Еліза, Соломія та Оленка

Published by cjomcjomka in the blog Блог cjomcjomka. Перегляди: 1155

Еліза, Соломія та Оленка були нерозлучні ще з п'ятого класу. А точніше - з 5 - Соломії та Елізи і з 6 класу Оленки. Еліза все життя вважала, що її віддали до школи запізно, і всі шкільні друзі були як мінімум на клас старші від неї.
Соломія прийшла до 5 класу новенькою, і всі придивлялася до неї дуже пильно. Худенька як трісочка, блондинка з темно-сірими очима та формою брів, що надавала її обличчю насупленого вигляду, Соломія не виглядала на "душу компанії" чи навіть просто на веселу активну дитину. Але перше враження виявилося оманливим. І Еліза ніколи не пошкодувала, запросивши новеньку за свою парту. Не злічити всіх великих і малих новин, які вони обговорювали між собою, пригод, у які вони потрапляли разом та жартів, сміючись над якими вони надривали животи. А взагалі, пам'ятаєте, як це - сміятись так, що вже ніде взяти звуку, і тільки здригаєшся і кажеш "ой, не можу..."? І все одно, як виглядає в цей момент твоє обличчя, бо воно все рівно вже лежить десь під столом разом зі всім твоїм змученим зі сміху тілом? От такі в них були жарти. А ще - були переписки, замість СМС. І взагалі, шкільне життя їхнє було таким цікавим, хоч і без телефона та планшета... "Були часи," - зітхнула одного разу Еліза, згадуючи все це, - і прикрила рота швиденько, бо надто вже старенькою почула себе від тих згаданих емоцій.
Оленка мала яскраво червоне волосся. От просто полум'яне. І такі ж фарбовані яскраві брови - чорні, як вугілля. Одного разу вона прощипала в чорних бровах "білі смужки" і це було негарно. Еліза і Соломія голови зламали над тим, як сказати їй про це, щоб не образити. А потім видихнули, бо подруга, вочевидь, сама усе побачила та виправила. Оленка була яскравою дівчиною, не лише зовнішньо. Але і дуже вразливою, як і всі творчі люди. Мама в Оленки була всього на 19 років старша від доньки. Еліза вважала, що це дуже круто - коли мама така молода, і малюється, і ходить на дискотеку. Сама Еліза не хотіла б пофарбувати волосся в червоне, але навіть не уявляла, що трапилося би вдома, якби вона таки зробила це. Оленчину ж маму таки викликали до директора. Тоді це був ще не полум'яний колір, а фуксія, що виїдала очі разом з зоровим нервом. Мама Оленки сіла в кабінеті директора - з рівною спинкою, в джинсовому вишитому костюмі, закинувши одну худеньку ногу на іншу, а коротко стрижену голову закинувши трохи назад. Елізи в тому кабінеті не було, звісно. Але вона була впевнена, що саме так мама Оленки і виглядала - бо вона так виглядала завжди.
- Ну, і що ви про все це думаєте? - грізно спитала директорка школи
- Щиро кажучи - те саме, що і ви, - відповіла мама Оленки. - Але моя донька вважає інакше, і я не бачу підстав перешкоджати їй.
Можливо, в інший день історія мала би продовження, та тоді трапилось щось більш серйозне, і мама Оленки повернулася на роботу, а Оленка і далі навчалась і фарбувалась без особливих проблем. Ще вона любила вбирати чорні джинси і впритик по довжині футболки, в яких при рухах було видно її тонесеньку талію і пупок. Вчителі кипіли праведною злістю, розуміючи, що при вільній ходьбі цей пупок таки видно, але не могли нічого вдіяти, оскільки в положенні сидячи все виглядало пристойно, а до дошки Оленка йшла здебільшого з книжкою чи зошитом в руках, розташувавши речі на рівні талії.
Вони разом їли у їдальні. Разом обговорювали мегаважливі питання на великій перерві. Провідували одна одну в разі хвороби. І вважали, що випили чарівного еліксиру справжньої жіночої дружби, в яку ніхто не вірить. Хоча, насправді це було пиво 1715 у 8 класі, пару ковтків якого вони зробили вдома у Соломії, потайки від батьків. Еліза перша скривилась:
- Капець, як це взагалі можна пити?
- Та нічо так, - посміхнулась Соломія, але більше не взяла пляшки до рук.
