Ці туфлі. І тільки ці)

"Я навіть не уявляю, що тобі подарувати на 8 Березня. У тебе
або все є, або те, що я дарую -- не подобається, не підходить",
-- каже мій чоловік
------------------
Зазвичай я відповідаю, що достатньо квітів і уваги, але цього
разу сказала: "Купи мені туфлі! Такі, на високих підборах. Такі,
щоб через декілька десятків років я, примруживши очі від задоволення,
прошепотіла: "Ох, на яких я ходила підборах!"

Попри те, що за 35 років у мене було немало взуття на
підборах, але я пам'ятаю кожну пару. Саме завдяки мештам я
пам'ятаю, що й коли зі мною відбувалось, навіть емоції згадую
лише тоді, коли пригадаю, у чому була взута.

...То був 1996 рік. На базарах з'явилися перші туфлі на такій
грубій підошві. Мешти виглядають як замшеві, хоча насправді то
тканина. Коштували вони дві пенсії, і купити їх могли в той час
хіба ті, хто торгує на базарі -- вони тоді найбагатшими були.

Була в мене в класі дівчина, у якої батьки мали два кіоски на
базарі, та яка дуже цим випендрювалася. От їй на останній дзвоник
купили такі туфлі. Кожна з нас тоді мріяла про такі ж. І от на
базарі бабуся, побачивши, як захоплено я розглядаю ці мешти перед
святом 1 вересня, каже: "Купуємо, мені на заводі
заборгованість виплатили -- гроші є!"

Однокласниці їх у мене просили поміряти, а ця "багата базарна
краля" ніяк не могла второпати: як у мене, у якої батька
немає, можуть бути такі мешти...

Але ці туфлі на каблуку дали мені перший і важливий урок:
одяг чи взуття -- це не те, чим треба марити. У тих мештах уже за
тиждень відлетіла підошва. У ремонті сказали, що клеїти її немає
сенсу, потрібно прошивати. У ті часи тотальної халтури,
зробленої у підвалах, багато взуття прошивали, але вигляд воно
вже мало не той. А в однокласниці не відлетіла, тож вона
констатувала, що в неї оригінальні польські, а в мене --
підробка. Може й так, але коштували вони однаково...

...Я закінчувала 9-й клас і в нас у школі мав відбутись турнір із
боксу. Потрібні були дівчатка, які будуть носити картки із
номерами раундів. Як же я хотіла! Але я значно програвала тим,
хто в цьому віці виглядав доросліше: робив макіяж, фарбувався,
носив підбори. І я вмовила бабусю (знову) купити мені туфлі на
підборах. Білі, лакові, на платформі й підбори -- 12 сантиметрів. Це
для 1997 року була просто бомба та знахідка, на всьому базарі таких
було лише дві пари.

У цих босоніжках кастинг я пройшла на раз-два. Це щось
неймовірне, це просто перевтілення. Із дівчинки з середнім
зростом я вмить перетворилась на модель, яка на всіх дивилася
зверху вниз. Усі мої хлопці-однокласники враз стали нижчими. А
ніжки, які ніжки! Та що там ноги: сідниці стали такими пружними,
спина рівною, живіт втягнувся. Не підліток -- модель!
О, скільки разів мені сигналили автомобілі, скільки чоловіків
присвистували, дивлячи на мене ззаду. Перід часто розчаровував,
особливо старших чоловіків (ну тоді для мене старі були всі, кому
за 20), бо бачили, що мені до 18-ти далеко. Але юнаки знайомились
безустанно.

І черговий засвоєний урок: будь-які недоліки (а тоді я вважала, що
в мене довгий ніс і криві зуби) можна компенсувати перевагами!
Наступні мої підбори мені купили більш ніж через два роки -- на
випускний. За ними я об'їздила три базари й таки знайшла те, що
мені сподобалось.

Ці босоніжки на 10-сантиметрових підборах ввели мене в доросле
життя. Спершу випускний, потім вступні іспити до універу, які я
провалила... І замість того, щоб подати документи бодай у якесь
училище, щоб рік не губити, я поїхала в табір. Стрибала там у цих
босоніжках на дискотеках, малоліток зваблювала (бо була там
найстаршою, мені в путівці виправили рік народження -- із
одинички (1981) зробили четвірку (1984).

