Ще якась писанина з часів першого справжнього кохання «Вона. Він. Істина.» May 15th, 2008 Вона – шикарна брюнетка з шовковистим, хвилястим волоссям, привабливою зовнішністю, стрункими ногами, гладенькими, наче у немовляти, з легким природним макіяжем, завжди елегантна і завжди на високих підборах. Вона – горда, недоторкана, важкодоступна, вона завжди йде з високо піднятою головою, зверхньо позираючи на оточуючих. Вона критикує всіх і все, що впадає Їй в око, і ніхто ніколи не може заперечити, що Її критика несправедлива. Ви не думайте, хвалити Вона також уміє, але Її похвала – це влучна коротенька метафора, легкий кивок головою або ніжна посмішка, висловлена не устами, а Її прекрасними, великими блакитними очами. В цих очах затонуло вже не мало чоловічих та юнацьких сердець. Вона полюбляє чистоту, смачну їжу у невеликих порціях, глянцеві журнали, дорогий брендовий одяг, відпустки двічі на рік на найкращих курортах, ароматні ванни і спа-процедури, машини Audi зі шкіряним салоном, келих рожевого вина в неділю ввечері та приємний масаж в кінці робочого дня. Вона не терпить котів, маленьких дітей, чоловіків-слюнтяїв, червоних гвоздик, прокурених приміщень, недоглянутих товстих жінок і російські версії світової класики. І головне, Вона псує мені життя!!! Так, Вона, зі всіма Її забаганками, смаками і судженнями, є моїм найбільшим ворогом… і чесно кажучи, найкращим другом, хоч ми і сваримося щохвилини. Хто ж така я і чому не можу з Нею зжитися? Я звичайна мешканка давнього міста Лева, яка закінчує універ і не знає, що робити зі своїм життям. Філологічна спеціальність не відкриває широких перспектив на майбутнє. Робота вчителем з зарплатнею у 1200 гривень з кожним днем приваблює все менше, від думки про сидіння в офісі за комп’ютером з дев’ятої до шостої мозок перетворюється в розтоплену Нутеллу, а про висіння вдома на чиїйсь шиї навіть не йде мова. І от Вона, знаючи, як я переймаюся своїм становищем, постійно насміхається з мене, дражниться, критикує будь-які ідеї, сама ж не дає жодних порад. Здається, Вона не знає, що таке реальне життя з його реальними проблемами та з реальними людьми навколо. Вона живе у своєму ідеальному світі, де заробляє багато грошей, будучи власницею престижного, дорогого і достатньо популярного бутіка одягу, де кожен чоловік ладен на все лише заради одного вечора з нею, Вона не знає, що таке мати справжніх друзів, переживати за здоров’я близьких, Вона не знає, що таке кохання, вірність, прив’язаність до когось. Вона – вільна… повністю вільна. Інколи я дуже заздрю Її волі. Вона може будь-якої миті купити квиток на літак і помчати через океан на давно омріяний острів, бо Їй попросту захотілося поміняти картинку перед очами. А я… я сиджу з дешевим журналом Ліза за гривню сімдесят п’ять, розглядаю фотокартки Мальдів, Кіпру і Барселони і мрію хоча б у снах побувати там. Я живу з батьками у будинку, де мені виділили цілих 12 м¬², щодня їжджу в забиченому трамваї, підпрацьовую приватним репетиторством зі школярами і по вуха закохана у звичайного українського парубка… . … Чого ж не напише людина у відчаї?! Вона навіть знайде в своєму тілі дві душі, дві протилежності, що постійно «дряпають одна одній лиця і обмінюються нецензурними словами». Але скажу відверто, нарешті настав час, коли відчуваєш повну гармонію в житті, коли ти – одне ціле, коли ніякі матеріальні достатки не мають значення, коли тобі просто добре. Можливо, Вона й насправді жила колись в мені, але з Його появою я стала сама собою. Немає вже цього роздвоєння. Він навчив мене цінувати життя таким, яким воно є, яким ми його створюємо. Для Нього я розквітла, для Нього почала посміхатися кожного дня. Він – моя найдорожча людина на світі. Ви скажете банально… аякже, банально. Але