Більше місто, менше місто...

Згори все видно,
Та внизу здається нам,
Що є секрети…

Завжди потай мріяла жити на десятому-двадцятому поверсі. Отак, щоб визирнути зранку з вікна – і зубна щітка впала з рота від захвату: все місто як на долоні. Щоб увечері спостерігати нерухомі контури малюнку ліхтарів, у якому мерехтять машини-світлячки. Щоби в дощову погоду погляду відкривався багатокілометровий калейдоскоп парасольок.
Але у Меншому місті двадцятиповерхівок нема (принаймні, я їх ніколи ще не бачила), і всього-то хмарочосів – кількадесят чотирнадцятиповерхових гуртожитків. А ще тут дуже часто ламаються ліфти, що може суттєво ускладнити проживання нагорі… Загалом, ця мрія, як і багато інших, наразі нездійсненна.
Хоча, в тому і є особливість мрій… Раптом подумалось, що, може і не обов’язково так високо жити. Може, достатньо з півгодинки посидіти на підвіконні –надцятого поверху – і бажання розчиниться саме собою. Або час від часу отак ходити до когось в гості…
Готуючись до поїздки у Більше місто, я знала, що зустріну так тебе. І хотіла ще попередньо зателефонувати і спитати, на якому поверсі ти орендуєш квартиру, та потім вирішила, що це незручно, та й взагалі то все так слизько – невідомо ж до кінця, чи зустрінемось. Або ще – подумаєш, що я отак з розбігу напрошуюсь до тебе в гості. Негарно. Втім, є досить великі шанси, що твоє помешкання знаходиться саме там, нагорі. Бо ж Більше місто просто складається з тих високих-висотних струнких біло-сірих будов.

Ляльки з паперу
Безпомічні під вітром,
Смішні і дивні.

Будильник, що задзвонив о пів на шосту ранку у секції плацкарту і перекричав своїм різким звуком стук коліс потяга, був просто знущанням. Молода жінка навпомацки вимкнула його і сіла на своїй верхній полиці, звісивши ноги. Ноги у неї були довгі, з маленькими ступнями. На тонких пальцях рук, що вчепились у сіру постіль, блищали кілька тоненьких, зі смаком підібраних каблучок. Обличчя без макіяжу мало на собі щось середнє між виразом нестерпної душевної втоми і сяйвом божевільного натхнення. Жінка розправила свій м’який светрик тендітними долонями, зістрибнула з полиці і вдягнула легкий плащик. «Доброго ранку» - побажала вона сонним сусідам по купе, згорнула постіль і вийшла у тамбур – чекати кінцевої зупинки.
Більше місто на світанку було сірувато-бузковим. Кольору крутого ділового костюму. Так, усе цілком Більше місце було круто діловим, і кожен, хто ступав на його перон, мимоволі обсмикував одяг і випрямляв спину, потрапляючи під всюдисущий вплив бізнес-стилю. Жінка, яка вийшла з потягу, теж вдихнула на повні груди, наче виросла на кілька сантиметрів. Її чобітки були кольору світанкових будинків, тіні кутів будинків залягли у м'яких складках замші.
Менше місто було іншим настільки, що і порівняти важко. У ньому хотілось жити, Більше місто хотілось відвідувати. Зранку у Меншому місті хотілось загорнутись у м'який халат і пити трав’яний чай. У Більшому – спати вдягненою і снідати еспрессо у паперовому стаканчику. У Меншому місті хотілось бути людиною затишною, у Більшому – шаленою.
Думка ця, поза мозком, переслідувала жінку до будови великої фірми, куди вона зайшла о 08.30. А далі думка не пішла. Вона дочекалась, поки о 15.00 жінка вийшла з холлу, але вже не сама. Її супутник був типовою людиною Більшого міста. А втім, у них було багато спільного. Повернувшись один до одного, вони, високі, стрункі і граційні, нагадували двох паперових ляльок, що їх от-от знесе бузковий вересневий вітер.
- Слухай, а на якому поверсі ти живеш? – спитала жінка.

Ніхто не вільний,
Але я чомусь тепер
Занадто скута.

