Color
Фоновий колір
Фонове зображення
Border Color
Font Type
Font Size
  1. Коли вона одного дня зайшла до аудиторії, за вікном сідало персикое вересневе сонце - сідало якось поволі, наче шкодуючи за тим, що літо скінчилось. І я теж шкодувала за літом, і взагалі не розуміла, чому таки лишилась на цю пару замість того, щоб заливати свої душевні рани пивом десь у парку...
    Та поки я вагалась, вийти у коридор чи ні, зайшла вона.
    Наврядчи когось здивуєш фразою про те, що маленькі люди часто бувають яскравішими за високих і статних. Проте, все ж бувають люди приємні і неприємні - так от, першу секунду вона здалась мені однією з тих других. Нервове обличчя, якась дивна, очі аж надто живі, погляд трохи божевільний... здалося, що її дух не поміщається у тілі і крізь ті очі рветься на волю. Тоді ще не розуміючи справжнього смаку і стилю, я зверхньо подивилась на її сіруватий одяг і скромні окуляри. Студенти встали з привітанням. І тут вона заговорила...
    Власне, неправильно кажу. Заговорила вона ще тоді, коли щойно переступила поріг. І це звернення до нас було таким свіжим і несхожим на початок будь-якої іншої попередньої лекції, що я відірвалась від своїх думок і потрапила під хвилю чистої, свіжої, наче з листка читаної мови.

    Показать полностью..
    І раптом вечірнє світло потрапило на її мініатюрну фігуру і перетворило нашу нову викладачку на казкову істоту. Дійсно, подумала я, люди так не говорять. А якщо і говорять, то тоді це і є нийвища мета навчання в Універі - здобути вміння ТАК говорити...
    Не люблю, коли багато жестикулюють. Але вона не жестикулювала. Рухи її рук - щось середнє між рухами скрипаля і рухами акушерки, яка обережно підтримує щойно народжене немовля. Пальці тонкі, нігті короткі, з прикрас - лише обручка. Та пальці ті рухались настільки швидко і легко, у повітрі раз по раз виникали дивовижні картини, таблички, діаграми і пірамідки. Спостерігаючи за тими майже фокусами, я з соромом помітила, що вже досить часу сиджу з роззявленим ротом, з якого от-от потече слина. І це - ще хвилину тому палючий скептик!
    А вона розповідала і розповідала. Без жодних дефектів мови, жодного разу не затнувшись і не заговорившись. Очі мимоволі шукали листок: ну мусить же вона звідкись читати! Мозок, несподівано відкритий для ідей, як губка вбирав дивовижно нові і шокуюче влучні фрази.
    Ввечері я всілась з блокнотом на підвіконня і написала: "Не хочу вийти заміж за олігарха. Не хочу важити 45 кг. Хочу бути схожою на І.С."
    З тих пір минуло майже 5 років... якби хтось міг мені сказати, чи наблизилась я до мети хоч на пару невидимих пірамідок...
  2. Знаешь, оставить ребёнка с папой - дело крайне волнительное, и не все на такое решаются. Тем более, когда малышке всего год и 8 месяцев, мобильных телефонов нет и в помине, а мама ложится в больницу на 3 недели. И тем не менее, мама оставила меня с тобой. Вот она, я - комочек с золотистым пухом на голове, хожу и грустно ищу её под диваном, в шкафу, в своих игрушках. А вот ты, мой любимый, самый лучший в мире папочка, встревоженный и очень уставший от новых забот. Могу только представить себе, каково тебе пришлось - меня-то только что отлучили от груди, плакала наверно. И с тех пор на долгое время запомнилось, что без мамы как-то по-особенному хочется пить... Чего ты только не придумывал, самые удивительные игры, самые смешные фокусы, самую вкусную еду. Интересно, кому из современных отцов это под силу. Прятаться за тумбочкой - так весело! Тумбочка в мой рост, ты бегаешь вокруг неё на четвереньках, а я за тобой. Бум! Неожиданно на меня "напал" угол - и, сдерживая слёзы уже бегу к тебе, и прячусь от всего мира на твоих больших сильных руках. Папа - это такой островок безопасности, он лучше всех на свете всё знает и умеет, всегда защитит, найдёт выход из любой ситуации...
    А ещё мне очень запомнилось, как мы с тобой ездили за родниковой водой. Вода была вкусная, и ты, папочка, набирал её в свои большие шероховатые ладони и давал мне попить. Я пила, вода капала за шиворот, а потом мы набирали много банок и бутылок этой чудесной воды и ехали домой. "папа должен уметь водить машину", - подумала тогда я. И, когда поняла, что все девочки "должны" рано или поздно выйти замуж, то подумала, что моим мужем будет тот, кто умеет водить машину. Как папа...

