А тим часом, Мурах...

Стільки складного відбувається навколо. Стільки страшного. Стільки невідомості попереду...
А тим часом, у мене ростуть дітки, і найшвидше в своєму крихітному віці росте доня. Вона щотижня - вже трохи інша. Місяць тому лише пробувала повзти на животі. А тепер вишиває по хаті, так смішно рухаючи товстенькими ніжками. Засмага на тих любимих лапках - наче на файно спечених булочках: золотава на округлостях, світленька - у складочках. Стопочки і пальчики - такі засмаглі, наче брудні і нігтики рожеві смішні-смішні. А повіки - зовсім білесенькі, їх війки густі закрили і не дали їм засмагнути. Зубки вже добряче висунулись з ясен, і посмішка Віруні просто чарівна.
Пищить, лопоче склади, слинисто брумкає. Повзе, полює на таткові капці і шкарпетки. Зі шкарпетками взагалі - така засада, що ледь встигаю забрати від неї брудні і дати чисті, бо іншої заміни навіть не визнає.
Над чолом моєї принцеси - спіральна золота кучеряшка. Одна, ага. І по одній - за вушками. І такі вже ті кучеряшки солодкі.
Ротик - яскраво-червоний. Бровки - пастельні такі, але чіткі. І вся міміка виразна.
Ляля для свого віку тяжкенька. Але попробуй її не візьми на руки! Сидить таке тістечко, ручки потягне до тебе, посміхнеться на ті 6 зубів цукрових білосніжних... І схоплю, і притулиться, і цьомаю, і нюхаю.
Взяла звичку останнім часом засинати пізно. Не знаю, чого. Але всі вже соплять, а Мурася гонить по ліжку взад-вперед, кілька разів знесилено падає на пару секунд, знову гонить, риє собі нірку у ковдрі, хижо нападає на нямцю, притихне - і, щойно я посмію сподіватись, що батарейки сіли, - з діловитим умканням продовжує вовтузитись. Малюсічка.
А вдень я не можу коло неї заснути. Весь час привідкриваю очі - то щоб подивитись на волоссячко, то - щоб подивитись на бочок, який від дихання комашечки моєї коливається, то - ніжку легесенько помацаю, то шийку понюхаю... Так дивишся - і з півгодини полежу, а потім вона завовтузиться. І я радію, бо встигаю скучити за Вірусею навіть за той час, що вона спить.
Час летиь... Мурах росте...