Прочитала одну із книг-новинок цьогорічного Форуму видавців – «Корнелію» письменниці та дослідниці Надії Мориквас. Якось важко одним реченням описати, про що ця книга – вона настільки багатогранна, що постать головної герої подається як символ усієї тієї талановитої, красивої, спраглої до життя, до науки та пізнання світу молодих людей, чиє дитинство та молодість припали на страшні 1930-1940-ві роки. Молоді, якій не судилось реалізувати себе, яку можна вважати розстріляним поколінням, яку сталінська репресивна машина знищила протягом всього кількох років і представників якої досі знаходять у безіменних могилах Галичини. Книга досить нестандартна, так як окрім власне головної лінії роману містить вставки із зустрічей із вже літніми людьми, які дожили до сьогодення, чимало пережили на своєму віку та хотіли б розповісти тодішні події вже із свого боку, своєї думки. Комусь такий виклад може здатися дивним, комусь однозначно не сподобається, однак такий документальний стиль викладення одразу дає відповіді на запитання, що сталося далі із тими людьми. З усіма, крім головної героїні – Корнелії. Початок роману був таким надзвичайно романтичним та по домашньому теплим – опис краю, де відбувається дія, побуту та зацікавлень головних героїв (Корнелії, її хлопця Ореста, сусіда Збишека, сестрички Любки), їхніх мрій та очікувань від життя нагадало твори інших письменників, які описували приблизно цю ж добу та героїв цього віку («Метелики на шпильках» І. Вільде). Дрогобиччина, Борислав, Тустановичі, передгір’я Карпат – діти і молодь ходять до Дрогобицької гімназії, ведуть щоденники-«пам’ятники», закохуються, багато читають, пишуть вірші, займаються у гуртках, зокрема, є членами «Пласту», ходять у гори. Добігає 1939 рік і з початком війни, окупацією та «освобождением» життя мешканців цього краю докорінно змінюється – ліквідовується станція у Бориславі, починаються облави та доноси на корінних мешканців, нове керівництво починає повністю ламає усталену систему життя галицького містечка. За іронією долі я була кілька років тому на тому місці у Дрогобичі, куди скидали після численних тортур тіла та все, що від них залишилось – усвідомлення того, що майже в центрі міста, не ховаючись та щоб чули і знали всі сталінські нелюди катували тисячі людей – ні за що, просто за їхнє походження. Щоб стерти з лиця землі нашу націю, наші досягнення, наші визначні роди, наших працьовитих, розумних та розвинених людей, а із решти зробити покірне стадо. Це неможливо забути, відгородитись від цього – поодинокі очевидці тих страшних часів ще живуть на цьому світі (і одна із них – наша старенька 91-літня бабця, що втратила слух, здоров’я на засланнях, що не завадило їй виховати не одне покоління). Аналогії із подіями сьогодення у цьому романі просто вражають: «Уперше ситий спокій світу розірвав постріл у Львові 22 жовтня 1933 року – 18-річний студент університету Микола Лемик за завданням ОУН убив чекіста, радянського консула Майлова. Це був символічний акт помсти за Голодомор у під радянській Україні – з потреби привернути увагу світової спільноти до трагедії. Заговорив «Дейлі Телеграф» та інші газети. Папа Римський готував «ратункову харчеву переправу», вся Західна Україна ладила транспорти з продуктами, та їх завертали на Збручі. Кордони УРСР охороняли підрозділи НКВД, які не випускали голодних людей за межі смертельної пастки і не приймали допомоги: керівництво СРСР навідріз заперечувало факти голоду в Україні. Вільний світ, здається, поставив тоді Геноцид на карб радянській системі, але страшний злочин не був покараний. І досі – не покараний». «Небагато хто з тодішніх випускників Дрогобицької гімназії помер своєю смертю. То такі біографії! Особливо у хлопців: дивізія УНА, УНС, УПА, Червона Армія. Ув’язнення. Еміграція. А для всіх без розбору – і хлопців, і дівчат, і гімназійних вчителів – тюрми і тортури, заслання та нові адреси по всьому білому світу. Австралія, Канада, США, Англія, Туркменія, Аргентина, Польща – хто виїхав, той урятувався» Це книга – щоб пам’ятали. Хто ми є, ким були наші предки, хто наш ворог і ким ми маємо бути, щоб залишити свій слід на цій землі. «Бо доки світ буде шанувати силу і прощати підступництво, доти слово буде безсилим»