    Показать полностью..

    "Чого ти плачеш?", - питає мене співчутливий голос. Та й справді, чого? Чому мені раптом так згадались щасливі моменти мого життя 20-річної давнини? Витираю сльози, переводжу погляд - і вже не можу втримати нову хвилу води з очей. В кількох метрах від мене смішний хлопчик у смугастій шапочці жадібно п'є воду з татових долонь. Це мій чоловік здогадався втамувати спрагу нашого малюка, набравши в долоні воду з крана. Синочок голосно сьорбає, його комір вже мокрий, але личко абсолютно щасливе. "дати пити", - продовжує вимагати його голос-дзвіночок. "тріснеш, сонечко, скільки ж в тобі поміщається?" - відповідає мій коханий і знов підставляє малюку долоні. Рік тому я досить невпевнено казала чоловікові, що він - найкращий в світі батько. А тепер кажу впевнено. Бо вже рік, як немає його головного конкурента на це звання. Мого татка нема...

    Папочка, я никак не могу привыкнуть. Каждый раз, как захожу домой, кажется - вот-вот ты выйдешь из своей комнаты. Как обычно, не будешь ни с кем особо разговаривать - бросишь что-то снисходительное и пойдёшь курить на балкон. А потом уйдёшь по своим делам, одев тяжеленный бушлат. Как же этого всего не хватает - твоего вечного ворчанья про политику, программы "Время" и последующих новостей до полуночи, твоей вечной критики, которая заставляла меня всю жизнь к чему-то стремиться... я не могу привыкнуть.
    Когда уходят близкие люди, самая больная мысль - а что бы я сделала, если бы вернуть хотя бы пару лет назад? Как бы я жила? Как бы старалась быть повнимательнее, что бы я сделала для этих самых дорогих, самых любимых, самых родных? В чём была бы лучше, терпеливее? Как выражала бы свою любовь? и сколько бы ни было ответов - одно ясно. ПОЗДНО. Просто поздно. Поздно даже плакать и грустить. Стараюсь не думать о том, что в последний раз я видела тебя ровно год назад. Тебе уже тогда было очень плохо. И я невольно подумала, что уж лучше смерть, чем такие мучения. Но как-то всё это казалось так нереально... смерть? Нет.. не то, что её не бывает, просто она где-то так далеко... И я не верила. Этот звонок вечером, эта ночь без сна, потом ти безумно дорогие две лилии, перевязанные чёрной лентой... поверила я только тогда, когда увидела тебя в твоей последней постели. И это был уже не ты... ты был тогда уже очень далеко, в лучшем мире.
    Мудрые люди говорят, что человек живёт столько, сколько память о нём живёт в сердцах его близких. А значит, ты живёшь, и всегда будешь жить, потому что тебя помним и мы, и твой внук. Хорошо, что ты ещё успел с ним познакомиться и назвать его "гигантским хомяком"... папочка, спасибо, что ты был с нами. Ты и сейчас с нами, потому что тебя любят и помнят.
  3. Молодий кучерявий священик вкотре вислухав суміш мого покаяння, страху перед майбутнім, образ і втоми. От чому одяг священиків, що сповідають, - темний, подумала я.Стільки людського бруду проливається тут, що ряса іншого кольору давно б заплямувалась. Надворі був осінній ранок, 07.40. Спало на думку, що так швидко настала ця осінь, скоро і зима, і треба бути краще, щоб... ох, знову я торгуюсь з Ним, як на базарі. Хоч бери та і ще раз сповідайся.
    "Бог Вас любить, Бог Вас не залишить", - сказав мені кучерявий священик. І я вірила. Десь раз на 2 тижні віра слабшала, і я знову ходила до сповіді і причастя, щоб "підзарядитись".
    Зима була не схожа на зиму. "коли впаде білий сніг, народиться ляля" - сказав Дмитро ще влітку. Такими темпами, я мала б стати слонихою і ходити вагітною роками, поки не засніжить... На Миколая мокросніжжя дало першого ляпаса, і на вулиці стало слизько. Але того лапатого, святкового, пахнучого Різдвом снігу так і не було. Мряка висохла і надворі лишився листопадо-березень.
    На Новий рік ми пішли до ялинки, яка виглядала геть недоречною на асфальті.
    На Різдво пили шампанське , і я подумала, що було би круто народити в ніч з 6 на 7 січня. Походила по сходах, почались тренувальні. Допила бокал шампанського, заснула.
