Діти – це люди. А потім вже діти

Це буде ось така от реальна історія – вчорашня. Так от – мені – вже не дівчинці, а швидше, тітоньці – відкрилася банальна істина. Що порушувати домовленості з іншими людьми – це порушувати свій власний внутрішній баланс. Навіть якщо ці порушення ніяк не відобразяться на фізичному стані речей. Бо все життя – це безкінечний процес домовленостей, чи то мені вже моє дворічнокризове батьківство зовсім голову закрутило?!

Одним словом, історія така. Сидить Віка, їсть морозиво (для тих, хто в курсі про мої недавання солодкого і цукру, скажу, що я зробила його сама, все по фен-шую, пост з рецептом буде пізніше). Їсть, і так їй смачно, і так ням-ням, що мені аж хочеться якось влізти, впхатися в той чарівний процес, і знаєте, так між іншим, починаю просити поділитися (ну хоча б разок спробувати). Відповідь – спокійне, але тверде “ні”; це Віка; її таким не проб’єш.

Я вважаю, що “будь ласка” – це прохання, а не наказ, і завжди вчу цьому свою дитину. Бо вона своїм “будь’ясочкаааа” інколи грає не по правилах. Ну і значить, я попросила – вона відмовила, ну ок. І тут мене якийсь лихий поплутав, я собі про щось задумалась і НАХАБНО, без задньої думки, беру і тупо відкусую шматок того морозива. Прямо з дитячих рук.

Далі була істерика, викидання надкушеного морозива на підлогу, і… і моє розуміння того, що я б навряд чи дозволила собі відкусити шматок чогось (коли мені явно дали зрозуміти, що “ні”!) – якби це не була моя дитина. Я б не порушила так легко і безпардонно чуже “ні” колеги чи подруги, не порушила б його випадкових знайомих, не порушила б його друзів чи просто перехожих. Я, певно, і свого чоловіка б “ні” так легко не порушила (а вкрасти щось смачне з тарілки чоловіка – моє хобі, якщо чесно). Так от! Не порушила б! Бо вони – проти, а я враховую чужі проти. Чужі – але, виходить, не своєї дитини.

Хто нам наші діти? Залежні від нас і слабші люди, у яких все під нашою волею? Божества, яким ми поклоняємося тільки за умови, що вони все роблять за нашими правилами? Наша власність? Якій тільки і кажи, що і як, і яку слухати і враховувати зовсім немає часу?

Я подумала – чи не тому так багато людей живе, не згадуючи правила “живи щасливо сам – але давай щасливо жити іншим”? Тому, що їх з дитинства навчили (їхні ж батьки, вихователі чи вчителі) – їхня думка взагалі нікого не цікавить. Їхнє “ні!” – легко може стати “так”, варто лише натиснути сильніше, а їхнє “проти” легко перетвориться у “за” – варто тільки показати, що хтось сильніший.

Хіба не з цього виростають люди, для яких не прибрати за своїм собакою, залишити сміття біля річки чи заблокувати своєю машиною трамвайні рейки – норма? Норма – бо зважати на інших їх не вчили. Не показували – як це. Максимум – вдавали, що їхня думка важлива, даючи вибір без вибору.

А в цій “морозивній” ситуації мене вразило ще дещо. Віка припинила кричати і плакати, ну або – значно зменшила оберти – коли я сказала їй: “я зробила погано, я не мала так робити, вибач мене”.

Чесно – мені було досить дивно говорити ці слова. Дивно говорити ці слова малюсінькій дворічці, якій я “нічого такого” не зробила. І для якої я, взагалі-то, мама – і “ще б я мала перед нею виправдовуватися!” І яка “нічого не розуміє”. І чию істерику треба просто проігнорити, “бо навчиться маніпулювати”. До речі, про дитяче маніпулювання – це набагато складніший процес, ніж просто “ігнорувати”. Виконувати ультиматум, поставлений істерикою, це погано, але зовсім не вникнути в суть сліз і криків – також зле. Зле, бо обернеться проти нас же ж; тим, що до нас будуть такими ж байдужими, коли вони (наші діти) перейдуть на місце сили (а ми – на місце немічної старості).

І так, ця буденна ситуація змусила мене переглянути свої мамські цінності. І зрозуміти, що я мушу по-справжньому рахуватися із своїми дітьми. Навіть зовсім-зовсім малими. Так, іноді ресурс на нулі, і нерви на грані, але ж ми всі маємо право на небуття ідеальними. А в загальному, без надриву, без фанатизму – діти це ж люди; найперше – люди, а тоді вже наші діти. І статус “моя дитина” має бути індульгенцією чогось хорошого, кращого, ніж “просто людина” – а не навпаки. Коли “я тебе породив – я тебе і вб’ю”. Ну мені так здається; і я пообіцяла сама собі бути уважнішою до такого. До людського в ній – і в моєму материнстві

P.S. Історія завершилась тим, що я вирішила сама для себе: раз я вчинила погано, то маю якось виправити свій вчинок. Правильно? І вирішила запропонувати Віці щось, що самій мені “о нііі”, а їй – в задоволення (такого багато назбирається у мам дворічок). І ми до темної ночі товклись по калюжах на сусідній розритій вулиці. По-справжньому так товклися, всі штани в болоті. Я могла цього, звісно, не робити, Віка б давно забула про цю всю буденну історію
Я зробила це більше для себе самої.

Щоб ще раз звернути собі самій увагу: діти – люди, а тоді вже – діти.

Більше постів - у мене на українському мамаблозі www.sunnybunnysblog.com Заходьте, в нас все по-справжньому! Або тут Sunny Bunny's Blog :: Блог Сонячного Зайчика