Просто не відпускай руки...

Щось є в житті важливе, щось - не дуже. Щось необхідне і щось таке, нестачу чого можна легко пережити. І для всіх ці речі різняться. Без чого я можу легко обійтись? Напевно, без цілого світу - того, що за межами нашої домівки. Без багато чого матеріального. А без чого не можу? Звісно, без відчуття, що мої малявки постійно десь тут і що все з ними ОК. А ще - я не можу без тебе. Я дуже скучила, мені дуже-дуже-дуже тебе бракує.
Я б ніколи не оголосила тобі бойкот. Не намагалась би тиснути на тебе мовчанням чи образами. Та в нас їх і не було ніколи. Ми завжди все вирішували разом і швидко, доки проблеми ще не вкрились цвіллю і не набули такої "накрученості", що годі зрозуміти, з чого і хто перший почав ображатись. Я одразу бачила по тобі, що щось не так. Може, і неправильно робила, але відразу "витрушувала" і з тебе правду, і вже до ранку все знову було добре.
Все добре - це коли я роблю тобі сніданок чи обід з собою на роботу, а ти, просто проходячи повз мене, притулишся. Чи хоча б доторкнешся. Я дуже залежу від тих дотиків, таких простих і таких теплих. Колись давно ти зробив припущення, що я, напевно, за день так втомлююсь від дітей, які мене обіймають, вилазять на голову, щипають і мацають, що, напевно під вечір хочу просто спокою - щоб ніхто не чіпав... так неправда ж. Діти - це діти. А ти - це ти.
Тобі зараз складно, я знаю. Не віриш, що я можу чимось допомогти - ну то і не вір собі. Зрештою, я вже достатньо разів повторила тобі, яку - практичну і конкретну - можу надати допомогу у твоїй роботі. Повторю і ще, тільки трохи пізніше - щоб не надокучати. Звертайся. Або - не звертайся, і потім приходь за медаллю, що все сам вирішив... ти так теж любиш, і в мене є подібна жилка, дуже то розумію. Медальку з якого шоколаду хочеш - з чорного чи молочного?
Якщо тобі страшно перед майбутнім - перед тим, що буде далі в кар'єрі, перед тим, як воно буде з трьома дітьми - ну йолки, ну скажи ж ти мені. Ти ж про це думаєш. Сам же казав, що нема проблем "твоїх" і "моїх", є тільки наші.
Не вистачає тебе - і це не значить, що я хочу більше твоєї присутності вдома. Чи більше допомоги вдома. Та не треба, я сама можу з побутом дати раду, і успішно даю раду. Звісно, допомога твоя - неоціненна, але я не про те зараз. Я хочу відчуття, що ти тримаєш мене за руку. Без цього я не можу нічого, просто нічого. Працюю на "аварійному генераторі", чекаю ремонту. Це нормально, що ми менше часу проводимо разом, я знаю. Це для наших нових можливостей, я знаю. Вчора не могла визначитись з вибором взуття, а ти так спокійно: "так давай і те, і те купимо". Хіба не про це можна мріяти? Хіба я не вдячна тобі? Звісно, вдячна. Але чомусь весь час думається, що якби можна було віддати ті мешти зі стразиками назад в магазин і обміняти на 5 хвилин твоїх обіймів - я б зробила це, не замислюючись. І від тих думок сльози самі текти починають.
Мию вікно, зварила борщик, спечу пляцок... приходь, в нас тепло, чисто і смачно...
ти все робиш правильно, я пишаюсь і тішусь тобою, і безмежно вдячна тобі. Продовжуй, в тебе все получиться. Тільки не відпускай моєї руки... будь ласка...