагітність, кинула АД. Зараз зовсім інша стала (але я ще вагітна, гормони). Все таки коли приймаєш АД, можеш спокійно оцінити ситуацію, зважити усі за і проти. Прочитайте книгу "Сила момента сейчас", як мозок керує нами, і нав'язує різні погані думки. Зараз ще читаю Зеланда "Трансерфинг реальности", ще допомагає Луиза Хей.
Я тривожна загалом. І найбільший поступ в подоланні тривожності у мене був, коли я дозволила собі приймати тривожні думки - так, прийшла така думка в голову, це не означає, що вона збудеться (бо ми не маємо здатності силою думки здійснювати щось), і не означає, що це якесь моє свідоме рішення, зняти відповідальність з себе за думки, які приходять до нас, дивитись на це ніби збоку. Їх не варто відганяти, їх варто навчитись приймати як просто думку, помічати і все, і не ототожнювати із собою і своїм життям. Тоді не будуть запускатись цикли накручування, ланцюгові реакції таких тривожних станів. Дуже некорисними є переконання, ніби переживання можуть запобігти поганим подіям, що мої переживання говорять про те, що я хороша мама, дружина, турботлива і т.д., що переживання підготовляють нас до зіткнення з проблемами. Це треба помітити, чи є такі переконання, вони укріплюють цю схильність до тривожності. І також віра дуже допомагає, як вже згадували дівчата - вміти довіритись Богу, не відчувати власної відповідальності за все-все, що може коли-небудь статися і за те, щоб цьому запобігти, бо Бог нас веде по життю, про нас піклується, і здійснює Свою волю. Також варто оцінювати, помічати свої тривоги як корисні і некорисні. Корисні - ведуть до дій, там де, ми маємо вплив, мають велику імовірність, реалістичні, не заважають жити теперішнім. Некорисні - схильні до катастрофічного прогнозу, чисельні, одне тягне за собою наступне, ведуть до розладів поведінки (гіперопіка, гіперобережність), тобто реально погіршують якість життя, або часто при цьому пасивна позиція - переживаю і при тому нічого не роблю (якщо можу), щоб це змінити/перевірити, або переживаю про те, на що не маю впливу. Про експозицію, ми здається, говорили в ПХ - зустрітися із страхом, розвинути думку, страх до найгіршого сценарію, дозволити собі це уявити або пережити певну ситуацію - це перепрограмовує мигдалевидне тіло, якщо страх там (пережитий реальний досвід), а не на рівні думок, і робота з думками не допомагає. Працює це так, що необґрунтована тривога за 10 хв-1 год відключається, тому що на більше організм не здатен марно витрачати ресурс. Це можна робити одним заходом, або, як не чуєшся в силах, поділити собі на кроки-етапи, також може знадобитися кілька разів це повторювати, але тривога повинна зменшуватися. Фактично, уникнення певних думок і досвіду підживлює цю тривогу, наприклад, якщо в дитини т 39 і тоді завжди їдеться в лікарню через необґрунтований страх, тоді немає досвіду, який би показав нам, що все може бути ок і вдома і нічого поганого не станеться.
так то так, і я навіть знаю що: у мене якось всі були не щасливі, причому так фатально, через смерть... І от я не можу вдихнути на повні груди... Мама каже: всі біди уже в минулому, живи, життям насолоджуйся. Ні, не п"ю АД -- п"ю коньяк і цмокчу валідол, ну ще за зиму випила пачку (пластинку, 10 штук) гідазепаму от у мене 10 років тому, як завагітніла -- то все минуло, потім я 4 рази народжувала і знову ПА почались після того, як кинула годувати грудьми (причому в мене були перерви між ГВ і вагітностями і раніше, але тоді нічого не було, тому я не знаю чи пов"язувати це із тим)
Дуже знайома тема, щось не маю сили нині розписувати, але біля кожного симптому ставлю галочку( Причому проявляють вони себе з віком, в 20-25 я з легкістю брала себе в руки, зараз стабілізуватись під час паніки все важче. В мене баба таке творила, а я з нею росла. Баба жила в страху смерті і тривозі (і досі живе, їй вже 95). І видно, що то спадкове явище, бо бабине мама щось таке мала, її по лікарях возили і якийсь австрійський доктор сказав, що треба родити, багато родити і та тривога виродиться) Ну, принаймні, в такому вигляді до мене дійшла ця історія. Прабаба мала 8 дітей і очевидці казали, що їй помогло.
