Зранку очі відкриваю, дивлюся - воно спить коло мене. Боже мій, яке воно! і воно - моє. Готую їсти на кухні, дивлюся - воно повзе до мене. Боже мій, яке воно! І воно - моє. Прибираю в кімнаті, мац - воно схопило ручками за ногу. Ручки липкі, теплі, немов присоски на долоньках. Боже мій, яке воно! І воно - моє... Їмо разом з однієї тарілки. Воно жує зосереджено, аж бровки золотисті нахмурились. Боже мій, яке воно! І воно - моє... Пострижи його, пострижи його. Ні. Самі стрижіться. А воно хай на зиму заростає солодким немовлячим пухом. Пушок стирчить на голівці на всю довжину, м'яко прикриваэ вушка і пахне сухими сосновими голочками, нагрітими на сонці. Шапочку вдягну - чубчик стирчить смішний. Примружиться - і воно на капітошку подібне. Боже мій, яке воно! У возику вожу рідко - незручно постійно зупинятись, щоб зацьомати. Ввечері вимкну світло, накриюсь ковдрочкою... воно під пахвою вовтузиться. Знайшло нямку, цямцямцямцям... запахло сном, аж парує. Підсуну коло себе на подушку, носа запхаю у ту спинку оксамитову. Воно дихає, бочок рухається. Боже мій, яке ВОНО! І воно - МОЄ!!!!!
Коли я принесла його додому, Дмитрик називав його "ляля", а чоловік, поки не було готове свідоцтво про народження, казав на нього "ну... ось той". А коли видрукували свідоцтво, то він став Сергійчиком, більш відомим як "ось той". З місяця він однозначно став Їжаком. "Ізяаааак" - пищав йому у вухо Дмитро, щоб розбудити. Ну і звичайно, малюся, синуся, малюсічний, пушистий, солодкий, синку-слинку... Потім він так класно став казати "Дизззь! Дизя" - і одразу став ще і Дизя. Я чимчастіше називаю його Сергійчиком - він знає, що то його ім'я - , але в думках - тих, від яких течуть сльози і молоко, - завжди Дизя, Сюня, Їжачий, Їжачок, Їжакоптер, Ї, моЇ Їжаки... Вчора ввечері зрозуміла, що донедавна не знала, як сильно його люблю насправді. Не те що люблю, просто моє живе серденько повзає по підлозі. І місце йому - у слінгу, під халатом. Голенький, трусики з машинками... животик, як рожевий зефірчик. Сидить на підлозі, каже: - Тааа-та. Тата я йому: - Скажи: ма-ма. - Тата - Ма-ма - Бу! Дизя. Машинками вміє бавитись! Як смішно - можна впасти: возить дрібні ТЗ по підлозі зі слинистим звуком "бзззззззззз". Ніколи не встигаю схопити камеру, щоб то увіковічити, бо щоразу хочу сама побачити і почути то - кожну секунду, кожен солодкий звук. Ах ти, малий їжак... і чим я тільки тебе заслужила. Щоб інші мої хлопці не образились, можу сказати, що Ї - моя найбільша любов на одиницю ваги. ...і ще багатьма шляхами ми пройдемо крок у крок - я - твоя їжача мама й ти - синуся-Їжачок...
Сонце бавиться в хованки за хмаринками, голі дерева легенько рухають павутинками безлистих гілочок. Від осені лишилось зовсім трішки - рівно стільки жовто-коричневого листя, скільки ще не зібрали двірники; рівно стільки намистин замерзаючого листопадового дощу, скільки зронять на землю свинцеві хмари вночі; рівно стільки ягід горобини, скільки ще лишилось на найвищих гілочках, недосяжних для діточок і їхніх батьків. Щоосені діловиті їжачки наколюють яблучка і грушки на голчасті спинки і тупотять по нічних доріжках. Захід сонця - червоний, немов обвітрений, а дим від спаленого листя лоскоче акварельне небо. Пронизливо-синій вересень, соковитий жовтень, листопад кольору червоного золота... очікування різдвяних див, заповільнення усього в природі, щоночі - сни, сни, сни... Щоосені вона так хоче зателефонувати йому прямо зранку, прямо о 07.00, коли він ще тільки прокинувся і дивиться у вікно, обмацуючи колюче підборіддя. Домовитись про зустріч чи просто спитати, чи він є у місті, а тоді перестріти по дорозі на роботу і не дати йому пройти. Обняти так, щоб не міг дихати, кричати дурниці і плакати від щастя, нюхати його кашемірову куртку і тулитись до свіжопоголеної щоки... Або ввечері сісти на лавочку біля його під'їзду, замовити піцу на його адресу і якщо він не прийде - то зїсти цілу велику пепероні на самоті і плакати чи то від перцю, чи то від того, що він не прийшов... Але гордість не дає натиснути зелену кнопку на мобільному, "ентер" для хоч одного невідправленого листа, 23 на його домофоні. А потім настає зима. Щоосені йому сниться, що вона зателефонувала о 07.00 і, прокинувшись від будильника, він дивиться у вікно і думає про неї. Обмацавши щетину на підборідді, вирішує обовязково поголитись, а то раптом вона, як колись, перестріне його по дорозі на роботу, обійме і притулиться до щоки своїм запашним волоссям. А в кінці робочого дня так хочеться зателефонувати їй і запросити на піцу. А раптом вона знову прийде вдягнута лише у плащ, панчохи і золотий ланцюжок? І доведеться забрати піцу додому, і велика пепероні вистигне до ранку... Але він боїться їй зателефонувати і почути, що вона щаслива без нього, що одружилась, народила дитину. А потім настає зима. Крізь скло маршрутки вдивлятись у знайому вулицю, просиджувати вечори у тій самій кавярні, нюхати пляшечку з-під парфумів, які він подарував? Скільки разів так минула твоя осінь?
