Часом батьки, коли їхня дитинка плаче, одразу починають казати їй: все, годі, не плач. Наче бояться голосних звуків, переживають, що про них подумають оточуючі, або просто не мають окремо виділеного часу на те, щоб маля поплакало. Я маю багато вільного часу. На все важливе. І на те, щоб діти поплакали - зокрема. Тому я не кажу: "Усе, годі". Я кажу: "плач, Мурах". І ось, він, Дрібний Мурах, з закопиленою губою і повними сліз крихітними очками, тремтячи, йде до мене і кидається мені на шию. Плач, малюсінька моя. Плач голосно, плач так, щоб з твоїми соленими теплими сльозками витекло все твоє розчарування, всі емоції, які ти поки що не в змозі осягнути. А поки ти схлипуєш мені в шию і поки моє плече мокрішає, я буду сильно-сильно любити тебе. Я так стисну тебе в обіймах, щоб ти наче сховалась всередину мене. Я зігрію тебе, я захищу тебе. Я - велика і м'яка Мама, я - суцільна любов до дрібноти. Я дихаю разом з тобою. Я чую, як тріпочеться в тобі твоє крихітне серденько. Ти поплачеш, втомишся, станеш мякесенька, засопиш гаряче. Може, заснеш, а може - просто посидиш отак на мені і відпочинеш. Ти ніколи не будеш плакати від того, що тобі нема до кого пригорнутись і виплакатись. Я завжди з тобою. Ти така крихітна - і твої біди і розстройства - теж. Але для тебе твої неприємності - гігантські і неподоланні. Тому неси їх до мене, виплач їх коло мене, і після рясного дощика знову засяє сонечко твоєї посмішки. Малі діти плачуть легко, голосно, відкрито. Дмитрик потроху хоче закриватись, але я не дам йому. Він ще теж дуже потребує виплакатись. Але плаче майже без звуку, і я сильно-сильно обіймаю його, твердого і худенького, теж дуже ще маленького і тремтячого. І він теж знає, що в нього є я, і що нічого поганого нема в тому, щоб в скрутну хвилину покликати маму. "Мужчини не плачуть", "ти вже дорослий" - це для дорослих мужчин, а не для 6-річних. Та і дорослим ті слова не знадобляться, якщо свого часу вони вдосталь виплакались коло люблячої мамочки. Обставини життя - не завжди сприятливі. Живемо в непростий час, у якому так важко пообіцяти щось, наприклад, що "завжди, коли ти попросиш мене купити цукерку, я зможу це зробити для тебе". Але малятка знають, що завжди, коли їм захочеться поплакати коло мами, мама відкладе всі справи, обійме їх і розчинить весь біль у своїй любові. Це я можу обіцяти. Мені часто сниться, що мої діти - розміром з ліпучки (stikkies) з ВАМу. Так я їх і сприймаю: крихітні, завжди захищені у мами на долоньці.
Вітаю всіх з наступаючим Новим 2015 роком. Зараз ми всі в тій чи іншій мірі очікуємо приєнмного вечора. І справді, навіть у складний час, якщо є можливість випити цей традиційний келих шампанського у колі найближчих людей, - то чому б цією можливістю не скористатись. Але пам'ятаймо і про те, що Львів - місто не лише старовинної культури, а і місто патріотичних настроїв і надзвичайної стратегічної важливості. Тому у час, коли увага суспільства відвернена на свята і всі ми хочемо розслабитись, насправді дуже варто бути пильними. Нема потреби збиратись біля ялинки в центрі. Нема потреби організовувати в цю ніч масові заходи. Демонструвати єдність в наш час можна багатьма кращими способами, і багато людей це роблять. А місця скупчення людей - мішень для зловмисників. А ще - пам'ятаймо про заборону салютів. Не поважаєте указ Садового - то поважайте тоді воїнів, які повернулись з АТО і які від спалаху фотоапарата можуть під стіл ховатись внаслідок пережитого жаху. Тож жодних петард, жодних масовок, всім теплого спокійного і мирного Нового року! Бережімо найцінніше, що у нас є - наші життя і наше здоров'я. при бажанні можна репостити
Я прочитала роздуми про те, коли в кого прокинувся материнський інстинкт. Про момент, коли відчуття стали іншими: я - мама. В когось - підчас вагітності, в когось - в пологовій залі... І я згадала точно момент, коли я стала мамою по-справжньому. Може, мені має бути соромно - але не підчас вагітності. І навіть не в пологовій залі І навіть не в пологовому будинку. Це був один з днів, коли після безсонної ночі я скакала по хаті з кричущим Дмитриком на ручках. Прийшла моя мама, я погодувала малятко. І після годування хотіла його припідняти, а мама і каже: "Ага, піднімай його ось так - вушком до свого вуха". І от, коли ЦЕ ВУШКО торкнулось мого вуха... коли я відчула це майже невагоме тепло розслабленого ситого крихітки у себе в руках, коли я відчула, що можу йому допомогти і його захистити... Тоді я і стала мамою. До цього я, звісно, розуміла, що життя змінилось, і що в мене є син. Але якось це було так - наче і не зі мною зовсім. З наступними дітьми все вже не так - ще до народження знаєш, яка то голівочка запашна, які то ручки, який то ротик... і аж ніяковієш від того, що таке дивовижне створіння в тобі живе. Не пам'ятаю, звідки цитата, але то правда: "З першою дитиною народжується мама, а наступних дітей вже мама народжує". Так і є!