Люблю читати історії сильних жінок із світу спорту, так як це той вид діяльності, який змушує тебе щодня підніматись, виходити на свіже повітря і тренувати силу, волю та бажання перемагати. Слідкую за цією спортсменкою вже рік, вона народила дитину у той самий час, що й я, тому особливо цікаво було читати записи її щоденника, у яких розповідає, як вона долала усі життєві перепони (травми, невдачі), а потім, не здаючись, таки йшла до заповітної мрії - якщо не вдалось потрапити на Олімпіаду через травму та вагітність, то, значить, виграю наступний Чемпіонат світу! Раджу усім для підняття мотивації та натхнення для роботи над собою: http://www.sports.ru/tribuna/blogs/martinfourcade/795060.html
Трохи "перлів", що назбиролся за два останні місяці. Серпень 2014 р.: Бабуся: Софієчка, а тобі тато що, головку на дачі обливав? Софія: Нє, личко! Бабуся (жартівливо): От нечемний, як він прийде, то я йому дам по дупці! Софія: Не треба, бабусю – він більше не буде! Софія: Бабусю, йдемо гуляти! Бабуся: Софійко, в мене ноги болять, ти будеш знову бігати по всій площадці, а я за тобою. Софія: А ти сядеш на лавочку і в тебе не будуть ноги боліти! Баба, енний раз за день збираючи за дитиною розкидані по всій хаті книжки, напівшепотом вибухає емоціями: - Заграли вже ті книжки! Софі, нашорошуючи вуха, підбігає до баби і моментально запитує: - Шо-шо заграло, бабусю? Баба, отямившись, миттєво знаходить вихід: - Музика, Софієчко! Вересень 2014 р. Дід, закриваючи двері у кімнату, прощається із Софі: - Па-па, Софієчко! Спи! Двері закриваються і дитина із запитанням звертається до мене: - Мама, а чого дід сказав «Па-па»? Це кажуть, коли прощаються! Я, в думках погоджуючись із дитиною, відповідаю: - Так, Софієчко, так кажуть, коли прощаються. Софія: - Ну то дід помилився! Йде вмовляння дитини щодо обіднього сну: Бабуся: Софійка, йдемо спати, кільки тебе можна чекати і просити, я вже їсти хочу! Софійка: Ну то йди їж, хто тобі не дає? Засинаємо, я, як завжди, плету якусь казку-історію із побаченого по телевізору мультика. Коли фантазія починає пробуксовувати і я прошу дитину закрити очка і спати, то у відповідь чую: - Мамо, ти мені не розьказюй, а давай далі розповідай щось цікаве! Традиційна робоча обстановка: я сиджу за столом, працюю, Софі сидить поруч на маленькому стільчику за табуреткою, і зосереджено розмальовує кольоровими олівцями товстенну розмальовку із героями мультсеріалу «My little pony». Паралельно розмовляю по телефону. Після завершення розмови на мене находить і я голосно чхаю, при цьому в кінці розтягуючи голосні «іііі!», що досить кумедно виходить. Це змушує Софію відірватися від малювання і по дорослому, із нотками здивування у голосі, запитати: - Мама, ти шо – півень? Діалог під час обіду. Баба (жартома): От ми, Софієчко, зараз поїмо, бульйончику, і наш маленький хлопчик теж поїсть бульйончику, і ми всі підемо спати. Софі: А ти мене зараз чим, казашками годуєш? Софія прискіпливо розглядає роздягненого новонародженого братика, якого мама і баба перевдягають у чистий бодік, та, із ноткою здивування та зацікавленості, запитує: - Мама, а чого в нього дві пісі? Далі, як завжди, буде...
