Ще один прекрасний день

Кожен день, в якому ми живемо, - прекрасний. Коли очікування війни стало таким же звичним, як почистити зуби після сніданку, настав момент порогу переживань. І за порогом був спокій. Вчора ми гуляли всією сім'єю, розмовляли про щось з коханим - і він засміявся. Так щиро, так яскраво. Я зрозуміла, що так давно вже, напевно, місяцями не чула його щирого сміху. Він теж перейшов свій поріг переживань і тепер знову міг сміятись. Правда, око в нього так і смикається, відколи... а яка різниця - відколи. Від цієї зими...
Вчора написав мені в соцмережі двоюрідний брат. З Новосибірська. В голові - стандартпакет про екстремістів, терористі, бандерівців. Чути нічого не хоче, закидає мені свою тупезну логіку. Ідіот. Ідіот або найманець, тож краще - ідіот. "Войны не будет, бойтесь Америки и Европы..." Ага, не буде. От тільки в Криму через залізничну станцію, на якій ми виходили з потяга, приїжджаючи до бабусі, ешелонами пруть ракети.
Ракети? та про що це я. Сьогодні ж чудовий день. Він чудово почався о 06.07 (я люблю ставити будильник на якісь циферки, котрі б у сумі давали 13). І, певно, таки переходить потроху організм на літній час, бо взимі мене до 07.00 з ліжка можна хіба копняком збити. А тут - навіть і встала. Навіть і пішла на кухню...
До 06.30 в хаті була тиша, яку легенько лоскотав плюскот у ванній - коханий голився і вмивався, щоб перетворитись з мого затишного "вихідного мужа" на deputy director_без_дулі_не_підходь.А о пів на сьому занив Дмитрик, який хотів висмаркати носа. Тоді Сергійко прийшов у сліпику-піжамці, подібний на плюшеву іграшку. А потім стало чути слиняве солодке бузькотіння нашої перлиночки. І почався чудовий повсякденний хаос з майками-колготами-іграшками_які_взяти_в_садочок, туалетом і гігієною всіх дріболястиків, пакуванням чоловікові обіду, висипанням піску з кросівок.
Потім ми всім складом, осідлавши нашого залізного коника, відправились у поліклініку. І було прикольно бачити, як дівки озираються на deputy director, і вже би стріляли очками, - аж тут з'являюсь поряд я з оберемком їжаків і іже з ними і дівки розуміють, що кадр пропав давно і надовго.
В поліклініці ми з Вірусею - зірки нашого відділення сімейної медицини, у листопаді нас там багато обговорювали. Тому дістати скерування для Дми не склало труднощів і не зайняло багато часу. о 14.00 щось мало би прояснитись, думала я, спускаючись сходами. А хвилюватись вже не мала сил.
Вдома захотіла розчесати волосся - і зрозуміла, що вчорашнє олійне обгортання геть зовсім не вимилось з моєї голови. Увімкнула бойлер, чекаю... Віруся досипляє у слінгу, і за цей час можна було би теоретично зробити щось корисне. Але у мене такий завтик, що я нічого не роблю, і тільки краєм ока бачу, як за вікном сонце виблискує у вікнах машин, які проїжджають по Кульпарківській на виїзд з міста.
Їжак нині стільки прйшов пішки, що заслужив на якусь мікровинагороду. Він у мене взагалі-то "житель візочка", і аж не віриться, що скоро можне початись Ера Прямоходіння Їжаків.
Сьогодні - прекрасний день. Зараз я вимию голову - і буду справжньою королевою (ну чисто за логікою - мама принцеси - це ж королева, нє?). А потім Сюндрик засне, Вуця прокинеться, і ми з нею в слінгу багато чого зробимо вдома. Домашні справи утворюють справжню лавину, щойно я на якусь мить виб'юсь з повсякденного темпу. Але лавина розчищається досить швидко, головне (і найважче) - почати. А тоді ми поїмо, заберемо Дми з садочка, погуляємо всі разом, зайдемо в поліклініку за результатами аналізу.
І буде далі наш чудовий день. Ще стільки всього приємного треба зробити. З бісеру заколочку для Вуці. Педікюр собі. Збиті вершки з ягодами - хлопцям.
Якщо в домі три особи чоловічої статі - готової їжї в хаті нема майже ніколи. Тобто, вона з'являється за кілька хвилин до обіду/вечері - і таємничо зникає. Тож одне завдання вже маю. А ще - в крихітному коридорчику не хочуть дружити між собою теплі речі з легшими. І пісок з взуття, знову ж... як же там буде гарно, коли то все прибрати!
Надворі весна. Ще трошечки - і буде літо. Аж не віриться, як швидко то все відбувається...
Дістала з холодильника сметану на підливку і зрозуміла, що вже не пам'ятаю толком, яка сметана на смак. І не хочеться навіть. Бо в кожному старанні найважливішим є те, щоб зусилял не були марні. І я вірю, що і в моїх крихітних щоденних крочків буде результат... який? хтозна... ще один прекрасний день, хоча би. Чого ще бажати сьогодні.