- Наш тато - принц і герой, - заявляє Сергійко, взуваючись. Моїх хльопсів пробиває на філософію саме тоді, коли ми кудись конечно запізнюємось. Але таку тему я пропустити не можу - і поволечки шнурую доньчині черевички, прислухаючись до подальшої розмови. - Так, наш тато - точно принц і герой, - погоджується Дми. І додає: - І ми теж принци. Бо тому що тато - принц. Мурах встає на товстенькі ніжки. Колготи у неї з візеруночком, картата спідничка і милі прикраси на вовняному светрику не лишають сумнівів: - А наша Вуця - принцеса! Я взуваюсь, очікуючи на свій "діагноз". - А мама... ну, вона... Розумію їхні сумніви. В безрозмірній слінгокуртці, шапці з бомбоном, велицьожних зимових чоботах я швидше виглядаю на якогось іншого казкового персонажа. - мама тозе принцеса, - не сумнівається Ї. - Ну так, - погоджується Дми, - в неї ще спідничка така є (маю величезний сонце-кльош, правда, на вулицю ще не одягала, але діти часом просять, щоб я вдома вдягнула "і була принцеса"). Спасибі, хлопці. Ми біжимо на зупинку, сідаємо в тролейбус, - і хлопці окупують чомусь одинарне сидяче місце. Навпроти бабця хоче помінятись з ними - і тоді буде для нас вільне подвійне сидіння. - Ходи, лялічко солодка, ходи сюди, - звертається до Сергійка. Сергійчик дивиться на неї з усією зверхністю, на яку лише спроможна недо-метрова людинка. Його явно зачепила "лялічка солодка". - Ми - герої, - пояснює він і надувається пихою. Дмитрик дивиться у вікно, я порскаю зі сміху. Герої мої... принци мої...
- А знаєш, Мурах, - звернулась я одного ранку до Вірунчика, - Сергійко в твоєму віці казав вже і "мама" і "тата", і "дай", і "на". А ти збираєшся хоча би щось говорити? Вірусик щипнув хліб з маслом, посмоктав обмаслений пальчик і кокетливо схилив голівку на здобне плечико. - Та ні, я ж зовсім не підганаю тебе, - поспішила пояснити я, - просто отак би зараз з тобою поговорили... - Зі мною поговори, - звернув мою увагу Дми, - а взагалі, коли їси, нема чого розмовляти. Хльо був правий, і ми занурились у світ смачного сніданку. Я не вважаю, що Віруся - "малий німець". Але стала частіше пропонувати їй слова на повторення. - Но-сик, вуш-ка, - приспівую на прогулянці. - Кажи: ма-ма, - наполегливо просить Дмитрик. Сергійко зверхньо подивляється на неграмотну дрібноту. Татко не переймається, бо найголовніше - "тата" - вона вже півроку як говорить. І от, одного вечора ми бавимось пластиковими звірятами, Віруся так дивовижно гарчить пошепки, зображаючи свою улюблену тваринку з набору - крокодила. - Крокодил, - ствердно кажу їй я, - а це - жирафа, а от ще одна... - Какага, - раптом видає Мураха, і дивиться на мене, типу - чи розумію я чи ні... - Кро-ко-дил, - повторюю я, і доця в міру комашиних здібностей чітко ділить своє слово на склади: - Кка-ка-га! Того ж вечора вона навчилась своїми солодкими лапками і "давати пять", і робити "тут сорока кашку варила". Загалом, зайве підтвердження моєї впевненості в тому, що на все свій час. І що всі діти різні. Але щоб найбільшу цікавість викликав крокодил! Це ж треба Черговий ранок почався звично. Віруся обійняла плюшеву білку, гризнула її за носа, поцілувалась взасос зі своїм відображенням у склі балконних дверей. Цікаво, чи пам'ятає доць свої вчорашні досягнення? Я підкладаю поряд іграшкового крокодильчика. - Крокодил, - нагадую їй пошепки. Мурах завмирає, і за секунду вже гарчить і каже: - Кка-ка-га. І усміхається так солодко. - Ти ж мій крокодил малеснький, - з любов'ю обіймає крихітку Дмитрик. За вікном тане першозимовий сніг. І хочеться хурми, і віриться в дива!