думаю, не кожному вдається знайти справжнє кохання. Частенько люблю спостерігати за закоханими парами, як вони поводяться, як торкаються один одного, як цілуються, як звертаються один до одного. І знаєте, не завжди є щирі почуття. Безумовно є пристрасть, є сексуальний потяг, є палкі слова і поцілунки, дорогі подарунки, весілля і діти. Але інколи ці люди здаються мені абсолютно чужими. Вони не шукають поглядом один одного, вони можуть прожити один без одного день, тиждень, а то й місяць. Їхні стосунки, наче якась домовленість або просто обов’язковий елемент життя. А в нас усе не так. Я не можу без Його тепла, Його обіймів, Його дотиків і голосу. Кожного вечора, лягаючи спати, цілую повітря, уявляючи, що Він поруч. Я знаю, Він ніколи мене не скривдить. Він завжди буде поруч, щоб не трапилося. Знову ж таки, ви скажете, я маленька, наївна дівчинка, яка ще замало часу провела в цьому світі, і нічого я не розумію. А знаєте, мені байдуже, що ви скажете. Головне, що ми з Ним будемо разом. Я вірю, що в нас справжнє кохання в його найдовершенішій формі. І воно врятує нас, воно допоможе нам пожити це життя так, щоб потім на Небесному Суді нам не було соромно і страшно. Кохайте, жертвуйте собою заради інших, віддавайте себе во ім’я інших. Лише так ви зможете жити вічно. Тіло розкладеться, речі зламаються, згорять, зігниють, а те тепло, яке ви подаруєте іншим, назавжди залишиться в їхніх серцях, а з ним залишиться і вічна пам'ять про вас.
Настає день, коли помічаєш перші зморшки на обличчі, коли здається, що починаєш в’янути, так і не розцвівши. В такий момент відчуваєш страх і пустоту. Невже це все?! Ти жила і чекала, що одного дня станеш справжньою красунею, без прищів і зморшок, з розкішним волоссям, що не треба буде ніякого макіяжу, бо шкіра і так світитиметься здоров’ям. А цей день так і не настав. Ти бачиш в дзеркалі перед собою втомлену молоду дівчину з темними кругами і дрібними зморшками під очима, з незначними жировими відкладеннями у проблемних зонах (як годиться називати живіт, зад і стегна), перші сиві волосини на голові. Чого варте життя?! Ти старієш у двадцять сім. Це страшно. Ти дивишся на свої довгі міцні доглянуті нігті, на свої ніжні красиві руки і розумієш, що одного дня вони вкриються глибокими рівчаками, покрутяться від ревматизму, нитимуть на дощ, і ніхто, більше ніхто тобі не скаже, що в тебе неймовірно гарні пальці. Ти з боязні береш гантелі в руки і починаєш робити вправи, бо розумієш, що настане той час, коли шкіра обвисне, вона буде теплою, м’якою, але геть не пружною, м’язи ослабнуть, і ти перетворишся на хвору, нікому не потрібну стару, на яку вже ніхто не заглядатиметься, не кидатиме голодний погляд на вулиці, не внюхуватиме аромат, ніхто не мріятиме про тебе. І стає лячно. Значною мірою страшно не від того, що тебе це все чекає, а від того, що поруч досі нема того, котрий зустріне з тобою гідно цю старість, того, хто потребуватиме тебе навіть немічною бабусею, тому що йому також буде страшно старіти і вмирати наодинці.
Ніяк не зрозумію, що роблю не так. Зустрічаю тих, кому подобаюся. Намагаюся з ними бути ввічливою, але одразу тримаю певну дистанцію. Мені вистачає 5 хв живої розмови, аби зрозуміти, чи захочу я цю людину підпустити ближче до себе. Поступово намагаюся звести наше спілкування до мінімуму, аби вони не звикли до мене і щоб не причинити їм болю. Коли зустрічаю тих, хто подобається мені, чомусь нічого не клеїться. Ну окей - все зрозуміло з тими, хто подобається мені, і яким не подобаюся я..