коли прийде музика

Чорно-білий екран телевізора, на екрані - Святослав Ріхтер. Пальці літають клавіатурою рояля, звуки сиплються з-під відкритої кришки масивного інструмента - пригорщами прямо в зал. Я біля екрана, мені 4 роки.
Чесно - от намагалась пригадати момент, коли музика постукала в моє життя. Намагалась - і так точно сказати не можу. Тож хай буде оцей вечір, коли я вчергове дивилась по ТБ концерт піаніста-віртуоза і теж хотіла так вміти.
А може, і не просто - хотіла так вміти. Звідкись я знала, що десь є та музика. Щось прекрасне, таке близьке, таке моє. І я можу прийти - і... взяти від неї шматочок? Пустити її до себе жити? Ні, не зовсім. Але мені до тої музики було страшенно треба.
На 6му році життя я вже добре знала про те, що є школи, і що є музичні школи. І знала, де у наших Винниках є музична школа. І дуже просила, щоб мене туди віддали. Але мені було "рано", потім "напевно, заскладно одночасно йти і в звичайну школу і в музичну", і ще 2 роки я марила музикою, шукала її, кликала до себе.
Тоді почали писатись вірші. Хтозна, може, це вона і була - моя музика, яка вирішила прийти самим ритмом, без мелодії? Навшпиньки. Пошепки. Таточко намалював для мене клавіатуру на папері - і приклаїв до краю стола. І часом, коли вимикали електрику і ми мусили запалювати свічки, моя клавіатура починала звучати. Лише для мене, звісно. Не дивіться на мене так, я була нормальною дитиною і галюцинаціями не страждала.
Назавжди запам'ятаю день вступу до музичної школи, платтячко блакитне в білі квіточки, білий комірець, вогкий холодний страх того, що мене можуть не взяти.
Взяли. І у мене були одразу аж двоє геніальних вчителів (я не побоюсь цього слова, таких професіоналів у наших школах я більше не зустрічала) - з фортепіано і з теорії музики. Теорію я пила, як джерельну воду. Музичні диктанти писались самі, сприйняття на слух було надзвичайно простим. А що складного, коли ноти так, ТАК відрізняються за кольором і фактурою? Сухе зеленкувате "фа", бурштинова крапля - "ре", "до" - наче аркуш паперу, "мі" - чомусь завжди сумне, хоч би й в мажорі...
А коли мене пустили за СПРАВЖНЄ фортепіано - я ледь не знепритомніла. І хоч скоро зрозуміла, що отак просто і відразу майстерність не прийде, і починати треба все рівно з недолугих "вий-шла ку-роч-ка гу-лять", але я була готова починати з чого завгодно. Показати, що я можу, що я зможу це швидко, і що з радістю долатиму ті всі крочки на шляху до музики.
Інструмента вдома у нас не було. Тому дуже дякую мамі, яка погодилась на мої вмовляння і вечорами водила мене займатись до порожніх класів музичної школи. Взимку старе приміщення не опалювалось, і ми вдвох допізна трусились від холоду коло фортепіано. На височезній стрілчастій стелі похитувалась від перетягу 40-ватна лампочка у плафоні-тарілці. А я довбила те фортепіано, доки вахтер внизу не починав гриміти ключами - і ми кулею вилітали з класу, боячись опинитися замкненими.
Справа пішла. До академконцертів моя вимоглива вчителька завжди підходила з викликом. Я виконувала програму на 1-2 класи вище свого рівня. Відчувала надзвичайне задоволення від звуку, від передчуття виконання красивого твору. Вчителька мало хвалила, але це її "ну, непогано, дуже непогано" було варте дорогого.
Але по-справжньому музика прийшла до мене тоді, коли ми переїхали до Львова і коли до нашого помешкання від дідуся перевезли старовинне німецьке фортепіано. Фортепіано з понад сторічною історією, велике, гарне, різьблене, з логотипом австрійського виробника над пюпітром. Я не тямила себе від щастя. Воно було моє. І можна було просто сидіти і слухати клавіші і чекати, коли прийде музика.
Неважливі всі перипетії того, як я довчилась у музичній школі, як закінчила її, всі конкурси з їхніми перемогами і розчаруваннями.