Часом ідеш ось так по вулиці - і навколо суцільне натхнення. Якби була англомовною поетесою - точно написала би щось подібне до: Fog in November. The grass is brown, Blue ghosts of smoke Float through the town... А втім, цей вірш уже написав англомовний поет задовго до мене, і я у третьому класі розповідала його твір напам'ять. Так з тих пір і пам'ятаю ці кілька рядків. А ще - завершення віршика: People are strangers, Houses unknown. В мене є така особливість: я дуже погано орієнтуюсь на місцевості, ніколи не впізнаю пейзажі на світлинах, і можу заблукати у майже-рідному мікрорайончику, якщо зайду випадково до незнайомого двору. Тож мені houses unknown дуже часто. Рятуюсь трохи гуглмапою, трохи - назвами вулиць, а ще трохи - намагаюсь запам'ятати місця, в яких буваю. Напевно, це велика розкіш - блукати знайомими кварталами, губитись і знаходитись. Отак йти вулицею, бачити, як пара виходить не лише струмочками з носа, а і прозорою хмаркою - з коміра між мною та доціком, - і не шкодувати за теплом, яке ми віддали в нікуди. Нюхати запах майже зими. Відсторонено якось думати про те, як підтягнути Дмитрову англійську за канікули, що приготувати на вечерю і що хорошого можна купити для всієї сім'ї на 50 грн так, щоб ще лишилось на проїзд. Дивитись на візерунки на Вірусиній шапочці, відчувати, як спідниця коливається в такт крокам. Ліниво пригадувати рецепт хлібних паличок. А ще - для мене став розкішшю, моєю особистою дорогоцінністю, - мій спокій. Одного дня, як і всі останні 360 днів, сповненого моральних гонок, намагань, вдалих і невдалих спроб допомогти, я зрозуміла, що нарешті мені спокійно. Тому що я знаю: я роблю те, що від мене залежить. Хоч і не говорю про це багато, і не плачу на людях, і не виглядаю на людину, яка віддає щось суттєве для себе. Я роблю це для чесності перед собою. Усвідомлюючи небезпеку для мене особисто, як для маленької частинки країни, яка є в небезпеці, я спокійна. Бо страх і неспокій заважали мені з користю проживати дні. А кожен день для мене - це ще один день моєї молодості, моїх можливостей. Кожен день для Дмитрика - це день нових досягнень, нових відкриттів. Кожен день для малявок - це веселий чудовий день, який має піти їм на користь. Ось так однієї миті я зрозуміла, що каяття і шкодування - це не коли вибачаєшся перед кимось за погано виконану роботу. Куди жорсткіше - якщо завтра опинитись на Його суді. А це ж можливо, як ніколи. Мені снилось, як разом з Ним ми проглядаємо моє життя. І мені сподобалось те, що я побачила. У сні я заспокоїлась, а прокинувшись - продовжила жити так, як жила раніше. Тільки вже спокійно. У музикантів є таке поняття: відпустити руки. Це коли відпрацьовуєш техніку, годинами колупаєш інструмент і намагаєшся досягти потрібного звуку, потрібної глибини і тембру. А потім, коли від копіткої роботи, здається, от-от вибухне голова і загоряться кінчики пальців, - вчитель нарешті каже: відпусти руки. І пальці біжать самі, а ти наче спостерігаєш збоку. От щось таке у мене зараз в житті. Відпустила руки. Тиждень до зими... Стільки всього, над чим подумати. Стільки вуличок, у яких я ще не губилась...
Візьмемо 2 яйця, 30 грамів замороженого шпинату, 1/4 чайної ложки куркуми і пшеничне борошно. Шпинат розморозимо, покладемо в мисочку разом з 1 яйцем і зіб'ємо блендером до однорідності. Додамо борошно, замісимо круте тісто. Викладемо на стіл ,розріжемо грудку тіста на 2 частини. Присипаючи борошном, розкачаємо тісто дуже тоненько, скрутимо в рулончик і наріжемо рулончик смужечками 3 мм завширшки. Розворушимо пальцями, щоб паста розділилась, і лишимо на столі підсихати. Куркуму залиємо столовою ложкою гарячої води і розмішаємо. У мисочці така маленька кількість рідини миттю вистигне, додамо яйце і зіб'ємо блендером чи виделкою до однорідності. Так само вмішаємо борошно, розкачаємо і наріжемо тісто. Варити свіжу пасту в підсоленій воді - 5 хв, закинувши у киплячу воду. Подавати найкраще з вершковим соусом, бо томатний переб'є колір. А колір получається просто суперовий. Я подавала з соусом бешамель, тертим сиром і зеленню. З 2х яєць получилось пасти на 3 дорослі порції, або 2 невеликі дорослі і 2 дитячі і 1 педприкорм Дуже смачно і красиво!