- Салаги, - скривилась Олена, випила кілька великих ковтків і миттю побігла блювати.
Втім, звісно, річ не у пиві. Згадуючи себе дітьми, вони не раз думали про те, що багато дорослих не здатні так заступитися один за одного і так підтримати друга в скруті, як тоді могли вони.
Будучи так часто разом, вони лишалися собою - кожна. Еліза не почала малюватися і любити сухарики "Флінт". Соломія не припинила "в кулуарах" вживати міцне слівце. А Оленка не зняла своїх браслетів з шипами, які добряче чулись при дружніх обіймах. На тих подружок, що однаково вдягались і розмовляли в однаковій манері, ця трійця показувала пальцем: "Глянь, інкубаторські!". Що теж не можна було вважати зразком для наслідування, але хто з нас був зразком у їхньому віці?

Після спекотного літа, повного пригод великих і малих - а для людей, що бачаться щодня, є вагон тем для розмов після кількамісячної розлуки, - вони завжди зустрічалися і не могли наговоритися. Але одного разу трапилось інакше.
Оленки чомусь не було ні вдома, ні у звичних місцях, де дівчата зустрічалися. Коли Еліза якось не витримала та спитала Оленчину маму, чи все гаразд, та якось занепокоїлась, сказала "так" і поклала слухавку. На задовільну відповідь це, звісно, не виглядало. Але дівчатам залишалося лише одне - чекати першого вересня і спитати Олену про все особисто.
Клас Олени того року був випускний. А це був час, коли пафосні "лінійки" з промовами директора, завучів напідпитку, депутатів під ліками і найкращих випускників під пивом були обов'язковим атрибутом навчання. Хлопці пронесли прапор, відчайдушно йдучи не в ногу. Відгреміли урочистості, і потроху почали розходитися люди і думки.
Оленка стояла поряд з іншими дівчатами довго, потрапляючи на максимальну кількість фотографій. Соломія і Еліза старалися розмовляти нечутно, але їхній клас стояв одразу навпроти випускного. І вони зрештою змирилися з тим, що Оленка бачить, як вони обговорюють її.
- О, глянь, навіть не підійде, - буркнула Соломія, коли учнів лишилося зовсім мало.
І тут Оленка розквітла посмішкою і скрикнула:
- Мої дівчаточка!!!
- Що за цирк? - так само під ніс прошепотіла Соломія.
- Давай спокійно все дізнаємось, - порадила Еліза, і обидві вони опинились в Оленчиних обіймах, задушливих від дезодоранту "Жасмин".
- Як же я скучила за вами! Які ви засмаглі! Елізо, ти так пострункішала! - не замовкала дівчина, не даючи вставити жодного слова. - Ні-ні-ні, нічого не кажіть, я зараз просто мушу дещо вам повідомити. І одразу бігти, розумієте? Так от, - вона мультяшно покашляла в кулак, - я знаю, що ви довго мене не бачили, хоча дуже хотіли.. І взагалі, я знаю, як ви ставитесь до мене... я теж вас дуже люблю, а тому...
Соломія в якийсь момент припинила боротися зі своїм ротом, який відкривався сам собою.
- ..а тому я приготувала для вас сюрприиииз! - Оленка плеснула в долоні, і смішні білі банти на її вогняних кісках випускниці застрибали. - Сьогодні рівно о шостій приходьте на наші колеса на стадіоні. Будьласочка, будьласочка! Я дуже чекатиму. Цьомцьомцьом! - і вона зникла серед батьків, дітей, вчителів, квітів і залишків декорацій.
Еліза почула свій власний голос, який роздратовано казав Соломії:
- Закрий, будь ласка, рот!
Соломія отетеріло кліпнула очима.
- Цьомцьомцьом??? - перепитала вона.
- Давай знаєш що, - Еліза скинула джинсову куртку і потягнулася. - Прийдемо о шостій. Завжди є щось, щого ми не знаємо. Може, весь цей цирк - насправді зовсім і не цирк.
- Ну, як не цирк, то психлікарня точно.
Еліза знизала плечима.
Вони з Соломією жили в одній стороні, а Оленка - в іншій, одразу неподалік школи. Тому на дивну цю зустріч Соломія та Еліза йшли разом, майже не розмовляючи. На початку дороги вони ще згадували щось про літо, та що ближче був шкільний стадіон, то тихіші ставали їхні голоси.
