Горішок і шкарлупка

Сидиш. Мовчиш. Подумки десь там. А місцезнаходження того "там" таке абстракнтне, примарне, маловідоме і тільки твоє. Сидиш у своїх хатинці кожного ранку на сніданок віддлубуючи шматочок вселенської мудрості. В якийсь момент розумієш, що не хочеш вже нічого. Тиша довкола акумулюється в жабу під горлом, темінь видряпує очі, а беззвуччя вириває язик. А нема, нема кому поскаржитися на ці непідвладні виживанню умови існування. І так сидиш. Мовчиш.
Після втрати малюка і вердикту що, все і крапка, моє божевілля пускало корені і розросталося. На гілках мого болю жили ворони, а саме дерево відразу родило гниллю. Літали мухи і я була одна. Нє... люди були. Але не більше аніж люди. Зі своїми клопотами, жалями, бідами і т.д. Нашо їм ше мого? Отак і пересиджувала свою катастрофу. Не вмію я про таке говорити. Не хочу аби жаліли, а підтримати мало хто вміє. Стандартні фрази типу "мені шкода" і "ти ще молода" доводили мене до внутрішньої істерики. Так і народилося мовчання. Трохи рятував папір.
Не могла варити мила. Просто не могла і все. Купа замовлень була не виконана. Якщо Ви серед невиконаних замовлень - вибачте. Я знаю що це мегапогано не робити... але я не могла. Були дні сверління стелі. Отак приходив ранок і "привіт стеля"... вечір.
А у люди... у люди з посмішкою. Нашо їм мого?
Якась я неправильна чи шо.
Нашо це пишу... а так аби поговорити. Відвітувати, що пережила... що мабуть мило знову почну варити і жити б також здалося...