Я сказала Богу: «Якщо це Твій голос, а не моя фантазія, то зціли мене, і я повернуся в Україну»

Published by PeaceToYou in the blog Блог PeaceToYou. Перегляди: 1936

[​IMG]

Сестра Ліді Пайяппіллі SJSM — настоятелька монастиря Сестер Св. Йосифа де Сен-Марк (с. Павшино, Закарпатська обл.). Понад 10 років с. Ліді бере активну участь у євангелізаційному служінні та проводить молитви зцілення. На молитви до с. Ліді приїжджають люди з усієї України, адже за її заступництвом Бог часто зцілює від недуг.

— Сестро Ліді, розкажіть, будь ласка, про себе: звідки Ви родом, яким було Ваше дитинство, чим займалися Ваші батьки, чи є у Вас рідні брати і сестри?

— Я народилася і виросла в с. Наятод (штат Керала, Індія). Мій батько мав свій продуктовий магазин, мама була домогосподаркою, виховувала дітей. У нашій сім’ї було 9 дітей (три дівчини і шестеро хлопців). Для мене мої батьки завжди були прикладом. Пригадую, як мій батько вставав щоранку о 4.00 год., збирав усіх дітей разом і розпочинав молитву. Коли ми були маленькими, то не розуміли, чому маємо прокидатися так рано, і часто після молитви знову йшли спати. З роботи батько повертався пізно, тому вечірню молитву, яка тривала близько години, проводила мама.

— Коли Ви вперше відчули, що маєте покликання до богопосвяченого життя?

— Думаю, тоді, коли моя старша сестра Аніс складала перші обіти. Тоді мені було 12 років, а їй 22. Мені дуже сподобалася церемонія її обітів. У неї був гарний габіт, я хотіла бути схожою на неї. Тоді я ще майже нічого не знала про богопосвячене життя. Я вступила до монастиря після закінчення 10 класу, тоді мені було 15 років.

— Як відреагували на це Ваші батьки, родина?

— Мої батьки не були проти, але вони казали, що в 15 років я ще незріла. Моя сестра Аніс теж радила мені ще почекати. Брати мене дуже любили і хотіли, щоб я залишилася вдома, але коли я сказала, що уже вирішила, вони підтримали мене.


[​IMG]

— Чому Ви вибрали Згромадження Сестер Св. Йосифа де Сен-Марк?

Я навчалася в католицькій школі, де вчителями були сестри-кармелітки. Ці сестри здавалися мені дуже серйозними та суворими. Коли я була в гостях у своєї сестри Аніс, яка належала до Згромадження Сестер Св. Йосипа де Сен-Марк, то побачила, що там сестри дуже веселі і прості, тому я вступила у Згромадження, де була моя сестра.

— Сестро Ліді, чи Ви переживали у своєму житті кризу покликання, коли не були впевнені, що зробили добрий вибір?

— Такого не було. Але пригадую, коли я була в новіціаті, до декого з сестер-новичок наша магістра (настоятелька) була дуже доброю, а до мене ставилася суворо. Я не знала, чому вона робить таку різницю між нами. Важко було переживати цю несправедливість. Тоді я зрозуміла, що коли стану монахинею, то не повинна робити так, як вона. Я не можу судити інших за те, що вони чинять так, а не інакше.

— Чому Ви приїхали в Україну? Якими були Ваші враження від України?

— Вперше поїхати в Україну запропонувала мені Генеральна настоятелька. Я дуже люблю монаше життя, і в Індії я привела багатьох дівчат до Згромадження. Дуже радію, що віддала своє життя Богу, і тому завжди думала (і думаю далі), що коли дівчата присвятять своє життя Богу, то можуть бути щасливими. Всі сестри це знали. І мене відправили в Україну, щоб я тут шукала покликання. Але коли я сюди приїхала, мені це здалося неможливим. Я не знала мови, і молодь у Києві була зовсім не схожа на молодь в Індії. Я не знала, як можна привабити українську молодь до богопосвяченого життя, і була дуже розчарована через це. Я думала, що в Україні мені нічого не вдасться, і дуже хотіла повернутися в Індію. Але, щоб не розчаровувати настоятелів і не повертатись одразу, я планувала повчитися в Україні, вивчити мову і повернутися додому. Мене послали в Україну на п'ять років; за цей час якраз можна було закінчити університет.

Отже, я вступила до університету. Відразу після початку навчання я захворіла. Пам’ятаю, що не могла сидіти, тому стояла. Мала сильні болі спини і голови. Я схудла на 10 кг, мала постійну температуру, кашель, в організмі відбувалися сильні запальні процеси. Щодня я мала по 4-5 приступів болю — мене цілу трусило, я не могла ні стояти, ні лежати. Тоді мені робили 2-3 уколи, після яких ставало легше. Лікарі не могли поставити діагноз, вони казали, що я помираю.

