До Елізи

Еліза йшла додому і дивилася по черзі вперед і вниз. Попереду, десь ще досить далеко майорів білий цегляний будинок, де вона мешкала з батьками. Загалом-то він був уже близько. Але босоніжки Елізи натерли ноги так, що кожен крок був вже нестерпний. А до дому лишалося не менше кількох сотень. Починався липень, і босоніжки здалося б носити вже давно. Але Еліза звикла до кросівок. І не хотіла змінювати своєї звички аж доти, доки в її житті не сталася інша зміна - з тих, що ділять на "до" і "після".
Втім, про цю зміну - трохи згодом. Різко перевзутись Елізу змусила мама, яка зауважила в дівчини грибок стопи.
- Мам, ну як я тепер покажу ці ноги?
- На сонці все загоїться, - збрехала мама. Брехня була ще гіршою, ніж можна собі уявити. Бо це натирання ніг взуттям влітку... тортури та й годі.
Еліза зупинилася. Сонце забарвилося рожевим і виблискувало на хмарах і на величезній десятиповерхівці, яка стояла всією поверхнею на сонячну сторону. Люди, які жили в ній, постійно вивішували білизну на балкони. Будь-хто робив би так, думала Еліза. Якби вона жила в тій будівлі, то прала би постіль щодня. І в її оселі постійно пахло б випраною білизною - принаймні, саме так вона думала зараз. Ще вона думала про те, як гарно навколо. Рівненький пострижений газон. Якщо не придивлятися, не видно сміття. Акуратні будівлі шкіл - підчас канікул вони виглядали цілком беззубими. Еліза добре вчилася у школі, але канікули любила, як і усі інші діти. Втім, вже до кінця серпня вона починала сумувати за новенькими канцтоварами, за класами і за шкільними цікавинками, яких у старшій школі вистачало. "Старшими" між собою називали усі класи після 5го, адже вони були розташовані в іншому крилі школи. І перехід туди був, напевно, крутішим за переїзд в інше місто. Точно, крутішим. Адже в інше місто Еліза вже переїжджала, тож могла порівняти.
В деяких ситуаціях було краще сказати "я навчаюсь у старшій школі", ніж уточнювати клас. Еліза була вищою за багатьох однокласниць, а повнішою - за абсолютну більшість.
Ні, вона не була ані хворою, ані якоюсь надзвичайною, просто інші дівчата у класі підібралися дуже худі. На їхньому тлі вона вирізнялася. Коли ж вийти у більше життя - вона була ближче до тих середніх, ніж до тих грубих. Принаймні, саме так їй казали багато дорослих. Серед дорослих їй було комфортніше - як у спілкуванні, так і за зовнішністю.
А деколи було краще просто сказати "я - навчаюсь". В Елізи була абонентська скринька на пошті. В самому центрі міста. Точніше, не "в Елізи була", а "і Елізі також дозволялося користуватися цією скринькою". Щоб її лист не потрапив до рук справжньої власниці, в оголошенні у газеті, де дівчина давала адресу скриньки, було сказано: відмітити у куті конверта: "До Елізи". Хто, зрештою, подумає, що це - справжнє ім'я...
Що ж за оголошення? Так, власниця скриньки також спитала саме це. І чекала, що Еліза збреше, бо щось же мусило бути таке, щоби ховатися аж у скриньки через тридесяті адреси двоюрідних сестер малознайомих однокласниць. Але Еліза буденно відповіла: "З хлопцями знайомитись". І це було настільки правдою та нахабством водночас, що співрозмовниця відповіла "гаразд" та поклала заповітного ключа у вузьку долоню дівчини.
Якби Елізі було зараз років шістдесят, вона неодмінно зацитувала б тут те оголошення. Адже це був чудовий зразок того, як без прямого тексту пояснити, що дівчина хоче познайомитись з хлопцем, у якого батьків часом не буває вдома. Для нетривалих стосунків, хоча, тут важко передбачити Так і написала. 16+, зріст 180+, написала вона у відповідних полях оголошення. Написала "про себе": оце сакраментальне "навчаюся", колір волосся, зріст. "Люблю читати, ціную щирість". Переконалася, що 16+ опинилося саме там, де вік. Та й відіслала у найпопулярнішу молодіжну газету того часу. Оголошення повторили двічі, як вона і просила. Але минуло більше місяця до першої відповіді. Це був час "до" повсюдного використання мобільних телефонів. Час, коли про кожну зустріч треба було домовитися заздалегідь. Навіть про телефонну розмову ввечері треба було домовитися. Це зараз важко уявити, щоб чекати стільки, а тоді перші тижні взагалі минули в спокої, і відповідь прийшла тоді, коли Еліза лиш почала хвилюватися.