Мама плакала в слухавку й просила: приїдь хоч документи з
університету забери, може, ще куди їх занесемо... Ну я і
приїхала. Просто з автобуса, на тих же підборах пішла в
університет. А там, виявляється, єдиний день у році, коли декан
приймає "невдах" -- ну тих, хто не вступив. Прийшла я до нього,
уся така в модних туфлях і з довжелезними фіолетовими нігтями (а
що -- я ж у таборі посуд не мила -- виросли), а він питає:
"Справжні?" "Тю, попробуйте", -- продефілювала на своїх
підборах по кабінету й простягнула до нього руку.

"Відважна й крута", -- сказав декан і додав, що запрошує мене на
додаткові вступні іспити у вересні (як виявилось, це був
експериментальний рік, коли набирали додаткову групу). Так я і
рік не загубила, і вступила, куди хотіла. Дякую вам, мої
босоніжечки!

Але на цьому історія моїх "вступно-випускних" босоніжок не
закінчилась. Хто б це в двотисячних купував взуття на один сезон?

Наступного літа, коли я закінчила перший курс, мені було вже
майже 19, а я нікого не кохала. Так, якісь там кавалери були, але
то все несерйозно. Так ще й незаймана... Не те, щоб воно мені
дуже заважало, просто хотілось уже позбутись тієї цноти, але з
коханим, а його не було.

І тут сиджу я в кав'ярні (звісно, що коли в барі -- то на
підборах), чекаю подругу, як до мене підсідають два хлопці... В
одного з них я й закохалась.

Коли жінка закохується -- вона хоче гарно виглядати, вона хоче
нові туфлі! Після першого курсу я вже працювала, тож моя колекція
взуття на підборах постійно поповнювалась. Правда, у ті роки
взуття було не надто якісне, точніше, лайно ще те, тож пари туфлів
навіть на сезон не вистачало: то каблук ламався, то ремінці
рвались, то ще щось тріскало...

Уже йшло третє літо нашого зустрічання. Я купила собі сандалі на
пласкій підошві і... взагалі не мала бажання ані купувати, ані
взувати підбори. Це було перше літо без жодної нової пари взуття
на підборах. Потім була осінь-зима-весна -- і черевички та чоботи
теж на низькому ходу. А потім знову літо -- і знову повна
відсутність потреби в підборах. А ще я не мала бажання вкладати
волосся, робити макіяж, манікюр... Я змінилась? Подорослішала?
Постарішала?

Насправді, я просто перестала відчувати себе бажаною жінкою. Мій
хлопець виявився настільки практичним, що прорахував, що я буду
ідеальною дружиною і вийду за нього заміж, коли закінчу
університет. А якщо я й так є і буду (на його думку) з ним, то
для чого завантажувати себе зайвим залицянням. Компліменти? А
навіщо -- вона й так знає, що гарна. Хвалити за роботу? Її на
роботі хвалять, зарплату хорошу дають -- вона й сама знає, що
розумничка.

А жінка, вона ж як квіточка. Хоч і гарна від природи, але
потребує догляду, уваги. Інакше -- в'яне, засихає, дичіє... От і
я здичавіла. Забула, що я супер-пупер. Вдягла джинси, футболку та
якісь шльопанці -- і пішла на роботу. Така, сіра й ніяка...

Це вже була майже депресія, як я зустріла ЙОГО. Наступного ж дня
після нашого першого побачення я побігла в магазин і купила собі
найдорожчі туфлі на підборах. Такі срібні та ще з камінчиками. І
сукню. І нову помаду. І в перукарню пішла.

При повній параді навідалась до того, з ким ще вчора
зустрічалась. Нагадала йому, яка я класна і сказала: "Чувак,
тепер я буду така завжди, але не з тобою!"

І тепер я зрозуміла, чому оті всі мешти, які я купувала на
початку зустрічання, постійно псувались -- та бо згадати немає про
що... Ні взуття в пам'яті не закарбувалось, ні події.

Оті срібні мешти на височенній шпильці привели мене в світ
кохання та зваби. Я, наче шопоголічка, усю свою зарплату
витрачала на нові сукні та взуття. Але бажання купувати дешеві
речі в мене пропало. Лише хороші якісні туфлі. І класичні -- щоб
на багато років, щоб із моди ніколи не виходили і щоб ці спогади
завжди були зі мною.

