Я. Вона. Скайп. Мої сни

Майже Блок ("Ніч, вулиця, ліхтар, аптека"). А втім, чому це побачення на відстані має бути схоже на будь-чию історію? Це ж моє життя. Це ж моя дружина пішла до кафе-кондитерської з новою подругою, коли раптом я побачив в онлайні одну стару випадкову знайому. І чомусь засміявся. Може, тому, що наша остання зустріч на недолугому фуршетику була дуже смішною. Такою метушливою, такою гамірною. Бувають такі сни: шукаєш когось, і не можеш знайти, лише кілька разів удалині промайне обличчя. Тоді біжиш за тим образом, а рухи - наче в желатині. Отак і тоді все було. "Привіт, як ти? ... І я теж.... робота - нормально... радий, що в тебе все добре... До зустрічі!"
А потім ще довго снився інший сон. Метро "Гідропарк", величезний сірий міст над величезною сірою річкою. Сірий дощ із сірим снігом, сірий вітер над сірими хвилями. І її теплі темні очі, які цей світ ажніяк не в змозі посірити. У цьому сні вона раптом кинулась в мої обійми, здавалось, що заплаче. Та ці теплі, сяючі, неймовірні очі були сухі... Прокидаювся я щоразу з відчуттям тепла, зворушливого захоплення - як перше кохання у дитячому садочку.
Так чи інакше, я вирішив подзвонити їй по скайпу. І на 99 відсотків був впевнений, що вона не відповість, та все ж натиснув на кнопку.
- Привіт - майже ошелешив мене голос з динаміка. - Скільки літ, скільки зим..
- Та всього одна осінь, - посміхнувся я і налив собі коньяку.
- Що це ти саменький випиваєш?
- Та я ж не сам. Складеш мені компанію?
- Зараз, - у динаміку зашурхотіло, на екрані глючилось зображення з її камери. Коли воно нарешті завантажилось, обєктив взяв крупним планом зосереджений погляд теплих очей з екстрактом осені у зіницях.
- За зустріч! - підніс я келих до екрану.
- А чого ж то ти не з жінкою, а зі мною банячиш? Посварились?
- Та ні. Пішла погуляти. В людини має бути особистий простір...
- І то вірно.
- Вибач, що не пішов погуляти з тобою після фуршету.
- Ти вже вибачався. Все ОК.
- А що ти робила до вечора?
- На метро каталась. Вийшла на станції "Гідропарк" - і милувалась Дніпровими хвилями.
Мені перехопило дихання.
- І все навколо було сіре?
Вона подивилась на мене з недовірою.
- Прошу?
- ну... сіре.. Небо ж було сіре? І Дніпро, і міст?
- Небо? Та наче. Ні, точно сіре. Тоді ще потроху дощило. Чи сніжило. Не памятаю.
Вона відійшла від монітора на хвилинку,і повернулась з бокалом білого вина. Пальці у неї були дуже тонкі, а волосся суттєво відросло від нашої останньої зустрічі. Мої просочені коньяком мізки починали згадувати банальну істину - що краса зовсім не у 90-60-90, і не у макіяжі, і не у дизайнерських шмотках.. Я захотів сказати їй, що вона - дуже гарна жінка. Та не зміг, навіть випивши. Шкода, вона ж вже була відверта зі мною. А я не можу. Не брешу і не кажу правди.
- А ще хочеш колись повернутись на той міст?
- На той міст? це ти про самогубство, чи що, - вона засміялась. - Ні, чесно кажучи, мені вистачає і того, що той міст часто сниться мені тепер. Раз на тиждень - так точно, а то і частіше.
- А тобі сниться ще хтось на тому мості?
Вона знову подивилась на мене так здивовано, що я зрозумів все одразу.
- Мій чоловік приведе дітей з прогулянки за 15 хвилин, - сказала вона.
- Він у тебе молодець.
- Так і є... якби ще лишався час, я б не поспішала це тобі казати. Я дуже хотіла б, щоби ти був зі мною на тому мості. Тоді мені було дуже самотньо.
- я теж шкодував, що пішов додому.
- І тим не менше, у нас не було вибору?
Я знов крапнув бурштинову рідину на дно бокалу.
- Вибір - складна штука. І часто нам легше виправдати себе тим, що "його нема". Ти - дуже красива жінка.
Це я сказав? ну нарешті!
- дякую.
- І дуже розумна.
- Так приємно.
- І якщо засумніваєшся у цьому, то я завжди можу це повторити тобі.
Вона допила вино і посміхнулась.
- Що ж, напевно, для того ти і є у моєму житті - щоб нагадати мені...
- І щоб снитись на цьому мості.
Може, це і неправильно? Але ні, вона надто добре розуміє мене... Нічого зайвого...
Після короткої розмови і алкоголю мене почало хилити в сон. Засинаючи, моя п'яна уява бажала побачити нас удвох у більш романтичному місці. Чи хоча б поцілунок на тому мості. Але ні - цього разу я взагалі не побачив її. І прокинувся із сумним передчуттям, що більше ми не побачимося зовсім, навіть у інтернеті. Світлий сум. Як той, що охоплює дитяче серце, коли кохану одногрупницю з дитсадочка батьки забирають з собою до іншого міста... назавжди...