Сергійко не хоче стригтись. Давно. Шапки на нього ледь налізають, але загалом він получився якийсь ну такий вже гарненький. Наче мультяшне звірятко: пелехата стріха житньо-золотого волосся, велииикі сірі очі з довжелезними віями, рожеві щічки... джинсики на яскравих підтяжках, зворушливі худенькі ніжки, ще менші у темних колготах. Візьму на ручки - легенький, ціпкий, мов жучок. Обійму - притулиться, носа мені в шию запхає - і сидить тихо. Уважний, ввічливий. "Дякую", сповнене почуття власної гідності. "До побачення" вже звучить не як "їбацення", а досить наближено до інваріанту. Ввечері сяде до тата на коліна. "Як в тебе справи? Як на роботі?" Перші рази татко ледь стримував сміх перед початком розмови з Їжачком: ну не віриться, що така дрібна дитина може так розмовляти і ще й так серйозно, та ще і розпочинати розмову. Під настрій Сергійко знайомиться не лише з дітьми, а і з дорослими. Дипломатичний Їжак Часом після емоційного дня сонечку важко заснути. Капризує, плаче, кричить - а голосочок має огого. І відволікти його не виходить, та я і не дуже стараюсь відволікати. Просто даю йому виплакатись поки я поруч. Нещодавно він сильно плакав і не йшов на ручки, не давав себе гладити. Тоді я поклала руку на край ліжка, а Сергійко гірко плакав, торкаючись чолом кінчиків моїх пальців. Я з усіх сил захотіла, щоб через ті кінчики пальців він відчув всю мою любов до нього. Щоб кожен мій ніготь став такий гарячий, що міг би зігріти моє сонечко. І справді, кінчики пальців запашіли жаром, а Сергійчик посунувся личком мені на руку. Схлипнув, зітхнув - і заповз на ліжко. "Мама, - тихенький солодкий голосочок, - хочу маму". "Мама тут, мама з Їжачком" - кажу йому я - і чіхаю нестрижене волоссячко. "Мама, - знов кличе мене за якийсь час Ї, - мама, тримай мене". Це він так просить, щоб я його обійняла. І я обіймаю такого маленького, такого ріднесенького свого хлопчика. "Тримай міцно". Притискаю його до себе так, що здається, що його серденько десь у мене всередині дрібно стукає. Сергічик бере мою косичку, розслабляється, дихає рівнесенько... ... і ще багатьма шляхами ми пройдемо крок у крок - я, твоя їжача мама й ти, синуся Їжачок...
18-21 день потрібен для формування звички. Тому саме 3-тижневі психологічні програми, "марафони" тощо є найбільш дієвими з короткострокових способів впливу на себе та запровадження змін у своєму житті. Так, це - короткостроковий метод. І ті, хто, почувши про 21 день, зітхають: "дооовго. Нам би щось таке на 3 дні..." - хай подумають, що 3 тижні - це ж навіть не до Нового року. Всього 3 робочі пятиденки і 2 вікенди, які будуть прожиті по-новому. 3 дні без змін - злетять, а за ними ще 3 і після 5х за ліком "3х днів" можна міцно замислитись над тим, що "марафонщикам" лишилось всього 6 днів до досягнення мети. А втім, про досягнення мети - окремо. Включаючись в нові для себе правила, не треба себе змушувати. Треба просто чесно сказати собі, чому зараз тобі нелегко і як ти хочеш себе почувати після змін. Починаючи перші дні практик, уявімо себе "після змін". Який у мене буде настрій? Що я зроблю після того, як прокинусь? Як я відповім на ту фразу, яка мене дратує? Що я вдягну, з яким відчуттям подивлюсь на себе у дзеркалі? Насправді все це не є недосяжним. Це ж просто та сама людина, яка просто дозволить собі скинути якийсь баласт. Зрозумівши, що ваша мета - це ви самі, тільки ви - улюблені, ви - уважні до приємного, ви - не зв'язані своїми власними негативними емоціями, - набагато легше проходити запропоноване психологом, або дотримуватись свого власного шляху. Слід розуміти, що дієвими змінами можуть бути лише ті зміни, які прийдуть в життя назавжди. 21 день - це так, для любителів чисел. По секрету скажу, що корисна звичка може виробитись і швидше, але морально буде набагато легше і ви зможете впевнено "поставити галочку": в мене така звичка є. І ще - важливе. не "я відмовляю собі у цьому", а "я не обтяжую себе непотрібним"; не "мені цього не можна, я на дієті", а "я не хочу відчувати важкості від переїдання"; не "я маю зі всіх сил старатись не дратуватись", а "роздратування просто віднімає мій час, тож пропущу цю стадію"... і ще багато подібного. Що б ви не впроваджували у життя, не робіть над собою надзусиль. Впускайте в життя нове хороше - з радістю. Не забороняйте собі, просто відчіпляйте баласт. Знайомтесь з собою, очищеною і збагаченою. Дозволяйте собі, відкривайте себе. Згадала, як взимку 2013 прожила 21 день без скарг і нарікань. Цей досвід багато для мене відкрив.
