в мене теж є транспортно-романтичне оповідання :)

надруковане в журналі "майже одружені" десь у 2007



Де твоє крило, янголе?

Світло ліхтарів затримувалось на кожній сніжинці, а їх спускалось з неба безліч. І здавалося, що небо – це цупка чорна тканина, з дірок у якій сиплються на землю шматочки вати. Порожня вулиця була вже вся схована під білою ковдрою, і подекуди ця ковдра сягала вікон першого поверху. Сніг з бруківки зрідка зчищали колеса маршруток. Хто б міг подумати, що в центрі міста буває так порожньо? Хоча, все цілком закономірно. Адже на календарі було 14-те лютого – день всіх закоханих. І всі, безперечно, закохавшись, сиділи дома, їли вечерю при свічках, займались коханням чи просто дивились романтичні комедії. Автобуси їздили пусті, та й водії постійно заглядали на годинники, з нетерпінням очікуючи кінця робочого дня.

«І кожного, напевне, хтось чекає», - подумала дівчинка, яка стояла на кінцевій маршрутки, рухаючи час від часу замерзлими ніжками. Капюшон на голові не міг вберегти її личко від холоду, і воно вже стало червоне-червоне.

21:45. Як пізно вже, а його нема й нема… Дівчинка піднесла руки до обличчя. Водій чергової маршрутки подивився на неї підозріло. Ну так, звичайно, він бачить її тут вже вдруге за сьогоднішню зміну. Треба піти звідси кудись… спідниця заплуталась під ногами при першому ж кроці, і ноги почали все глибше і глибше занурюватись у пухкий сніг. Ще крок – ще півметра вниз. Там, напевне, були занесені снігом сходи.

- Дідька лисого! – пробурмотіла дівчинка, вишпортуючись з замету. Сніг напхався під спідницю, і ноги швидко змокли, а утворена рідина почала замерзати на крижану скоринку. Годинникова стрілка дійшла до десятої вечора – треба було повертатися додому. Майже снігуронька зітхнула і поволі попленталась назад на зупинку. І, сівши у пустий автобус, прихилилася обличчям до вікна з морозними візерунками, і аж тоді заплакала.

Що ж, напевне, їй стало легше, бо сльози для того й існують, щоб виливалося ними все горе, невдачі й розчарування. А поки вона плаче, я розповім вам, що це за дівчинка, звідки вона взялася пізно ввечері у День закоханих на порожній площі і чому їй так сумно.

А справа була в тому, що у її житті вже досить і досить давно з’явився він. Далекий і незнайомий, якийсь надто звичайний і від того дуже незвичайний, простий і милий – принаймні, вона в цьому була впевнена на 100%. Вони бували поряд кілька разів на тиждень, і йому навіть в голову, напевне, не приходило, наскільки дорогі для неї ці хвилини. Вона готувалась до можливої зустрічі, як на справжнє побачення, а він не вилазив зі своїх сірих светрів і футболок. Їй було коло 16-ти, йому – років на 10 більше. Її очі були широко відкриті, його – втомлено примружені. Вона мріяла про нього, а він…

А він водив маршрутку. Скільки часу минуло з тих пір, як вона вперше побачила його? Щось коло року. І от тепер, в День закоханих, хіба могла вона не скористатися шансом, який сама доля дала їй і всім таким, як вона – смішний сором’язливим закоханим дівчаткам? В руці була крихітна листівочка – червоне сердечко з гарненькими ведмежатками. А в листівочці – прості і щирі слова. І вона поїхала від кінцевої до кінцевої, щоб додому повернутися машиною, за кермом якої буде він. І потім, перед тим, як виходити, віддати йому «валентинку» і дозволити долі вирішувати майбутнє.