я видалила цей допис
щойно сплив час, який я обумовила у листах до своєї замовниці. Так що знайомтесь з мегагігасайтом http://mama-syana.com.ua/ та його власницею Оксаною Котик - нашою форумлянкою, яка свого часу мала на ДП комерційні теми, і яка "кинула" мене на 605 грн місяць тому. Оксана досі мені не повернула гроші. Ознайомившись зі статтями на сайті, Ви можете скласти своє уявлення про... кхм.. рівень, грамотність і все решта http://vk.com/forumhouse#/id162500884 - сторінка особи в контакті, http://www.odnoklassniki.ru/profile/527975441130 - профіль в Однокласниках. Вагітні і годуючі мамочки, які хочуть здійснити замовлення на цьому сайті, - будьте уважні та обережні. Людина, яка нечесно вчинила один раз, запросто може ошукати і Вас! Тому ретельно рахуйте решту при оплаті. Ну і на якість товару зважаймо, дійсно. Маю один светрик - пошиття "шкутильгає" (нестиковки деталей по швах). Ну але будемо сподіватись, що це виняток, а в масі речі інтернет-магазину - якісні. Як ви пригадуєте, дехто звинуватив мене у завищених вимогах по ціні. Ну що ж, тоді я не можу не сказати, що слінгобуси можна замовити за ЗНАЧНО дешевшими цінами у нашої форумлянки Лії наостанок, щоб не закінчувати на негативі, пригадаю ще людину з тих, спілкування з ким спонукає довіряти. Рік тому я зробила першу свою крупну інтернет-покупку - слінгокуртку, до речі, як не смішно, теж за 865 грн Наша форумлянка і надзвичайно приємна дівчина Олена - LenRud через обставини, що тоді склались (куртку шили мені під замовлення) попросила передоплату в розмірі повної ціни. Я передплатила - і Олена не підвела мене, куртка і ще кілька незамінних деталей мого гардеробу годуючої мами чудово виконують свою функцію досі. дякую всім дівчатам, які читали, коментували, співпереживали. Наша антигероїня втратила стільки потенційних покупців, що тепер їй довше згадуватимуться мої 605 грн Ще дякую моїм друзям та близьким, які прославили Оксану Котик вконтакті, "однокласниках", на фейсбуці. Дякую! цьом, не повторюйте моїх помилок.
Я довго думала над тим, яку атракційну назву дати цьому запису, адже він є дуже корисний для прочитання усім, хто міркує про самореалізацію в інеті. Дистанційна робота – привабливий варіант для тих, хто хоче зручного заробітку за сумісництвом з основним видом діяльності, для студентів, матерів у декреті, людей з особливими потребами. Майже кожен користувач мережі хоч раз у житті замислювався над фрілансом, особливо - після атаки вікон реклами, сповнених захоплюючих історій про фантастичні прибутки... Але не треба фантастики. Є величезна кількість видів роботи, яку можна зручно і якісно виконувати вдома. Замовлення публікують і компанії, і приватні особи. Ціна на роботу з віддаленим доступом практично завжди є договірною та індивідуальною. Фактично, роботодавець і працівник-фрілансер заключають між собою трудовий договір в усній формі, який починає діяти з моменту отримання замовлення виконавцем і завершує дію після того, як замовник отримує готову продукцію або послугу і оплачує її. Просто? Авжеж. І я теж думала, що просто. А виявляється, що всі попередні роки мені просто щастило з порядними замовниками і я поняття не мала, які халепи трапляються на ринку праці у мережі. Отже, про все по порядку. Одного дня мені запропонували виконати одну роботу. Хоча, «одну роботу» - то недобре визначення, мені запропонували надзвичайно цікаву для мене роботу – зайнятись тематичним наповненням сайту інтернет-магазину, який реалізує продукцію для дітей та годуючи мам. Причому, замовниця знайшла мене сама, що теж було надзвичайно приємно. Ми одразу домовились про співпрацю, і роботодавиця дещо здивувала мене, запропонувавши мені самій визначити розмір оплати. Звісно, що, відчуваючи відповідальність за це непросте завдання, я кілька днів радилась з колишніми колегами. І отримала ціновий діапазон для своїх творів у розмірі 4-8 та 5-10 копійок за знак, згідно з різними джерелами. Тут потрібно ще обмовитись про ціноутворення на ринку інтелектуальної праці, яким фактично є сфера інтернет-журналістики. Хоч і не претендую на науковість (економісти, виправте мене при нагоді), та неозброєним оком видні такі фактори визначення ціни конкретного журналістського твору, на які зважала, обмірковуючи ціну своїх статей: - Тематика (звісно, що опис пейзажу, який видно з вікна, оцінимо нижче, ніж технічну інструкцію); - Стиль (важливо, щоб інформація була сформульована влучно і досягала цільової аудиторії; потрібно, щоб автора ХОТІЛИ читати); - Потреба у редагуванні (послуги редактора оплачують окремо, тому тут діє проста арифметика); - Достовірність інформації/міра відповідальності автора (чи бере автор щось зі стелі, чи проводить опитування, чи залучає тематичну літературу; потребу у посиланнях на джерела визначає замовник); - Оригінальність тексту (ясна річ, що залити клеєм "момент" клавішу ctrl – надзвичайно складно для декого, але ще лишились на теренах www люди, які вміють думати самі). Ну і et cetera, звісно. Але при всій моїй скромності, навіть за цими параметрами оцінювати свої статті по нижній рисці я не можу і не буду. Тож порадила своїй замовниці проаналізувати