15 років в "Експресі" Як я вступала в універ ------ Ясно, що без репетиторів. Купила собі книжечку із типовими запитаннями, які будуть на вступних тестах і штудіювала. У той час -- літо було, мій молодший брат поїхав у табір. Ну як табір -- туберкульозний санаторій, знайома путівку зробила. І от я поїхала його навідати і так мені там сподобалось: ліс, річка, дискотека, далеко від дому... Ммм, я так любила їздити в табори, все дитинство по 2-3 зміни за літо відбувала. А потім їх почали закривати-продавати... А тут такий шанс, причому скерування дають на все літо, а не на якісь там 10-14 днів однієї зміни. Я так сильно хотіла десь там на березі річки готуватись до вступних іспитів, що вмовила цю добру жінку, яка могла зробити путівку, піти на злочин. Я ж уже застара для табору була, але вона легесенько переправила 1 на 4 (1981 на 1984 рік народження) і я із 17-річної стала 14-річною і поїхала у табір. Журналістика та "Експрес" переслідували мене і там: один із вожатих вчився в універі на журфаці. А ще у цьому таборі у попередні роки відпочивали діти працівників "Експресу", там я познайомилась із фотографом "Експресу" Євгеном Кравсом і сказала йому: до зустрічі в редакції "Експресу". Люди спершу йдуть вчитись, а потім думають куди б то на роботу влаштуватись. У мене було навпаки: відразу після того, як я вирішила стати журналістом постановила, що буду працювати в "Експресі". Чому? По-перше, ця газета мені подобалась. По-друге, як я писала у попередньому дописі -- я людина із математичним складом розуму. Я не ця творча дівчинка, яка пише вірші чи оповідання і витає десь там у хмарах. Я розуміла, що якщо вже йти у журналістику, то отримувати гідну зарплату. Звісно, я не знала які зарплати в "Експресі", але розуміла, що якщо це найбільша газета -- значить там і гонорари найвищі. Тому, якщо це Львів і журналістика -- мені тільки туди (Київ чи телебачення мене не цікавили). Отже, подала документи -- поїхала в табір -- приїхала на творчий конкурс -- пройшла далі -- знову у табір -- повернулась на іспит з укр. мови і літератури -- склала -- знову у табір -- повернулась на іспит із історії, дочекалась результатів і... не вступила -- знову поїхала у табір... От так -- не вступила і навіть не розпереживалась. Жодної сльози і жодної думки. Та то ж треба було головою об стінку битись, ридати, думати як жити далі. А я купила нове плаття і поїхала в табір на дискотеці гоцати із малолітками. І це не тому, що я така пофігістка. Просто у мене було відчуття, що все буде добре і правильно. А як? Подивимось... А тоді як було -- не вступив у один вуз -- у інший вже не підеш. Максимум в якийсь технікум по блату ще документи можна занести, а так то ПТУ... Не те, щоб я соромилась йти вчитись у ПТУ, напевно й пішла б, бо рік шкода губити. Але в яке? Нічого із того, що вчать в ПТУ мене не цікавило. Ну там ще перукар куди не йшло, але то тільки знайомим зачіски робити. А як подумаю про чужі непомиті голови... Тож я сиділа в таборі, а мама все видзвонювала до директора (ну бо мобілок тоді не було) і вмовляла, щоб я приїхала і хоч щось робила. Для початку -- хоча б документи з універу забрала. Ну якось я зібралась і поїхала до Львова забирати документи. Відразу із автобуса -- в універ. Така вся не при параді для такого закладу (тобто при параді як для табору -- вся в намальованих ручкою тату, багато косметики, якісь шорти, височенні підбори і довжелезні фіолетові нігті) -- а що мені до мого вигляду -- всього навсього треба забрати документи. В університеті я побачила багатьох із тих, хто зі мною вступали. Ще й подумала, що документи можна було вже давно забрати, аж тут так співпало, що всі в один день приперлись. А виявляється, що саме в цей день -- єдиний день у році -- декан приймає отаких от невдах, які не вступили. Всі до декана -- і я чергу зайняла. Що там буду йому говорити? Ну підійшла моя черга -- зайшла. Михайло Павлович замість "Добрий день" питає: "Нігті наклеїла?" Я підхожу до нього, простягаю руку і кажу: "спробуйте відірвіть" (я ж в таборі нічого не робила, от вони й виросли довжелезні). "Хоч бути журналістом?" -- питає. "А чого ж прийшла? От писати вмію, а історії не знаю...", -- відповідаю. "Ну навчимо тебе історії і подивимось як ти вмієш писати -- приходь 10 вересня на додаткові іспити", -- сказав. Я не розуміла що то робиться. Які додаткові іспити 10 вересня? Я такого в житті не чула. Виявляється, то був перший експериментальний рік, коли вирішили зробити добір студентів. Я перепитала у декана: "А якщо я ще й 10 вересня не вступлю -- що мені робити? Бо зараз я ще можу себе кудись прилаштувати". На що Михайло Павлович відповів: "З такими нігтями і не вступити?.." Я прилетіла додому на крилах щастя, сказала, що маю ще один шанс і як добре, що я приїхала із табору саме сьогодні, бо це лише один єдиний день, коли декан приймав тих, хто не вступив. А мама констатувала: "сьогодні 28 липня -- свято Володимира і Ольги -- так мого тата і бабусю звали і, либонь, саме вони із небес змусили мене сісти в той автобус до Львова (бо ще вранці я не дуже хотіла їхати із табору, все відкладала на завтра). 10 вересня я успішно склала іспит, пройшла співбесіду (добре, що я прочитала "Сад Гетсиманський"))) і стала студенткою факультету журналістики. Ура! Не втратила рік, не пішла у ПТУ. п.с. От щойно собі подумала -- вступила 10 вересня, і на роботу пішла теж 10 вересня, раніше не зауважувала цього збігу.