Тут розмова коротка... Нема чого кобіті бігати за хлопцем, якщо вона бачить, що ніяк до нього не достукається. А от набагато гірше з тими, хто підпускає мене до себе, а через два дні закривається, починає нести всякі нісенітниці, аби спаплюжити враження про себе, і врешті-решт зникає. От для чого це?!.. Для чого обійматися, ніжно промовляти моє ім'я, цілуватися у темряві, писати, що скучив, аби потім отак зникнути?!... Ну так, визнаю, в голові в перший же вечір я собі уявила, що ми одружимося, народимо сина і житимемо довго та щасливо. Але це нормально. Жінка уявляє це з кожним, хто їй подобається, і цього не варто боятися, вона не затягне його ж одразу в РАЦС. Чому не можна бути просто разом, кудись поїхати, полежати і подивитися фільм, покохатися, приготувати вечерю?!.. я ж не кажу жити разом і завести кота. Просто іноді так хочеться бути комусь хоч трішки потрібною. Ай... люди іноді так ускладнюють життя, що я нічого не тямлю. І від того робить кепсько на душі - вити хочеться.
Перше, що написала.. ще сім років тому "...Привіт! Мене звати Анна, і я живу на небі. У мене великі карі очі, акуратненький маленький носик, пухкі губи кольору ніжно-рожевої троянди і довге темне волосся, заплетене за звичай в колосок. Ні, я зовсім не схожа на Анджеліну Джолі чи Джессіку Альбу. Я просто гарненький «ангел», який любить сидіти на хмарці, махаючи ніжками і спостерігати за тим, як кумедно живуть люди на землі. Колись я теж там жила. Тільки виглядала я не так, як зараз, і називалась по-іншому. Народилася я в чудовій сім’ї, у мене були тато, мама і старша сестра. Вчилася я в школі, спочатку в одній, потім в іншій, успішно поступила в університет, провчилася 5 років, отримала червоний диплом. Під час навчання закохалася у справжнього «принца», з яким почувалася найщасливішою на світі. Згодом ми одружилися, народили маленьку донечку, і одного дня все закінчилося. Мені, здається, було тоді 23. Не пам’ятаю, що зі мною трапилося і як я опинилася тут. Пам’ятаю, що йшла собі по вулиці, аж раптом стало страшенно боляче і холодно, звідкись долинув крик, якісь чужі голоси, а потім … потім я лечу, лечу в хмари з неймовірною швидкістю, не знаю куди і нащо. Я побачила руку, яка простягалася мені на зустріч. Я вхопилась за неї щосили і опинилася на чудовій галявині. П’янкий запах квітів ніжно лоскотав ніздрі, було чути приємний спів птахів, я стояла одягнена у білу сукню дуже простого крою, але й водночас досить елегантну. За руку мене тримала моя бабця, яка померла, коли я вчилась в університеті. Вона часто мені снилася, снився її запах домашнього затишку, її тепла поморщена, але така ніжна рука, її спокійний, завжди ласкавий голос. І вона, моя бабця, якої мені так бракувало, тримала мене за руку. Я почувалася такою маленькою і захищеною. Вона нічого не казала, просто тримала мою руку. Я була така щаслива, що забула про біль, холод, промоклі від хляпи чоботи, моє запізнення на роботу, забула про все на світі, і я геть Його не помітила, аж доки Він не звернувся до мене, вимовивши моє ім’я таким спокійним, трішки хриплим голосом. Це був той голос, який я була ладна слухати все життя: суміш голосу одного мого університетського викладача, соліста групи «С.К.А.Й.» і трішки моєї фантазії: – …, радий вітати тебе у нас. Тепер ти у раю. Вибач, що забрали тебе так рано. Я знаю, ти ще хотіла залишитись поруч зі своїми рідними. Але Я хотів, аби ти була тут, поруч мене. Твоя душа така юна і ще майже не зіпсута. Ти віриш в мене, любиш мене, … А далі я майже не пам’ятаю, що Він говорив мені. Я Його не чула, не могла збагнути, що відбувається. Це був Він. Я уявляла Його мільйон разів, коли Він посміхався, хмурився, сидів в задумі чи махав ногами, котрі втомлено звисати з хмарки. Але я ніколи не могла уявити Його обличчя. Лише світло… світло, яке зігрівало, огортало і промовляло по-батьківському добрим голосом. Я і зараз не знаю, як Він виглядає. Це був єдиний раз, коли я стояла перед Ним, пильно вдивлялась