ринок послуг, щоб про ціну можна було дискутувати при потребі, ну а для себе визначила, що в моєму тематико-стильовому діапазоні непогано б мати 7 коп за знак. З пробілами, звісно, адже друковані видання, в яких я працювала раніше, пропонували саме таку систему розрахунку. Втім, і на це я теж звернула увагу роботодавиці, а вона відповіла: «Як скажете, хай буде з пробілами, мені нема різниці і я в цьому не розуміюсь». Хм, і чого мене не змусила замислитись ця профанська відповідь ТОДІ? Ех.. ну ладно. Поки я вираховувала свій варіант бажаної оплати, мені прийшов лист із пропозицією – 8 доларів за 1000 знаків, що відповідало 6,5 копійкам за знак і було майже ідентично до моїх побажань. Звісно, я погодилась, вирішивши не торгуватись за півкопійки, а радіти можливості самореалізації. Хто втомився від читання – йдіть спати, але завтра на моєму місці можете опинитись саме Ви. Тому раджу читати далі, тим більше, що якраз починається все цікаве. Статті я написала, всі вони сподобались замовниці і відправились на сайт. Невеличка зашпортанка – я побачила трохи редагування вже у виставлених на публіку моїх творах. І не сподобалось те, що, всупереч редакторській етиці, ці виправлення зі мною ніхто не узгоджував. Доповнення були недолугі, притягнуті з одразу впізнаваних сайтів, і з більшістю тих виправлень я була не згодна категорична. Та оскільки сайт не мій і під творами не було мого копірайту – змирилась, бо не хотіла втратити замовлення. Дійшло і до оплати. Дуже сумбурно якось то все вийшло – домовились на один час, зателефонувала в інший, «буду за 15 хвилин», я поки дитину впакувала в слінг – ледь встигла добігти до місця зустрічі. І тут моя скромність зіграла зі мною злий жарт: було незручно перераховувати гроші прямо при замовниці (плюс ще люди були поряд, плюс малий плакав), і я зробила величезну помилку, поклавши в кишеню, як виявилось, трохи більше чверті свого чесного заробітку, замість цілого. Точні цифри є такі: за 4 статті я заробила, згідно із домовленою тарифікацією, 865 грн. (пробачимо копійки). Натомість у моїй кишені опинилась сума у 260 грн. Я зателефонувала роботодавиці, намагаючись опанувати хвилювання. Виявилось, що замовниця моя не рахувала знаки у статтях! І була впевнена, що у статті 1000 знаків. Хоча, про обсяг статей ми раніше не говорили і я оформлювала їх, керуючись попереднім журналістським досвідом. Потім з’ясувалось, що рахувати знаки у програмі Microsoft Word моя роботодавиця не вміє, і довелось пояснити їй цю нескладну процедуру. От на цьому етапі мене вже охопили підозри. Моя комп’ютерна грамотність потребує вдосконалення, і повірити в те, що власниця інтернет-сайту розуміється у MC Office настільки гірше за мене, було важко. Втім, перерахувавши знаки і обчисливши недоплачену суму, замовниця вибачилась, взяла реквізити мого банківського рахунку і пообіцяла повернути недостачу. І зникла. На тиждень. Потім до мене прийшов лист, який мав на меті мене присоромити. Йшлося про те, що я «заламала» зависоку ціну за свій товар, скориставшись «необізнанстю» замовниці, і як мені не соромно за цю «наглість». При тому, мої статті одразу підняли рейтинг сайту, що і не дивно – попереднє «наповнення» було гідне конкурсу «аффтар, пєши істчьо!». Я сиділа, як мішком з-за кута прибита. Тобто, зі мною домовились про роботу, про ціну. Я роботу виконала, мені кинули шматочок оплати, а тепер ще і тиснуть на совість і кажуть, що «я доплачу Вам стільки, скільки Ваші твори коштують реально». РЕАЛЬНО. Тобто, все попереднє, включно з моїм досвідом роботи, мені наснилось? Втім, навіть «реальної» ціни мені ніхто не доплатив. Через тиждень мовчанки я стала щодня ввічливими листами з кількох речень нагадувати про те, що здалося б повернути борг. Наразі ноль емоцій. Тим часом мої твори з сайту благополучно забрали, і репатріювали каляки-маляки. Але, «хріновий з Васі Рембрандт» (с). Окрім повної тематичної «нулячості», «статті» містили таку купу помилок і ляпів, що редактора (на якому однозначно зекономили), трафив би шляк. Наразі три крапки, хоч як би мені хотілось вже сказати Вам, хто в нас героїня дня. Поки що можу лише дати кілька порад з власного гіркого досвіду: 1) домовляючись про оплату праці, уточнюйте грошову одиницю, щоб потім роботодавець, прикрившись «необізнаністю», не заплатив Вам фантиками; 2) по можливості заключайте письмову угоду і беріть завдаток за роботу; 3) по можливості співпрацюйте з замовниками по рекомендації друзів та близьких, з перевіреними людьми; 4) не стидайтесь рахувати гроші. Єдине, що я раджу і сама зробила – зберегла диктофонні записи всіх розмов, зокрема, тих з яких чітко видно, що ціну пропонувала не я і що я не примушувала нікого приймати рішення, а також всю переписку. Сподіваюсь, до суду не дійде, але життя складне і непередбачуване. Ну от, наче і все… Якщо персона не обізветься і не заплатить мені до кінця тижня – слідкуйте за ефіром тут і в ЖЖ, дехто мусить прокинутись знаменитим А поки що прошу всіх, кому подобається, як я пишу, про допомогу: лишіть під цим записом коментар: «Поверніть Юлі 605 грн.!» або доповніть цією фразою те, що хочеться дописати Вам. Дякую.