Почала таке на ФБ, ще тут прокопіюю 15 років в "Експресі" ------- Рівно 15 років тому -- у Великодній піст я прийшла в "Експрес" на практику, а вже через кілька місяців -- 10 вересня -- стала "штатним" журналістом. Саме сьогодні маю таке натхнення написати кількасерійну розповідь. Хоча обіцяти не можу. Це зараз я хочу писати багато, а, можливо, вже завтра писати не захочу... Тому, поки є натхнення, почну, а далі подивимось. Як я вирішила стати журналістом ----------- ...Ще у класі 4-5 чи 6 я визначилась, що буду адвокатом. Ну це ж так круто: стоїш у суді, як на сцені, доводиш свою правоту, обламуєш протилежну сторону, вся така крута! Так-так, я обожнювала Джулію Венрайт із "Санти-Барбари"))) І хотіла бути такою ж крутою адвокаткою, як вона. Тому коли мої однокласники роздумували ким хочуть бути я вже давно визначилась -- буду вступати на юридичний. Маму і інших родичів ця моя мрія не тішила, бо самен юрфак був ну дуже модним і вони тупо не вірили, що можна вступити "своїми знаннями", а на хабарі чи бодай репетиторів грошей не було. А знання у мене були і я фанатично вірила у успіх. А ще у мене була однокласниця у якої мама була крутим юристом і зрозуміло, що й дочка мусила вступити на юрфак. Однокласниця пообіцяла, що буде давати мені усі свої конспекти занять із репетитором -- і так я підготуюсь до вступу. І от у мене конспект першого заняття. Десятки сторінок нудних термінів та визначень (у школі предмет "Право" у нас був такий цікавий, а тут така нудь), якісь юридичні задачки, купа рекомендованої літератури, яку за два дні треба вивчити на пам"ять. Фу!!! Як же мені це було не цікаво. Я в мить перехотіла бути юристом... Але ж я так мріяла вчитись в універі! В мене серце завмирало, коли я біля нього проходила. Ну і куди мені тепер вступати? У мене немає мрії, є лише порожнеча... Отак те, про що я говорила стільки років -- юридичний факультет -- мені опротивився лише за один вечір. Я плакала, я ридала і абсолютно ні про що не думала. Жодної думки про майбутнє. Вранці я йшля до школи. У мене закінчились сигарети і я збиралась купити їх у цілодобовому кіоску буля універсаму. Цей кіоск відчинений завжди (я навіть раз бачила, як так коє чим займались. Ну і відро вони мали -- тому не виходили звідти навіть на 5 хв). А саме в той ранок, коли мені було так сумно і я навіть не мала цигарки, той кіоск був зачинений... За двісіт метрів був інший кіоск. Дорога до нього пролягала повз високий і довгий будинок із офісами. І от йду я за сигатерами і на автоматі читаю вивіски на фасаді... Одна із них -- "Редакція газети "Український шлях". Купила сигарети і йду до школи і думаю: "Блін, а може б то у журналістику?" У мене однокласниця збиралась на журналістику і вже два роки ходила на Погулянку на якісь там курси. І казала, що потрібно для вступу мати якісь статті надруковані в газеті. От і надрукую їх у "Українському шлясі"! Ну не можуть же вони мене не прийняти, якщо я живу від них через дорогу. Я дійшла до школи, закурила під нею -- і повернулась назад -- в редакцію "Українського шляху". (Мені часто щось "стріляє" в голову і я мушу це зробити вже і негайно. Макс вважає це дурістю, особливо коли я серед ночі починаю когось видзвонювати чи щось вишукувати в інтернеті. Він каже, що рішення треба приймати на холодну голову. Але це не про мене. Я за 5 хвилин вирішила стати журналістом -- і не жалкую. У четвер я сказала, що хочу "Мерседес" (маючи 3 тисячі доларів подарованих на весілля, тоді як таке авто коштувало 15 тисяч) -- у суботу машина уже була під нашими вікнами, а у понеділок ми оформили на неї кредит; народивши четверту дитину і маючи 40 тисяч (гривень!) "декретних" я вирішила купувати і будувати дачу -- і вже за тиждень ми знайшли ділянку. Відвівши дитину в басейн і нанюхавшись води я вирішила, що хочу на море (ну бо після весілля вже 6 років не була) -- і вже через тиждень, завдяки Коломойському (ну кредитці Приватбанку, яку "закривали" потім кліька місяців) ми шестеро (найменшій рік) були в поїзді. Короче, саме мені рішення треба приймати на гарячу голову: вже і зараз -- ніколи не помилялась). Моє знайомство із журналістикою було дуже пафосним: уявляєте, я зайшла в редакцію, сказала, що я школярка, але хочу бути журналісткою і тому мені треба надрукувати статтю, і мене відразу прийняла головний редактор -- Надія Базів! От так, без запису, без "почекайте" чи "прийдіть завтра". І чаю зробили і печивом пригостили. Пані головна редакторка показала мені підшивку газети (бо я такої раніше не читала). Зазначила, що у них є молодіжна сторінка і я спокійно можу туди щось написати. ЩО??? ЩО НАПИСАТИ? Це питання мене мучило коли я була школяркою, студенткою, практиканткою, головним редактором і навіть нині я не знаю про ЩО ПИСАТИ))) Тоді мені допомогли. У Львові був чи мав бути саміт і пані Надія запропонувала написати такий репортаж-опитування: "Молодь і політика". І я взялась до роботи, опитала всіх однокласників, написала і вже наступного дня віднесла у рудакцію свій рукопис. Його взяли і... І все. Тем мені більше не дали, сама я нічого не придумала. Тому щотижня купувала "Український шлях" і вишукувала свій текст. Через місяць, коли я ще ніграмулічки не зневірилась, я побачила свій текст у газеті. Практично без змін: мій заголовок, мій підзаголовок, мій текст. О, як же я верещала від щастя! Бігала по школі із газетою і показувала всім вчителям. От вчителі мені тоді не дуже зрозуміли) Просто я перфектно знала алгебру, геометрію і фізику. Ну так, і твори я гарно (швидше дивно, не так як усі) писала. Але гуманітарієм мене важко було назвати. Потім було ще дві публікації в газетах -- загалом три, які і стали моїм творчим доробком при вступі.
У кожного є свій День закоханих. Головне його не пропустити ...Це мав бути жахливий день -- "корпоратив" із виїздом на природу. Я працюю у штаті уже більш, як півроку, але відчуваю, що особливо нікому тут не потрібна -- у колег своя компанія. Та ще й напередодні була нарада після якої моя самооцінка, як спеціаліста, впала до плінтуса. Якщо я така, зі слів керівника відділу, слабка лунка -- то чого попрусь на той корпоратив? Але вранці я прокинулась і зрозуміла: якщо я не поїду, мені доведеться провести цю суботу із своїм хлопцем. Я із ним 4 роки зустрічаюсь: перші два було кохання-зітхання, а далі якась незрозуміла звичка. Ми вже навіть за ручки давно не тримаємось -- чому разом? Він був впевнений, що я нікуди не подінусь і всерівно вийду за нього заміж. Тому перестав завойовувати мене. А я ж хотіла бути принцесою, яку обожнюють! Ніколи не затягуйте стосунки, які дали тріщину. Якщо немає дітей, немає штампу у паспорті -- біжіть! Стосунки повинні приносити щастя, радість, спокій, а не страждання і сльози. Короче, встала я і таки змусила себе зібратись. Ми "запакувались" в автобус, "гальорка" уже почала пити коньяк -- мені не пропонували і я тихенько сиділа біля віконечка, водій завів мотор, і в салон вже майже на ходу заскочив Він. Ні, у цей момент я не знала, що це Він. Тоді він для мене був дуже балакучим колегою до якого часто приходила його дівчина -- красива блондинка. Тобто він мене не цікавив взагалі із трьох причин: у нього є дівчина, у мене є хлопець і він абсолютно не схожий на мій ідеал зовнішності чоловіка. "Тримай коньяк" -- передають запізнюху його друзі з "гальорки". Він бере корочок (так, пили по трохи -- із корка) і... пропонує мені. А ще вмощується біля мене. Ну і правильно -- не стояти ж йому, вільних місць же більше немає. Потім ми грали волейбол і він взяв мене у свою команду та дуже захищав перед колегами, коли через мене пропускали гол. Ну і правильно: він мене закликав, знаючи, що я ніколи не грала у волейбол -- то нехай захищає. А потім ми катались на катамарані. Ну а з ким йому кататись: він без дівчини, я без хлопця, от і коротаємо свою самотність на цій вечірці. Він пришвартув катамаран біля камишів і, майже по пояс загрузнувши в болоті, таки дотягнувся до галявини і нарвав букет квітів. "Бідненький, певно за своєю дівчиною сумує, їй би хотів подарувати, а від безвиході дарує мені", -- думала я. От який галантний -- у ресторані мене обслуговує, алкоголь наливає. Який турботливий! Допомагає мені після сауни застібнути бюстгалер. Який відважний: пішов зі мною, божевільною, яка не може мимо жодної водойми пройти у будь-яку пору року, купатись в озері. А на дворі температура зовсім не літня... Потім він ще танцював зі мною весь вечір і я ніразу не подумала, що то він до мене ...