Важливо те, що музика прийшла. І знову, не в змозі згадати дня і часу, я припишу цю подію моментові, який пам'ятаю. Збиралось на літню зливу, і я поспішала додому, та перші краплі таки спіймали мене і намочили ноги, волосся, джинсову сукню. Я забігла до темного коридору і мала би побігти перевдягатись і витиратись, але побігла до вітальні, де стояло фортепіано. Злива гриміла за відчиненим вікном. Фортепіано пахло старовинним деревом. Я відчула, що хочу зіграти про дощ. І перш ніж почала розмірковувати про ноти, тональність і розмір, музика потекла з пальців, наче вода з крану. Ось вони - хмари на тяжкому сірому небі. Ось він - перший грім. І посипались, посипались краплями арпеджіо, і задріботіли пасажі стуком дощу по підвіконню. На дворі блиснуло. Там була своя злива, а у мене в кімнаті - своя. Коли мелодія закінчилась, я тремтіла, мов у гарячці, не вірячи, що це зіграла я. Цікаво, що мелодії, які прийшли отак того разу і ще багато інших разів, потім не потребували обробки і виправлення. І зараз, намагаючись виконати їх по памяті, я дивуюсь, що могла з легкістю впіймати (не повертається клавіша написати "створити", бо вони якось самі приходили, а я лише ловила) такі речі у 13-15 рочків. Але тоді техніка виконання була на висоті, і мої треновані пальці могли пропустити крізь себе музику досить складної фактури.
Після того (а може і не того, ну але хай відлік буде від дощу) випадку по-іншому звучати стало все. Настільки легко, настільки смачно. І ще - я зовсім перестала боятись виступів на академконцертах. А чого боятись? На сцені були лише музика і я. Зал, сповнений восково-блідих учнів у білих сорочках, напружені батьки; комісія, що безсоромно пожирала цукерки "ромашка" прямо підчас прослуховування творів, - вони були собі десь там. А я сідала, у своєму в міру хіпоблудському прикиді, з надцятьма бісерними, нитяними і дерев'яними браслетами на правому зап'ястку; чула шепотіння про свій вигляд у залі, але мала вже ту нехворобливу міру "зірковості", яка в такі моменти допомагала почуватись в своїй тарілці. Перевіряла зручність посадки, пару рухів кистями для розслаблення - і вперед. Тепер вже ніхто не шепотів, чи то шепотів і далі, мені було байдуже. Бо зі мною сухо стрекотів строгий Бах, італійські співучі мелодії розсипались гостроокими мі-бемолями, яскраво звучали американські синкоповані ритми. Часом закрадалась мрія виконати колись на аудиторію щось зі свого доробку. І коли така можливість випала - я була на сьомому небі.
Потім якось так закрутилось життя... музика ніколи не була якимось моїм скарбиком, який я могла б у кожну мить вийняти з коробочки. Вона приходила часом, приносячи сплески мелодій і ту гарячку, яка, напевно, є натхненням.
А потім якось - от цей момент добре пам'ятаю - мій коханий, коли ми гостювали у моїх батьків, попросив зіграти щось для нього. І я зіграла, відчуваючи непевність і хиткість... Ми чекали Дмитрика. Тоді подумалось, що щастя від дитини в мені таке гучне, що музика, напевно, не може крізь нього пробитись.
Я не маю техніки виконання в руках. Хоча, за потреби, відновлю непоганий рівень за пару місяців. Музика за останні роки приходила пару разів. Тихенько, щоб не розбудити діточок. Вона приходила, щоб наспівати пісні для виконання під гітару, яку дорогий батько моїх дітей подарував мені. Щоб навчити мене співати колискові. І щоб принести ті колискові, зрештою.
Ще були аранжировки для ф-но популярних пісень. Це теж велике щастя - пропустити крізь себе чийсь твір, як музичний диктант. Стати дзеркалом, в якому відобразяться нюанси і вокальної партії, і інструменталької розкладки. А може, додати пару варіацій. Насправді приємно, що ті обробки теж приходили, а не створювались. Диво відкриття, коли сідаєш в тому щасті натхнення - і не знаєш, що конкретно з-під пальців зазвучить, знаєш лише, що дуже щось класне.
Дякую Богові, що ще і таке щастя дав мені у житті. Зараз не маю в хаті інструмента, але часом приходимо з дітками в гості до моєї мами - і деколи я намагаюсь пригадати щось, що вже було на цих клавішах раніше. а деколи - просто чекаю. Чекаю - коли прийде музика...