Надихнула написати про ГВ подружка, яка в рік і щось місяць відлучила свого синочка від грудей через просто фантастичну мотивацію: щоб нарешті сісти на дієту і схуднути. Радилась зі мною, яка дієта краще. пояснювала, що чекала і сподівалась "лактаційного" похудання, а воно все ніяк. І мало того, після півроку малого, коли педіатричний прикорм замінив бльшу кількість годувань, вага поповзла трохи вгору. Звісно, я її вмовляла, бо небайдужа мені та дівчина. Але... *можна привести коня до водопою, але неможливо змусити його напитись* І кінь, себто, моя подружка, перестала годувати. Випила шавлії, натерла груди полином, перевязала. На диво син її після того не розхворівся, незважаючи на кінець листопада, і це тех стало аргументом за те, що рік - достатньо часу для ГВ. "Бачиш, як все класно, - сказала вона мені, - а то я вже переживала, як то буде... уявляєш, півторарічна дитина просить... ЦИЦЬКУ" (так на останнє слово закривши рота рукою). Я не те що уявляла, мені просто перед очима стояв мій Митруся, ніжно понямцюючий на пікніку, обіймаючий мене перед сном. Серце краялось і пекучо соромно було, коли ЛОР-лікар, вздрівши Дмитрові аденоїди, строго запиталась: "Доколи годували грудьми? А чому всього лише у 2 роки відлучили?". Ех, мені б тоді мою теперішню теорію про релактацію - то і не було би багато чого прикрого у житті синусі (або не так сильно винуватила б себе за це я). А ще соромніше - те, що я, носячи Дми під серцем, теж думала, що ГВ - то інтимно до непристойності, і коли годуєш, то треба постійно ховатись. Прям як вчора: йому 2 місяці, я жену по вулиці з кричущим нарозрив вкутаним возиком, не здогадуючись про те, щоби запхати той возик десь в кут до якоїсь бабушки і побігти у підїзд (сховатись від холоду), і дати дитині груди... Ех, от що погано, а не потреба у дієті. А втім, якщо ще і включити голову - то можна зрозуміти, що дієта - то в принципі шкідливо... Але... Напевно, я була ще страшнішою егоїсткою, ніж зараз, до народження старшого. І для того, щоб зрозуміти цінність грудного вигодовування - і як їжі, і як ліків, і як неповторної блихькості - мені знадобились роки спілкування з моїм любимим утіпутізьозьозьо. А Сергійчикові пощастило більше. В післяопераційній, під лекцію неонатолога Б. про НЕОБХІДНІСТЬ ДОГОДОВУВАННЯ КЕСАРЯТ - нямнямнямнямням. В машині, по дорозі будь-куди, під слінгокурткою: нямнямнямнямням. На вулиці, у спеціальному одязі для годування - нямнямнямнямням. У відповідь на те, що "ти мориш дитину голодом, забери ту цицьку і дай нормальну їжу" - нямнямнямням, з особливою радістю. А вночі - нема нічого зручнішого, ніж спати коло нямочки у мами. Тихо-тихо, тільки Дми сопе, зволожувач повітря булькає і таке солодке прицьмакуюче ковтання. Якщо раптом зовсім не висплюсь, перехвилююсь і відчуваю, що молока наче менше - маю свій рецепт. Прикладаю Сюню - і про себе думаю: "Повно, повно молока для маминого малюка". Не минає і 5 хвилин - і сонечко так ковтає, наче його до крана підключили. Тю, настрашили: "мамин синочок, мамин синочок". Хто-хто, а я-то знаю, що то такий швидкоплинний час, ну майже як історія кохання з чоловіком, ще до весілля. Історія кохання - швидкоплинна? Самі собі давайте відповідь. І нехай у Вашому житті буде побільше любові і ніжності, справжнz love story і не менш хвилюючі і приємні milk stories. Цьом.