залицяється. Ще, пригадую, підійшов до мене шеф і каже, що Він там десь сидить і сумує -- мене чекає, поки я тут із дівчатами теревеню. Та ну, не вірю. Ні, це все він просто так... У нас же є другі половинки, вони просто вдома залишились. Корпоратив завершувався, нас просили сісти в автобус, а душа "вимагала продовження бенкету". "Поїхали ще кудись на дискотеку", -- запропонувала я. "У мокрих кросівках і брудному спортивному костюмі?" -- засміявся він і запропонував піти ще кудись на пиво. Я ж думала, що ми в бар якийсь підемо. Але вийшовши із автобуса ми підійшли до кіоску і він попросив пива, сигарет, мінералки і... пельменів. Я зрозуміла, що він веде мене на якусь квартиру. Хам! Думає, я така легкодоступна. Ага, я тобі покажу пиво! "Додайте ще пачку презервативів. Але обов"язково із фруктовим запахом", -- попросила я у кіоскера. Вже коли він став моїм чоловіком, то зізнався, що біля цього кіоску був просто ошелешений. Мовляв, бачив, що, під дією алкоголю я "легка здобич", але щоб аж на стільки! У нього вдома ми курили, пили пиво і сушили мокрі речі -- ми пару разів в одязі в озеро впали. А потім я попросила його принести мені чаю, а сама швиденько почала... надувати презервативи. Вони мали такий гарний запах полуниці, що я запропонувала використовувавати ці кульки у якості освіжувача повітря. Бачили б ви його очі! А він що думав, що я отак просто буду використовувати їх за призначенням? Ми таки цілувались. А наступного дня на зупинці прощались так, наче ми найзакоханіша на світі пара, яка кілька років не бачилась, день побула разом -- і знову розлучаємось... Як же мені кортіло розповісти подругам про свої пригоди! Але одна поїхала в Мінськ до сестри, інша до Києва у відрядження. Тому я все це мусила цілу ніч тримати в собі. У понеділок ми зустрілись із ним на роботі. -- Привіт, йдем на каву? -- Я хочу тобі розповісти що зі мною трапилось на корпоративі -- Але ж я там був -- Мені більше немає кому розповісти -- Ну кажи... І я розповіла все-все. Усі свої відчуття, емоції, враження. Не приховала нічого. Загадковість? Таємничість? Ні, це не про мене. Ми допили каву і він встав і побіг. Нічого собі -- він що злякався? Але через кілька годин він повернувся і мені повідомив: все, я розійшовся із своєю блондинкою. З того часу минуло 13 років, десять із яких ми одружені. У нас 4 дітей і талія у мене 62 сантиметри) Я буду завжди згадувати цей день -- це мій День Валентина. Цей день дав мені дуже багато уроків. Перше: встань і йди як би зле тобі не було. Майбутнє -- чудове і ти не знаєш, який саме сьогодні подарунок отримаєш від долі -- хандра у ліжку ні до чого, окрім депресії не доводить. Іди за серцем, за своїми бажаннями. Коли тебе хтось невидимий веде -- не пручайся, не думай, не аналізуй -- просто дозволь собі бути щасливою. Будь щирою. Кажи все без натяків -- прямо і чесно. Інколи можна і по пунктам. Геть стереотипи. І службовий роман, і поцілунки на першому побаченні, секс на другому і освідчення на третьому -- усе має місце у нашому житті -- можуть закінчитись хеппі-ендом.
"Я навіть не уявляю, що тобі подарувати на 8 Березня. У тебе або все є, або те, що я дарую -- не подобається, не підходить", -- каже мій чоловік ------------------ Зазвичай я відповідаю, що достатньо квітів і уваги, але цього разу сказала: "Купи мені туфлі! Такі, на високих підборах. Такі, щоб через декілька десятків років я, примруживши очі від задоволення, прошепотіла: "Ох, на яких я ходила підборах!" Попри те, що за 35 років у мене було немало взуття на підборах, але я пам'ятаю кожну пару. Саме завдяки мештам я пам'ятаю, що й коли зі мною відбувалось, навіть емоції згадую лише тоді, коли пригадаю, у чому була взута. ...То був 1996 рік. На базарах з'явилися перші туфлі на такій грубій підошві. Мешти виглядають як замшеві, хоча насправді то тканина. Коштували вони дві пенсії, і купити їх могли в той час хіба ті, хто торгує на базарі -- вони тоді найбагатшими були. Була в мене в класі дівчина, у якої батьки мали два кіоски на базарі, та яка дуже цим випендрювалася. От їй на останній дзвоник купили такі туфлі. Кожна з нас тоді мріяла про такі ж. І от на базарі бабуся, побачивши, як захоплено я розглядаю ці мешти перед святом 1 вересня, каже: "Купуємо, мені на заводі заборгованість виплатили -- гроші є!" Однокласниці їх у мене просили поміряти, а ця "багата базарна краля" ніяк не могла второпати: як у мене, у якої батька немає, можуть бути такі мешти... Але ці туфлі на каблуку дали мені перший і важливий урок: одяг чи взуття -- це не те, чим треба марити. У тих мештах уже за тиждень відлетіла підошва. У ремонті сказали, що клеїти її немає сенсу, потрібно прошивати. У ті часи тотальної халтури, зробленої у підвалах, багато взуття прошивали, але вигляд воно вже мало не той. А в однокласниці не відлетіла, тож вона констатувала, що в неї оригінальні польські, а в мене -- підробка. Може й так, але коштували вони однаково... ...Я закінчувала 9-й клас і в нас у школі мав відбутись турнір із боксу. Потрібні були дівчатка, які будуть носити картки із номерами раундів. Як же я хотіла! Але я значно програвала тим, хто в цьому віці виглядав доросліше: робив макіяж, фарбувався, носив підбори. І я вмовила бабусю (знову) купити мені туфлі на підборах. Білі, лакові, на платформі й підбори -- 12 сантиметрів. Це для 1997 року була просто бомба та знахідка, на всьому базарі таких було лише дві пари. У цих босоніжках кастинг я пройшла на раз-два. Це щось неймовірне, це просто перевтілення. Із дівчинки з середнім зростом я вмить перетворилась на модель, яка на всіх дивилася зверху вниз. Усі мої хлопці-однокласники враз стали нижчими. А ніжки, які ніжки! Та що там ноги: сідниці стали такими пружними, спина рівною, живіт втягнувся. Не підліток -- модель! О, скільки разів мені сигналили автомобілі, скільки чоловіків присвистували, дивлячи на мене ззаду. Перід часто розчаровував, особливо старших чоловіків (ну тоді для мене старі були всі, кому за 20), бо бачили, що мені до 18-ти далеко. Але юнаки знайомились безустанно. І черговий засвоєний урок: будь-які недоліки (а тоді я вважала, що в мене довгий ніс і криві зуби) можна компенсувати перевагами! Наступні мої підбори мені купили більш ніж через два роки -- на випускний. За ними я об'їздила три базари й таки знайшла те, що мені сподобалось. Ці босоніжки на 10-сантиметрових підборах ввели мене в доросле життя. Спершу випускний, потім вступні іспити до універу, які я провалила... І замість того, щоб подати документи бодай у якесь училище, щоб рік не губити, я поїхала в табір. Стрибала там у цих босоніжках на дискотеках, малоліток зваблювала (бо була там найстаршою, мені в путівці виправили рік народження -- із одинички (1981) зробили четвірку (1984). Мама плакала в слухавку й просила: приїдь хоч документи з університету забери, може, ще куди їх занесемо... Ну я і приїхала. Просто з автобуса, на тих же підборах пішла в університет. А там, виявляється, єдиний день у році, коли декан приймає "невдах" -- ну тих, хто не вступив. Прийшла я до нього, уся така в модних туфлях і з довжелезними фіолетовими нігтями (а що -- я ж у таборі посуд не мила -- виросли), а він питає: "Справжні?" "Тю, попробуйте", -- продефілювала на своїх підборах по кабінету й простягнула до нього руку. "Відважна й крута", -- сказав декан і додав, що запрошує мене на додаткові вступні іспити у вересні (як виявилось, це був експериментальний рік, коли набирали додаткову групу). Так я і рік не загубила, і вступила, куди хотіла. Дякую вам, мої босоніжечки! Але