Травнево-липневі записи. Пізній вечір, всі лягли спати, Софійка, лежачи з бабою, крутиться-крутиться, все ніяк не може заснути. Дитина пішла на горщик, баба вийшла з ним у ванну, і повертаючись назад, застає Софію сидячою серед ліжка. Баба: Софієчка, чого ти не спиш? Софія: Бабусю, не тріпай мені нерви! Софія на балконі разом із бабою спілкується із сусідкою, яка живе поверхом нижче. Сусідка запитує у Софі: Сусідка: Софійка, а ти коли підеш у садочок? Софія: Та піду, коли буде світло, а зараз темно, нічка, всі спати лягають! Червень 2014 р. Сидить Софі на балконі ввечері із дідом, веде бесіду. Софія: Діду, а то мій балкончик? Дід: Так, Софієчка, то твій балкончик. Софія: Діду, а то моя хата? Дід: Так, то твоя хата. Софія гмикає і починає сопіти. На другий ранок баба починає будити Софійку, на що дитина починає апелювати: - Йди звідси, то моя хата! Я: Софія, що ти робиш, йди сюди! Софія: Мама, ти що не бачиш – я складаю олівчики і я дуже занята! Діалог на прогулянці із бабусею: Баба: Діток на подвір’ї нема, бо ти довго чухалась, збиралась, і вони всі пішли додому. Софі (із винуватим виглядом): Баба, я більше не буду чухатись! У Дрогобичі на подвір’ї у інших бабусі та дідуся: Баба Дара: Софія, нащо ти сиплеш старе сухе листя із порохами песику на спину? Може йому це не подобається? Може так не можна: Софія (анітрохи не знітившись, продовжує свою чорну справу): Песик сказав, що можна! Липень 2014 р.: Софі любить мультики про баранчика Шона ще із півторарічного віку, і тепер її фаворитом є серія про овечок і водяного. Вчора, лягаючи спати, окрім переказу змісту цієї серії, Софі, роздумуючи, видала: - Мама, тобі треба купити водяного. Я, впавши у ступор, запитую: - А навіщо, доцю? - Бо він приносить воду, а ти любиш митися, - логічно висунула думку дитина. Із мамсько-дитячих спостережень. Помітила, що Софі почала коверкати російські слова, вставляючи їх у речення при розмові, наприклад «Сямтрі» (тобто «Смотри»). Це все наслідок перегляду «Смішариків» після канонічного вечірнього «Баранчика Шона» на «Пікселі». Тому тепер й надалі будемо тестувати «Смерфів» на польській та «Май літтл поні» на англійській ))). Незважаючи на те, що я постійно наїжджаю на Софію, що вона не хоче пити із склянки, віддаючи перевагу поїльникам, горняткам із трубочками та (о боже) пляшці з чаєм із соскою на ніч, у той час, як воюю за те, аби вона навчилась правильно тримати фломастер та олівець під час малювання і розфарбовування розмальовок (яке, втім, зараз важко назвати розфарбовуванням, так штрихування-мазюкання), позавчора мене дуже вразила одна картина, коли моя дитина з поміж шістьох дітей виявилась єдиною, хто був здатний незворушно досидіти до кінця на лавці, уважно слухаючи чужу тьотю, яка читала казку, не переключаю увагу на сторонні звуки, рухи. Це точно перемога у нашому сімейному виховному процесі. Батьки, змалечку купуйте дітям якісні та хороші книжки замість засилля китайських іграшок, від яких ломляться шафи і які не завжди виховують у дитині добро. Книжка повинна бути у руках дитини із пелюшок – спочатку м’яка, із картинками, а згодом і тверда, із текстом. Читати і пояснювати, читати і обговорювати – це ключові речі, які може робити ввечері після роботи протягом години кожен із батьків. І ще у сім’ї дуже важливим є приклад батьків та родичів, у середовищі якого зростає дитина: звідки вона може зацікавитись книжкою, якщо батьки по кілька років книжку у руки не беруть на її очах? Пригадую, нещодавно соцмережею розшарювалась картинка із текстом: «Не намагайся виховати дитину, краще спробуй спочатку змінити себе» – абсолютно згідна із цією тезою. Бо у мене волосся встає дибки, коли поруч на прогулянках я спостерігаю за 3-4 річними дітьми, які нічим не цікавляться, крім гарного одягу (уявляєте?), модних аксесуарів (сумочок, окулярів) та дорогих іграшок.