Дмитрик спить в обід - втомився від півдня свого вже в чомусь дорослого життя. А ми з малюком бавимось на підлозі. Дивлюсь на дрібосю - і аж сльози на очах і молоко прибуває. Так люблю то малюсіньке... Чоловік мій дивиться на нас - і каже: "от цікава річ - материнська любов... стільки сил витрачається на дітей, стільки нервів - і так то все безкорисливо..." Та яке там безкорисливо! Я стільки отримую від спілкування з тим грудничком - стільки щастя, радості, любові, приємностей - що навіть за це можна потім терпіти розмаїті складнощі дорослішання... Зараз він - моє і тільки моє сонечко солодке. Таке рідкісне багатство. ЇжакиЇжакиЇжаки. Можна, наприклад, лягти на підлогу і удавати, що я сплю. А Їжачок повзає навколо, встає, тримаючись за мене, лоскоче мене своїми рудими пушинками. Приповз, нахилився до мого обличчя, дивиться уважно і сопе-сопе: пробує визначити, чи справді я сплю, чи ні. Ротик привідкрився, дихання пахне заварним кремом Голівкою похитує, складочки на шийці рухаються. Помацав моє обличчя липкими лапками - і поповз до іграшок. Тоді повернувся, влігся на мій живіт і зітхнув так, як тільки в мультиках всякі фантастичні пухнастики зітхають. Тут вже не витримую, обіймаю його. Сміється, наче каже : "ага, я ж знав, що ти не спиш". В нього і почуття гумору є! Малявка моя регоче, якщо я "крокую" пальцями по столі. Сміється так щиро, радісно. А з нього і так можна сміятись - такий клубочок радощів сидить. Він навіть на дотик - смішний. Деколи питають мене: "ну чого ти стільки його носиш на руках? Хай собі повзе" Та хай повзе, звісно. Але коли він проповзає поряд - ну як його не схопити? Як не понюхати ту сонячну голівку, не поцьомати яблучну щічку, не помацати здобну дупцю? Як втриматись, щоб не полоскотати його? Ніяк, отожбо. Тому і ношу Туць - вдарилось голівкою до стола. Плааааааче... Беру, обіймаю, у вушко крихітне кажу: "ЇжакиЇжакиЇжаки". Причаївся. Підняв голівоньку від мого плеча, дивиться на мене. Очка ще мокрі, а ротик посміхається на всі 6 зубів. Малюся. Ех, чому в моєму холодильнику нема тонни заморожених напівфабрикатів, а підлога не миється сама? Я би мріяла весь перший рік Сергійчика пролежати з ним на великому мякому ліжку і тільки обіймати його, цьомати і годувати молочком. Як давно Дмитрик був такий маленький, і як швидко летить цей перший рік... чи то я якась ненормальна, ну мені постійно потрібен дрібний грудничок
Якщо крихітного сина Тобі мати пощастить, То півхати він заслинить, А півхати замастить, За свої маленькі щічки Купу їжі накладе, Добереться до полички - там порядок наведе. Але знаєш, що цікаво? Все це робить він тому, Що усі ці дивні справи Сам дозволиш ти йому. Бо і безлад неважливий, І навколо все - фіг-ня, Коли є у тебе ДИВО - твоє рідне пташеня...
Солдату сказали: "надо!" Солдат отвечает: "есть!" Ему не важна награда, Им движет военная честь. Приказ обсуждать - не положено, На то он и есть, приказ. Хоть выбор был очень сложен - Он сделан уже, за нас. А ты не любил ни парады, Ни похвалы, ни лесть. Тебе говорили: "Надо!" и ты отвечал им: "Есть!" Лишь в книжках война - красиво: Вот наши, вот - вражеский стан. А в жизни всё страшно и лживо, Чечня и Афганистан. Но ты никогда не сдавался, Лицом в грязь не ударял. Был страх - лишь когда сомневался, Не зря ли оружие взял. А вдруг там - мирные жители? Но слышен приказ только : "пли!" - И скалы, бессловные зрители, Взрыв под собой погребли. Прости. Я так много не знала О том, с каким грузом ты жил. Но знай: я бы не осуждала, Узнав, где и как ты служил. С тобой мы во многом похожи И я - по следам отца - "Надо!" - сказав себе, тоже Своё довожу до конца.
