Радісне батьківство

Часом помічаю, що наше життя з дітками вже якось називається. От тільки як? "Природне батьківство" - то якось дуже голосно і дуже претензійно. Це вже запатентований нейм, і я коло нього хіба стою поряд - послухати мудрого. А от мій власний досвід.. як же його назвати?
В нас (в чоловіка, але я ж з ним разом) - велика родина. В гості, на село, ще щось. Додати сюди нашу соціальну активність - школа, "ходіння" Сергійка в садочок, айкідо, от на басейн зуб гострю.. Ще є наші друзі, зустрічі однодумців і ще багато всього. Нас часто бачать. І в кожному новому колективі сприйняття мене починається з гострої жалості: троє дітей, в наш час, бідненька, ну нічого - виростуть... Деякий час триває то намагання викликати мене на емоції - щоб я жалілась, щоб я зітхала. Потім деякий час за мною просто спостерігають - і одна знайома зробила з того спостереження неймовірний комплімент мені: "Я думала, ти робиш вигляд, а ти така і є!" - почути це було надзвичайно приємно. Приємно і дивуюче. Тобто, радісна мама трьох невеличких дітей може бути радісна тільки якщо затисне себе в кулак і добряче придуриться? Хм...
Може, справа ще і в тому, що мені 27, Дми першокласник, і часом мене навіть перепитують, чи я вийшла заміж в 19 чи в 20 люди такі кльові Ну треба ж якоїсь інтриги про зальотну малалєтку. Коли я народила вдома Вірусю, то візитери з ЖК казали до мене "сонечко" і дуже жаліли, бо ж 1 кімната, третя дитина в 26 років, "а чоловік старше? А ви хоч одну дитину планували?" (с). Тоді я нічого особливо і не відповідала. Менше наїжджали зате. Ну як їм пояснити, що ми хотіли дітей і здогадувались, що діти - класні, але не знали, що настільки.
Коли я з хлопцями ганяю м'яча на стадіоні, коли я роблю макіяж, а Віруся сидить перед "своїм" дзеркалом і чистими пензликами зосереджено "макіяжиться" теж, коли я раптом починаю пізно ввечері майструвати прикраси для доці чи малювати картки для асоціативного вивчення англійських слів Дми, - можливо, зі сторони це все виглядає і не зовсім адекватно. Але я така щаслива.
Часом в мене буває емоційне перевантаження. І я таки відкрию секрет: я вже місяць бігаю. Не так щоб чітко через день, але 2-3 рази на тиждень точно. Ввечері, коли у вухах дзвенить від "мам!", віршиків і стукання ложкою у склянці, я біжу на стадіон і нагортаю 5-7 кіл на самоті. Повертаюсь червона як помідор, спітніла і морально обнулена. Беру доцю у ванну, саджу її в тазік з відваром вівсяночки чи з ромашкою. Сама ж у ванні влаштовую собі ціле домоСПА зі скрабиком, контрастним душиком... І до ми повертаємось до чоловічих 60% нашої сім'ї оновленими і запашними. А вони вже щось майструють на кухні..
Нудьга від "сидіння" вдома мені не знайома. Я люблю вчитись. А в ті таки 19 років, коли я вийшла заміж, я стільки ще не знала - потрібного, прикладного. Зі своєї спеціальності я маю диплом. Та крім того ж є такі приємні мені навчання - манікюру, догляду за тілом і волоссям; вміння створити стиль в одязі - це взагалі ціла наука, і тут я досі ще в першому семестрі першого курсу. Завдяки Інтернету джерела інформації доступні і з дому, і з села і звідки завгодно, було би бажання. Бажання - є А ще я цікавлюсь і навчаюсь з усіх доступних джерел організації життєвого простору, плануванню дня - свого і своєї сім'ї - так, щоб при невеликій площі спільного проживання ми комфортно жили, навчались, бавились і працювали разом. Люблю пекти солодке, і тут теж я ну хай не першокурсниця, але вище другого курсу не доросла наразі
Я так ціную те, що завдяки чоловікові і його кар'єрним успіхам я маю таку розкіш - займатись собою, дітьми і домом. Бо то справді - розкіш. Чомусь прийнято у нас вважати, що вагітність, пологи, ГВ, догляд за маленькою дитиною, - це якесь виснаження жінки, якась жертва. А мені воно все навпаки йде як оновлення, як збагачення життя приємностями і такими неймовірними, зворушливими відкриттями.
Може, я трохи ненормальна, але я дуже закохана в дітей. Дуже вдячна їм за зміни, які завдяки їм відбуваються в мені. Дуже вдячна Богові за те, що вони у мене є. Вони справді перевернули мій світ, бо раніше на тлі почутого від колег, подруг і знайомих складалось враження про те, що декрет - то щось таке, що "треба перебути". А виявилось - не перебути, а насолоджуватись кожною хвилиною і часом до кінця не вірити, що то все - зі мною.