Складна розмова

Так сталось, що вчора мої сини пропустили шкільний День Пам'яті Голодомору. Донька в садочку брала участь у флешмобі "жменька зерна", але я не впевнена, котре з зерен проросло в її свідомості, - тому вирішила посадити і своє.
А садити його непросто.
Насправді, так сталось, що це перша в моєму житті така розмова з дітьми - від А до Я про голодомор. Раніше я старалась "підшивати" і "допояснювати" інформацію, яку вони отримували з більш централізованих джерел. Згодом розповім, чому так. Та сьогодні все мусило змінитися.
Кожна мама знає і відчуває, наскільки можна додавати подробиці, підсилювати враження чи навпаки - згладжувати його для дитячої психіки. Тому мені не хотілося починати розмови з "Жовтого князя" чи іншої шокотерапії: з того, як я відчуваю сучасне юнацтво, воно в кращому разі сприйме це як якісний жахливчик. В думаючу частину душі всі ці подробиці наразі не пустить підсвідомість. Там ще нема "полички" для цієї інформації, і саме цю поличку ми і маємо створити як батьки, вчителі, покоління. Сучасним дітям взагалі треба чимпоменше готової інформації і чимпобільше "поличок" та міцні цінності, через які фільтруватиметься інформація при подальшому її зборі.
Думаю, про жахи голодомору говорити з маленькими та юними можна буде лише тоді, коли буде визначене і закріплене основне. А от це основне я зобов'язана вкласти їм як мама, як носій та передавач у спадок їхньої генетичної свідомості. Зрештою, саме здатність передати правду і є тим вистражданим правом, яким я дорожу найбільше в нинішньому контексті. І саме для того, щоб правда, мова, віра і нація померли, - було влаштовано геноцид. Сьогодні я наголошую на цьому слові собі і своїм дітям. І впевнена, що дитина, яка знає слова "інтернет", "пошуковик", "програма", може і має знати слово "геноцид" та його значення для нашого народу.
Отже, сьогодні - день, в який всі українці мають згадати, дати визначення і об'єднатись в розумінні історичної правди. Та передати цю правду наступному поколінню. Правду про злочин проти людства.

Багато хто говорить про особисте, і мені також є що сказати. Я - етнічна росіянка, вчилась у російській школі і вивчала історію - цілком зрозуміло, ким переписану. Досі пам'ятаю, як нам пояснювали про "неврожайний рік" та "збіг обставин". І як ми протягом вивчення теми голодомору не спілкувались з українськими класами в паралелі. Нам не забороняли, просто якось не клеїлось спілкування. А спогади росіян з прикордонних територій, які також постраждали як у 1932-33, так і в 1946-47, використовували як доказ того, що "нічого особистого до українців не було: це просто неврожай". Знаєте, воно було логічно та переконливо. І говорили це люди, яким ми довіряли. Тому змінювати свою думку було дуже боляче. І все ж цей досвід перепрограмування свідомості я вважаю безцінним. Бо зсередини знаю, які аргументи треба упередити, щоб зберегти правильне розуміння речей.
Голод в селах моєї бабці та дідуся - насправді це було "за компанію". Тим страшніше виглядає знищення народу голодом, що заради нього і "своїх під роздачу" не шкода. Мені навіть писати про це тремтять руки. Що вже і говорити про те, що провести виховну бесіду для своїх дітей я... почувалась не вправі, буквально донедавна. А потім зрозуміла: "демографічна ситуація" може покращуватись лише тоді, коли народжені діти виростають свідомими. Самої лише народжуваності та "вирощування" дітей недостатньо, і час включатись в складні теми на повну - для мене настав.

Починаючи цю розмову, я дуже хвилювалась. Дітям моїм 10, майже 7, 5 і півроку. Тож організувати належну увагу непросто, а мені було б важко продовжувати говорити про голодомор вперше під сміх чи підстрибування когось з них. Та вони сіли і слухали. А потім питались. Слухали знов. І з кожним питанням я хвилювалась ще більше, але ми виходили до все конструктивніших та все практичніших висновків.

Висновків про те, що ми (як сім'я) - нащадки і спадкоємці великого народу, який не вдалося знищити.
Про те, що визначення голодомору як "злочин", "геноцид" не мають бути затерті, перетягнуті і викривлені, і саме для цього ми щороку влаштовуємо дні пам'яті.
Про те, що нам потрібно працювати над відновленням України. Як нікому іншому. Що зараз нас хочуть послабити іншим шляхом - сприяючи отупінню і перетворенню громадян в "населення". А ми не маємо цього допустити. Що своїм розумом, твердістю, правильною позицією маємо горою стояти за себе і за всіх, кого знищили.
Про те, що пам'ять про геноцид українців імперіалістичними амбіціями Росії не має бути підставою для агресії до сучасних росіян як народу, а тим більше - національної меншини в Україні.
В нас є з ким воювати. Є що будувати. І є обов'язок пам'яті.

Сьогодні, вже менш ніж за годину наша свічка буде у вікні. Це буде вияв нашого суму за загиблими від голоду. Та знак поповнення народу ще декількома маленькими розуміючими громадянами.