Збоку від бігових кіл - там, де були вкопані колеса, - вже чекала Оленка з якоюсь коробкою в руках. Вона засяяла посмішкою і махала дівчалам рукою ще здалеку.
- От блін. Ще не попустило, - зітхнула Соломія, а Еліза вже просто мовчки штурхнула у бік.
В коробці був порізаний маленький торт і акуратно складені в куточку серветки. Торт - той типовий "магазинний торт", з трояндочками і листочками, і з обідком білого крему.
- Пригощайтеся, сонечка! Елізо, дієта почекає!
- Слухай, Олен, - перебила її Соломія, - ми, взагалі-то не торта їсти прийшли. Може, ти розкажеш, в чому справа? Чому ми телефон тобі обриваємо, а ти вештаєшся невідомо де і з ким...
Еліза штурхнула Соломію в бік.
- Ми дуже хвилювалися, - пояснила вона. - Мама взагалі казала тобі, що ми дзвонили?
- Та, та, - захитала головою Оленка. - Ну, гаразд.
Вона сіла на колесо з виглядом фокусника, який зараз дістане білого кролика просто з-поміж шматків торта.
- Ви ж знаєте, що я завжди мріяла поступити в універ?
Дівчата хитнули головами.
- Так от. Мама підтримує мене. Тепер я найбільше часу буду присвячувати підготовці.
- Типу прям різко припиниш гуляти і перефарбуєшся?
Соломія ледь не впала з колеса від чергового поштовху в бік. Оленка закотила очі.
- Ні, звичайно ж, ні! Просто справа в тому... я записалася на курси підготовки... і познайомилася там з деким... Загалом, дівчата. Ви були для мене всім. Ви реально найкращі. Ви були поряд стільки років, і коли мені було важко... я не знаю, що робила б і де була би без вас...
Вона явно готувала цю промову. А торт був потрібен головним чином для того, щоб заткати Соломію, яка постійно намагалася щось спитати.
- Але час сплива, - цей нахил голови вона теж явно відпрацювала, - і я мушу... рухатися далі. З понеділка я піду на курси, і мені краще буде гуляти вже з тими, з ким я навчатимуся далі. Зрештою, вам час вже звикати. Всього рік лишився нам разом в цій школі... і якщо ви зараз зрозумієте, що нам час попрощатись, то потім вам буде легше. Тож я дякую, дякую вам за все! Аж не віриться, що в мене всі ці роки були такі по...
- Що за довбана маячня? - вклинилася вже Еліза, - ти чогось обчиталася?
- Чи обкурилася?
Оленка зітхнула.
- Я розумію, вам потрібен час. Але потім ви... ви самі зрозумієте, що це було потрібно.
Ви тут пригощайтесь, а мені час йти. Ах! Як мені вас бракуватиме! - і вона попростувала стадіоном в напрямку свого дому.
Еліза незчулася як в її роті один за другим зникли два шматки торта - саме ті, що з трояндочками. Вдома у неї солодкого майже не бувало, тому в таких ситуаціях дах зривало моментально. Голос Соломії привів її до тями:
- Ти що, жереш торта з серветкою?
Еліза поглянула на вже відкушений шматок - і побачила справді, що він був загорнутий в одношарову паперову серветку.
- То папір, дурниці, - махнула вона рукою.
А от поведінка Оленки дурницями зовсім не була.
- Ну от що то мало впасти їй на голову, щоб вперше таке вчудити? Ти ж пам'ятаєш... - суворе обличчя Соломії підсвітилося добрими спогадами, - як ми заповнювали анкети одна одної... Як берегли таємниці... Як присяглися, що ми з тобою не спатимемо з хлопцями, поки цього не зробить Оленка - бо вона старша...
Торт застряг у горлі Елізи. Ось він, єдиний момент, коли вчасно було б сказати правду, - подумала вона. Але швидко передумала. Оленки ж уже не було, а почути про порушену обіцянку годилося б і їй. Еліза відчула, як той єдиний шанс пролетів перед нею на швидкості. А потім подумала, що не варто додавати свого масла у вогонь. І так "нестерпно весело", як вони любили говорити.
Дівчата збиралися разом на концерт в суботу. А тепер...
- То й що. Хіба ж ми не можемо вдвох піти?
- Та можемо, звісно, - знизала плечима Еліза. - Але це справді довбаний цирк.

