Замислилась і згадала.

Я прочитала роздуми про те, коли в кого прокинувся материнський інстинкт. Про момент, коли відчуття стали іншими: я - мама. В когось - підчас вагітності, в когось - в пологовій залі...
І я згадала точно момент, коли я стала мамою по-справжньому.
Може, мені має бути соромно - але не підчас вагітності.
І навіть не в пологовій залі
І навіть не в пологовому будинку.
Це був один з днів, коли після безсонної ночі я скакала по хаті з кричущим Дмитриком на ручках. Прийшла моя мама, я погодувала малятко. І після годування хотіла його припідняти, а мама і каже: "Ага, піднімай його ось так - вушком до свого вуха". І от, коли ЦЕ ВУШКО торкнулось мого вуха... коли я відчула це майже невагоме тепло розслабленого ситого крихітки у себе в руках, коли я відчула, що можу йому допомогти і його захистити...
Тоді я і стала мамою.
До цього я, звісно, розуміла, що життя змінилось, і що в мене є син. Але якось це було так - наче і не зі мною зовсім.

З наступними дітьми все вже не так - ще до народження знаєш, яка то голівочка запашна, які то ручки, який то ротик... і аж ніяковієш від того, що таке дивовижне створіння в тобі живе.
Не пам'ятаю, звідки цитата, але то правда: "З першою дитиною народжується мама, а наступних дітей вже мама народжує". Так і є!