і я плюсуюсь(, пам*ятаю, ще маленькою завжди виглядала маму з роботи в вікні і молилась, щоб тільки з мамою нічого не сталось і так практично щодня. Потім той страх десь подівся, а тепер знову, вже за дітей переживаю і це вже якась крайність часами. Забула як то просто радіти життю(
взагалі кажуть, що треба чимось зайнятись: як молода, то заміж виходити, як замужем -- то дітей родити, як вродила, то ще, а як вже не родиться -- то коханця заводити... Ой, повірте, я така загружена, але на дурні думки завжди час знаходиться. Хіба мені ще коханця бракувало))) Ну ще мені треба йти у відпустку. Я 4 роки працюю без неї і ще й народити встигла без неї (тобто на моря-гори-села ми їздимо, але три дні на тиждень я мушу бути в обнімочку із ноутбуком, мені це не важко, мені здається, що я встигаю відпочити за решту 4 дні у тижні, ал мозок певно думає інакше). Може то справді поністю перезагрузитись? я вже почала готувати собі запаси -- щоб у відпустці взагалі нічого не робити, вперше таке, але відпустка аж у липні
По собі можу сказати, що ті заняття мають бути різноплановими - і сім'я, і робота, і спорт, і дача з грядкою. Коли тебе грузить в одному з них собі треба дати доброго підсрачника і зайнятись другим. Але на практиці не все так є. Ще добре мати когось хто тебе трохи протверезить і іноді дасть того підсрачника. Я маю такого чоловіка, я хоть йому підниваю, що він не сентиментальний, занадто практичний і т. д, але його характер при моїй ситуації то джек пот. Він абсолютно не піддається паніці, в нього нема дурних думок на перспективу. Я біля нього якась мудріша. Але як нема його -то капець
моєму теж пофіг, але мені його пофігізм не передається. і розслабити мене він не може (хіба сексом чи коньяком), а так, що переконати -- то ні. Він хіба інколи може забрати телефон і заборонити швидку викликати
Ну, я не спеціаліст... з того що я знаю - всі фобії, страхи, залежності - все з дитинства. Мусів бути певний травмуючий фактор, який спровокував те чи інше. Мої проблеми через дисфункціональну сім"ю, вічні сварки батьків, вічно хвора мама-маніпулятор, до мене нікому нема діла, хіба пістюлів відвішати, коли тре крайнього, недолюблена я дитина одним словом(((( блін, як починаєш клупатися в тому дитинстві, то таке понавилазить...
ну от вже скільки вам варіантів накидали: недолюблена, перелюблена, спадковість -- у кожного своє, але я все ж не погоджуюсь, що тільки прям у глибокому дитинстві то засіло, воно могло і в дорослому віці. Я, напркилад, читала інтерв"ю із Марічкою Падалко, вона теж не може розслабитись. Вона писала, що в неї не страхи, а почуття вини і вона не може від того повноцінно насолоджуватись своїм щастям. Вина за те, що вона має дітей, а інші ні, за те, що в когось діти-чоловіки на війні гинуть, вина за те, що хтось менше заробляє... Треба плюнути на все і сказати собі: ну живуть же люди добре, довго, щасливо і багато. Моя мама каже, що військові в часи СРСР такі були -- ресторани, переїзди, жінки в дорогоцінностях -- і все в них ок. І в нас так є і буде, правда, гіпертивожні?)
Це не варіант((( тут тре включати голову. От прям сідати і думати - що я можу зробити в даній конкретній ституації, за яку боюся? Можу бути одночасно поряд зі всіма дорогими моєму серцю? Можу проконтролювати? (між іншим такі страхи можуть бути прихованим бажанням тотольного контролю і недовіри до самого життя). Можу я вберегти від нещасних випадків, хвороб і смерті (переберання функції Бога на себе)? Очевидно, що відповіді "не можу". Але я можу почати пити валеріанку 2т*3р.д. протягом місяця, молитися і змушувати(!!!!) себе переключати думки. Бо вони отруюють той єдиний момент, коли все добре - сьогодні. Адже сьогодні все добре, правда? А я ходжу переживаю, живу в ефімерному світі своїх жвачкодумок і тим самим втрачаю найдорожче - посмішки дітей, стосунки з чоловіком, адже настрій їм передається (особливо дітям), вони хочуть домогти і не знають як - це робить їх нещасними. Сім"я, де кожен окремо взятий член тривало нещасний, перестає нормально функціонувати... ну а там вже пішло-поїхало(((( --- дописи об"єднано, 11 Квітень 2017 --- Тю, та то тільки дитинство. Посил - ти не достойна, ти погана, ти розстроюєш маму, ти... ти... ти... Був би посил - ти найкраща і варта найкращого, не було б почуття вини. Бо я маю на це право!!! А ще гіпервідповідальність. І несприйняття інших людей, як здатних будувати своє життя і здобувати найкраще, заробляти гроші. А ще бажання контролю і недовіра до життя, Бога, що кожному є певний план і призначення (народження/ненародження дітей).
то для мене заслабо, а присідати на щось серйозніше я не хочу. Два рази за зиму по тижню пила еглоніл -- красота, ні літаків не боюсь, нічого, але це, бляха нейролептик -- для шизофреніків і іпохондріків -- не найкращий варіант. Ще мені радити біфрен (але в мене малий моргав, пив місяць -- і нічого, то навіщо буду даром себе дурити?) і ще адаптол (але це цеж транківілізатор, як гідазепам, тільки легший, без рецепта продається) -- теж не найкращий варіант. Короче, робота, дача, порядки в хаті, планування відпустки (хоча путівки вєже зарезервувала) -- і геть погані думки! --- дописи об"єднано, 11 Квітень 2017 --- ну поки ще не страждають, я тримаю це глибоко в собі і зовні я дуже навіть адекватна)