я вчора, коли читала подібну тему, от що згадала. Колись ще давно читала журнальчик глянцевий, а там - розповідь типу ужас-ужас: сектант Том Круз наполіг на тому, щоб його молода дружина Кеті Холмс народжувала вдома і без медикаментів. В мій тоді м'який мозок прямо в'їлись слова про те, як страждала бідна жінка - втрачала від болю свідомість, благала про допомогу... аж поки якийсь там лікар не прорвався до їхнього будинку і не зробив їй укол в поперек. Я завжди була впевнена, що пологи - процес природний і нормальний, і анестезія не потрібна. Але от такого почитаєш - та і подумаєш... "Ми живемо не у середні віки, щоб по двадцять годин родити," - каже мені подружка, адепт стимуляції. "Медицина пішла вперед, і тепер жінки мають право вибору і у сфері пологів також", - заявляють офіційні джерела. Я в темі дуже отруйно висловилась щодо того, що "процес пологів - лікарський і медичний..." і мені сказали, що іронія - недоречна. А от доречна. І знаєте чому? Почитайте історію акушерства хоча б з 1930-х років і погодьтесь, що кожне з нововведень, які мали б "полегшити страждання роділь", мало настільки катастрофічну побічку... або не катастрофічну, але призводило до КР. Або не призводило до КР. Але і не полегшувало страждань. Або було дивовижною брехнею і знущанням (почитайте про скополамін, який не знімав біль, а відбивав у жінки память про пологи). Але армії жінок і досі вимагають чогось, що допомогло б їм уникнути болю і приниження в родах... Мені так щиро цікаво, чому? Адже пологовий біль - єдиний вид болю, який не вказує на проблему, а навпаки - підтверджує, що все іде як треба. Про епідуральну і КР. я вважаю, що добре, якщо мати може бачити операцію. Але я би не змогла, просто морально не витримала би бути присутньою на операції... не знаю, як пояснити. Слабонька я - і все. тому не розглядала варіант епідуралки. Про героїзм тих, хто народжує без медикаментів. Героїзму тут нема, то просто норма. Як на мене, героїзм виглядає трохи інакше. Припустімо, що, наприклад, зубні анестетики були б шкідливі для плода. Так от мама, яка терпіла би лікування без знеболення, щоб не зашкодити маляті, на мою думку - герой. А ще про опції реальні і штучні опції. Можливість знеболення - це наприклад, після операції. Нормально, що післяопераційний біль може бути нестерпним. Або зрідка - стерпним. І тоді обираємо, виходячи, знову ж таки, з якихось своїх пріоритетів. А знеболення пологів - абсолютно штучна опція, яка десь йде в ногу зі стимуляцією і в принципі, стимуляція+анестезія=замкнене коло, в абсолютній більшості випадків. Взагалі, якщо переживати на те, щоб не боліло в родах і все було прогнозовано - тоді давайте зразу елективно кесаритись. Серйозно. При епідуралці ж ніхто від розривів не застрахований. А розриви 3 ступеня - це ж капець. Краще вже хай буде шов у прогнозованому місці... Ну шо, я зла? та ні, не зла. Просто маю ІМХО. Щоб не дискутувати в темі, пишу тут. А моє ІМХО - таке: обрати епідуралку в нормальних родах - то щось типу як випити снодійне перед першою шлюбною ніччю. Не більше, не менше.
- Малий, чуєш, ти на вибори йдеш? - Та **** я в ті вибори в рот, - зло відповідає мАлий, струшуючи сємки з колін. – І Костя не йде, і Валєра. Неділя, *ля, що, робити більше нє***? - Та я теж не піду… Хлопці не одразу побачили нас з дітьми, тому базар не особливо фільтрували. А мені оця їхня розмова видалась дуже характерною. Молодь, яка не йде на вибори тому, що вважає, що то нічого не змінить. Де вона того наслухалась, молодь та? Та на кухні, від мами з татом. Або від Кості і Валєри, які від своїх батьків то почули. Заразившись псевдо сарказмом від розчарованих життям людей середнього віку, вони зневірились наперед. А баба Кася піде на вибори обов’язково. Вона ж мусить підтримати Світланку, свою колишню ученицю. От недарма вчиш дітей, недарма лелієш і переживаєш за їхнє майбутнє. Які козаки і козачки виростають, і дякують за вкладену у них вчительську працю. От і Світланка приходила місяць тому особисто, принесла пакетик фруктів і похвалилась, що балотується по мажоритарці. Ні, жодну з тих провладних партій вона не підтримує, самовисуванка. З народу і для народу. Молодчинка яка! Яків Петрович теж не знехтує нагодою повпливати на долю країни. От тільки би дали йому можливість проголосувати – чоловік тридцять років прикутий до ліжка. А він чув по телевізору, що саме за рахунок «неявки» людей з особливими потребами можуть «недорахуватись» кількох тисяч голосів по країні. Запрошення Чумаченків стирчать з їхньої поштової скриньки. Родина виїхала на заробітки, не чекаючи кращої долі на Батьківщині. На вулиці тихо, як перед бурею. Зимові чоботи коштують у півтора рази дорожче, ніж я очікувала. Та не ходити ж босими… Від одного погляду на ковбасу у крамниці нудота піднімається до горла. Ні, дякс, краще гречка. Поки є. Лікарів у поліклініці скорочують. Чи то імунофлазиду якого купити, щоб не хворіти хоч цю зиму, а на наступну десь виїхати? Та ж ні, ми ще не настільки втратили надію. Ми ще маємо трохи сил, ми ще віримо, що слово «покращення» перестане викликати непристойний ржач. Хлопці в агітнаметику ПР від сорому натягнули синьо-білі кепки по самі вуха. А у сусідньому нам етику Партії Зелених бабця-кульбабця у величезних окулярах читає буклетик. Цікаво, бабці заплатили стільки ж, скільки хлопцям з ПР чи менше? Менше, напевно. Бо тим доплачують за сором і за кепки по вуха. А на вулиці така золота осінь, і те жовтюще листя виглядає ще яскравішим на тлі сірого неба і будинків. Ну як в таку осінь опускати руки? Та нізащо. Хай собі Костя і Валєра не йдуть на вибори. Я – піду.