[​IMG]

Моя настоятелька запитала, чи в мене є останнє бажання. Я сказала, що не хочу помирати в Україні. Я нічого не приймала в Україні й навіть не хотіла, щоб мене тут поховали. У нас в Індії щодня після Служби Божої всі йдуть на цвинтар. Там усі могили прибрані, на кожній стоять свічки і квіти. В Україні таку картину можна побачити лише 1 листопада. Також я думала, що коли наші три сестри з Індії завершать навчання в Києві і повернуться в Індію, моя могила залишиться занедбаною. Тому я сказала, що не хочу бути похованою тут.

Повертаючись в Індію, я знала, що скоро помру. Наш монастир мав своє місце, де ховали сестер. Я вже знала, де буду лежати. Попросила сестру Бінду, яка теж навчалася в Києві, щоб вона відвідала мене на цвинтарі, коли повернеться в Індію. Сестра Марі Луїза (француженка), прощаючись зі мною, сказала: «До зустрічі на небі!».

В Індії мені поставили діагноз «туберкульоз кісток». Один хірург сказав, що треба робити операцію (у мене була пухлина на хребті, яка вже проникла всередину кісток), і після операції я точно буду паралізованою, але є 1 відсоток, що буду жити, а якщо не робити операцію, то точно помру. Мені було тоді 27 років, і я відмовилася від операції. Цей хірург сказав, що більше не хоче мене лікувати. Інший лікар, індус, сказав, що якщо мій Бог живий і захоче мене зцілити, то я одужаю. Я місяць пролежала в лікарні, потім ще три місяці в монастирі, й після цього Бог почав до мене промовляти. Він ставив мені багато запитань: «Чому ти засуджуєш український народ? Чому не віриш, що будуть покликання з України?» Я нікому нічого поганого не говорила про Україну, але коли бачила щось, що мені не подобалося, — «коментувала» це в своєму серці. Бог запитував: «Якби ти народилася в Україні, чи не жила б, як вони? Хіба ти краща за них? Це не ти вибирала своїх батьків і місце, в якому народилася,і своє християнське виховання. Якби українці мали такі можливості, які Я дав тобі, вони були б іншими».

Як я була дитиною, то належала до спільноти місіонерів. Там була молитва, в якій хтось зачитував від імені Ісуса: «У Мене нема інших рук, лише твої», а всі відповідали: «Даю Тобі, Господи, мої руки», або «У Мене нема іншого серця, лише твоє», ми відповідали: «Віддаю Тобі, Господи, своє серце». Це було багато років назад. І коли я хворіла, Бог нагадав мені цю молитву. Він послав мене в Україну, хотів мене тут бачити, але я не захотіла тут бути, і Він повернув мене назад в Індію. Раніше я ніколи не чула голосу Бога. Коли була в новіціаті, то дуже сильно хотіла Його почути. Нас вчили, що Божа любов прекрасна, і ми маємо її переживати. А я ніколи цього не відчувала. Якось у новіціаті я підійшла до своєї настоятельки і сказала, що не відчуваю Бога. Вона лише усміхнулася. У мене завжди було прагнення відчувати Бога. Коли Господь зі мною розмовляв, я дякувала Йому, що хоча б перед смертю Він дозволив мені відчути Його велику любов і почути Його голос. Я сказала Богу: «Якщо це Твій голос, а не моя фантазія, то зціли мене, і я повернуся в Україну». Відразу після цього мені стало краще. Покращилися аналізи, я могла сидіти, а через кілька тижнів — стояти. Після розмови з Господом лікарі дали мені надію. Через шість місяців, коли я прийшла на обстеження, лікар сказав, що це чудо, що він ніколи не думав, що я буду стояти і самостійно ходити. Згодом я знову приїхала в Україну.

[​IMG]

— Що змінилося після Вашого другого приїзду в Україну? Як Ви бачите свою місію зараз?

— Під час хвороби я зрозуміла, в чому полягає моє покликання і завдання. Бог запитав мене: «Ліді, чи ти можеш іти до Моїх дітей і сказати їм, як сильно Я прагну жити в їхніх серцях?». Це моє завдання. В кожній духовній науці, яку я даю, я намагаюся вести людей до навернення і покаяння. Господь добре знає людей і знає, що просто так мене ніхто би не прийняв, тому Він дав мені дар зцілення, щоб притягнути людей. Але моїм завданням не є молитва за зцілення: я покликана робити все для того, щоб Господь міг жити у серцях людей.

— Сестро, як вам вдається зберігати радість? Ви завжди кажете, що у вас все добре.