на цьому історія моїх "вступно-випускних" босоніжок не закінчилась. Хто б це в двотисячних купував взуття на один сезон? Наступного літа, коли я закінчила перший курс, мені було вже майже 19, а я нікого не кохала. Так, якісь там кавалери були, але то все несерйозно. Так ще й незаймана... Не те, щоб воно мені дуже заважало, просто хотілось уже позбутись тієї цноти, але з коханим, а його не було. І тут сиджу я в кав'ярні (звісно, що коли в барі -- то на підборах), чекаю подругу, як до мене підсідають два хлопці... В одного з них я й закохалась. Коли жінка закохується -- вона хоче гарно виглядати, вона хоче нові туфлі! Після першого курсу я вже працювала, тож моя колекція взуття на підборах постійно поповнювалась. Правда, у ті роки взуття було не надто якісне, точніше, лайно ще те, тож пари туфлів навіть на сезон не вистачало: то каблук ламався, то ремінці рвались, то ще щось тріскало... Уже йшло третє літо нашого зустрічання. Я купила собі сандалі на пласкій підошві і... взагалі не мала бажання ані купувати, ані взувати підбори. Це було перше літо без жодної нової пари взуття на підборах. Потім була осінь-зима-весна -- і черевички та чоботи теж на низькому ходу. А потім знову літо -- і знову повна відсутність потреби в підборах. А ще я не мала бажання вкладати волосся, робити макіяж, манікюр... Я змінилась? Подорослішала? Постарішала? Насправді, я просто перестала відчувати себе бажаною жінкою. Мій хлопець виявився настільки практичним, що прорахував, що я буду ідеальною дружиною і вийду за нього заміж, коли закінчу університет. А якщо я й так є і буду (на його думку) з ним, то для чого завантажувати себе зайвим залицянням. Компліменти? А навіщо -- вона й так знає, що гарна. Хвалити за роботу? Її на роботі хвалять, зарплату хорошу дають -- вона й сама знає, що розумничка. А жінка, вона ж як квіточка. Хоч і гарна від природи, але потребує догляду, уваги. Інакше -- в'яне, засихає, дичіє... От і я здичавіла. Забула, що я супер-пупер. Вдягла джинси, футболку та якісь шльопанці -- і пішла на роботу. Така, сіра й ніяка... Це вже була майже депресія, як я зустріла ЙОГО. Наступного ж дня після нашого першого побачення я побігла в магазин і купила собі найдорожчі туфлі на підборах. Такі срібні та ще з камінчиками. І сукню. І нову помаду. І в перукарню пішла. При повній параді навідалась до того, з ким ще вчора зустрічалась. Нагадала йому, яка я класна і сказала: "Чувак, тепер я буду така завжди, але не з тобою!" І тепер я зрозуміла, чому оті всі мешти, які я купувала на початку зустрічання, постійно псувались -- та бо згадати немає про що... Ні взуття в пам'яті не закарбувалось, ні події. Оті срібні мешти на височенній шпильці привели мене в світ кохання та зваби. Я, наче шопоголічка, усю свою зарплату витрачала на нові сукні та взуття. Але бажання купувати дешеві речі в мене пропало. Лише хороші якісні туфлі. І класичні -- щоб на багато років, щоб із моди ніколи не виходили і щоб ці спогади завжди були зі мною. З того часу минуло більш як десять років. Інколи я викидаю взуття, але більшість колекції все ж зі мною. Ось ці -- рожеві із блискітками на 16-сантиметровій шпильці ми, коли ще були нареченими, купили в Тернополі, коли їхали з Ялти. Я їх взула й вийшла з дому на роботу. Пройшовши якісь 200 метрів, зрозуміла: більше не можу ступити ні кроку. Зателефонувала до сусідки й попросила принести мені якісь тапочки, бо не годна йти. Сіла на траву й думаю: ну як так, чому я не можу в них іти? Якщо їх продають -- значить, у них хтось ходить. Та й я наче не перший день на підборах, а ці -- приборкати не можу. І тут мене осінило: у такому взутті не до маршрутки потрібно ходити, а хіба до машини. І не до якогось там "жигуля", а до самого "Мерседеса". І що? Ми одружились і купили "Мерседес". Тож якби не ці рожеві босоніжки на 16-сантиметровій шпильці, то хто зна, чи був би у нас цей чорний "мерин". А ось ці -- срібно-прозорі, у яких танцюють на пілоні та ще в порно-фільмах показують. Як я мріяла про таке взуття... Але в нас на ринку його не було. А потім, коли я пішла в декрет, то я вже і по магазинах перестала ходити. Одна дитина, за рік -- друга, третя вагітність. Часу не вистачає майже ні на що, тому мова про комп'ютер та інтернет вдома навіть не йде. Але до народження третього синочка чоловік дарує мені ноутбук і я знайомлюсь із чарівним світом інтернет-шопінгу. Ось вони -- ці секс-туфлі! У Китаї! Лише якихось 30 доларів, місяць часу на доставку -- і вони будуть мої. І байдуже, що за декілька днів я стану багатодітною мамою. Та навіть не знаю, чи після третіх пологів повернусь у свою довагітну форму (а фігура в мене модельна була навіть після двох дітей). Але я хочу ці туфлі, як в еротичних фільмах. Туфлі приїхали, підійшли за розміром, я навіть раз у них на корпоратив пішла і декілька разів у хаті поносила. А більше одягнути нікуди... Тож я записалась на танці на пілоні. А що -- хіба багатодітна мама не має права повисіти на жердині (поки її найменше дитя повзає під пілоном)? Завдяки цим туфлям, які привели мене в танцювальну студію, я увійшла в таку фізичну форму, що і 18-річним не снилось! Тепер на дискотеці, де є "труба", я можу зробити "таке"!!!))) А ось на цій полиці купка одноразового лайна, яке потрібно викинути, але все ще шкода. Це я так із Китаю поназамовляла. Ціна кожній парі менше як 10 доларів із доставкою (причому, коли "бакс" ще по 8 гривень був). Якість -- ніяка, зате які гарні та яке різноманіття! Я, як вийшла з декрету на роботу, чи не під кожну сукню іншу пару взувала. І байдуже, що дефілювала не довше місяця -- бо вже весь асортимент переносила, а потім перейшла на комфортне взуття без підборів (у якому зручно дітей у садок-школу водити). Зате в колег назавжди закарбувалось у голові: "О, яка стильна і модна багатодітна мама". Білі босоніжки на височенній платформі та гігантських підборах -- остання моя "літня" покупка. Дуже модні й з "мораллю". Я йшла на одну дефіляду, до якої не готувалась: чоловік зателефонував і сказав, щоб через три години була при повній параді. Я вдягла коротеньку сукню, чорні босоніжки й побігла до таксі. Глянувши на себе у склі автомобіля, побачила, що це темне взуття абсолютно не пасує до сукні. Я попросила таксиста відвезти мене в магазин, де швиденько обрала нові білі босоніжки. Дістала з гаманця гроші -- і розрахувалась. І коштували ці босніжки зовсім не як дві бабусині пенсії. І так мені закортіло, щоб кожна жінка могла собі купувати нові туфлі тоді, коли забажає, а не тоді, коли назбирає на них! ...Тож купи мені, коханий, такі туфлі, які ступатимуть по бруківці в Парижі та Мілані, у Лондоні та Відні. Ти ж знаєш -- я якраз подала документи на шенгенську візу.
Друзі! В кого є зайва вага? Отака дитяча. Бажано безкоштовно або дуже дешево. Може бути не нова. Якщо що -- я не вагітна і то не мені))) То потрібно для кабінету в поліклініці. Моя сімейна лікарка у державній поліклініці у своєму кабінеті власноруч із медсестрою зробили ремонт, всяку там красу для себе і пацієнтів. І от тепер потрібна ще вага (у поліклініці є лише одна і діток треба носити далеко, а так щоб все на місці було)
Друзі, якби ви знали, що зараз відбувається у мене під вікнами! Мало того, що все в снігу, так чоловік прибігає із балкону з перекуру і кричить: заяць, заяць! І ми не на дачі, ми на Батальній. Я швиденько окинула оком склад приготовленого до футболу алкоголю -- все ціле, запічатане. Чоловік нічого не пив і крім честера нічого не курив. Я у вікно -- нема зайця. Мася рипить: та він під моїм меріном. Я, чесно, злякалась. Заяць? Під мерседесом? у Львові? І тут, блін, -- воно! З вухами і біле! Не заяць -- крілик. Втік від когось. У нас тут багато діток кріликів мають. І от зараз під вікнами зібралась купа народу і всі бігають за тим кріликом. Ми тут всі вже на футбол забили -- у вікно дивимось. Це так казково, так неймовірно, так символічно -- перший сніг, і відразу і казка, і хороводи, і масові ігри. Клас, і це лише початок, це лише перший сніг! Далі буде!