    В останній день перед тим, як лягти на "до", зайшла у храм Різдва Пресвятої Богородиці - той, що на Сихові. Поки жила з батьками, завжди ходила до цієї великої світлої церкви. Тепер її назва видалась мені цілком символічною. Молилась, поки не стерпли коліна. Тоді пішла у захристію і запитала, чи можна попросити благословення на щасливе народження малятка. Мені відповіли, що, нажаль, нікого зі священиків нема на місці. "як це - нікого?" - озвався раптом дзвінкий голос - і до маленького приміщення зайшов отець Василь, 2-метрового зросту, з дивовижно лагідною усмішкою. Дізнавшись, про що я прошу, так само світло і радісно помолився наді мною. "А коли у Вас ОДП?" - спитав по молитві зі знанням справи (вочевидь, нещодавно сам став батьком). "Вчора", - зітхнула я. "Ого", - не втримався отець. Певно, те "ого" було спричинене тим, що я на такому терміні ще шастаю по місту. Знав би отець, що з церкви я йду забирати з гуртка Дмитра, а тоді маршруткою-додому....
    Ввечері поприбирала все, хлібопічка замісила пахуче тісто, хлопці заснули. Віфлеємський вогонь у лампадці відтіняв темряву пурпуровим. "Чого Ти ще хочеш? Чого ще не вистачає" - не втримались мої думки.
    02.00 Дмитрик попросився на горщик. Тренувальні перейми йшли через 8 хвилин. Віфлеємський вогонь горів червоним світлом світлофора. Ще не час для дива, подумала я - і провалилась в тривожний сон.

    12.01.2012 о 09.00 до приймального відділення ПБ на вул.Раппопорта увійшла вже не та, що плакала над сплячим Дмитриком, а боєць без яєць. І за ті 5 днів, що валялась там в патології, встигла отримати прізвисько "местная сумасшедшая" - за фанатичне бажання народити природньо - і суттєво отупіти. а що? М. Оден, та і не лише він, відстежив прямий звязок між домінуючим над інстинктами інтелектом та проблемами в родах. отже, я мала встигнути стати блондинкою наскрізь, у чому мали допомогти цілодобові серіали і шоколадки.
    сніг все не падав.
    ночами було страшно. з коридору було чути, як голосять поверхом вище роділлі. і втомленій уяві здавалось, що десь там живе страшний мінотавр, який полює в темну пору доби.
    між поверхами - куточок з образами. там починався і завершувався мій день. образи були гарні: маленька, в цегляно-рожевих тонах Богородиця, і променистий Син Божий.
    16 січня доїдала шоколадки, коли зателефонував коханий мій чоловічок. "Глянь у вікно!" Здурів, кажу, тут вікна за 2 м від підлоги. "то лізь якось, тобі не зашкодить". а він правий, подумала я, визирнула, а там... сніг! лапатий, пухнастий, білий!
    о 18.00 обнімалась з коханим у порожньому темному коридорі. повертаючись у палату через чорний хід, ледь не впала. перейми були вже не тренувальні...
    санітарка стояла коло моєї постелі, на яку вилились води. чекала, що я прибиратиму. а я пішла до куточка з образами.
    образИ дивились очима... "Бог Вас не залишить",- прозвучало в голові, коли я топала до оглядової...
    а ще яскравіше дивилась на мене лампа над операційним столом. пізно, не втечеш, думалось. "І де той Бог? може, в Нього вихідний?" - мимоволі чи то вслух, чи то про себе... примружилась, очікуючи розряду блискавки прямо на столі. заснула, не дочекавшись. а потім...
    а потім...

    ... он малюсенький, чудесный.
    он на ёжика похож, -
    мой родной, любимый, самый
    золотой и сладкий Ёж....
  4. Насправді стеля була не те щоби біла. Жовтувата. Вікно було темне - отже, настала ніч. Захотілось пити - довкола не було нічого схожого на воду, тому бажання відпало саме собою. Реальність потроху входила у мозок, дряпаючи його гострими кутами. Біла стеля. Біле ліжко. Довга прозора трубочка від крапельниці до руки. Втома, втома, втома..Раптом помітила, що лежу на спині, і мені зручно. Давненько такого не було... Звичним жестом протсягнула руку до живота. Та на його місці було зовсім пусто і пласко... Захотіла подивитись на це ближче, та припіднятись чи, принаймні, нахилити голову, завадив гострий біль. У пустій голові почали зароджуватись думки. Після банальних «Де я?» та «Що я тут роблю?» прийшли думки про тебе. Ти є. Не зі мною, але десь тут, десь поряд.
