Історія однієї молитви

В мене чудова дочка. Я дуже люблю її, але вона як і всі діти, не завжди чинить так, як би хотілося нам, батькам. ЧАсто мені складно пояснити їй важливість тих чи інших речей, і часто, як і більшість батьків втомлююсь від її постійних чому.
Цю історію про важливість і силу молитви я написала для неї. Може комусь вона стане у пригоді...

***
Меланка не любила вечір. Треба було вкладатися спати, а вона цього теж не любила. От зовсім інша справа день - можна бігати, гратися, веселитися, співати і танцювати, придумати все нові і нові веселощі. А тут бери і вкладайся, та ще й не розмовляй, не співай, закривай очі. "А що я побачу із заплющеними очима? - думала Меланка - це так нудно спати" .

А ще вона ніяк не могла зрозуміти навіщо мама з татом кожного вечора клякають перед іконою і промовляють якість дивні незрозумілі слова "Отче наш... ти що єси…". Та ще й Меланку активно запрошують отак стояти навколішках і молитися з ними.

Ні, про Марію Меланка знала. Мама не раз розповідала їй про Дивовижну Матір Бога. Розповіді були цікаві. Слухати розповіді - це цікаво, а молитись кожен день одне і теж - нудно.

Спостерігати за тим як молиться мама і тато було зрештою цікаво і трохи кумедно, батьки Меланці видавалися трохи дивакуватими. А Марія і вправду була дивовижна. Меланці постійно здавалось, що Вона їй усміхається.

-Меланко - одного разу промовила мама - молитва дуже потрібна.

-Чому? - запитала Меланка.

-Через молитву можна попросити у Марії все, що ти хочеш і все, що для тебе важливе - відповіла мама.

-І навіть ляльку?- здивовано перепитала дівчинка.

-Так, - усміхнулася мама - але думаю ляльку просити не варто.

-Чому ? - здивувалася дівчинка. Але мама промовчала.

Початок грудня Меланка любила найбільше. Сніг - це весело. Можна гратися досхочу, лиш би не намочити руки і ноги, але про це потурбувалася її мама. В Меланки були чудові непромокаючі черевички і рукавиці. Вона з задоволенням грала в сніжки та каталася на санчатах.

Одного разу спускаючись з гірки на санчатах Меланка побачила, що внизу у підніжжі гірки не знати звідки взявся якийсь хлопчина, який сидів на своїх санчатах. Але було пізно, Меланка вже набрала швидкості і з усієї сили мчала згори. Хлопчина її бачив, але не рухався.

- Тікай - закричала Меланка - швидко, тікай, бо в'їду в тебе!!!

Хлопчина і далі не рухався. Меланка злякалася і стала вивертати свої санчата у бік. Але тут вибіг ще якийсь хлопчик і швидко забрав того дивака з майже з під самих санчат Меланки. Фух, лиху вдалося запобігти. Але Меланка не на-жарт розсердилася.

- Ти що? - закричала наздоганяючи хлопців Меланка, - Ти знаєш, що ти міг накоїти???

- Пробач мене, буд ласка, я не навмисне. - відповів дивак на санках. І хлопці швиденько пішли геть і дуже швидко зникли за рогом будинку.

- Диваки - подумала Меланка - та ще й такі неввічливі.

Меланка повернулась додому. Намагалася якось себе розважити, але її голову ніяк не покидали думки про сьогоднішню пригоду.

"Чому той хлопчик не встав зі санчат? Там вже і снігу не було, а другий і далі тягнув ті санки по асфальті... Диваки. Завтра неодмінно відшукаю тих хлопців, і скажу все що я про них думаю!" - вирішила Меланка.

Мама постукала у кімнату до дівчинки, нагадала, що вже пізній час і про молитву теж нагадала.

- Добре мамо, - відповіла Меланка і дуже неохоче почала готуватися до сну. Замість молитви нашвидкуруч пробурмотіла кілька слів.

Наступного дня, Меланка вже не могла дочекатися часу прогулянки. На вулиці вона побачила того дивного хлопчину, що сидів на лавці неподалік від її будинку.

