Ніколи не віддам!

Їй часто казали: «Як можна бути такою цинічною істотою?». Вона відповідала: «Дуже просто і легко». Просто не знала ще, що доля обожнює жартувати, використовуючи проти людей їхню власну зброю…
А він був такий гарний, причому не те що навіть гарний, скоріше, привабливий тою особливою чоловічою привабливістю, яка змушує м’які серця слабшої половини людства спочатку холонути і зупинятися, а потім нестися у шаленому ритмі назустріч невідомому. Сильний, хоч і невисокий, з легкою засмагою на мужньому обличчі і чорними очима. Саме з цих очей все і почалося, коли вона вперше з цікавості роздивлялася чорну-чорну райдужну оболонку, намагаючись знайти там зіничку. Потім було багато розмов і порожніх бокалів. Потім – важке видихане повітря найдешевшого номеру провінційного отелю.
А потім… Потім виявилось, що він одружений.
Та якби на цьому дороги маленької розчарованої жінки і дорослого втомленого чоловіка розійшлися, історія закінчилась нецікаво. Насправді ж сталось по-іншому. Шляхи зводили їх разом на години, потім розлучали на тижні і місяці, і непомітно, потихеньку, ці незрозумілі стосунки перетворились на залежність. Раз у раз, побачивши за вікном струнку фігурку з ореолом рудого волосся, він проводжав її довгим поглядом. А вона, заходячи на чай до подруги, в якої вже кілька разів «позичала» кімнату в гуртожитку, не могла позбутися спогадів.
Весняне сонце вривалося у вікно, потім – літні грози і меланхолійні осінні дощі. А коли перший приморозок намалював на склі троянди і зірочки, він вперше видихнув їй на вухо три звичних, але від того не менш цінних слова. Вона посміхнулась, та не відповіла нічого. Світанок змусив морозні малюнки потроху розпливатись і щезати. Закінчувалась ще одна різдвяна казка. І дзвінка тиша всередині старого будинку сумно віщувала щось, та не вміла розмовляти, як, зрештою, і будь-яка тиша.
А далі все було до сміху прозаїчно. Дзвінок на мобільний, незнайомий жіночий голос, благання зрозуміти і закінчити «це божевілля». А тоді одного дня, коли він пішов, вона зустріла на сходах тінь. Так, саме тінь, яка колись була досить гарною жінкою. Таку перестрашену, страшенно виснажену і без промінчика надії в очах. Мить сфотографувала разючу різницю дружини і коханки. А наступної миті вони вже пили чай разом. Широкі потріскані пальці поставили чашку на стіл. Блякло-блакитні очі зустрілися з оливково-зеленими.
- Я не прошу вас ні про що, але якби ви припинили це… - голос обірвався, вона почекала пару секунд, щоб взяти себе в руки, - ви врятували б сім’ю.
- А ви вважаєте, її ще щось здатне врятувати? – цю дівчинку недаремно називали Великим циніком у малому тілі.
Жінка стала якось менша і незначніша, хоч не зробила жодного руху.
- В нас синові півроку, - можна було прочитати по губах.
Її безжальна співрозмовниця знизала плечима. А потім проводжала неочікувану гостю пустим поглядом і допивала остиглий чай.
Ще пару разів вона насолоджувалася своєю повною владою над коханцем і його хворобливою прив’язаністю. А тоді завершила все сама, змінила номер мобільного і почала нове життя…
…Різдвяна ялинка миготіла вогниками. Смачно пахло морозяним повітрям, хвоєю і мандаринками. Молода мати тримала на руках крихітного хлопчика з пухнастою голівкою і немовлячо-синіми оченятками. Дитячий ротик присмоктався до грудей, малятко задоволено примружилось, не цікавлячись вже навіть ялинковими ліхтариками. Та на обличчі жінки закарбувалась якась тривога, занепокоєння, що виїдало її зсередини. Ніжна рожева шкіра набула більш спокійного дорослого відтінку, з довгого попелястого волосся давно вже зійшла руда фарба. Оливкові очі поїдали стрілки на годиннику. 18:57. 18:59. Деж він так довго? Встала з крісла, притуляючи до себе тепле малятко і гріючись до його кількакілограмового тільця, подивилась у вікно. Кажуть, добре, коли є кого чекати, але як же це тяжко – чекати! Ще не йде… Згадала його співробітниць, яких бачила краєм ока, і хвиля ревнощів захлиснула її. В уяві виникла картина, як вони сміються яскраво намальованими губами, як фліртують тонкими ніжками в елегантних туфельках, і все - поряд з ним. Вона вкотре пошкодувала, що він такий високий, стрункий, мужній і гарний. Наступна уявна картинка, на якій рука її чоловіка торкнулася вищезгаданих ніжок, змусила її здригнутися. 19:10…
Ключ повернувся в замку, і до квартири разом з потоком крижаного повітря увірвався він. Так, саме увірвався, стільки яскравої сили і краси було у кожному його русі. Згріб жінку і малого у свої великі холодні з вулиці руки, притулився шорсткою щокою до її ніжного личка. І вона вільною рукою з усіх сил вхопила його за плече, вдихнула запах шкіряної дублянки і одеколону і подумала: «Яке ж це щастя – що він поряд. Так буде завжди! Бо тепер вже я ніколи, ніколи-ніколи, нікому його не віддам!»