дві миготливі зірки

Published by cjomcjomka in the blog Блог cjomcjomka. Перегляди: 2031

Він телефонує серед дня. В самій серединці доби.
Зазвичай це буває якраз в той момент, коли я якраз починаю про нього думати. Або коли хочу зателефонувати. Чи подивитись на екран про всяк випадок - а раптом пропустила виклик. Загалом, беру я в руки мобілку, а вона починає дзвонити. Перші разів 100 ми ще дивувались і тішились з цього приводу, а тепер звикли.
- Знаєш, - каже він наприкінці повсякденної розмови, - а в мене буде пару днів для нас. Для нас - разом.
Я аж підстрибую. І треба було цілих кілька хвилин говорити про дрібниці? Ми кілька днів будемо разом! Поклавши телефон в чергове дуже_надійне_місце, де я одразу маю його знайти і не переривати, як зазвичай, півхати, прожогом біжу в ванну, захопивши з собою всі свої косметички. В мене багато косметики, я люблю її обирати, замовляти, купляти. Використовую в малих кількостях і нечасто, але як вже вирішу намалюватись - то сиджу, як алхімік, над баночками і тюбиками, розклавши всі пензлики і отримуючи масу задоволення від споглядання своїх багатств. Готовий макіяж виходить такий легенький, що лише косметикомани зрозуміють, для чого той весь двіжняк було розводити.
Але зараз - не до алхімії. Треба швиденько освіжитись і додати до повсякденного вигляду хіба що блиск для губ і синю туш. Шумить вода, а кавовий скраб з персиковим гелем для душу пахне так, що треба вважати, щоб не наїстись випадково. А я думаю. Про нього. Що в ньому є такого магнетичного і абсолютно привабливого? Такого впливового, але вплив - не тиск безапеляційної бетонної плити, а помах диригентської палички? Вмикаю холодну воду, щоб перестати думати. Витираю волосся, збризкую вологі пасма легенькими парфумами. Пишу йому повідомлення. Уявляю, як він посміхається одним лише поглядом, спрямованим на екран. Він же точно посміхається, я знаю.
Ввечері буде багато всяких справ, руху, уривків якихось корисно-цікавих відео, спроб прибрати разом те, що не вдавалось прибрати мені одній.
Потім ми вип'ємо м'ятного чаю з медом, прогуляємось ввечері, і серце підстрибне до підборіддя, коли він, йдучи поряд, візьме мене за руку. І скаже:
- Як думаєш, це нормально, що ми отак йдемо, тримаючись за руки?
Я порскну зі сміху.
- Серед білого дня! "Що вони собі думають?" - продовжить він - і його посмішка засяє на всю вулицю.
а потім він додасть:
- Я так подумав, а давай поїдемо в Карпати завтра?
20.30! "Мудрі рішення приймаються зранку" - це явно не про нас :)
Втім, 20.30 - ще не 22.00, отже нам запросто продадуть і всі потрібні для поїздки продукти, і навіть пляшку білого напівсолодкого. Сутінки настануть вже після пів на одинадцяту, і будуть бузково-рожевими. Доведеться опустити жалюзі, щоб почалась ніч. Перед сном я ще вагатимусь, що взяти з собою з найменшої кількості потрібних речей - спортивні штани чи джинсове міні. Вирішу взяти і одне і інше, і обов'язково - мереживну білизну. Ну які ж гори без мереживної білизни? І без купальника. Там же річка є, в горах.
Коли ж речі будуть поскладані, ми заснемо чуйним сном передчуття чудових днів. І мені снитиметься він, а йому снитимусь я. А вранці, коли я буду зі всіх сил намагатись збити молоко тою пружинкою для латте, він прийде і риторично запитає, чи це нормально - бачити один одного увісні на дев'ятий рік життя в шлюбі. І знов зігріє мене посмішкою.

Я звикла щось писати на річницю шлюбу, а цьогоріч вже місяць минув з тої річниці, і тільки нині слова зліпились докупи. Не варто більше до тих річниць прив'язуватись - ну хіба би якісь там реально поважні дати - 10, 15 років, ... ,50, 60, 70 :) А в такі дрібні дні, як восьма річниця навіть не хочеться без потреби плюсувати в голові тих 8 років до його колишніх 28 і моїх 19. Хоча... наші роки - наше багатство, а наші спільні роки - наше щастя. Ми з ним на різних фронтах повсякдення. Нечасто бачимось, постійно відчуваємо бажання поспілкуватись один з одним і не завжди маємо таку можливість. Дві миготливі зірки на різних кінцях Всесвіту. Коли одна сяє, інша на мить вимикається. І навпаки. Доповнюємо один одного, підходимо один одному, як детальки пазла. Коли ми окремо - то наче кожен - самодостатній, і все з кожним ОК. А як зустрічаємось нарешті - то причіпляємось наче магнітом один до одного, і весь світ лишається ззовні, а ми - в своєму маленькому дорогоцінному світі повної взаємності.

А в Карпатах наступної ж доби ніч настала настільки скоро, що ми й повечеряти не встигли, як над пухнасто-хвойними хребтами запалились перші зірочки. І довелось їсти вночі, і ми підсміювались один над одним, що після шостої не їмо, але тільки до восьмої :)
Гучна діловита гусінь електрички простукотіла внизу, і люди, які дивились у вікна і бачили будиночки, точно подумали про те, як хтось там відпочиває. І як класно, напевно, кататись на великій гойдалці прямо на схилі гори.
А й справді, кататись на тій гойдалці було дуже захопливо. Відштовхуєшся від землі - і ногами занурюєшся у вечірнє карпатське небо. І знов: на небо - на землю, на небо - на землю. Щоправда, відштовхувався - він. А мої білі кросівки, чомусь такі маленькі, якщо ноги догори підняти, тільки витали у сутінках, не торкаючись твердого ґрунту. Прямо як у житті. Він всі земні, матеріальні турботи бере на себе, щоб я могла літати в своєму небі і ні про що не турбуватись. Рип-рип, гойдалка. Тутук-тутук, чергова електричка по рейках. І тихе потріскування вогнища. Свій особистий маленький рай на землі.

Я вдячна йому за це особливе і надзвичйне літо. За 8 років нашого маленького особистого раю. І ще багато за що.
Я люблю його.
Shashynichka, Kviten, Nastaran та 25 іншим подобається це.
  • Jusi
  • truskaffka
  • SoloGalka
  • cjomcjomka
  • сніжна
  • Supernatural
  • Kviten
  • Shashynichka
You need to be logged in to comment