Зимові записки (січень-лютий 2014 р.) Прогрес пішов – Софія вже вивчила майже 4 повні вірші і рахує від 1 до 7. А я продовжую записувати її перли. Шукаю вранці теплі флісові рукавиці, випадково виклала свою червону пухову шапку із вухами, привезену колись татом із далекої буржуйсько-лижної країни. Софія взяла ту шапку у руки, крутить, крутить нею, зацікавлено розглядає. Баба, помітивши це, вставляє свої п’ять копійок: - Чого ти крутиш ту шапку, та вдягни її вже! Софія із замисленим видом винахідника Ейнштейна раптом видає: - То не сяпка – то тапалюх! Дід застеляв вранці диван та випадково стукнув ліктем у вікно у міжкімнатних дверях. Софія тим часом сиділа з бабою на кухні. Баба на грюкіт із вітальні тут ж відреагувала своїм коментарем: - Що за дідько його там товче вже рано… Софія тут же не залишилась у боргу: - Баба, то не дідько – то бабайка! Іноді філософія життя моєї малої мене вбиває наповал. Уікендова історія: Софі ходила з мамою й татом у дитячий еколого-натуралістичний центр дивитись на тваринок і пташок. Баба вдома ввечері питає: - Софієчка, розкажи бабі, кого ти там бачила? Софія насуплено: - Змію. Баба: - І яка та змія була? Софія: - Та така ж, як по телевізорі. Хвилинка позитиву. Читаємо разом книжку «Муха-Цокотуха», я читаю, Софі повторює останні рядки, розглядаємо картинки. Я: Софієчка, це хто? Софія (радісно): Муха! Я: Тааак, а це хто? Софія (спочатку задумується, а потім раптово розцвітає усмішкою): Це мухуй! Отак у родині народився новий оригінальний галицький матюк )))). Березень 2014 р. Софія дуже любить оригінальні рекламні ролики, один із улюблених, наприклад, «Аквафреш» та «Бондюель». Дивиться зі всіма новини, на екрані показують завезених тітушок із російськими триколорами, що істерично кричать «РАССИЯ! РАССИЯ!». Вона так зосереджено їх розглядає, обдумує, і тут раптово видає, тикаючи пальчиком в прапор: «Аквафєсь»! Отак проросійські мітингувальники стали називатись у нашій сім’ї «команда Аквафреш»! ;-). Знову із серії «Діти – наші квіти». Наша Софія іноді веде себе як Азаров – постійно перекручує слова і власні назви, іноді це ненавмисно, а іноді спеціально. Купили перші пазли, складає, сопе як мішок, злиться, але складає. І постійно видає «Біласіська» і «Біласіська», пізніше виявляється, що це так вона називає Білосніжку, яка, власне, і намальована на її улюбленому пазлі ))). У Софіїної подружки по дитмайданчику та іграх Олесі день народження – 3 роки. Ну ми, мама з бабою, відповідно підготувались, купили лялечку і шоколадку, муштруємо Софію, щоб вона вміла привітати подружку: - Софієчка, коли прийде Олеся, треба взяти подарунок, підійти до Олесі і привітати її, сказати: «Вітаю з Днем Народження!». Повтори. Молодець, добре… Нарешті приходить Олеся з бабцею на дитячий майданчик. Ми випихаємо Софію наперед, тицяємо їй в руки пакунок і повторюємо: - Ну давай, вітаю Олесю, ти ж обіцяла! Не соромся! Софія стоїть, набундючившись, дивиться на щасливу і усміхнену Олесю, і важко сопе. Я: Софійка, вітай Олесю, бачиш, Олеся чекає! Кажи, вітаю тебе! Софія (якусь хвильку вагаючись, таки видає): Вітаю тебе з Новим Роком! Квітень 2014 р. Пізній вечір, лягаємо спати, я вимикаю світло, дитина десь побігла переді мною у іншу кімнату. Я, намагаючись адаптувати очі до несподіваного мороку, приглушеним