По кільцю Наукова-Кульпарківська їхало авто. Сіреньке, акуратненьке. Минаючи напрямок виїзду з міста, авто на кільці раптом увімкнуло покажчик лівого повороту, і я на десяту частину секунди здивувалась. А в наступну десяту частину секунди я зрозуміла, що то дівчина за кермом помилилась і хотіла насправді увімкнути правий поворотник. І вже наступної секунди авто з'їхало з кільця на Наукову, як ні в чому не бувало. І тоді я подумала, що, може, і непогано - те, що я не їжджу за кермом вже рік. Може, і безпечніше без такого водія на вулицях? Та і бензин дорогущий. Та і інші причини, з яких я цей рік не їжджу, ніде не ділись, і я вже до них звикла. Та наближаючись до осі суму в системі настроєвих координат, думка рішуче прогнулась синусоїдою - догори. Я не пускаю свій настрій в мінус. Об'єктивна реальність може бути й сумною, вона мого дозволу не питає. А от моя власна, особиста реальність залежить тільки від мене. І оскільки в моїй реальності крім мене живуть ще три маленькі людини, то цей світ я зробила безпечним і конструктивним. Нещодавно знайома сказала, що я не подібна на маму трьох дітей. Справа не в наявності у мене талії, а в тому, що я, за її словами - незагружена і легка в спілкуванні. Це було приємно, і, якщо це правда, - то я знаю, в чому річ. Діти не обтяжують мене. Я не їхній жандарм, я - їхній диригент. Можливо, через те, що я стала мамою у 20, я справді в чомусь не дуже відповідальна. Та саме молодий вік і якась дитячість в поведінці допомагає мені натурально дуріти з ними разом. Очолювати різні приємні для них заняття, привчаючи їх бігти за мною услід. А коли треба буде бігти по вже неіграшкових, серйозних справах - вони теж побіжать, бо ж звикли. Та і не дізнаються вони, що справи ці - складні і серйозні. Я їм не розповім, ми все вирішимо швиденько, а дорогою туди і звідти будемо разом співати смішних пісень або пригадувати англійські слова, або - кого як звати по батькові. І час мине радісно, і маршрутка приїде вчасно, і все буде добре. Отак одного разу, чекаючи увечері з ними на маршрутку, я співала і стрибала, і ми стрибали всі разом, щоби зігрітись. І тоді я подумала, що це дуже цікаве відчуття і неповторний досвід - бути їхнім світом. Люди поряд мерзли і були змучені. А я, попри те, що мій день тривав вже 12 годин, чулась повною сил. Дітки - це величезні дзеркала. Все, що ми даємо їм щиро, вони віддають сторицею. Якось я тихенько прошепотіла Вірусі: "Мурашка-замарашка". Замарашка їла хлібчик відщипуючи від нього шматочки і акуратно кладучи шматочки в круглий червоний ротик. Нюанс був лише у тім, що хлібчик був добряче намащений смородиновим варенням. І у варенні було все солодке личко, і всі лапки, і колись білосніжна сорочечка, і на носику теж була велика липка плямка. Мурашка посміхнулась мені і знямцяла ще шматочок. "Мурашка-замарашка, комашка-закомашка", - прошепотіла я, - і вона як запищить, як засміється, як кинеться мені на шию разом з тим хлібом і вся у варенні. Дмитрик і Сергійчик попросились спати зі мною - всі разом. "Ну хоч трошечки,"- благав Дми, і я не могла не дозволити. Тож він до першого нічного просинання Ву спить з нами на ліжку, а тоді я його спроваджую вже на його другий поверх. Де в ті перші години сплю я, не питайте. Та якось пізно ввечері я розчинилась в тому моменті: запашне немовлятко під боком, Їжачок гріється до моєї спини, Дмитро спить поперек внизу ліжка і при спробі розпрямити ноги я натикаюсь на його худенький хлопчачий бочок. І тоді я подумала, що я - найщасливіша в світі мама. Попри те, що від годин так 18 безперервного сну на ортопедичному матраці я б ажніяк не відмовилась Хотіла написати про щось філософське, а вийшло - знов про них. Напевно, тому, що вони - моє життя!
Півдоби до першої річниці твого народження, доню. І коли минув цей рік? Нещодавно читала свій щоденник і знайшла запис про дівчинку, який зробила ще до твоєї появи в нашому житті. Я вже здогадувалась, що дівчатка - це інший світ. Але той світ здавався якимось "не моїм". Таким, за яким я можу хіба спостерігати здалеку з замилуванням і захопленням. Але ось воно - диво. Прямо коло мене, у мене на ручках, на моїй кухні, зі мною скрізь - кокетливо кліпає очками, солодко лопоче, кругло танцює, діловито клопочеться дівчиночка у спідничечці. Моя! Хіба ж таке буває? Таткове серце тане, коли доця тулиться до нього, обіймає маленькими ручками. Сльози навертаються на очі, коли вона підчас нашої вечірньої молитви на кілька секунд чемно складає долоньки докупи. Цілий рік ми відкривали для себе нашу Вірусю, а вона приносила свою дівчачість у наш світ. Вона почала змінювати мене ще з перших тижнів вагітності. Хто мене знає, не повірив би, що я сама вишила бісером рушничка на Великдень. А саме це я і робила навесні минулого року. А зараз чекає на рукодільне оздоблення червона спідниця. Я і червона спідниця? Так! Мої пляцочки стали набагато смачніші, вдома стало затишніше, я віднедавна сама можу прикрасити свій одяг аплікаціями чи вишивками. І все - завдяки доні, з якою у нас тепер такий спеціальний дівчачий сектор в сім'ї. Ми разом купаємось, разом розчісуємо волосся (до речі, такої довжини волосся у мене років з 12ти не було). Разом на кухні - і всі сміються, коли я кажу, що Віруня мені допомогла приготувати вечерю. А смішного нічого нема. Хоч вона і не різала овочів, і не мішала страву, щоб не пригоріла, але такими смачними звичайні продукти стають лише коли їх готувати в чудовому настрої. А у піднятті настрою немає кращої помічнички, аніж малесенька солодка донечка. Як же вона посміхається! А які ж у неї оченята і війки! А як же пахне абрикосочкою її щічка! Завтра будуть рожеві повітряні кульки і стільки спогадів - і про те, як я трепетно розкладала по полицях твій крихітний рожевий одяг, звикаючи до думки, що ти - дівченяточко. І про те, як ти чудово і святково народилась. І про те, як ми обирали тобі ім'я. І про багато, багато радощів і солодощів спілкування з малюсінькою рідною лялею, які ти нам даруєш вже рік. Дякую, Вірусю!