— Господь змінив мій погляд на життя… Він вклав у моє серце внутрішню радість, якою я тепер живу. Я не можу сказати, що не маю ніяких проблем, адже живу у реальному світі з людьми; але, попри все, ця радість завжди залишається зі мною. Після хвороби я почала на все дивитися інакше. Моє страждання — це лише крапля в морі Божої благодаті. І не треба звертати великої уваги на цю краплю, потрібно більше дивитися на море.

— Розкажіть про своє Згромадження. Де і коли воно було засноване? Хто засновник? Яка його харизма?

Наше згромадження заснував о. П’єр Поль Бланк — дієцезіальний священик із Франції, 1845 року. В цей час було багато монастирів, куди могли вступати дівчата з багатих родин, які мали вищу освіту і придане. Отець П’єр Поль Бланк хотів заснувати Орден, у який могли би вступати прості дівчата — без освіти і грошей. Наша харизма — Адорація і служіння. Натхненням для нашого отця-засновника стала подія Тайної Вечері, де Ісус обмив ноги своїм учням. Я дуже люблю Марту і Марію. Бути як Марія і Марта — це наше покликання. Я думаю, що без Адорації ми не можемо добре виконувати свого служіння, ми можемо бути лише як наймані працівники. А між служінням і працею, як на мене, є велика різниця. Час праці після кількох годин закінчується. Служіння ніколи не закінчується. Коли ми працюємо — то отримуємо зарплату; коли служимо — ні. У праці ми використовуємо свою силу, знання, таланти. Служити ми починаємо, коли Господь посилає нас на служіння. У Євхаристії та Адорації ми вчимося від Господа і слухаємо, що маємо робити, дозволяючи Йому діяти через нас.

— Чим займаються Сестри св. Йосифа де Сен-Марк у світі і в Україні?

— У світі наші сестри служать у школах, лікарнях, будинках престарілих, служать людям з особливими потребами, в’язням, прокаженим. В Україні ми маємо будинок престарілих і провадимо євангелізацію.

— Сестро Ліді, уже багато років Ви є настоятелькою монастиря в с. Павшино. Що, на Вашу думку, є головним у служінні настоятельки? Якою має бути сучасна настоятелька?

— На моє переконання, настоятелька не може бути такою, щоб її всі боялися. Звісно, потрібно, щоб її поважали; але не можна, щоб боялися. Якщо сестра боїться настоятельки, вона не може відкрити перед нею свого серця, і тоді втрачається довіра. Також настоятелька не має осуджувати сестер, а навпаки, повинна намагатися їх зрозуміти, адже вона сама теж недосконала. Сестри стають настоятельками не тому, що вони кращі за інших, а тому, що Господь просить їх певний час бути провідниками для інших сестер. Важливо не чекати, що сестри будуть служити настоятельці: то вона має служити їм. Ісус говорив своїм учням, що вже не називає їх рабами, але друзями. Настоятелька має бути другом для сестер.

— Ви настоятелька новіціату. Також я знаю, що Вас часто запрошують у різні монастирі вести реколекції і там Ви багато спілкуєтеся з сестрами. З якими труднощами зустрічаються дівчата, які вступають в монастир сьогодні, і як долати ці труднощі?

— Я можу сказати загально. Бачу, що дівчата, які приходять до монастиря, мають багато внутрішніх ран. Часто їхні сім’ї були неповними (не було батька або мами), і це сильно впливає на їхнє життя — їм важко довіряти, любити, цінувати себе, у них багато комплексів, вони не відчувають себе щасливими. Я намагаюся показати їм, яку велику цінність має богопосвячене життя, як це прекрасно, що ми можемо бути з Богом. Не треба думати про те, чого не може робити монахиня, навпаки — слід звертати увагу на те, що вона може робити. Наші обіти нас не роблять невільницями: вони нам дають свободу. Коли сестри розповідають про свої проблеми, то я найперше намагаюся пояснити їм, що так відчувати або переживати такі труднощі — це нормально. Через це, можливо, Господь хоче щось сказати. Бог може зцілити нас.

[​IMG]

— Як виглядає життя у Вашому монастирі? Як Ви розподіляєте служіння між сестрами?

— Ми встаємо вранці, розпочинаємо день із медитації, ранішніх молитов і молитви прослави. Від ранку до вечора у нас виставлені Пресвяті Дари, і ми по черзі перебуваємо на Адорації. У нас нема поділених служінь — усі все роблять по черзі. В будинку престарілих кожного тижня чергують по три сестри. Вони прокидаються першими, допомагають бабусям прийняти ванну та одягнутися. До нас приїжджають багато людей на молитву. Щоби прийняти стільки людей, необхідна допомога всіх сестер.