На конверті, у куті, було написано "до Елізи" таким чоловічим, зовсім інакшим почерком... Еліза глибоко вдихнула. Розгортати листа на пошті не пасувало, і вона відійшла до скверика неподалік.
"Люба Елізо! - було написано в листі, - Думаю, ти цікава і смілива дівчина, а також - красива. Бо саме з такою я хотів би познайомитись..." Далі в листі він просив номер її телефону та час, коли зручно дзвонити. І також давав абонентську скриньку замість звичної адреси. Напевно, у нього в цьому більше досвіду, подумала Еліза. Думка її стосувалася і абонентських скриньок також. Вона вже йшла на зупинку автобуса, щоб їхати додому, коли раптом зрозуміла, що можна ж просто тут написати короткого листа - і відправити на головній пошті. Так він дійде швидше!
Втім, швидше - це все одно, дні. Відтепер з 16 до 19 години вона була вдома, очікуючи на дзвінок від майже знайомого незнайомця (у справі з абонентськими скриньками ніколи не знаєш напевно, справжнє це ім'я в людини, чи ні). Якось мама попросила її вийти у справах, саме в цей час. Еліза викручувалась як могла, а тоді таки побігла прожогом. Все рівно - витратила понад півгодини. Мама казала, що ніхто не телефонував. Але хтозна? Еліза подивилася на маму. Ні, якби дзвонив незнайомий хлопець та просив до телефона її, мама не була б настільки спокійна.
Він зателефонував буквально за тиждень. І голос у нього був такий, що просто ноги підкошувались. Вдома нікого не було, і Еліза спокійно сіла на маленьке м'яке кріселко. Навіть сповзла по стіні на нього, кажучи "так, це я". У дзеркалі навпроти було її червоне обличчя. Голос незнайомця був такий низький, повний справжнього, навіть лякаючого чоловічого тембру. "Як твій настрій сьогодні?" - спитався він. "Чудово" - відповіла Еліза. "Давай зустрінемось?" - запропонував він. І призначив зустріч у людному місці, в зручний для обох денний час.
Згадуючи про все це за роки, Еліза холола з жаху, адже виявитися цей мужчина міг просто будь-ким. І в голові у нього могло бути будь-що. Але тоді все складалося аж надто добре. І зустріч навіть відбулася.
Він стояв біля пам'ятника один, і Елізі ноги стерпли, коли побачила його. Шкіряна куртка, яка в спеку виглядала б недоречно, якби не цілий образ - довге волосся, темні окуляри, потерті джинси... Він був дуже дорослий, напевно - навіть більше двадцяти років.
- Привіт, - з посмішкою сказав він тим голосом з телефона, який змусив Елізу сповзати по стінці.
Чи подобався той хлопець їй аж настільки? Не в тім річ, скоріше - ні. Просто коли вперше спало на думку так організувати свій перший секс, то вона уявляла собі когось настільки подібного, що в цю до деталей відтворену реальність важко було повірити. На зустріч за оголошенням мав би прийти стурбований школярик з прищами. Ну гаразд, без прищів, а може - навіть першокурсник, якому життя нема без нового інтимного статусу. В нього могло б навіть не бути грошей, щоби пригостити її морозивом, і він міг би запропонувати поїсти, приміром, варення - вдома у батьків, які зараз на роботі. Хоча, варення - це було б занадто...
Дурні думки спеціально не полишали її голову, щоб неочікувано прекрасна реальність просто не змила бідолашну Елізу, як цунамі. Втім, хіба ж не це і трапилося, коли за літнім столиком кафе він накрив її руку своєю і сказав:
- Мала...
Іскри і фейєрверки вибухнули у її спраглому серці. Це була мить, навіть прекрасніша за усі очікувані. В нього були очі теплого кольору і добра, дуже добра посмішка. Від таких посмішок жіночі зіниці стають більші, а у глибині живота стає тепло... і неможливо поворушитися. Запах одеколону огорнув її, коли він продовжив:
- Мала, я думаю... Ти така класна, але тобі ще рано. Ну, правда.
