Чому люди бояться реальності?

Надихнули роздуми про сьогодення і майбутнє Львова у одній з тем а також оточуючі люди

Часто чую «раніше Львів був кращий», «раніше було менше людей і шуму», але не лише про місто. Стосовно людей ми теж чомусь часто говоримо «раніше ти був такий милий карапуз», «колись ти мені квіти частіше дарував»…

І також навпаки «оберемо нового президента і буде краще», «от підростеш – будемо з тобою подорожувати» і т.д. Про минуле говориться багато, часто ностальгічно бо хороших спогадів завжди більше як поганих. Ми також часто уявляємо майбутнє – як все буде гарно колись – «житиму у своєму будинку», «діти мені будуть допомагати»… Але де реальність? Де теперішнє? Хтось скаже "так воно ж є". Є. Але зачасту не як самостійна одиниця, а лише як порівняння з набагато чудовішими минулим і майбутнім.

Мені здається то одна з проблем нашої ментальності. Чомусь людям важко оцінити теперішнє. Зупинитися, проаналізувати і вирішити що треба з ним робити. Зараз, не в ідеальному майбутньому чи минулому «коли президент буде людиною», «зарплата великою», а «діти слухняними», а тепер. Яке воно сьогодення? Об"єктивно, без порівнянь? Що у ньому хорошого, а що не дуже? І головне запитання «як у НЬОМУ жити?» Що можна зробити от з таким сьогоденням – з саме ЦИМ мером, з ЦІЄЮ зарплатою, з ЦІЄЮ людиною? Зараз популярно жити майбутнім – візуалізація, прагнення до кращого і все таке. Я не відкидаю – це потрібно, але лише як наступний крок – після того як ми навчимося приймати те що є СЬОГОДНІ.

Як в молитві «Боже! Дай мені сили змінити в моєму житті те, що я можу змінити, дай мені мужність прийняти те, що змінити не в моїй владі, і дай мені мудрість щоб відрізнити одне від іншого.»

А оте неприйняття реальності гальмує розвиток людей і країни загалом. Чому не визнати реальний стан речей? Стан своїх справ і справ країни? Як можна кудись рухатися якщо не знаєш де знаходишся в даний момент? Бабці на лавочках живуть лише минулим, ідеалісти-студенти лише майбутнім, а дорослі люди зачасту губляться десь між цими двома часами і вперто відкидають сьогодення. Так, я розумію що можливо то такий психологічний захист – несприйняття довколишньої дійсності. Але давайте будемо чесними – невже вона настільки погана? Все навколо (як і кожна окрама людина) ІНШЕ ніж було колись і точно ІНШЕ ніж буде згодом, але все одно прекрасне. І саме в тому русі, у змінах весь кайф. Люди не можуть не змінюватися, світ не може не змінюватися, так само і місто, країна живе і рухається. То може треба прийняти його таким як воно є зараз, зрозуміти його? Змінювати те що в наших силах ЗАРАЗ і просто прийняти як даність те що змінити не можемо? То збереже стільки душевних сил і вивільнить стільки вільних гігабайт у мозку (які іноді просто даремно зайняті роздумами про те як було би добре і ідеально).

Те ж саме з людьми. Чому так важко визнати що так, я зараз отакий – лінивий, не вмію працювати за комп"ютером, не знаю англійської, не розібрався до кінця як працювати з цим прибором... (то ж абсолютно не заважає у майбутньому це змінити в кращу сторону, а навпаки допоможе). А наскільки менше стало би «проффесорів» і «професіоналів» якби люди були чесні хоча б самі з собою і оцінювали себе ТЕПЕРІШНЬОГО а не майбутнього. Або не чіплятися за минуле, а чесно сказати «так, мені тепер 50 – у мене сиве волосся і варикоз на ногах, колись я була звєзда, але тепер щоб виглядати lдостойно мені вже не варто носити суперміні». І так, так, радянських булочок за 3коп не буде вже ні-ко-ли.

Ой, багато написала, та ще й сумбурно трохи. Просто чукча не пісатєль, а «говорітєль».
Коротше, люди, будьмо чесними самі перед собою, давайте хоч іноді дивитися в дзеркало, собі під ноги і довкола, давайте приймати обставини, країну, інших людей такими як вони є ЗАРАЗ. Прагнути завжди до кращого, але дихати теперешнім а не минулим чи майбутнім. Давайте вчитися жити СЬОГОДНІ, інакше як же ми зможемо по-достоїнству оцінити ідеальне майбутнє коли воно таки стане РЕАЛЬНІСТЮ?