Привіт)
Сьогодні мені баба принесла газету, а там про батька мого чоловіка написано. Потім сканую -- покажу. Але, поки ви не знаєте, про що йдеться, я вам лише мораль скажу: ніколи не жалкуйте про те, що зробили. Якщо зробили це через свої переконання. Навіть якщо по п"яні. Бо в той момент, коли пішло щось не так, ми бичуємо себе (і він, напевно, жалкував). Але минули роки, десятиліття, а цей вчинок досі пам"ятають і описують і в газетах, і в книгах спогадів, і, на якихось зустрічах (п"янках). Тоді, може, це був величезний провал, зате тепер -- це гордість. Всьо, біжу сканувати)
...Я навіть не буду писати, що таке ВСД і які в неї симптоми. Бо світ поділяється на дві частини: ті, хто знають що це -- і вони точно почитають цей репортаж, і ті, хто не знають -- а вони, навіть як і почитають, то не зрозуміють про що йдеться. ----------------------------- Але статистика настільки сумна, що жарт невропатологів уже давно став істиною: дев"ять чоловік із десяти мають вегетосудинну дистонію, а десятий про неї ще просто не знає. ------------ "Ну я ж п"ю таблетки, приймаю уколи, крапельниці... Чому мені не легше?" -- запитують знайомі мене, яка три роки боролась із ВСД та панічними атаками. Будемо розбиратись. Отже, лікарі виписують якесь (переважно однакове) лікування десь на 7-10 днів (це судинорозширюючі препарати, типу пірацетаму, кавітону, гаряі уколи (магнезія). Це щось від серця, типу рибоксину, панангіну. Це вітаміни групи В. І це заспокійливі препарати (якщо людину сильно "плющить" -- то хімічні гідазепам чи еглоніл, якщо в людини немає панічних атак, то можна і щось трав"яне із того, що по ТБ показують). Отак пічкають тебе 10 днів уколами-таблетками-крапельницями, а тобі навіть як і легше, то не сильно, всерівно все болить. Я у таких випадках порівнюю це ВСД із горлом чи нежиттю (гайморитом). От болить вас -- ви аткивно пропили антибіотик, збили температуру, чимось пшикали, щось смоктали умовно кажучи 5-7 днів. "Важку" артилерію ви приняли, але але горло вас і далі болить, шмарклі і далі течуть. Мусите ще щось пити, мусите на процедури якісь ходити, чаї-трави, сауни, гріття, полоскання -- ще з місяць-другий... От так і з нервами (ВСД): їх ніколи не вилікувати таблетками. Місяць в лікарні -- і далі зле (підз) ----------- Я десять днів пролежала в неврології, потім ще 2 тижні у лікарні відновного лікування. Як це звично для нас -- у неділю виписалась, у понеділок пішла на роботу. В обід мені стало зле. "Я здорова. Мене нічого не болить. Я сильна. Я не вмру. Ой, здається, вмираю..." -- знайомі слова і відчуття? Руки холодніють і стають мокрими, ноги стають наче ватяними і підкошуються, в голову вдаряє гаряча хвиля, щоки і язик терпнуть, серце товче і так стискає, наче його хто в кулак взяв, ковтнути стає важко, у вухах дзвенить... Це, дівчинко, панічна атака -- відчуття, що ти вмираєш. І або ти сама собі даєш раду, що дуже важко, або викликаєш швидку. Ця подружка -- панічна атака -- три роки хвостиком за мною ще буде ходити. За цей час я зроблю стільки кардіограм, що трикімнатну квартиру замість шпалер ними можна обклеїти. Чому бігала на кардіограму? Чи мала проблеми із серцем? Біль на замовлення (підз) ------- Ні, не мала. Воно, серце, мене боліло, пекло, тиснуло, стукало то тихо, то голосно... Але кардіограма та ЕХО були добрими. А це така особливість ВСД -- болить те, що собі запрограмуєш. Ну не так, щоб спеціально, а так воно виходить. От у мене тато помер, коли мені було 12 років. Заснув і не прокинувся. Експрети сказали: серце (хоча ніколи на нього не скаржився). От я і боюсь сердечних болей. Моя подруга на початку 90-х приймала таблетки для схуднення. Не схудла, але шлунок трохи "посадила". Лікувалась, вилікувалась, але запам"ятала слова лікаря: "тобі ще повезло, бо могла від того лайна і рак шлунку мати". І так ті слова їй засіли в голові, що потім, через багато років, коли у неї виявили ВСД -- її болить шлунок. Такі приступи, аж до втрати свідомості. Проте аналізи здавала, УЗД робила, "шланг" ковтала -- все здорове. Ще одна знайома, у якої бабуся від раку грудей померла, на фоні ВСД відчуває постійні болі в молочних залозах. Теж купу обстежень пройшла -- все добре, але болить. То так хто собі що замовить -- те і болітиме. Що пораджу? Гарно обстежте те, що болить. Якщо є якісь відхилення власне у роботі цього органу -- підлкуйте. Роздрукуйте заключення лікаря. Повішайте на стіну і в момент панічної атаки підійтіть, почитайте, що ви здорові і зрозуміте, що за день чи навіть за місяць (скільки там із часу останнього обстеження пройшло) нирка не псується, серце не зношуєшся, рак не розвивається. Не помрете. Принаймні не зараз! Щомісяця на лікарняному (підз) --------- Це я зараз така мудра, а тоді два роки пічкала себе препаратами. Чи не через місяць бігала на лікарняний. Бо не могла, падала із ніг, вмирала... Скільки ліків у мене влили я не знаю, але легше мені не ставало. Постійни страх, головний біль, холодні і вологі руки. На кілька днів могло стати легше, а потім знову зле. У двох словах спробую пояснити, що таке оця ВСД. Вегетативна нервова система включає симпатичну і парасимпатичну. Уявимо, що це дві ниточки, які мусять бути однаково добре натягнутими і йти паралельно одна із одною. І от коли одна із тих ниточок розтягуєтьмся -- відбуваються усі ці неприємні явища. Наша задача, знову повернути пружнійсть цій ниточці. ...Був у мене день народження -- 25 років. Я запросила купу гостей, усі веселяться, святкують, а мені зле. Я тихенько сиджу, дивлюсь на це все і думаю: от зараз я і помру. Плакала, ридала і нарешті вирішила піти до психіатра на славнозвісну Кульпарківську. Від невропатолога -- до психіатра (підз) ----------- Лікар казав, щоб я не соромилась, плакала, кричала... Казав, що лікувати буде мене довго (це мені не дуже сподобалось), казав, що буде давати мені ліки і щоб я навіть не питала які (це мене насторожило), казав, буде масувати мене, проводити голкотерапію і робити масажі, а ще буде мене гіпнотизувати. А це ж навіщо? Виявляється, що просто так, ні з того, ні з сього розбалансувати свою нервову систему не реально. Поодинокий стрес такого ефекту не дасть. Потрібно планомірно, з року в рік щоби вас щось мучило. Такі собі "скелети у шафі". Щось таке, про що ви можете знати, а можете і не здогадуватись. Лікар пояснив це так: уявіть стіну в яку хтось кинув помідор. Залишилась велика червона пляма, минув час, той помідор вже давно поприбирали і забули про нього, а пляма є. От мусимо пригадати той помідор. Стоп! На прийом доктор приїхав на хорошій іномарці. Таку за його зарплату точно не купиш. І зрозуміло, що усі ці ліки, усі ці сеанси гіпонозу та масажу не малих грошей будуть коштувати. То з мене будуть робити психа і шукати мої помідори, а потім за мої гроші купувати дорогі авто. "Дівчино, схаменись -- і геть із психлікарні, -- сказала собі. -- ВСД -- це розлад нервової системи, а не психіки!" І якось так мене це розізлило, що