зворушливо...

Вставай! Нам треба у дорогу!
- Котра година?
- Починається уже зоря…
- Мені щось дурно…
- Біль, смуток, відчай чи тривога?
- Скоріше біль, болить страшенно голова.
- Вставай, бо нас уже чекають!
- Чекай хвилинку…
Щось тут не те…. я трохи не збагну….
- Вставай!
- Не можу!!!
Щось коїться не те - я рук та ніг не підведу!!!
- У тебе вчора влучили снарядом,
Тебе рознесло на дрібні шматки…
- Що? Не може бути цього!!!
- Вставай! Ми маєм йти!
- Чекай хвилинку… Як це так? Я - мертвий!!
Я вже не живий??
- Звичайно, і тебе чекає небо!
Кажу ще раз - ми маєм йти!
- Але куди?
- У кращий світ!
- Хіба такий буває?
- Буває!
- Без образ, ганьби, знущань, брехні?!!
- Так, там є усе чого усі так прагнуть та чекають,
Там є любов і мир…
- Хіба цього немає на землі?
- А ти як думаєш?
- Не знаю…
Але мені здавалося що є!
- Скажу тобі відверто – ні, немає!
- Чому?
- Бо кожен лиш про себе «річ веде»
- І все?
- Не тільки факторів багато,
Але оцей один є основний!
Земні готові все і всіх продати,
Аби лиш вигоду отримати собі.
Вони готові знищити будь-кого,
Аби лиш врятувати власнеє життя.
Вони лиш роблять вид, що вірять в Бога,
Але у їхніх справах Бога вже давно нема!
- Виходить, що й мене Вони продали?
- Та ні!! Тебе за безцінь віддали!
І всі життя солдат, що воювали,
Для них то дріб’язок, побиті мідяки!
- А як же рідні?
- Ти за них не переймайся!
Вони до тебе згодом теж колись прийдуть,
Ну що ж, за мене ти давай тримайся,
Тебе в світ гарний, добрий, чистий, поведу…
Злетіли в вись безмовно білі дві пір’їнки -
Їх вітер вище й вище вгору підіймав,
Душа солдата й ангел-охоронець…
От так, напевно, і кінчається земне життя!

05.09.2014
Світлана Пазиченко ©