Дорога до мрії. 2 серія

Published by Kandya in the blog Блог Kandya. Перегляди: 635

15 років в "Експресі"
Як я вступала в універ
------

Ясно, що без репетиторів. Купила собі книжечку із типовими
запитаннями, які будуть на вступних тестах і штудіювала. У той
час -- літо було, мій молодший брат поїхав у табір. Ну як табір
-- туберкульозний санаторій, знайома путівку зробила. І от я
поїхала його навідати і так мені там сподобалось: ліс, річка,
дискотека, далеко від дому... Ммм, я так любила їздити в табори,
все дитинство по 2-3 зміни за літо відбувала. А потім їх почали
закривати-продавати... А тут такий шанс, причому скерування дають
на все літо, а не на якісь там 10-14 днів однієї зміни.

Я так сильно хотіла десь там на березі річки готуватись до
вступних іспитів, що вмовила цю добру жінку, яка могла зробити
путівку, піти на злочин. Я ж уже застара для табору була, але
вона легесенько переправила 1 на 4 (1981 на 1984 рік народження)
і я із 17-річної стала 14-річною і поїхала у табір.

Журналістика та "Експрес" переслідували мене і там: один із вожатих вчився в
універі на журфаці. А ще у цьому таборі у попередні роки
відпочивали діти працівників "Експресу", там я познайомилась із
фотографом "Експресу" Євгеном Кравсом і сказала йому: до зустрічі
в редакції "Експресу". Люди спершу йдуть вчитись, а потім думають
куди б то на роботу влаштуватись. У мене було навпаки: відразу
після того, як я вирішила стати журналістом постановила, що буду
працювати в "Експресі".

Чому? По-перше, ця газета мені подобалась. По-друге, як я писала
у попередньому дописі -- я людина із математичним складом розуму.
Я не ця творча дівчинка, яка пише вірші чи оповідання і витає
десь там у хмарах. Я розуміла, що якщо вже йти у журналістику, то
отримувати гідну зарплату. Звісно, я не знала які зарплати в
"Експресі", але розуміла, що якщо це найбільша газета -- значить
там і гонорари найвищі. Тому, якщо це Львів і журналістика --
мені тільки туди (Київ чи телебачення мене не цікавили).

Отже, подала документи -- поїхала в табір -- приїхала на творчий
конкурс -- пройшла далі -- знову у табір -- повернулась на іспит
з укр. мови і літератури -- склала -- знову у табір --
повернулась на іспит із історії, дочекалась результатів і... не
вступила -- знову поїхала у табір...

От так -- не вступила і навіть не розпереживалась. Жодної сльози
і жодної думки. Та то ж треба було головою об стінку битись,
ридати, думати як жити далі. А я купила нове плаття і поїхала в
табір на дискотеці гоцати із малолітками. І це не тому, що я така
пофігістка. Просто у мене було відчуття, що все буде добре і
правильно. А як? Подивимось...

А тоді як було -- не вступив у один вуз -- у інший вже не підеш.
Максимум в якийсь технікум по блату ще документи можна занести,
а так то ПТУ... Не те, щоб я соромилась йти вчитись у ПТУ, напевно
й пішла б, бо рік шкода губити. Але в яке? Нічого із того, що
вчать в ПТУ мене не цікавило. Ну там ще перукар куди не йшло, але
то тільки знайомим зачіски робити. А як подумаю про чужі
непомиті голови...

Тож я сиділа в таборі, а мама все видзвонювала до директора (ну
бо мобілок тоді не було) і вмовляла, щоб я приїхала і хоч щось
робила. Для початку -- хоча б документи з універу забрала.

Ну якось я зібралась і поїхала до Львова забирати документи.
Відразу із автобуса -- в універ. Така вся не при параді для
такого закладу (тобто при параді як для табору -- вся в
намальованих ручкою тату, багато косметики, якісь шорти,
височенні підбори і довжелезні фіолетові нігті) -- а що мені до
мого вигляду -- всього навсього треба забрати документи.

В університеті я побачила багатьох із тих, хто зі мною вступали.
Ще й подумала, що документи можна було вже давно забрати, аж тут
так співпало, що всі в один день приперлись. А виявляється, що
саме в цей день -- єдиний день у році -- декан приймає отаких от
невдах, які не вступили. Всі до декана -- і я чергу зайняла. Що
там буду йому говорити?

Ну підійшла моя черга -- зайшла. Михайло Павлович замість "Добрий
день" питає: "Нігті наклеїла?" Я підхожу до нього, простягаю руку
і кажу: "спробуйте відірвіть" (я ж в таборі нічого не робила, от
вони й виросли довжелезні).

"Хоч бути журналістом?" -- питає. "А чого ж прийшла? От писати
вмію, а історії не знаю...", -- відповідаю. "Ну навчимо тебе
історії і подивимось як ти вмієш писати -- приходь 10 вересня на
додаткові іспити", -- сказав. Я не розуміла що то робиться. Які
додаткові іспити 10 вересня? Я такого в житті не чула.
Виявляється, то був перший експериментальний рік, коли вирішили
зробити добір студентів. Я перепитала у декана: "А якщо я ще й 10
вересня не вступлю -- що мені робити? Бо зараз я ще можу себе
кудись прилаштувати". На що Михайло Павлович відповів: "З такими
нігтями і не вступити?.."

Я прилетіла додому на крилах щастя, сказала, що маю ще один шанс
і як добре, що я приїхала із табору саме сьогодні, бо це лише
один єдиний день, коли декан приймав тих, хто не вступив. А мама
констатувала: "сьогодні 28 липня -- свято Володимира і Ольги --
так мого тата і бабусю звали і, либонь, саме вони із небес
змусили мене сісти в той автобус до Львова (бо ще вранці я не
дуже хотіла їхати із табору, все відкладала на завтра).

10 вересня я успішно склала іспит, пройшла співбесіду (добре, що
я прочитала "Сад Гетсиманський"))) і стала студенткою факультету
журналістики. Ура! Не втратила рік, не пішла у ПТУ.

п.с. От щойно собі подумала -- вступила 10 вересня, і на роботу
пішла теж 10 вересня, раніше не зауважувала цього збігу.
Magnolia, ksjuha, Alstroemeria та 11 іншим подобається це.
You need to be logged in to comment