Наші обручки - гарні, тяжкенькі, посередині - смужка білого золота, а на ній - один, два, три.. сім цирконієвих блискучих камінців. Це у мене і прикраса, і знак нашої з тобою єдності. Пам'ятаю, як ми всі ювелірні крамниці обходили, обираючи перстеники. Пам'ятаю, як тішились ними, коли тільки звикали до своєї "одруженості". І пам'ятаю, як одного дня ти сказав, що десь загубив свого перстеника - і навіть не знаєш, де. То був карколомний якийсь час. Криза, хвороби новонародженого Дмитрика, складні стосунки з родичами... Потім мені багато хто казав, що то дуже поганий знак - коли губляться обручки. Я в то не вірю. Але дуже хотілось її знайти, і ми шукали, шукали... На третю річницю шлюбу я вирішила зробити нам подарунок - і придбала тоненькі перстеники. Ми освятили їх у церкві на Спаса - і носили. Тоді, кладучи до коробочки свою "справжню" обручку, я сказала їй, що сумуватиму за нею, але ми ще знайдемо її пару - і знову будемо носити обручки разом. Минуло 2 роки - і ти примудрився загубити і той перстеник! Та, дяка Богу, це були найбільші проблеми нашого подружнього життя за всі роки, тож я не дуже переймалась. Домовились з тобою, що докупимо пару до моєї обручки на 10ту річницю шлюбу, і відновимо у Церкві обітниці. Нещодавно захотілось поміряти прикраси. Я відкрила коробочку, подивилась на перстеники і кульчики. Приміряла обручку. Вона мені тепер велика на цілий розмір. Але яка ж гарна, як блищить. А ще - тепла така. Не лише палець, цілу руку якось дивно гріє. Я взяла тоненький перстеник меншого розміру, одягнула зверху. На ньому теж є смужечка білого золота, разом виглядає гармонійно. І не злітала б, якби носити отак два перстеники разом... Я помріяла-помріяла - і поклала прикраси на місце. Це було буквально пару днів тому. А в суботу ми прибирали разом - і витягнули з-за тумбочки купу розмаїтого мотлоху. І олівці, і іграшки, і тубу якогось крему. І тут ти кажеш: "Хочеш сюрприз?" Я чекала побачити що завгодно, тільки не твою обручку. А саме вона блищала на долоні. 6 років пролежала вона, очікуючи на цей момент. Я миттю надягнула свою, і ми з тобою обнялись міцно-міцно. Так трапилось, що цього дня сталась ще одна подія, яка змінила наше життя на найближчий час. Не погіршила, просто змінила. Я упевнена, що зміни - це шлях до нового, а не крах старого. А ще я впевнена, що дива існують. Дякую Богові за такі переконливі докази існування див
Дощу вже давно не було. Так давно, що навіть і забулось вже, як то - дощ. Вчора, збираючись з дітками на Дмитрове айкідошне тренування, я побачила мокре листячко за вікном. Подумала: ну то і що, не холодно ж. Дощик дійсно крапнув-крапнув - та і зупинився. І поїхали ми навіть без дощовиків. Дмитрик перевдягнувся у кімоно і сказав: "Все, мамо, йди" - і я пішла, щоб його не відволікати, гуляти з малюками. Сергійко захотів булочки, ми зайшли до маленького магазинчика, постояли в черзі, купили ватрушку - і з-надвору долинув дивний звук, наче щось посипалось. "О, дощ пустився," - констатувала продавчиня. Я озирнулась - і завмерла: за білим порогом стояла стіна води, наче з неба лив гігантський душ. Пригадавши, як Віруня намагалась покусати картоплю, капусту і інший вміст ящиків у продуктовому, я вирішила пошукати для нас інших прихисток від дощу. І побачила надворі такий. З одного боку алейки розташувався тютюново-бірміксовий МАФик з дашком. Але під дашком вже було повно люду, і всі - з тютюном і бірміксами. А навпроти - вже зачинена "галицька здоба" з крихітним полікарбонатним навісом, під яким мали б вміститись якраз ми втрьох. І ми вмістились. Це було дуже класно - дивитись на дощ зблизька, нюхати запах мокрого листя, грітись до дрібної доці. Сергійкові величезні оченята віддзеркалювали рух дощових крапель. Народ біля кіоска навпроти дивився на нас з цікавістю і подивом. Ми стояли і розмовляли. "А дощ закінчиться?" - питає Їжачок. "Закінчиться" - кажу йому я. "А коли ми підемо додому, буде ще осінь, чи буде вже зима?" - "Буде ще осінь, сонечко. Ще ціла половина осені попереду". Чомусь так дивує оточуєчих розмова з дворічною дитиною. Наче сама з собою