-Холодно сидіти, давай гратися. - Меланка зовсім забула про свій гнів. - У що ти любиш грати зимою.

-Будувати снігові замки - відповів хлопчик.

-Це велело. А як тебе звати?

- Теодор, або просто Тео.

- А я Меланка - відповіла дівчинка. - Ходімо вже швидше будувати замки.

Теодор замешкався і дуже знітився.

-Чому ти не хочеш зі мною гратися? - засмутилася Меланка.

- Я не можу. - відповів хлопчик

- Чому?

-В мене ніжки захворіли, я не можу ходити - бачиш? - Теодор показав рукою на ноги. І як же Меланка не помітила досі, що він сидів не на лавці, а поруч у дивному візку. І ноги у нього були закутані. - Я не зможу з тобою погратися.

Меланка кілька хвилин стояла незворушно. Але тут її осяйнуло.

-Я придумала. - Вона миттю понеслася до кучугур снігу і повернулася із повними санчатами снігу. - Ось! Тепер можна будувати. - Меланка насипала сніг перед Теодором і простягнула йому лопатку.

Діти стали весело гратися і будувати немислимі замки з снігу.

- Ось, візьми мої рукавички - сказала Меланка і простягнула Тео свої рукавиці, - В тебе чудово виходить, але ти вже промочив руки.

Меланка і Тео кожного дня гуляли і гралися разом, будуючи снігові замки.

Вже наближалося Різдво. Меланка дуже любила цей час. Вони з мамою пекли смачні пряники і прикрашали ними ялинку.

- Мамо, можна я візьму кілька пряників для мого друга - Тео.

- Звісно, Меланко,- відповіла мама - це чудова ідея.

Але в той день Меланка не зустріла Тео. Не було його і на наступний день, і ще через день. Його не було вже тиждень. Меланка хотіла навчити його кілька колядок, щоб на Святвечір він з усіма дітками і з Вертепом ходив. Але Тео не було.

Меланка засумувала. Мама побачила, що Меланка щось зовсім не веселиться.

-Меланко, що сталося??

- Мій друг Тео десь зник, я вже тиждень його не бачу, ми не граємось і не гуляємо разом.

-Меланко, ти знаєш, він дуже захворів, його хвороба стає сильнішою, і йому тепер складно гратися.

-Мамо, його треба лікувати.

- Так, донечко, треба. Але ліки не завжди діють.

- Що ж робити, мамо?- розчаровано запитала Меланка

- Пам'ятаєш, доню, я розповідала тобі про Марію, про те, що в неї можна випросити все що тобі важливе. Я думаю, що Марія тебе почує, і допоможе.

Того вечора Меланка вперше стала на коліна. Марія так же привітно їй посміхалася як і завжди. Меланка вже нічого не бурмотіла нашвидку, а промовила:

-Маріє, я не вмію молитися так гарно, як тобі подобається. Але Ти завжди мені посміхаєшся. Мама каже, що Ти завжди поруч і все чуєш і всім допомагаєш. Я в це вірю.

Мені не потрібна ні лялька, ніякі інші розваги чи веселощі. Я дуже тебе прошу допоможи Теодорові, вилікуй його ніжки. Я дуже прошу тебе, Маріє.

І Меланка стала молитися "Богородице діво..." Вона сама здивувалася, що знала цю молитву напам'ять, адже кожного вечора чула її від батьків.

Меланка тепер молилася кожного вечора.

Марія лагідно посміхалася дівчинці.

І ось настало Різдво Христове. Батьки збиралися на Святу Літургію. Меланка з ними. Вона любила Різдво, але на серці мала смуток, бо так і не бачила Тео, і нічого не знала про нього.

Прийшовши у храм, Меланка не повірила своїм очам, адже побачила там Тео. Вона дуже зраділа.

Батьки Теодора запросили Меланку та її батьків на святковий Різдвяний обід. Вже там, Меланка дізналася, що хвороба Теодора відступає і скоро він зможе ходити .

Меланка тепер щовечора дякує Марії.

А Марія продовжує їй лагідно усміхатися.