Тільки б не заржати, або не заридати, - думала Еліза, відчуваючи, як щоки наливаються буряковим соком. Вона мішала морозиво ложкою у вазочці, ложка стукала. Якщо він зараз встане і піде, то це буде не просто кінець, це буде крах.
Але він раптом спитав щось зовсім буденне. Вона підняла очі, відповіла. І почалася чудова розмова - про піші прогулянки, про книги та музичні інструменти. Про нотну грамоту та про якісь рослини... З ним було так цікаво і легко, що, їдучи додому в автобусі, Еліза згадувала цей день з приємністю. Рука у місці, де він торкнувся її, наповнювалася теплом при кожній згадці.
Чомусь він тоді запам'ятався їй більше, ніж той інший хлопець, з яким задум був доведений до кінця. Успішно, але дуже кострубато: схоже, ціль у них була спільна. Еліза пам'ятала, як намагалась вигнати з голови думки про красунчика в шкірянці. "Що ж то буде, якщо я вже у свій перший раз думаю про іншого мужчину?" - намагалась повернути себе до реальності вона. Слово "мужчина" смакувало від того дня геть інакше. Зрештою, не треба думати, що її перший мужчина був надто вже простенький, дитячий і непримітний. Так виглядало при зустрічі, але коли вони лишились наодинці, то подарували один одному зовсім неочікуване море щирої ніжності, за яку зовсім неочікувано не було соромно. Вона запам'ятала його картату сорочку - щоправда, не запам'ятала кольорів. І ще запам'ятала, що коли він вийшов потім на зупинку, то вбрав іншу. Цікавий місяць, липень - думала вона дорогою додому. Ще так недавно у цей місяць прийшла її перша менструація, і тоді вона теж відчувала дивну внутрішню майже-гордість, невидимий новий статус. А тепер, також у липні, вона стала дорослою жінкою.
Власне, того дня вона вбрала на зустріч спідницю. І кросівки до неї не пасували, а пасували босоніжки. До зупинки автобуса від її дому було близько, як і від зупинки до славнозвісного пам'ятника - місця усіх зустрічей. Мешкав новий знайомий також неподалік, а зворотній транспорт проїжджав одразу під його будинком. Тому тоді Еліза не натерла ніг. А в наступні дні йшли дощі, і вона сиділа вдома, дослухаючись до нових відчуттів у тілі, які вона майже вигадала собі. Майже - тому що до вечора того її важливого дня її супроводжувало тепло в усьому тілі, відчуття "як після удару" всередині і легкий, навіть приємний біль ззовні. А згодом все було, як і колись. І можна було писати про це у щоденнику, але Еліза не вела щоденника. Просто пригадувала, смакувала спогади відчуттів та дивилася на дощ, який лив немов з відра.
А тоді настало оце тодішнє сьогодні, зранку якого вона вирішила, що "тепер все буде інакше", зачесала своє коротке волосся і вбрала спідницю та босоніжки. Та так і вийшла з дому гуляти з подружками. Та так і стерла ноги ледь не до кісток.
Зупинившись, вона вдивлялася в пір'їни хмаринок, які починали палати вечірнім сяйвом. Літні вечори такі довгі. Це рожеве світло буде у вікні навіть коли вона буде засинати. А вранці рожеве вона проспить - на те вони й канікули.
До дому лишалось якихось кілька сотень кроків. Еліза розщіпнула босоніжки та зняла їх. А тоді раптом почула грім. Озирнувшись, вона скам'яніла від подиву: позаду все небо було сіро-фіолетове, і неначе нижче, ніж попереду. Блискавки фехтували вдалині. Ще один грім - і полилося. Лінія поділу дощу і сонячної погоди проходила ледь не рівно по будинку батьків Елізи. І спостерігати цю подвійність було надзвичайно, як і йти босоніж тротуаром, вже вкритим зливним потоком. Асфальт був гарячий, вода - тепла. Спідниця з цупкого джинсу і тонка блузка Елізи були мокрі до останньої нитки, як і білизна. Сумка, яку вона сама собі сплела з червоних вовняних ниток, текла наскрізь. Але в ній не було ні щоденника, якого ніколи не вела дівчина, ні мобільного телефона, якого в неї тоді ще не було. Вона не поспішала. Посміхалася дощу, і йти в цей дощ, у саму його глибину за власним бажанням і без страху було її старим-новим відчуттям. Передчуттям, яке підтвердилося і справджувалося ще безліч разів, з кожнісінькою прозорою краплиною.

© Yulia Olekh