сама вирішила знайти свої помідори! Хоча я їх знала -- я боялась смерті, бо в мене батько заснув і не прокинувся. А ще справді, мала таємницю, яка мене гризла вже багато років. І потім, спілкуючись із тими, хто теж має ВСД, зауважила, що кожен із них має свої скелети у шафі, про які розповім пізніше. Ендокринолог дав скерування у... церкву (підз) ----------- Отже, після візиту до психіатра я наполегливо вирішила сама себе вилікувати, але для того потрібно було ще дообстежитись. Пішла до ендокринолога, бо саме розлади щитовидки можуть також давати такий ефект: страх, тремор, неспокій, серцебиття. І тут лікар-ендокринолог замість того, щоб мене обстежувати каже: а піди-но в церкву у селі біля міста, там священник такий хороший. Взагалі, за час свого лікування я бачила не менше сотні лікарів і так мало із них мені справді допомогло, а скільки нашколили... Я людина віруюча, і до якихось знахарів чи магів би не пішла. А до церкви -- чом би й ні? А хіба я знала, що там священник -- екзорцист. Бісів виганяв. Ні, не з мене. Мені сказав, що "чиста". А от інші були явно біснуваті. Не знаю, спектакль то був, чи правда, але видовище моторошне, досі мурашки по шкірі. Я від побаченого ще більше захворіла. Загалом, зізнайтесь, і ви вже встигли обходити чи навіть об"їздити купу святих місць. І до бабок віск зливати ходили? Ну правда ж -- ходили! І я ходила. А що робити? Ну страшна ж хвороба: все болить, а аналізи добрі. Точно пороблено! Я думала, що то я одна така. Але невропатолог у поліклініці мені сказала, що, певно, 95 відсотків тих, хто має ВСД, а особливо панічні атаки, шукає відповіді у надприродному. І дарма, бо від того ще гірше може стати. Отак і жила, хоча швидше -- існувала. Погано майже кожен день, голова болить завжди, вранці прокидаєся, ще очі не відкриєш, а вже відчуваєш: щоки затерпли, серце товче. Багато плакала. По-перше, шкода себе було, а по-друге, сльози самі текли. Нічого не хотілось. Ні нової помади, ні гарного одягу, ні тістечка, ні мандрувати. І це не депресія. Бо депресія, коли ти жити не хочеш. А тут якраз навпаки: дуже хочеш, дуже страшно вмирати і хочеться, щоб нарешті минули ці болі і страхи. А після цього екзорциста страхи ще більше загострились, тепер я переживала, щоб у мене щось не вселилось. Ну, як кажуть, клин-клином, тож поїхала до ще одного священника. І як же мені із ним повезло! Він цікавиться медичною тематикою (а, може, навіть і медик за освітою), а ще у нього син нещодавно мав щось схоже, як у мене. Він не давав мені багато порад, просто сказав: не витягнеш себе сама, жоден лікар не допоможе. Перше: щоранку склянка води із медом. Друге: щовечора ложка меду із двома ложками бурякового соку. А ще п"ємо заспокійливі чаї. Але не так, для смаку із цукром, лимончиком та тортиком. А так, як в інструкції написано -- строго її дотримуємось і п"ємо не тиждень, а кілька місяців. Третє, і найважливіше: мусимо відновити кровообіг, кров мусить добре циркулювати і досягати найдрібіших судинок на руках і ногах. Для того щодня, а краще двічі наливаємо у тазик джерельної води (хоча б з криниці, але не з крану) і кидаємо жменю полови (це те сіно, яке залишається після комбайна). Температура води -- 28-29 градусів -- і 40 хвилин мочимо руки і ноги. І я мочила. А ще вирішила, що мені потрібно приймати багато водяних процедур. Ні, мені їх і раніше виписували. Я йшла в басейн, активно махала руками і ногами -- і після того мені ставало так зле, що мусила йти на лікарняне. А чому? Та бо я так розбурхувала свої судини, що вони того гвалтування не витримували. Не плаваємо в басейні! Пірнаємо, лежимо, робимо легку зарядку -- але ніяких різких рухів! Робимо вдома ванни. Хвойні, соляні, із м"ятою, мелісою. Такі мені робили в санаторії і мені стало ще гірше. Бо вода має бути не 36-40 градусів, а в районі 30, і не 20-30 хвилин мокнути, а десяти буде достатньо. І не щодня, а двічі на тиждень. Привчаємо себе до контрасного душу -- це неабияк натренує ваші судини і швидше внормує нервову систему. Приємним бонусом загартовування стане і те, що взимку вас оминатимуть віруси та застуди. Головне пам"ятати, що вранці закінчуємо холодною водою, а ввечері -- теплою. Фізпроцедури. Хочете вірте в їх дію, хочете ні, але ходити на них мусите. Фізкабінет має стати вашим домом на кілька місяців. Електрофорез, електросон, гальванічний комірець із бромом та дарсонваль на комірцеву зону. Тільки не приймате більше двох процедур в день. І достатньо двічі на тиждень -- у ті дні, коли не будете приймати ванни. Бо коли забагато -- то воно ще гірше. Ще потрібні дихальні вправи, потрібно знати певні точки на руках (скажімо, коли починається якась паніка і потрібно різко заспокоїьтись -- потрібно по 10-15 секунд терти пучки пальців починаючи від мізинця правої руки -- до мізинця лівої руки -- і так до заспокоєння). І про це не питайте в лікарів -- навряд чи вони розкажуть. Тут вам допоможуть тренери із йоги або ...інтернет. Важливо, щоб усе ці процедури були не відразу, а якийсь графік розписаний, і так по трохи, планомірно, цього можна позбутись. Напишіть, роздрукуйте і дотримуйтесь. Через 3-4 місяці ви себе не впазнаєте. Можна ще почати здорово харуватись, та кинути пити і палити, але я цього не робила. У цей час я ітак рідко коли була щасливою, а ще позбавляти себе задоволення з"їсти хотдог і випити пива я не хотіла. "Скелети в шафі" ------------ Отже, ВСД не буває від поодиного стресу, від нього швидше нервовий зрив може бути. А ВСД -- вона роками вилеліяна, вигріта у надрах нашої свідомості, яку щось мусе гризти. От лише кілька прикладів моїх знайомих, чому у них з"явилось ВСД із панічними атаками: -- Знайома вийшла заміж за забезпеченого чоловіка. Він її любить і догождає у всьому: подорожі, подарунки, концерти, романтичні вечері в ресторанах. У такому раю вони живуть уже три роки і всі ці три роки він хоче дитину, бо у нього немає. А в неї є -- двоє (хлопчик і дівчинка) і вона більше не хоче. Вона хоче в Дубаї, а не в декрет. Зізнатись йому в цьому -- це розлучення. От воно її так гризло три роки, що "вилізло" у ВСД. Лікарі відразу спитали: що тебе нервує? Вона сказала: колишній чоловік. Бреше! Тут просто всі, хто має ВСД -- брешуть, бо інколи навіть собі не можуть і не хочуть признаватись. -- От моя однокласниця колись із мене прікалувалась, типу, що це за хвороба: "панічні атаки". Мовляв, живи у своє задоволення. От у мене жених на заробітки поїхав, а я в гречку скочила. Класно так! Але заміж вона вийшла за того заробітчанина. У шлюбі не зраджує, але і дітей вже 10 років не мають. Вона себе винить, що то через ту зраду. А чоловіку ж не зізнається... Так це все у собі тримала, що нерви здали. І теж бреше: типу, що це від того, що дітей немає нервується. А насправді усе глибше. І я теж тоді брехала, що в мене нерви через навчання і роботу. ...Які там нерви від навчання і роботи? Воно мені найбільше задоволення приносило! Був і в мене скелет у шафі, але я його позбулась!