Ти виконав і ще одну мою мрію – сидячи на підвіконні у самій твоїй сорочці, я з тремтінням захвату спостерігала Більше місто з величезної висоти. Люди йшли нескінченним модно-сірим, офіційно-діловим потоком, складаючись на такій відстані у картинку з рухомої мозаїки. Сорочка була майже мого розміру – нікчемного для хлопця. Ти спостерігав за мною, лежачи на дивані і заклавши за голову руки. Ліву руку (а чому, в біса, ліву?) обтяжував годинник. А може, й не важкий він був зовсім, просто руки твої були настільки тендітні, що здавалось, ледь витримують навіть таку вагу. Гладенькі груди, шикарна зачіска… такий собі «хлопчик в в темі». А я з цієї тема випала, взагалі випала з усіх ймовірних контекстів, випала за власним бажанням і надовго. Принаймні, доти, поки очам не надоїсть цей вигляд з твого вікна. Або поки не почну конкретно запізнюватись на потяг…
- Прямо як у кіно – роздягнута і у накинутій чоловічій сорочці, - ти вирішив все ж вписати мене у якусь систему координат.
- Ще б сигаретою в мене кинув, - посміхнулась я у відповідь. Ти жартів майже не розумів, і сигарета, відбившись від мого плеча, впала на м’який килим.
- І запальничкою! – я ухилилась від запальнички і, сміючись злізла з підвіконня. Сіла коло тебе на диван і побавилась твоїм густим волоссям. Ти ліниво притягнув мене до себе.
Годинник невпинно рахував години і хвилини до відправлення потяга.
Цікаво, а що таке совість? Для мене, для тебе, для всіх? Загальне розуміння, конкретне розуміння, теоретичне, емпіричне… і всі понти, прямо як у тій довбаній філософії, яку я так і не перездала на ліпшу оцінку і так і не маю червоного диплому бакалавра. Ну й нехай. Зрештою, я ж не про диплом, а про совість зараз думаю. Чого це вона мовчить? Певно, чекає, коли я знов спакуюсь на горішню полицю плацкарту, лишусь там з нею наодинці, і отоді буде двобій… двобоїще просто. А може, совість просто не витримала цього всього і взяла відпустку? Мовляв, за станом здоров’я. Не витримує, бідолаха, таких умов, от і вирушила полікуватись на тиждень-два, поки я повернуся у звичайну сіру колію Меншого міста. Стоп, я назвала Менше місто сірим. Так зневажливо. Невже не хочу туди повертатись?
Ти колись у попередню нашу зустріч казав, що я подобаюсь тобі. Подобаюсь, як чай з корицею. І перш ніж я прокрутила в голові всі доступні мені асоціації із чаєм з корицею, ти пояснив: смак такий, що хочеться відчути його знову і знову, та вічно мати його неможливо.
Сволото ввічлива, ти, як завжди обережно і не образливо застерігав мене від надмірного захоплення нашим романчиком. Хоч би яким «недешевим» цей романчик був, та ти боявся, що я влипну по вуха. Ти ж бо крутий, і не втратиш голову точно…
А втім, чого це я так злюся? Життя чудове, і совість не мучить, і на двадцятому поверсі побувала. Може, злюся від того, що мені зараз мало би бути ой як погано, або ой як добре, а мені ніяк, принаймні, не ой. І розчарування теж нема. Знов поза реальністю і довбосистемами довбокоординат…

Ранок настає:
Зустрічай, батьківщино,
П’яних лицарів.

Прокинувшись із жорстоким похміллям, я болісно намагалась пригадати, де і коли вчора пила. І з ким. Півдня розгрібала робочі справи в атмосфері цнотливої тверезості, півдня просиділа (простояла, пролежала, пролітала, просміялась, прострибала на одній нозі) з незрозуміло ким незрозуміло де, але окрім води з п’ятилітрової пляшки, що знайшлася у тебе на кухні, нічого не вживала. І тут раптом осяяло так гостро, як приходить в голову матюк, коли б’єшся потилицею до кута кухонної шафи. У мене була гостра абстиненція від тебе! Похмілля нестачі вчорашнього. Відсутність совісті вплинула таким чином, що замість душевних мук і романтичного суму мене мучила банальна бодуняка.
Потяг хитнувся у судомах зупинки. Провідник, дивно подібний на Вєрку-Сердючку, глянув на мене спідлоба: «Ну що, виходити будемо, чи ще коло покатаємось?» Озирнувшись, я зрозуміла, що усі вже давно залишили вагон, і спішно зіскочила з полиці. Вилетіла на перон. Повітря рідного і затишного Меншого міста заповнило легені, абстинентну порожнечу у мозку (і душі?). Я пішла до підземного переходу, усвідомлюючи, що навіть хода у мене стала інша.
А в автобусі зробила ошелешуючи відкриття: Під светром у мене була твоя сорочка! Похмілля знов наче хотіло нахлинути, та я вийшла на найближчій зупинці, перевдягнулась у порожньому ранковому під’їзді і викинула твоє білосніжне дизайнерське лахміття у смітник. Уявила твою пику, коли, збираючись на роботу, ти приміряєш мою секонд-хендівську вишиванку – і стало веселіше.
Пішла додому пішки, відчуваючи, як навіть хода у мене стала іншою. Надобраніч. 08:23.

Поряд чи разом?
Є різниця, напевно,
Комусь у світі…