голосом питаю: - Софійка, ти де? - Я тут, мама, в темноті! В процесі засинання Софія любить лежати по черзі із всіма родичами (потім її сонну перекладаємо у ліжечко). Цього вечора вибрала бабу і тут же тягне свою маленьку дитячу ковдру, щоб підкласти під жорстке перилце ліжка. Підкладає і примовляє сама до себе: - Підклядаю, бо Сесійка впаде, вдалиться і буде вити! Ранок. Бабуся тихо порається на кухні і час від часу заходить у кімнату подивитись, чи Софійка вже встала. Під час чергово рейду «кухня-кімнати» застає картину: дитина сидить у своєму ліжечку, у піжамі, світячи босими п’ятками з-під ковдри, на голові бардак, волосся стирчить у різні сторони. Баба підходить до ліжечка і запитує. Баба: Софійка, ти вже встала? А чого ти так тихо лежиш, мовчиш і не кличеш бабу? Софія (скривлена, важко сопе): Бо ти глуха! Травень 2014 р. Софія з батьками на пасіці біля лісу. Дивиться здалеку, як рій бджіл здійнявся над вуликами і обліпив дерево. Я: Бачиш, Софі, бджілки як сильно гудуть? Софія: То літак гуде! Я: Ні, Софі, то бджілки гудуть, коли разом летять! Софія: Ні, бджілки літають і співають, а ти, мама, щось видумуєш! Далі буде...
Після укладення Софіїного мовного словника, настав час документування побутових ситуацій, зв"язаних із дорослішанням, навчанням, пізнанням усього нового моєї доньки. Інколи за усіма ситуаціями не встигаєш, однак "перли" як правило, запам"ятовуються і тут же по жіночій лінії поширюються по усій родині. Правда, є одна перманентна традиція, що повторюється щовечора вже на протязі останніх року-півтора. Це вкладання ввечері спати. Щовечора, коли стрілки годинника перевалюють за 20-ту годину, у мене починається мандраж: я із острахом думаю, якби то перетерпіти і пережити наступні 1,5-2 години до сну, так як протягом цього часу у квартирі відбувається лайтова версія армагеддону – Софія носиться по квартирі, як навіжена, розкидає всі доступні і недоступні на той момент для неї іграшки, книжки, дитячу посудку і все, що потрапляє у її поле зору, супроводжуючи свої дії вигуками. Баба із дідом тупо відморожуються, ховаючись від таких звукових атак то на кухні, то у ванній – мовляв, твоя дитина, от і розбирайся із нею сама. А я шо, можу її спинити? Теоретично так, а на практиці чомусь завжди виходить так, що, зупинившись на кілька секунд, і сяк-так вислухавши мої до неї зауваження, Софія повертається і починає робити те саме, що й робила раніше. Ми з цим миримося і щоразу намагаємося її чимось відволікти. Із побуту. Зранку будимо Софію. Починаємо ще з коридору: - Софієчка, лялечка, вставай! У відповідь чуємо нервове шурхотіння. Мовчок. Ми не вгаваємо: - Софійка, ляля, вставай! Заходимо до кімнати і бачимо: Софія лежить, накрившись із головою і видає з-під ковдри: - Лялі німа, ляля пійсля в мазязін купити булю! І сіба! Софі вчить цифри. Найбільше уваги дістається цифрі 7 – вона у неї найулюбленіша ще від початку весни, коли дід часто брав її на руки і йшов перевіряти до вікна у спальні температуру повітря «за бортом», тобто надворі. Зазвичай було десь плюс-мінус 5-7 градусів і дід часто повторював: - Софійка, скільки градусів? Сім, правда? Згодом вона вже й сама почала на запитання скільки градусів відповідати: «Сім». Звідси й почалося. Приміром, свариться баба з нею за непослух: Баба: Софійка, скільки разів тобі треба повторювати? Софія: Сім! Баба, перевіряючи «знання» Софі, питає: «Скільки тобі рочків?» Софія відповідає: «Сім!» Рахує вона теж зараз нетипово: «Адін, два, сім!!!» (станом на 1,9-2 роки). Іноді моя дитина заганяє мене у ступор та породжує у сторонніх людей думки, що її батьки не зовсім, гм, адекватні люди. Діалог на вулиці. Мій однокласник запитує мою Софію: «Як тебе звати?» Софія: «Сесія…» Однокласник: «А як звати твою маму?» Софія: «Юя…» Наступне закономірне питання: «А як звати твого тата?» Софія хитро видає, примружуючи очі: «Малта» (себто «Марта»). Блін, ну такий період у дитини, що вона обирає собі улюблені імена і ними називає всіх підряд. Однак, зважаючи на те, що Софію з татом люди дуже рідко бачать, можна собі уявити, як поповзли вгору брови мого однокласника, коли він почув таке. Словом, зробила дитина з мами лесбіянку ))))). Ще із чисто мамського. Сидить Софія на горщику, задоволена, бавиться. Баба намагається її підняти: - Дитинко, злазь звідти – там, певно, казашки вже плавають! Софія – задоволено і щасливо відповідає: - Какашкі взє там плавають як зольота їбка! Тато каже доці: - Софі, побався сама – тато трошки попрацює. Софія здивовано і розгублено гне свою лінію: - Тато, я не мозю сама бавитися! Далі буде...
Моїй доньці Софії зараз 2,5 роки і я із початком її мовлення збираю кумедні історії, які з нами трапляються. Почалося це із словника, який складався з набору перших слів, і згодом я його доповнювала новими словами. Перший словник був записаний, коли дочці було 1,5 роки: макі – м’ячик сніг – сіг сніговик – сіік Дід Мороз – Монь машинка – дуду сонце – соньці взуття/шкарпетки – папа ніж – нонь палка – паля парасоля – пусьоля (пусюсьоля) мавпа – мотя місяць – мі лампа – ампа жаба – апа пташка – па заєць – заїсь мишка – мисі білочка – біля (раніше було – бібі) баранчик – ба ноги – ної очі – окі ніс – нось волосся – патлі дід – дада марля (якою бавиться і витирає ротик) – маня «Пішли!» – «Пісі!» «Неси!» – «Несі!» Пляцок – пацьо Піаніно (дитяче) – пініні Банан – аба Джинси – дінсі Хліб – хіб М’ясо – мясі Свиня – сінта Кіт – кіся (може бути ще «кісь») Возити ляльку у колясці/ песика у машинці – ат-та-та Кітки – квітки (квіти) Муха – мойся Шапка – сяпа Бульба (картопля) – буба Молоко – моньоньо Піраміда (іграшка) – пінтата Ведмідь – міся Морква – мока Собака – гав-гав Спати – а-а-а Огірок – ойойойсь Макарони – моньононі Руки – укі Метелики – мононьці Лимон – омон Гриби – зіби Капуста – пука або путу та Помідор – пототонь Хмари – сями Принцеса – пінтента Корова – тотоя Квітка – ціта Окуляри – ататаї Своє ім’я Софія сказала 11 червня 2013 року («Сесія»). Доповнення - це приблизно 1,7-1,9 роки: Муха – мойся Помідор – пототонь Хмари – сями Принцеса – пінтента Корова – тотоя Квітка – ціта Окуляри – ататаї Огірок – ойойойсь Макарони – моньононі Руки – укі Метелики – мононьці Лимон – омон Гриби – зіби Капуста – пука або путута Молоко – моньоньо Піраміда (іграшка) – пінтата Морква – мока Коли їй страшно, на весь голос кричить «Ляля боїця! Ляля боїця». Себе ж гордо величає «Сесія» або «пінтента» (принцеса), може також сказати як звати маму («Юя») і тата (чомусь «Алєсь», хоча тата насправді звуть по-іншому). Словом, з тогог часу з нею тепер постійно весело ;-).