З того часу минуло більш як десять років. Інколи я викидаю взуття,
але більшість колекції все ж зі мною.

Ось ці -- рожеві із блискітками на 16-сантиметровій шпильці ми,
коли ще були нареченими, купили в Тернополі, коли їхали з Ялти.
Я їх взула й вийшла з дому на роботу. Пройшовши якісь 200 метрів,
зрозуміла: більше не можу ступити ні кроку. Зателефонувала до
сусідки й попросила принести мені якісь тапочки, бо не годна йти.
Сіла на траву й думаю: ну як так, чому я не можу в них іти? Якщо
їх продають -- значить, у них хтось ходить. Та й я наче не перший
день на підборах, а ці -- приборкати не можу.

І тут мене осінило: у такому взутті не до маршрутки потрібно
ходити, а хіба до машини. І не до якогось там "жигуля", а до
самого "Мерседеса". І що? Ми одружились і купили "Мерседес". Тож
якби не ці рожеві босоніжки на 16-сантиметровій шпильці, то хто
зна, чи був би у нас цей чорний "мерин".

А ось ці -- срібно-прозорі, у яких танцюють на пілоні та ще в
порно-фільмах показують. Як я мріяла про таке взуття... Але в нас
на ринку його не було. А потім, коли я пішла в декрет, то я вже
і по магазинах перестала ходити.

Одна дитина, за рік -- друга, третя вагітність. Часу не вистачає
майже ні на що, тому мова про комп'ютер та інтернет вдома
навіть не йде. Але до народження третього синочка чоловік дарує
мені ноутбук і я знайомлюсь із чарівним світом інтернет-шопінгу.
Ось вони -- ці секс-туфлі! У Китаї! Лише якихось 30 доларів,
місяць часу на доставку -- і вони будуть мої. І байдуже, що за
декілька днів я стану багатодітною мамою. Та навіть не знаю, чи після
третіх пологів повернусь у свою довагітну форму (а фігура в мене
модельна була навіть після двох дітей). Але я хочу ці туфлі, як в
еротичних фільмах.

Туфлі приїхали, підійшли за розміром, я навіть раз у них на
корпоратив пішла і декілька разів у хаті поносила. А більше одягнути
нікуди... Тож я записалась на танці на пілоні. А що -- хіба
багатодітна мама не має права повисіти на жердині (поки її
найменше дитя повзає під пілоном)? Завдяки цим туфлям, які
привели мене в танцювальну студію, я увійшла в таку фізичну
форму, що і 18-річним не снилось! Тепер на дискотеці, де є
"труба", я можу зробити "таке"!!!)))

А ось на цій полиці купка одноразового лайна, яке потрібно
викинути, але все ще шкода. Це я так із Китаю поназамовляла. Ціна
кожній парі менше як 10 доларів із доставкою (причому, коли "бакс" ще
по 8 гривень був). Якість -- ніяка, зате які гарні та яке
різноманіття! Я, як вийшла з декрету на роботу, чи не під кожну
сукню іншу пару взувала. І байдуже, що дефілювала не довше
місяця -- бо вже весь асортимент переносила, а потім перейшла на
комфортне взуття без підборів (у якому зручно дітей у садок-школу
водити). Зате в колег назавжди закарбувалось у голові: "О, яка
стильна і модна багатодітна мама".

Білі босоніжки на височенній платформі та гігантських підборах --
остання моя "літня" покупка. Дуже модні й з "мораллю". Я йшла на
одну дефіляду, до якої не готувалась: чоловік зателефонував і
сказав, щоб через три години була при повній параді. Я вдягла
коротеньку сукню, чорні босоніжки й побігла до таксі. Глянувши на
себе у склі автомобіля, побачила, що це темне взуття
абсолютно не пасує до сукні. Я попросила таксиста відвезти мене в
магазин, де швиденько обрала нові білі босоніжки. Дістала з
гаманця гроші -- і розрахувалась. І коштували ці босніжки зовсім
не як дві бабусині пенсії. І так мені закортіло, щоб кожна жінка
могла собі купувати нові туфлі тоді, коли забажає, а не тоді,
коли назбирає на них!

...Тож купи мені, коханий, такі туфлі, які ступатимуть по
бруківці в Парижі та Мілані, у Лондоні та Відні. Ти ж знаєш -- я
якраз подала документи на шенгенську візу.