Скільки разів думала, як сказати йому, що сказати, як не втратити свідомість, коли він на неї подивиться. І все дарма! Бідолаха забула, що в суботу в рейс виходить набагато менше машин. І він не вийшов…

Вдома загорнулася в теплу ковдру, зробила собі чаю і заплющила очі. «Яка ж я дурна! - промайнуло в голові, - з самого початку ж було зрозуміло, що нічого не вийде. А тепер вже точно не вийде.» І очі знов наповнилися сльозами.

А зранку було сіро і так само сніжно, як напередодні. Сіро було на серці. І в думках сіро, і скрізь сіро. І вона на кілька днів перестала відчувати час, холод і смак. Та чомусь інколи так стається, що коли втрачаєш надію, доля неочікувано посміхається тобі. Так було і цього разу. І якось, зайшовши до маршрутки, вона знов відчула, як приливає кров до обличчя і світ набуває кольорів. І стоячи серед натовпу, намацала в кишені ще ту «валентинку», яку за щасливим збігом обставин забула викинути. Зараз або ніколи! Скільки незрозумілих думок з’явилось і так само зникло, скільки почуттів піднялося з грудей і вдарило в голову, як міцне вино. Автобус зупинився на кінцевій, люди почали виходити, а дівчинка все згадувала, як має підійти до нього, що сказати, щоб привернути увагу. Та водій раптом сам повернувся до неї. Чи не до неї, але його обличчя раптом опинилось так близько, що дівчинці перехопило дихання, і вона просто видихнула: «Це вам!», швидко сунула листівочку хлопцеві в руку і побігла додому, ледве стримуючись, щоб не крикнути на весь район: «Ура!!!»

Такі смішні бувають люди у своєму коханні. Якби спитати її серйозно: чого вона сподівалась від цієї ідеї? Хтозна. Того ж, напевне, чого сподівалась і від очікування годинами його на кінцевих, довгих і коротких поглядів, мовчазних мрій. Кохання – як талант: якщо не дати йому робити хоч щось назустріч щастю – розірве зсередини. Нічого вона не сподівалась. Але перехвилювалась так сильно, що наступного дня захворіла. І хворіла довго і важко, і марила, і втратила лік днів і схудла на півтора кілограми. І треба ж було такому статися, що у перший же день після хвороби вона поверталася додому тією маршруткою.

Хотіла заплатити за проїзд, та він непомітно відхилив її руку з копійками. А за вікном лежав все ще той самий сніг, що і на день Валентина – більше вже не падав. Замети були вже негарні і брудні, а дорога блищала від ожеледі. Та до кінцевої лишалося вже зовсім трошки часу, і дівчинка з хвилюванням чекала. От вийшов останній пасажир, водій озирнувся, посміхнувся тепло-тепло і сказав:

- Дякую за «валентинку»!

• 
  «А очі в нього – як чорні ґудзики», - захоплено подумала вона.
  
  Розмова тривала щось півгодини. Ні, вони не можуть бути разом, бо він вже зробив свій вибір в житті і восени одружується. Але йому дуже приємно було поспілкуватися. І він теж її помітив, ще давно, тоді, коли вона вперше на нього почала задивлятись. І вона – хороша дівчинка. Хороша маленька дівчинка. До побачення!.. Щасти!..
  
  Потім вона довго плакала і мріяла забути його. І доля пошкодувала дівчинку і зробила так, що зранку вона не пам’ятала жодного слова з розмови. І болю свого теж не пам’ятала. В душі лишилося тільки безмежне тепло і ніжність до, напевне, першого справжнього її кохання. Не взаємного, хоча хто зна? Нехай це назавжди залишиться таємницею. У ту ніч їй наснився янгол – ображений і втомлений янгол з одним крилом. «Де твоє крило, янголе?» - запитала вона і прокинулась. І вже не бачила, як янгол повернувся обличчям і стало видно, що його крило на місці, просто його не було видно в профіль. Так само не бачила вона і всіх сил своєї душі, і не уявляла, що з легкістю витримає і це випробування і багато наступних. І не знала, лише здогадувалась, що все буде добре. Тому що інакше бути не може.