в Його обличчя і водночас була десь далеко-далеко відти. Оце і є мої спогади. Потім я опинилася на хмарці, де було, та й досі є, велике затишне ліжко, милий косметичний столик, з гребенем та срібною шпилькою на ньому, маленький стільчик і шафка, у якій висіло 3 сукні (сніжно-біла, ніжно-рожева і ледь-ледь жовтувата). Як виявилося згодом, це був мій новий дім. Моєю сусідкою стала дуже мила китаянка Ізỳмі. Саме вона пояснила мені, що трапилося, де я і, взагалі, що відбувається. Ось так я опинилася на небі. Зараз живу на цій затишній хмаринці, спостерігаю за моєю маленькою донечкою, якій вже 4 рочки, сумую за чоловіком (Як же я тебе кохаю, і як мені тебе бракує!), мандрую світом. Вже побувала в країнах, які завжди мріяла відвідати. Спершу я відвідала Китай. Звичайно ж, я там була з Ізỳмі. Це була моя перша подорож небесними просторами, і я дуже боялася. Я ж страшна боягузка. Я такою була ще й за життя на землі, такою і залишилась зараз. Я переживала перед кожною контрольною, на іспитах панікувала, я навіть боялася дзвонити комусь незнайомому чи просто спробувати кататися на ковзанах. Але я ніколи, ну здебільшого, не показувала цей страх. У натовпі завжди потрібні люди, які випромінюють впевненість, щоб не почалась всезагальна паніка. Про всі страхи я розказувала лише одній людині – коханому. Він розумів все, а навіть якщо й не розумів, то щиро намагався зрозуміти. Я це бачила. Бачила в його очах. Які ж в нього гарні очі! Такими ж гарненькими оченятами на мене дивилась Олександра, коли мені її вперше дали на руки. Вона тоді теж боялася. Вона потрапила в новий світ, де нікого не знала. Вона лише пам’ятала тепло і почуття захищеності, якими вона була огорнута в моєму лоні. Як я її тепер розумію! Мої перші обійми були для неї, наче та рука моєї бабусі. Ось чому ми так прив’язані до наших матерів. … Мама… за тобою я теж дуже сумую. Оце дивлюсь, як тобі важко. Моя смерть стала для тебе трагедією всього життя. Я знаю, я не мала права так з тобою чинити, але ж я не по своїй волі. Ти слабка. Всі люди з віком стають слабшими. Я бачу, що підірвала твою віру в щастя. Але дуже сподіваюся, що ти пам’ятаєш, що зараз я в кращому світі, мені тут тепло і добре, я не буваю голодною і не хворію. Не сумуй, будь ласка, я ж залишила тобі Олександру. У неї моя посмішка і моє волосся, можливо і мій характер, але це ще не помітно. Вона ж геть маленька. Я знаю, вона ніколи не розчарує тебе, завжди підтримає і втішить. Не засмучуйся. Врешті-решт ми зустрінемося з тобою тут, на хмарках… На хмарках … Коли я жила на землі, то часто уявляла, як стрибатиму по них і провалюватимуся в їхній м’який пушок. Але я тепер дуже легенька, я ж лише душа… Я ходжу по них, майже не торкаючись їх, наче літаю. Щодо подорожей, то я побувала ще в Домініканській республіці, поспостерігала за двоюрідним братом в Америці, покаталася в Паризькому Діснейленді на американських гірках, заблукала в туманному Лондоні (який ж там густий буває туман) і потанцювала на карнавалі в Ріо. На цьому, поки-що, закінчились мої подорожі. Я не можу і не хочу залишати своїх рідних. Мені цікаво, що в них там відбувається. На землю мені заборонено спускатися. Правила такі. Я тут ще дуже мало. Спускаються лише «старожили неба» і ангели, звичайно ж. До речі, на небі втілилась моя заповітна мрія. Я співаю в хорі. Ну, це ще не янгольський хор (щоб туди потрапити, треба бути посвяченим в янголи). Але це хор, і я співаю. Мій спів відрізняється від того, що був на землі. Ні, я співала непогано, але геть нічого не розуміла в нотах і в музиці, лише співала, як чула. А тут у мене такий гарний голос. Якби це чула мама! Вона б дуже мною пишалася. Коли я жила на землі, дуже любила музику. Але нічого в ній не тямила. Я навіть не