І все ближче зима, і ще більше спогадів... у відділенні патології вагітності давали нормальну їжу. Мене влаштовувало цілком - крім того, звісно, що деколи кухні було лінь працювати до 18.00 і вони давали вечерю о 17.30. Тоді до ранку вже улюлюкало в животі, і довгоочікувана каша була ще смачніша. але що з їхньої їжї було просто мега - то хліб з висівками. До сьогодні не знаю, де вони його замовляють, але то такий хліб! Золотисто-коричневий, з висівковою фактурою, пропечений, запашний, помірна кислиночка... ммм.. Сусідки по палаті мали печію - всі як одна. Казали, що їм від одного погляду на житній хліб зле. А я набирала того хліба в кишеню, поки ніхто не бачить, і коли ходила за "добавкою" - то теж насправді ходила за хлібом. А от в післяпологовому відділенні хліб строго рахували - 2 шматочки! І давали якийсь, вибачте, рагулятський білий. На третій день життя Сергійчика мені зателефонувала колишня сусідка по палаті з патології, спитала, як справи в нас там, поверхом вище і по-шпигунськи натякнула, що на кухні нікого нема і купа хліба з висівками я зганяла туди (так-так, без перебільшення - зганяла ), набрала хліба. В палаті заварила собі чай. Відкусила шматок - і він як стане мені в горлі разом зі сльозами. Це ж ще 3 дні тому я їла той хліб з надіями, а тепер от зажираю свій ступор, Навпроти палати був 7й родзал, в який мене збирались оформити перед тим, як... і всі ті дні я думала, що здурію від всього, що чула з того боку коридору. А тут ще і хліб. З висівками... І так я і сиділа з тим хлібом в роті і плакала, плакала, плакала... тихо, обернувшись до стінки розпухлим від сліз обличчям. Сусідки по палаті говорили про якусь несусвітну хрінь типу "я не вдягну норкову шубу в день виписки, вона мене повнить..." Це була перша ніч, коли я заснула. Мені снилось відділення патології і що все попереду і я все зможу. А зранку на моїй тумбочці було печиво "Марія", пряники, домашній білий хлібчик... Я спочатку не розуміла в чому справа, а коли дійшло, то не стримала сміху: мої сусідки вирішили, що я така бідна, що не маю що їсти крім чорного хліба і плачу з голодухи і допомогли. Отаке-то. А хліб і правда був класний
В темі "Кесарю-кесареве..." щось сталось. Чи то якась штука, якою через монітор заражаються, чи то вагітність впливає на мозГ, але почитала я вас, народ, і розстроїлась трохи. Настрой не той, ну хоч ти трісни. І дуже мені той ваш стан нагадує мене, коли я йшла з речами на Джамбула. Буду з вами чесна - тоді я знала, що прокесарять, і найбільшим бажанням було, щоб то всьо сталось якось не дуже обідно. Ну йолкі зільониє. ну які болі у шві. Пояснюю анатомію. Спайки - не обов'язково тільки у кишківнику чи між органами. Вони можуть бути між очеревиною, навіть під шкірою. Можуть бути цілими шматками прирослої тканини, можуть бути крихітні - тоді навіть і розійтись можуть, і в момент розходження трохи поболить. Ааа, зараз хтось закричить, що всередині щось рветься! То НІЧОГО СТРАШНОГО, нормальна вагітність після КР, яка НІЧИМ НЕ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ЗВИЧАЙНОЇ ПОВТОРНОЇ ВАГІТНОСТІ. Ну уявімо собі жінку, якій видалили апендикс. Чи кісту яєчника. ТО САМЕ, до 32 тижня ситуація не відрізняється нічим. А вже після 32 тижня почне розгортатись нижній сегмент матки - там, де Ваші повсякчасзгадувані шви знаходяться. І тільки тоді ті рубці можна на УЗД взагалі реально ПОБАЧИТИ. Не ображайтесь на мене. Я вас всіх в цій темі вже просто люблю, і за кожну вболіваю. Але все залежить від вашого спокою і впевненості, і де вони є? Впевненість, аууу! Здається, треба її додати. Отже. вагітність - настала, вже розвивається 6-8 тижнів. Що це означає? а ніщо інше, як те, що перший свій іспит малюки вже пройшли, і Ваш організм взяв на себе відповідальність за їхній ріст у здоров'ї. Невеличка загроза на ранньому терміні потребує спокою душевного і весь можливий максимум спокою фізичного. Але слід зазначити, що невеличкі гормональні відхилення з КР не мають нічого спільного. Отже, знову-таки, звичайна повторна вагітність. Молитимусь, щоб все було добре думаю, зрозуміло, про кого. Тепер на рахунок того, щоби йти до лікарів. Йти - можна. Взагалі не дуже суттєво, що робити, суттєво - з якою практичною метою. Що Ви хотіли би почути від лікаря? "О, так, на Ваших 10 тижнях вже чітко видно, що Ви народите самі за 6 годин!"??? Або "ну що ж, вітаю з вагітністю, приходьте після 36 тижнів - поговоримо". Але ж деколи можна почути і те, що "ти не виносиш цю вагітність, бо від КР пройшло менше n років." І тоді - що? Звісно, про "невиношування" я загнула. Але уявіть собі, мені настрого після Дмитра "заборонили" вагітніти 5 років і попередили, що раніше - просто не виношу і матка розірветься. Я знаю, про що говорю. Тепер про УЗД. Не дай Бог хтось напише про "низьку плацентацію, плаценту у зоні рубця" по УЗД у 10-14 тижнів - так типу "ну всьо" буде битий тапком!!!. та я вам то і без УЗД скажу, у 70%. Але Ваша матка буде рости і підійматись разом з Вашим солодким малятком і плацентою, через яку він живиться. І тільки після 34 тижнів можна сказати, де та плацента розташована. Але кінцево - лише перед пологами. Дівчата, все буде добре. Кажіть це собі аж поки не повірите. Вагітність - такий чудовий час. Ходіть до лікарів, якщо вони вас заспокоюють і підтримують. Ходіть, якщо маєте сумніви у своєму здоров'ї. Розвіюйте сумніви, кріпіться у вірі в хороше. Долайте невеличкі труднощі для ще більшої впевненості. Насолоджуйтесь своїм станом. І не повторюйте поїх помилок. Не шукайте "щось", що зняло би з вас відповідальність, для того, щоби скласти лапки і сказати "ну, ми ж зробили ВСЕ, але далеко не все залежить від нас". Ще одне моє зізнання: я просто дуже тішилась розмірам новонародженого Сергійчика, бо це було непоганим виправданням. На деякий час.