розмовляю І дощ закінчився. Лишивши по собі калюжі, цілі ставки на нерівних плитах алеї. Змивши з дерев те жовте листя, яке не під силу було здути вітрові. "Ось і посушили гербарій" - подумалось, бо насправді ми засушили осінніх листочків трохи менше, ніж планували. Ну нічого, хоч стільки. Забравши Дмитрика з тренування, ми йшли на зупинку за ручки. Ручки Сергійчика були холодні, та я не переживала з приводу застуди. Вдома є чай і мед, можна настрибатись під музику самби, напитись гарячого і залізти під ковдру. Втім, навіть якби хтось і почав кашляти - на те я і мама, щоб зварити вдома сиропчики від кашлю - з гарбузового соку, меду і трав; з ісландського моху, молока і карамельного цукру; з трояндового варення... Ось і дощ... триває осінь
"Gold and brown..." - крутилось в голові, поки я йшла з дітками осінньою вулицею. Бурштинове листя бризкало з-під коліс машин на протилежному боці дороги. Дзвінко розбилась до асфальту голчаста шкаралупа каштана, і каштанчик вилетів з неї просто під ноги - новенький, блискучий. Дмитрик миттю підняв знахідку і запхав у кишеню. Сергійко набурено подивився на нього, і я мусила швиденько знайти ще один такий же новенький каштан. Це було нескладно, і ми продовжили крокувати, милуючись своїм відображенням у вітринах, думаючи кожен про своє... А подумати було про що. Наша міні-подорож була шляхом до кабінету дитячого стоматолога. Запідозривши, що у Дмитрика між зубками зявилась дірочка, я повела його на огляд. І стоматолог знайшла окрім моїх підозр іще 3 проблемки в ротику Бджолика. Оскільки кутні зубки випадуть у нього ще не скоро, то ми прийняли рішення полікувати дірочки, не відкладаючи на потім. І все б нічого, та лікування зубів - це моя фобія. І після Дмитрикового огляду, який пройшов чудово, вийшовши на вулицю, я відчула поколювання у руках і ногах. Потім дивно затерпли губи, і я вчасно зрозуміла, що треба спертись спиною до стіни будинка - бо наступної миті я по тій стіні сповзла і на цілу хвилину втратила свідомість. Увечері я думала, що ж то зробити, щоб не знепритомніти прямо в кабінеті лікаря. І ще - що б зробити, щоби Дмитрик не боявся лікування зубів так само, як боюся я. Вночі не могла заснути. Молилась про те, щоб Бог послав сил і мудрості. Мене дрібно трусило. Але мій хлопчик мужньо висидів перший сеанс лікування, і хоч пискнув пару разів, та потім дуже пишався своєю зеленою пломбочкою. Наступного дня ми з ним малювали комікси про те, як в зубі оселяються бактерії, про те, як вони там будують хатку і харчуються цукерками. Потім малювали *маленьку дрельку*, ліки, зелену пломбу і полікований зуб. Ну і кульмінаційний момент - як бактерії вилітають з ротика, боячись *маленької дрельки* - Дмитрик намалював сам. Сам і свідомо він пішов і на наступний прийом. Щоправда, на порозі сказав, що сам не зайде і що хоче на ручки. Тоді я примотала Вірусю за спину, підняла на ручки Дмитрика і посадила його на крісло. В його маленькі чудові ручки дала нову машинку, і міцно взяла ті ручки в свої. А коли з ротика вилетів зубний пил, то Дми його побачив і потім всім розповідав, що бачив, як тікали бактерії. Моє золото. Я не знепритомніла, і навіть змогла підтримати синочка. Проте лікар побачила, що мені було дуже недобре. І на останній сеанс лікування запросила Дмитрика вже з татом. Наш татко має рідкісну рису - зовсім не боїться лікувати зуби. Тож ми справедливо сподівались, що спокій дорослого передасться і дитині, для якої татко - авторитет і приклад. І от, по дорозі до стоматолога ми зателефонували до татка, домовились про зустріч біля кабінету лікаря і йшли на автобус. І тут раптом Сергійчик всівся на асфальт і сказав, що далі не піде. А до зупинки ще метрів 150. Поки я міркувала, як зручніше взяти Їжака під пахву, щоб пронести без зупинки, Дми раптом вигукнув, показуючи вперед: "Дивись! Мама, мама, дивись, це ж гоночний автобус hot wheels!" Я дивлюсь - замість звичайного жовтенького автобуса на кінцеву під'їхав яскраво-блакитний КрАЗ. Сергійко теж зацікавився. А Дмитрик прискорився до бігу, і далі кричить: "Я хочу на гоночний автобус, давай швидше, Сергійко!" І