могла сказати, яка саме музика мені подобалася. Просто я чула пісню і відчувала, чи близька вона мені. Дуже любила пісні про щирі почуття. Мабуть, тому, що сама була безмежно закохана. Зараз я теж слухаю музику. Коли я тут трішки вже освоїлася, Ізỳмі повела мене у місцеву «крамничку». Це місце, де можна взяти речі, яких тобі бракує. Але не кожен може взяти. Там якась дуже складна система, я лише зрозуміла, що грамофон з платівками я заслужила якимись-там добрими вчинками на землі. Більше я туди не ходила. Мені вистачає моєї кімнати і всього, що мені дали у день мого «приїзду» сюди. До речі, то всѐ така цікава штука. Ізỳмі мені розповіла (оскільки вона тут уже 10 років, то знає значно більше, аніж я), що рай і Бог у кожного інші. Коли душа прибуває на небо, то навколо неї створюють «світ» згідно її думок, побажань, мрій, а вона про це й не підозрює. Я тоді потрапила на лісову галявину, мабуть, тому, що за життя дуже любила наші сімейні виїзди на природу і наші літні канікули в горах. Зустрічала мене бабця, бо в моїй свідомості, як виявилося, це найближча людина, яка вже померла. І кімнату мою оформили щодо моїх власних побажань. І тут я задумалась, а що тоді в моєму небесному гардеробі роблять сукні та ще й таких кольорів?! Після довгих роздумів я зізналась сама собі, що все земне життя встидалася носити сукні через повненькі форми, а ніжних кольорів оминала, бо боялась, що виглядатиму надто романтичною, надто тендітною, надто слабкою. А той світ, в якому я жила, вимагав сильних особистостей, стійких лідерів, тверезих умів. Геть не було часу на справжню романтику, на повне розслаблення. Ніколи і ніяк не можна було ізолюватися від оточення. Воно постійно тебе переслідувало, твій розум був запрограмований, обмежений нормами і табу, ти постійно переживав, а що ж подумаю інші. Це все таке безглуздя!!! Яка різниця, що подумають люди, лиш би ти був щасливим, не зраджував сам собі, своїй душі і почуттям, своїй вірі. Це все я зрозуміла тут. Але, мабуть, повернувшись на землю (якби була така можливість), мене б знову поглинув цей несамовитий вир обмежень та правил. Йому дуже важко протистояти. Хоча є один спосіб… Ми частенько мріяли з коханим про безлюдний острів. «Лише ти і я» – ах, як це казково звучало. Можна спати вранці, скільки захочеш, їсти смачнючі тропічні фрукти, купатися в морі, кохатися у променях ніжного вечірнього сонця і грітися біля вогню прохолодними ночами. Це була наша мрія, наша «солодка» думка, одна на двох. Звичайно ж, вона була нездійсненною. Нічого, колись, милий, ти прилетиш до мене на цю хмаринку, я візьму тебе міцно за руку, і ми разом підемо шукати наш омріяний острів. Ти знову будеш поруч і пригорнеш мене до себе. Як я любила, коли ти обіймав мене! Я забувала про всі прикрощі і проблеми. Ти переносив мене в інший світ, світ прекрасних відчуттів, ніжних дотиків, п’янких поцілунків. Я знала, я переборю все, якщо ти будеш поруч і обійматимеш мене. Скучаю, дуже скучаю за тобою. Але я не можу просити тебе швидше прилетіти до мене. Ти повинен піклуватися про Олександру. Ти чудовий батько, ти дбаєш про неї, любиш її безмежно. Я знаю, з тобою вона виросте хорошою людиною. Тобі, мабуть, боляче і водночас радісно бачити у ній мене. Якби я хотіла бути зараз поруч з вами! Але на все воля Божа. Колись і ви будете тут зі мною. Головне, ми будемо разом у вічності. А зараз вам потрібно пройти нелегкий шлях, прожити це життя, яке вам дано, гідно, не втратити своєї чистоти, людяності, треба повсякчас оберігати іскорку, яку у вас запалив Бог. А я буду сидіти тут у гарній ніжно-рожевій сукні зі срібною шпилькою у волоссі, кумедно махаючи ніжками, що байдуже звисатимуть з хмарки, і спостерігатиму за вами, вболіватиму за вас. Я дуже вас люблю."