    Десь поряд… але де – я не знаю. Також не знаю, який ти, на кого схожий, не знаю твого тепла і запаху. Найстрашніше – те, що я не знаю, чи люблю я тебе… А мала би любити більше за все на світі. Поряд прокидалася з наркотичного сну ще якась жінка. Невже я теж несла такі дурниці? Напевне, а може, ще й гірші. Як же хочеться спати… Пропонують знеболюючий укол. Ненавиджу себе у момент, коли погоджуюсь. Але от він – сон. Хоча, може, краще б я його не просила. Мені снишся ти. Снишся ти - коли ти ще у мені, коли можна намацати твою спинку, ліктики, голівку. Мимоволі намагаюсь знайти тебе всередині і прокидаюсь від того, що це неможливо. 04:20. До ранку далеко. Жінка на сусідньому ліжку плаче, та мені забороняють її заспокоювати. Треба спати…
    Біла стеля стає вікном. Прозорим і світлим. У вікні – літнє сонечко і зелена трава, тепле щасливе надвечір ' я. Так гаряче і весело. Хто це поряд? Не пам ’ ятаю, ясно лише те, що він дуже рідний і близький… такий, яких у звичайному житті не буває. Напевне, янгол-охоронець. Він посміхається мені – сліпучо і ніжно. Пригортає до себе. Навколо у високій зеленій траві – волошки і маки. Я цілую його в шорстку щоку, відчуваючи запах тепла і затишку. Він обнімає мене і огортає спокоєм. Голова починає крутитись, обійми з теплих стають гарячими, гаряче, мені гаряче… Вікно зачиняється, я знов під білою стелею. 07.33. «Здається, температура впала» - це вони про мене? Я ж зараз згорю…
    Години летять, і о дев ’ ятій я повернула голову до дверей і знову побачила його, янгола-охоронця. Тепер вже не галюцинацію, а високого молодого чоловіка зі стривоженим обличчям. Його не пускають до мене. Хочу щось сказати їм, всім цим у білих і блакитних халатах, та замість голосу з губ – нерозбірливе хрипіння. І сльози на очах – вперше за весь цей час. Кажуть не плакати. Що молока не буде. Молока? Отже, комусь потрібне моє молоко. Є для кого триматись і не плакати.
    Знаєш, коли я тільки дізналась, що стану мамою, то часто уявляла собі, який ти. Звідкись одразу знала, що ти – хлопчик, мій маленький синочку. Як давно це було… Сніг кружляв надворі, а ми з твоїм татом сміялись і плакали від щастя. Наш новорічний подаруночок… Потім були незначні і приємні труднощі, пов’язані з вагітністю, танці втрьох, і невимовне відчуття тепла. Твій перший рух, наше знайомство підчас першого УЗД. Ти тоді ще помахав мамі ручкою…
    Про твоє народження я мріяла всі довгі 9 місяців. Щоправда, уявляла його дещо інакше. Але мріяла і не боялась. І це дійсно було зовсім не страшно. У тяжкі хвилини уявляла твої вушка, носик, думала про те, чи є в тебе волоссячко і чи довгі твої нігтики. І біль розчинявся. Страшно було потім, коли всі зрозуміли, що без негайної допомоги лікарів не обійтись, і в операційній нас з тобою розділили на довгі години. Так, це було важче за весь попередній день. Не бачити тебе – рожевого крихітку, наляканого цим величезним світом, не чути твого першого крику. Не пригорнути гарячий згусточок любові до себе. Що родила, що радіо слухала. І от, тепер ми – не знайомі. Познайомити нас заново мають зовсім скоро. І я так сильно чекаю цього, але так боюсь… А раптом ніщо в мені не сколихнеться, коли побачу тебе? Раптом я не відчую нічого? Я ж не зможу собі цього пробачити, мій маленький. Ти заслуговуєш на найкраще в світі ставлення. На максимум ніжності і уваги. Я постараюсь, крихітко. Зроблю все можливе. Знову сльози на очах… Знаю, не плакати. Тільки не плакати.