Сергійко теж захотів їхати на автобусі hot wheels, і брати чкурнули так, що я ледь встигала за ними. Народ на вулиці і так озирався на нас, а ми_біжучі - то взагалі видовище Вірусин гарячий животик підстрибував на моєму животі, слінг тримав на ура, тож я теж згадала студентські часи і стометрівки на швидкість. Ми забігли в автобус, заплатили за проїзд, сіли. І тут принцесочка оперним голосом промовляє: "Нана!" Розспівавшись, - ще і ще: "Нана, нана, нааааана!" Люди починають щось мені казати, типу "чому вона так кричить". А вона не кричить, просто розмовляє так. Ну гучна вона у нас - що поробиш. Шофер - класний дядько. Каже: "І куди ж та красуня їде?" Я у відповідь: "Та ще всього 2 зупиночки, недовго вже." А він: "Та мені з такою гарною співачкою - хоч до кінцевої і назад". "Наааана", - з неповторною посмішкою відповідає йому Вірусик - і ховається у мій комір. За підсумками нашої зубної епопеї - у Дмитрика 3 пломби: 1 зелена, 1 синя і 1 біла. Ще в усіх діток обновились зубні щіточки і, звісно, у Дмитрика - найгарніша. Він назваав свою щітку Зубастик, і всім розповідає про те, як лікар вигнав бактерії з його зубчиків. Бактерії боялись і тікали, віе бачив І ще - "коли мама піде до свого зубного лікаря, я буду тримати її за ручку, щоб вона не боялась". Дякую, синку! Насправді, це досить непростий виклик - навчити дитину не боятись того, чого боїшся сам... але діти - вони такі: з ними мусиш значно швидше вчитись життя і в тому житті зміцнюватись. Десь за тиждень викриків "Нана" я зрозуміла, що Нана - це я Перед сном Мурася любить намацати моє обличчя, констатувати, що Нана на місці і аж тоді засопіти. А ще - удень ходить, бавиться, між ділом схопить мене за ногу. "Нана", - так задоволено, - і бавиться далі. Нана дуже, дуже щаслива!
Є таке заняття - вуцькати Мурашку. Це така окрема, і водночас дуже всеохоплююча дія. Вуцькати Мурашку можна і зосереджено, а можна - і між ділом. Взагалі, немає жодних обмежень вуцькання у часі. Можна вуцькатись цілодобово, з перервою на сон Мурашки. Єдиний час, коли треба потерпіти і не вуцькати - час, коли комашечка активно бавиться. Не варто відволікати її від самостійного пізнання світу. Хоча мені та її самостійність, навіть на такому крихітному рівні, настільки дивна, що цілий час хочеться схопити на руки - і не відпускати. А вона - виривається. А вона - цікавиться. А як це - вуцькати Мурашку? Ну, можна, наприклад, підчас годування її маківочку так вувувуцьк! Або коли вона повзе чи стоїть поряд з голою дупцею - вуцьк! Можна вуцькати за вушками, і ще в ті складочки, які дорослі у себе обзивають "проблемні зони". Животик повуцькати - дуже смачно. Під пашками повуцькати - дуже лоскотно. Можна навіть долоньки або п'яточки, можна спинку, можна шийку. Головне - щоб Мурашечка не була проти. А то часом від надто інтенсивного вуцькання вона переповнюється своїми мікро_нано_емоціями - і потім має різкі зміни мурашиного настрою. Нещодавно вона відкрила нам чудову особливість: наша Віруся має здібність до ритміки і танцю! Вона вмикає музичні іграшки - і кайфує у ритмі. Навіть на горщику танцює, якщо почує мелодію чи рингтон. Тут-то і настав мій золотий час! Ми ж з чоловіком 5 років танцювали бальні танці. І я просто тащусь від танцювальної музики. Вперше організувавши танцювальну міні-вечірку для нашої дружної сім'ї, ми так щасливо вибилися з сил, що заснули одразу, щойно вимкнули світло на ніч. Сергійко теж чує ритми і розміри. А Дмитрик - не дуже, але руханки йому все рівно подобаються. Але зірка вечора у нас - однозначно Мурася. Вона танцює біля тумбочки, танцює на підлозі рачки, розхитує свої мякушки в ритмі самби, стоячи посеред кімнати... А потім, вже втомившись, сидить у мене в слінгу за спиною - і танцюю вже я, ну а вона... а вона - вуцькається Туць-туць, вуць-вуць-вуць. я часом навіть без музики вигукну їй: "Самба! Мурашина!" - і доця робить кілька рухів мурашиної самби, щоб показати ,що вона - в темі. Так що - я у декретній відпустці без діла не сиджу. В мене стільки роботи щодня! А найголовніші справи - бджолитись, їжачитись... і вуцькати Мурашку.