Ми намагаємося прислухатися до того, що сестри хочуть робити, які мають таланти. Я проти того, щоб, наприклад, сестра, яка має здібності до музики, не могла грати, а мусила завжди готувати їжу. Якщо Бог дає дар, то треба цим даром славити Бога. Бог не хоче, щоб ми мучилися. Він хоче, щоб ми з радістю служили. Я сестрам часто кажу: «Не робіть того, чого ти не можете робити з любов’ю і радістю, бо у служінні Бог хоче передавати через нас іншим людям любов і радість».

— У вас при монастирі діє музична група. Як вона виникла?

Коли я вдруге приїхала в Україну, сестри сказали мені, що тут молодь дуже талановита, і приваблювати людей треба музикою. Мені купили гітару, і я ходила на уроки гри. Побувала десь на 3-4 уроках. У мене немає доброго слуху, я не вмію добре співати. Я примусила себе вчитися, щоб привабити молодь. І Господь сказав мені: «Який талант Я тобі дав, таким ти і служи». Якщо потрібні будуть музиканти — Я приведу їх тобі». І першою нашою кандидаткою була дівчина, яка грала на гітарі; потім прийшли інші, які теж грали і співали. Я вірю, що Господь хотів, аби у нас була музична група, тому Він покликав до монастиря людей із музичними талантами. Наша група не грає концертів, вона служить. Ми не граємо для людей, ми граємо для прослави Бога.

— У вашій спільноті 10 сестер трьох різних національностей — з Індії, Словаччини та України. Як вам вдається зберігати єдність та порозуміння?

— Справді, у нас різний менталітет, різна культура. Але усі сестри мають одну мету: іти дорогою Ісуса, бути святими. Я завжди кажу, що наша культура — це Євангеліє. Господь дав нам Біблію і сказав нею жити. Ми не вибираємо людей, які мають бути у нашій спільноті. Це Бог вибирає і приводить. Кого Бог вибрав і дав нам — того маємо приймати, любити і разом наслідувати Бога.

— Що є головним у богопосвяченому житті і що означає «бути доброю монахинею»?

— Я завжди кажу, що ми не маємо бути добрими, ми маємо бути святими. Для цього потрібно бути простими і не бажати власної величі та слави. Там, де Бог тебе поставив, із тими людьми, які є біля тебе, ти можеш бути святою. Бог не помиляється.

— Чому, на Вашу думку, сьогодні дедалі менше людей обирають богопосвячене життя? Бог перестає кликати, чи проблема в чомусь іншому?

— Я не думаю, що Бог перестає кликати; думаю, що це люди перестають слухати. Багато людей думають, що богопосвячене життя обмежить їхню свободу. Або може бути так, що богопосвячені особи не дають доброго свідчення. На мою думку, якби духовні особи цінували своє покликання, багато людей прийшло би в монастирі. Я завжди кажу, що неправильне життя богопосвячених осіб убиває покликання. Також і молодь сьогодні не хоче ні від чого відмовлятися. Але я вірю, що коли хтось від чогось відмовиться, Бог дасть йому набагато більше.

— Чи є у Вас улюблені святі, і що саме в них Вам подобається?

— Так. Мені дуже подобається Тереза від Дитятка Ісуса. Коли я проходила формації в новіціаті та після перших обітів, я в усьому хотіла наслідувати її — робити маленькі речі з великою любов’ю. Мені подобалося те, що Тереза, роблячи малі речі, стала святою. У св. Терези також був туберкульоз — у цьому вона теж мені близька. Свята Тереза є покровителькою місіонерів. Я часто прошу її заступатися за мене. А ще вона була настоятелькою новіціату. І я, як магістра, намагаюся брати з неї приклад. Другий мій улюблений святий — Йоан Марія Віаней. Він не вважав себе дуже розумним. Я теж не думаю, що дуже розумна. Він був простим, і Господь міг багато через нього зробити. Я теж хочу бути подібною на нього. Ще люблю св. Марію Горетті. Вона була простою дівчиною з бідної сім’ї і не мала великих знань.

— Якщо хтось зацікавлюється Вашим згромадженням, що йому робити?

— Найкраще приїхати і подивитися, як ми живемо. Можна нам зателефонувати чи написати і домовитися про приїзд. Наша адреса: вул. Шевченка, 9, 89627 с. Павшино, Мукачівський р-н, Закарпатська обл. Телефон: 0501044061, електронна адреса: paushingsjsm@gmail.com

— Як Ви відпочиваєте? Чи є у Вас хобі?

— Я відпочиваю, коли перебуваю разом із сестрами. Я радію, коли сестри радіють. Ще я радію, коли можу робити сестрам щось приємне. Я часто готую їсти в монастирі. Коли сестрам подобаються мої страви — це теж мене тішить.



Джерело: CREDO
ARSLANA, lady Yar, Masterpiece та 3 іншим подобається це.
You need to be logged in to comment