Концерт на центральній площі міста, в перші дні вересня, - це надзвичайний двіж з присмаком нещодавнього літа. Після восьмої, коли починає сутеніти, повільні танці стають більш і більш спекотними, в натовпі з'являється більше і більше небезпечних людей, а дівчата-старшокласниці не зводять очей з годинників. Вдома ж потрібно бути до 22:00.
- Ну що, вже час? - озирнулася Еліза на Соломію.
- Ех... По ходу, так, - відповіла та. І вони повільно пішли крізь натовп, коли раптом почули свої імена.
- Елізо! Соломіє!
Оленка в супроводі незнайомих дівчат та хлопців йшла назустріч.
- Як справи? Це мої подруги дитинства, - пояснила вона супутникам, - ми разом вчилися у школі.
- Так ти ж і досі там вчишся, - вклинився у її щебетання хлопець, який йшов поряд.
Оленка засміялася.
- Точно. Загалом, добраніч, дівчата!
- А не пішла би ти... - Соломія отримала штурханця від Елізи і погодилась, що це вже ні до чого. Мости між ними догоряли кольором Оленчиного волосся.

З наступного дня було зрозуміло: це таки правда. Оленка майже не потрапляла дівчатам на очі, а якщо це ставалося, - експресивно віталась та бігла геть.
Вони ж двоє були здивовані вже іншим. Про що б не заговорити, що би не згадати - постійно спогади й розмови зачіпали і нещодавню третю подругу. Вони б і подумати не могли, що вже стільки всього спільного прожили за цей час.
Так минуло трохи більше тижня. Потім дівчата вже не бачили навіть як Оленка йде додому зі школи (а зазвичай якраз траплялося так, що вони бачили здалеку її спину з чорним портфелем). І одного ранку Соломія спитала Елізу, чи та бачила Оленку останніми днями взагалі.
- А мала би? - знизала плечима Еліза, - я якраз думала, що ми її забагато бачимо як для тих, хто вже не дружить.
- Воно-то так, - погодилась Соломія. - Але ми вчимося в одній школі. І раніше бачили її щодня, а тепер, вже кілька днів поспіль, - ні.
Еліза не хотіла виглядати надто чутливою, а якщо зовсім чесно - вона проплакала цілий вечір після торта на стадіоні.
- Пошукаємо її?
Вони чекали після сьомого уроку внизу, уважно перераховуючи Оленчиних однокласників. Її не було з ними.
- Може, в класі лишилася?
- Що, підеш дивитись, - саркастично посміхнулась Соломія.
- А от і піду, - встала Еліза. - Ми ж стирчимо тут цілий урок, так нічого й не дізнавшись.
Клас Оленки був на останньому поверсі, одразу біля сходів. "Я лише послухаю зі сходів, не заходитиму," - подумала Еліза. Але зі сходів нічого не було чути. Ненавидячи свою незграбність, вона спробувала нечутно підібратися до кута, коли раптом її нога натрапила на щось. Це прибиральниця вже принесла воду і швабру, щоб після останнього уроку вимити клас. З диким звуком швабра і Еліза разом з нею гупнулись на підлогу, а в голові дзвеніло "тільки б не у відро", тому, опинившись на підлозі, Еліза обхопила відро з водою обома руками і міцно його стиснула. Так її і застала Оленчина класна керівничка, яка вибігла з класу на шум.
- Ой, Елізо, ти чого, - кинулась на допомогу вона. Еліза ж забула геть усе, по що прийшла. І мріяла тільки, щоб ніхто крім вчительки не бачив цього епічного провалу.
- Сильно вдарилась?
- Та ні, зовсім, - витиснула з себе посмішку дівчина. - Дякую, що допомогли.
- Та нема за що. Зачекай, будь ласка, хвильку.
Вчителька підійшла близько, від неї пахло косметикою.
- Елізо, ви ж з Оленою подруги, правда?
- Так, - не замислюючись відповіла та.
- О, то може ти знаєш. Вона стала дуже дивна. А от тепер три дні не ходить до школи, і до мами додзвонитися не можу. Та і знаєш, то вже не той вік, щоб усе через маму вирішувати, розумієш?
Еліза розуміла.
- Якщо вона у небезпеці, скажи мені, будь ласка.