9 років разом. Це не десять -- тому лімузин, як на весіллі, замовляти не буду. Хоча я б не відмовилась. Може для мене замовлять? Хоча навряд чи. Знаєте чому? Та бо бюджет у нас спільний. Ну там на квіти, парфуми чи нову пательню чоловік ще може пару гривень приховати. Але пару сотень баксів на оренду... лімузина просто так не візьмеш "із шухлядки". Нє, ну міг би сказати, що на колеса для авто, чи на новий акумулятор чи на дросельну заслінку. Але ж не повірю: колеса і акумулятор тільки-но купували, та й знаю я що таке дросельна заслінка і те, що її у нашому авто немає. Тому будемо без лімузина. І, напевно, без ресторана. Бо 1 жовтня у нас зустріч випускників, а 30 вересня -- річниця весілля. Два дні поспіль бабусі із онуками ні за які гроші не посидять. А онуків ми їм понароджували. Четверо! Одне за одним. Дитяче ліжечко, візочок і памперси неодмінні атрибути нашого життя. Ну нічого, менша вже починає пісяти на горшок. Ще як покакає -- то в садок відправимо. Взагалі-то в садок її записали (не ми, а завідуюча) ще з 1 червня. Їй тоді рівно два рочки було і таку малу дитину я не могла віддати чужим людям. Вважаю, що ще маленька. Люди дивуються: четверо дітей! Та вони у тебе вже із собачої миски можуть їсти (то приказка така дурна є)! Типу, то із першим так панькаються, а четверту вже могла б ледь не з пеленок у садок віддавати. Ага, дзуськи! Спершу народіть, а тоді побачите, що біля четвертої так само трусятьсмя руки, як біля першого. Отак мене зараз почитають молоді і неодружені, або щойноодружені і подумають: дев"ять років, четверо дітей. Та то вже пенсія! Що там у них за життя -- ніякої романтики, ніякої пристрасті... Ну то скажу я вам по секрету, що у мене кожен секс із чоловіком -- як перший раз. Тобто, довгоочікуваний. І важливо, що я для нього завжди бажана. Бо, як там кажуть, заборонений плід солодкий. А я як не вагітна, то "ще не можна". Потім можна, але не хочу. Потім хочу, але діти не сплять. Потім діти сплять, і... чоловік спить. Зізнаюсь, коли він отак перший засинає -- мене це дуже нервує і ображає. Як так!? Це ж майже, як зрада: "Я тобі не потрібна" "Тобі краще без мене"... Ні, чоловік не виправдовується, не просить пробачення, а лише крутить пальцем біля скроні. Це викликає у мене не просто злість, а агресію. Я починаю викидати його речі із шафи і репетувати: "йди до своєї мами!". І це добре, що його мама живе через дорогу і, навіть як піде, то близько буде повертатись. Він не йде до мами. А от думка про те, що він може піти НЕ до мами (до друзів, у бар, до іншої жінки) у мене навіть не прострибує. І я БЕЗМЕЖНО вдячна за це своєму чоловікові. За те, що я впевнена у ньому навіть більше, ніж у собі. За те, що він ніколи не змушує мене говорити "вибач". За те, що він уже дев"ять років щоранку робить мені каву, без проблем, навіть посеред ночі встає зробити мені канапку і без слів змінює дітям памперси. Мася, я люблю тебе безмежно!
...Глибока ніч -- за п"ять третя. Аж раптом усе стало помаранчевим. Світло було таким яскравим, що навіть сплячих підняло на ноги. ...У той день у нашому дворі було весілля. Вранці сусіди проводжали прекрасну молоду. Тож і я, і, як потім дізналась, інші сусіди, подумали, що то із забави люди повертаються, феєрверки пускають. Але коли підійшла до вікна, то мало не зомілла від страху. Просто перед моїми вікнами горів автомобіль. Вогняні факели, здавалось, торкались самого неба. -- Чоловік, машина горить, -- кричала я -- не наша, але коли вибух буде? Що робити? Чоловік зателефонував до рятувальників. "101"! Друзі, це всього три цифри -- "101", але як же важко їх згадати в момент такого шоку і стресу. От чесно, випишіть собі номери швидкої, поліції, рятувальників і повішайте на видне місце. То реально треба зробити, бо як тремтять руки і ноги, то важко згадати навіть те, що мало не із народження знаєш. Діти! Їхні ліжка біля вікна. А як буде вибух? Шибки полетять... Я -- а це всього 55 кілограм ваги, схопила дітей на руки і віднесла у ванну. Справді, у момент шоку у нас задіюються якісь інші ресурси -- надлюдські. Я спеціально наступного дня пробувала повторити нічні діяння -- взяти дітей одночасно на руки та віднести у ванну. Ні, не вийшло навіть підняти. А вночі і підняла, і віднесла і навіть руки не боліли. Через 5 хвилин після нашого виклику приїхали поліцейські, через 10 -- рятувальники. Власник авто намагався погасити вогонь маленьким вогнегасником. Зрозуміло, він був у шоці і наражав себе на небезпеку. Адже користі від того вогнегаснику так само, як плюнути у ватру -- нуль. А на небезпеку він себе наражав. Бо хто-зна, чи воно не бабахне? На вулицю почали виходити сусіди. Переважно ті, чиї авто стояли поруч. Найбільше мені було шкода у цій ситуації мою сусідку. Її авто стояло найближче до підпаленої машини і загорітись могло на раз-два. Треба було переставити. Але ж підійти страшно, та й вогонь пече... Я от досі не розумію: а чому присутні на вулиці чоловіки не допомогли їй від"їхати? Вона сама застрибнула у авто і швиденько здала назад. Це було настільки блискавично, що можна було світовий рекорд ставити. Нарешті приїхали пожежники. 10 хвилин здавались вічністю. Не можна сказати, що вони довго гасили авто. Ну до 10 хвилин. Але тільки-но із одного боку наче перестало горіти, як спалахувало із іншого. Найстрашніше було, коли горів бак -- такий факел вогню на кілька метрів. За кілька хвилин приїхала ще й "швидка", а потім ще одна поліцейська бригада. Здається, постраждалих, принаймні фізично, не було. Ну, може, лікарі і дали комусь заспокійливе. Але, на щастя, травм вдалось уникнути. Як то кажуть, пронесло. Потім під"їхали і криміналісти чи слідчі (чесно, не знаю хто) -- у такій синій формі, як у колишніх міліціонерів. Коли вже вогонь вщух, люди -- і поліцейські, і власник, і сусіди -- почали уважно обстежувати навколишню територію. Либонь, шукали хоч якісь речові докази. Шукали довго. Уже і пожежники поїхали, і швидка, і поліцейські, сусіди спати пішли. Залишився хіба власник і ті четверо правоохоронців у синій "міліцейській" формі. Словами не передати, який в хаті стояв сморід. І це при тому, що вікна були зачинені. То ті палені шини -- ще й як "пахнуть". Перепрошую, але у моїх дітей навіть кози в носі були чорного кольору. Але, на щастя, надворі висмерділось якось дуже швидко -- вже за 15 хвилин не було ніякого запаху, тож і в хаті провітрили. Ну заснути від пережитих емоцій та стресу було важко усім, але десь під світанок діти заснули. А я вже спати не лягала -- до ранку дивилась в інтернеті відеоролики за запитом: "як вибухає авто". Знаєте як? Страшно! Що це за кримінальні розбірки? Ті, хто підпалював, уже ні совісті, ні поваги навіть до себе не мають. Ну не вгодив тобі хтось -- розберись із ним по-чоловічому. Ну дай у морду. Хоча такому важко дати -- під два метри росту і плечі, як у Кличків. Тож як по пиці не міг зарядити -- вирішив тихенько вночі авто підпалити. Так ницо. Серіалів кримінальних передивились? А то нічого, що інші машини могли загорітись? А то нічого, що люди могли постраждати?.. І нічого, що половина жінок і дітей у районі стрес дістали. Когось потім заспокіливими відкачували, когось конячком заливали, щоб розслабити. Хто цей сусід? Знаєте, у нас діти різного віку, машини різного класу, тож якось не було спільних тем для ближчого спілкування. Обмежувались сусідським "добрийдень". Але він на бізнесмена не був схожий. Він часто ходив із папкою, із документами... Подумала, що правоохоронець якийсь, може прокурор? Вже вранці весь інтернет "гудів" і мої здогадки щодо роду діяльності сусіда підтвердились. "У ніч на 11 вересня у Львові згорів автомобіль, який належить адвокату та колишньому співробітнику правоохоронних органів!" Підпал автомобіля "Субару", на якому їздив львівський адвокат і який належав його дружині, сам потерпілий пов"язує з професійною адвокатською діяльністю. "У мене зараз кілька складних справ. Я захищаю потерпілу сторону у двох справах про смертельні ДТП і у справі про групове зґвалтування", -- заявив потерпілий. "Я вже рік не працюю в правоохоронних органах. Прослуживши там 20 років і вийшовши на пенсію за вислугою років, я зайнявся адвокатською діяльністю. Тому підпал автомобіля не вважаю помстою за попередню роботу. І взагалі мушу сказати, що за час служби в правоохоронних органах жодних серйозних погроз не отримував", -- зазначив адвокат. Чоловік додав, що підпаленому автомобілю було 8 років і він належав його дружині. Раніше адвокат працював у правоохоронних органах, зокрема в розшуку, УБОЗі, відділі по боротьбі з обігом наркотиків.