Одного дня я, дівчина-підліток, зрозуміла, що щось тут не те. Щось відрізняє мене від однолітків, не дозволяє почуватись на рівні з подружками, щось заважає мені на фізкультурі. Відповідь прийшла не одразу. А тільки тоді, коли я стала на вагу. На той час мені було п'ятнадцять, зріст близько 167, а вага показала 70 з таким хвостиком з грамів, що цю цифру справедливо вважати 71. Здавалось би, чому не помітити цю свою особливість раніше? Але люди не народжуються з бажанням бути худими. М'якість материнського тіла дає немовляті затишок і впевненість. Пухкі щічки грудничка викликають замилування... Я ніколи не думала, що так швидко і так сильно поправлюсь. Але покинувши через непорозуміння балетну школу, сиділа вдома за уроками. А бажання зїсти шоколадних цукерок заїдала макаронами. Бо грошей на цукерки не було. Подружки важили 47-55, залежно від зросту. В один голос співали мені діфірамби - блабла, яка ти хороша людина, а вага - то дрібниця, ми і не уявляємо тебе іншою... а я почала уявляти. Уявляти, що колись зможу важити ну хоча б 63, а краще - 59. Що відпущу волосся замість звичної коротенької стрижки, яка трохи візуально "полегшувала" мій незграбний силует. Що перестану бути плюшевим ведмедиком, "своїм пацаном", що зможу нормально бігати на фізкультурі. Найтяжче мені було, коли пішла на бальні танці. А там - дзеркала. В повен зріст. А там - мої кілограми, моя пласкостопість, мій рум'янець пурпуровий на всю повненьку щоку, який так мене дратував. І 50-кілограмова подружка щипає шкіру на боці і просить поспівчувати тому, як вона "роз'їлась". Мій недолік: я - боєць. Спецназовець. Сказано-зроблено. Чому - недолік? хм... ну, отак тепер я вважаю. Та тоді та сила волі мені допомогла. Шлях до 65 кг був нелегкий, але відносно швидкий. Крім того, за літо я виросла на 3 см, і моя зміни помтили всі. Купила танцювальні мешти. Яким пеклом вони були для моїх пласкостопих ніг! Стала робити вправи від пласкостопості, які ще в дитинстві закинула була. Від вправ ноги зводило судомою, але фізрук помітив, що я краще бігаю. Багато чого робила неправильно. Дні голодування, невечеряння, фіз. навантаження, які мені не підходили. Але вага сунулась. 63, 62... Звісно, був хлопчик-який-подобався, про якого я згадувала щоразу, як хотіла зірватись. ОБожеМій, він запросив мене гуляти. Осіння темрява району пахла романтикою, ми розмовляли про все на світі, вештаючись по вулиці. Зайшли на дитячий майданчик, гойдались на гойдалках. А знаєте таку гойдалку - не знаю, як правильно називається - на якій одна дитина переважує іншу і гойдаються догори-вниз? Так от, кульмінація всієї тої прогулянки була у тім, що мій ромео став на одну сторону тої гойдалки, а я - на другу. І переважила... Спецназовці не плачуть. Вони ламають олівці руками і впахують далі. Якось не памятаю хронології, коли я і скільки точно важила далі. Просто цікаво то згадувати - наче і не про мене зовсім. Чи могла я колись припустити, що мені буде майже все рівно, скільки я важу? І вже тим більше, чи могла подумати, що виросту на це 4 см і важитиму 56? Вчора мені багато компліментів казали про зовнішність. Думаю, я не цінувала б ці похвали так, якби не чула колись "зовнішність - не головне, ти така хороша і комфортна людина". По-справжньому цінуєш те, до чого ідеш. Але деколи треба навчитись цінувати і те, що тобі подаровано просто так. Бо насправді ж, нічого просто так не буває...