- Насправді я не знаю, - щиро відповіла дівчина. - Але обіцяю Вам, що дізнаюся вже сьогодні.

Соломія слухала все це з усе більш серйозним виглядом.
- І що думаєш робити?
- Не знаю. Я ж навіть не знаю, що сталося.
- Та статися з нею могло будь що, вона ж тепер взагалі тойво...
- Ну, а якби - не тойво?
Соломія підняла брови так, що Еліза чи не вперше побачила їхню форму.
- Тобто?
- Ну, - зітхнула Еліза, - якби ми могли так само розуміти її, як і колись... ставити себе на її місце? Чого би вона зараз хотіла?
- Звідки мені знати?
- Ні, я маю на увазі... чого би зараз хотіла ти? Але не "ти зараз", а уявна ти - така, якій щось встрілило в голову і яка накоїла багато дивного?
- Що би хотіла я, якби я в доску обдовбавшись послала своїх найкращих подруг, а потім зрозуміла, що була неправа?
- Або така, якій в тому омріяному університеті ще до вступу показали, де раки зимують.
- Ну... така я хотіла би, - очі Соломії посвітлішали, - щоби все це насправді було довбаним сном. І потім - прокинутися, і щоб усе було ОК.
Поки вони йшли до дому Оленки разом, Еліза думала про те, що ж могло статися насправді. Були там і геть жахливі варіанти. Але якщо знову повернутися до інтуїції, яка була з ними разом весь цей час, вона майже фізично відчувала розчарування, яке, скорше за все, спіткало Оленку при спробі втекти у "справжнє доросле життя" абітурієнтів. Радість від нових зустрічей могла затьмарити їй голову, та згодом стало ясно, що спільного з вступниками у неї не так багато, а студенти водитись зі школярами не так вже і бажають. Могло статись і щось, що добряче присоромило дівчину, - і тоді було б ясно, чому вона не з'являється у школі.
"А що, як нікого не буде вдома?" "А що, як ніхто не схоче відчинити?" - думала Еліза.
"А що, як вона знов нас пошле?" - думала Соломія, яка навіть собі не хотіла зізнаватись, що розставання так сильно її ранило.
Але вголос вони цього сказати не встигли. Бо двері відчинила мама Оленки. І при вигляді дівчат на її обличчі з'явилась стримана, але дуже радісна посмішка.
- Заходьте, - запросила вона, - і подруги опинилися у темному коридорчику з запахом меблів та парфумів. Мама Оленки була вбрана в широкі штани та кольорову футболку, і ще більше нагадувала дівчисько. Вона пішла до Оленчиної кімнати, човгаючи по підлозі м'якими капцями.
- Олено! Виходь вже нарешті. Тут до тебе прийшли.
З розпатланим червоним волоссям. З майже відсутніми ненамальованими бровами. З розпухлими, як у китайця, заплаканими очима. В розтягнутій піжамі. Оленка вийшла з кімнати і зупинилася на півдорозі.
- Тут твоя вчителька... ну, класна.. вже хвилюється, - почала Еліза.
- До біса вчительку, - перебила її Соломія, - ти зовсім зникла, і якщо це жарт, то він не смішний.
- Але ми знаємо, що це не жарт, - перебила її вже Еліза. - І ми не хочемо, щоб тобі було погано.
Нижня губа Оленки затремтіла.
- Оленко, ну чесно. Не роби так більше.
- Бо це довбаний капець, - додала Соломія, не стидаючись Оленчиної мами (та не підслуховувала, просто сто відсотків була десь неподалік... а хоча - звичайно, таки підслуховувала! А хто не зробив би так само?). Власне, мама вийшла з кухні за хвилину, протягом якої всі троє стояли мовчки і в усіх в носах пекло.
- То як, запросиш дівчат на чай? - спитала вона.
- До біса чай, - пробулькотіла Оленка, в два кроки долаючи відстань до подруг, - і всі троє розревілися вголос у міцних обіймах. Мама видихнула з полегшенням і пішла на кухню. Крига скресла.
Згадуючи про це дорослою, Еліза могла лише уявити, що пережила за той серпень-вересень мама Оленки та що ще чудила червоноволоса фурія у свій кризовий період. Та все було позаду. Як і цей день, що невпинно хилився до вечора, все більше набуваючи запаху осені.
lovikyou, VERO, shemely та 14 іншим подобається це.
You need to be logged in to comment