    Момент, коли у дверях з ’ явилася медсестра з дитячого відділення, запам’ ятаю назавжди. Якась велика і затишна, зі складеною сіро-синьою ковдрою в руках. Питає моє прізвище. Я відповідаю. І раптом бачу всередині цієї складеної ковдрі крихітне личко ніжно-персикового кольору. Серце на секунду зупинилось, а потім застрибало так сильно, що, напевно, чути в коридорі. Тебе кладуть до мене в ліжко. І я не знаю, що робити з тобою. Припіднімаю край шапочки, дивлюся на омріяні вушка. Потім вкриваю обережними поцілуночками все твоє личко. Ти тихесенько спиш і пахнеш камфорним спиртом. Всі навколо дивляться на нас, але мені все рівно. На білій стелі народилася любов. Тепер ми разом. І ніщо нас не розділить…
  5. Зранку очі не хочуть відкриватись, так би ще поспала... коли раптом таке відчуття радості переповнює, наче сьогодні Новий рік чи День мого народження. Дихання... таке тихеньке, що ледь чути, тільки нагадує про те, що поряд спить Ляля. Аж серце завмирає, аж страшно подивитись вбік - часом здається, що все це лише наснилось і не буває насправді такого щастя... але от же вона - Ляля моя! спить і пахне молочком і чимось таким лісовим, сонячним. Заплющую очі ще раз, розплющую - є! Від щастя хочеться сміятись, вже зовсім не пам'ятається, як за вчорашній день втомились руки носити Лялю, і вже несила дочекатись, коли крихітка прокинеться.
    Щось там теревенить наука про сперматозоіди-яйцеклітини, ну але я все ж впевнена, що лялі утворюються з любові. Коли двоє людей люблять один одного так сильно, що їхньої любові вже забагато на двох - тоді з надлишку тої любові утворюється ляля. Ну або десь на хмаринці Бог зберігає крихітні зірочки і час від часу янголи розносять ті зірочки до майбутніх батьків... точно не скажу. І все ж, такі чудові створіння мусять з'являтись надзвичайно чарівним чином.
    Ляля трошки подібна на людину, і на маленьке янголятко, і на всіх зворушливих крихітних звіряток, яких доводилось тримати на руках. Тепло маленького тільця прогріває наскрізь,варто лише доторкнутись...
    зрозуміла річ,що харчуватись таке дивовижне маля теж мусить чимось надзвичайним. І насправді - так і є: Ляля їсть мамину любов! Коли мама дивиться на свою лялю, то любов переповнє її і витікає з грудей чимось подібним на молочко. І Ляля, уважно дивлячись в мамині очі своїми оченятами, їсть ту поживну теплу рідину. А від теплого дотику ляліного ротика мама відчуває ще більше любові, і молочка стає ще більше...
    Крик лялі - зовсім не гучний для оточуючих людей. Але для мами крик її Лялі нестерпний, як сирена. Мама кидає все на світі, щоб миттю задовольнити всі потреби своєї малюсічки.
    Мама і Ляля -довершена система любові. Старші діти - теж найдорожчі, але вони вже окремі одиниці, особистості, люди. А Ляля - це таке дрібне і солодке щастя в чистому вигляді. Тепле, запашне, чудове.
  6. Я йшла коридором відділення патології вагітності. Щойно бачила себе у дзеркалі - і дуже собі подобалась. Стрункі ноги, жодних набряків, рівна постава, гарний колір обличчя, навіть задишки нема. Мимоволі грішила гордістю: я багато працювала над собою в цю вагітність і очікувала результату...
    з сусідньої палати випливла жіночка (дівчина - просто не пасує сказати, бо ж родити на днях, а так було їй до 25 років): просто велетенські набрякші ноги, і загалом повненька, їсть огірки мариновані... о 23.00. Подумалось: дурненька, краще б ти вправи якісь поробила, ніж солене в такій годині їсти...
    щоправда, за цю думку мені стало соромно, і я помолилась і попросила пробачення. Я чекала Сергійчика. Середніх розмірів хлопчика. А в цієї вагітної "крупний плід" було видно неозброєним оком... І тиск їй збивали вже, і щось прокапали пару разів.

    ... я знову йшла коридором. Родильного відділення. Згинаючись в три погибелі після КР, кожен крок не більше довжини стопи. Хоч після операції минуло заледве 10 годин, а мені так хотілося їсти... а ще цілу добу не можна..
    І тут переді мною відкрились двері пологової зали. в коридор вивезли каталку,на якій весело щебетала по мобільному роділля. щось знайоме... - та це ж та сама повненька жіночка з відділення патології! разомзі свіма своїми тисками, набряками, нічними їжденнями і квашеними огірками - народила сама, і судячи з веселого вигляду - без ускладнень. Мені захотілось втекти, та кожен крок - всього 23 см. не розженешся... хотілось закрити руками вуха, і не чути, як вона просить когось з рідних принести гречки з маслом і здобних булочок.
    тепер вже я молилась і просила пробачення за заздрощі. А заздрощі були ще і які.
    пізніше я дізналась, що ця дівчина просто пішла на огляд до лікаря, а в неї вже було 6 см відкриття. і за 3 години без розривів і стимуляцій вона народила хлопчика майже 4 кг...
    в голові того всього не втримати. мушу розповідати.