Не відновлюють мене у Прозі, буду писала м тут. Короче, якийсь брєд і сподіваюсь, що то вже точно йому крапка. Минулого тижня доця невідомо яку хворобу хворіла. Заразились сто пудів у поліклініці на медогляді. Спершу температура, потім висипка. Короче енторовірусна інфекція. Причому захворіла дитина саме тоді, коли тато із колєгами ночував на дачі -- там землю з-під тераси треба було порозносити, щоб стіну можна було оздоблювати (я хочу мушлями). То ввечері в мене вдома швидка, вранці колєгу (того, що із чоловіком на дачі) -- так рознесло, чоловік каже, що реально ще одна голова виросла. Зуб чи флюс? як воно там правильно. І Т 40..... Ой, у суботу поїхали на дачу ракушки клеїти. Заїжджаємо на територію кооперативу і вже, відчиняючи ворота коперативу, чуємо якийсь незрозумілий запах. Доїжджаємол до нашої ділянки (я з малою на руках -- вона заснула), відкриваємо двері і ... бе.... штин неймовірний. Чоловік виходить -- здохлий величезний пес, там вже червяки... Ми з дітьми повтікали у різні боки, а мій чоловік -- мій герой!!!! -- дві години яму копав, то "теля" переносив, потім землю зрізав, нову насипав... А сусіди? Смерділо всім, і ніхто не допоміг.... Поки копав -- дзвонить його мама. Родич у Новому Роздолі помер. Не молодий, але і не старий -- 78 років. Свекруха не може, тож нас на похорон делегують від сім"ї. Тож сьогодні вранці приходить моя мама і каже: Юль, ти, певно, не поїдеш, бо там цьотка на селі померла. Теж не молода, але от саме цієї ночі.... Я таки поїхала на батьківщину Олі Фреймут. Питається -- чого? Я так того похорону боялась, бігала навколо церкви, щоб нічого не побачити. Пішла на цвинтар. І там страшно було... То не для моїх нервів... Вертались до машини (на поминки не йшли), питаємо у якогось перехожого, де тут магазин (коняку хтілось). Він так на нас глянув уважно і каже: там магазин, там і кафе-бар є! То ми так схожі на тих, кому в кафе треба?) Ото приїхали до Львова -- мама на село на інший парастас. Нє, я розумію, люди старші. Але всерівно це так неприємно
От я і стала блогером))) Випадково? (на фото -- мої очі між двох блондинок))) більше нічого виразнішого немає) Не думаю... Вирішила вам написати у Прозі і побачила, що я там заблокована. За що? Я вроді останнім часом не матюкалась багато. Ну і ладно. Тут напишу. Завтра мій синок на "Арені-Львів" буде виводити футболістів на поле! Наразі не відомого якого саме футболіста, але це буде точно хтось із "Карпат" чи "Говерли", бо це вони завтра грають. Отак ніби тільки народився і саме про це я мріяла. Я ще коли вагітна була -- не пропустила жодного матчу ще тоді на стадіоні "Україна". І так мріяла догодити татові -- народити сина-футболіста, а собі тихо казала, що для початку нехай, як ось ці хлопчики у зеленому -- виводить спортсменів на поле. І цей час так швидко настав! До речі, я всю вагітність ходила на футболи, а сина народила у листопаді -- якраз у футболістів зимові канікули настали. А коли в березні уже почались ігри -- то ми вже були на стадіоні із 4-місячним синочком про якого по телевізору показували такий довгенький репортаж, як про наймолодшого вболівальника. До речі, це от зараз останні кілька років я бачу на стадіонах багато дітей маленьких, візочків, вагітних. А 8 років тому такого навіть близько не було. На мій живіт на трибунах так дививлись, ніби вагітної ніколи не бачили. Ну, на стадіоні то точно. А тепер купа матусь, вагітних, діток, візочків... Отож, завтра в 14.00 усі включили телевізори (або ще краще прийшли на "Арену-Львів") і... ні-ні, я не прошу дивитись на мого хлопчика (зізнаюсь, вони там всі однакові). Просто послухаєте, як одна сумашедша буде ричати: Артеем!!! Артем!!! Але це ще не все. Мій зайчик не лише футболіст, а ще й дзюдоїст. Протягом останнього тижня у нього було вже два внутрішньошкільних змагання. На першому він 2 місце посів, а на другому -- 1 місце! Сьогодні будуть районні змагання, то я тримаю кулачки. Дякую @Lyudvig за кімоно -- бачу, що воно фартове! ------------ ...Я люблю відвідувати спортивні події, але не просто рядові турнірні ігри, а такі, де від результату щось залежить. Це не лише великий футбол. Баскетбол, гандбол і міні-футбол мені куди більше подобаються. Тому що гра куди динамічніша, тому що кожної секунди може змінитись результат і програючи навіть на 10-20 очків можна виграти бій. Пригадую, під час вагітності була якась важлива гра львівської гандбольної "Галичанки". Вони грали не із нашими, а із європейцями -- то була дуже важлива гра. Оцей гімн перед матчем, оце шалене вболівання. Коли ти протягом години стежиш за кожним рухом м"яча, коли в тебе напружене усе тіло, коли ти так радієш голу, чи незабитому голу суперників, що не зважаєш ні на що у світі. У цей момент не думаєш ні про що: є ти і гра. Ти кричиш, матюкаєшся, стрибаєш, махаєш руками і навіть не задумуєшся як же ідіотично і несексуально зараз виглядаєш (саме на цій грі у мене ще живота не було видно і тому мені все ж ще хотілось гарно виглядати, але не на трибунах -- там про це забуваєш). Тоді "Галичанка" виграла. Глядачі довго стоячи аплодували, втирали сльози щастя і обіймались із незнайомими людьми. Така атмосфера панує на важлививх іграх. І я закохалась у цю емоцію, я так хотіла продовження, але, сказав чоловік, що наразі якихось важлививх ігор не буде. А вболівати за якусь рядову гру, яка особливо на турнірну таблицю не впливає -- я що дура? Але у той час я відразу зрозуміла де я дістану цю емоцію: я буду вболівати за кожну рядову гру, навіть за тренувальне змагання моєї дитини. Отам я точно буду вболівати кожною клітинкою свого тіла, тому обов"язково свою дитину дам на спорт. Я так добре пам"ятаю цей день, а це вже 8 років минуло. І от сьогодні я, напевно, буду як божевільна кричати на цих змаганнях. Бажаю Тьоміку удачі!
