Сидиш. Мовчиш. Подумки десь там. А місцезнаходження того "там" таке абстракнтне, примарне, маловідоме і тільки твоє. Сидиш у своїх хатинці кожного ранку на сніданок віддлубуючи шматочок вселенської мудрості. В якийсь момент розумієш, що не хочеш вже нічого. Тиша довкола акумулюється в жабу під горлом, темінь видряпує очі, а беззвуччя вириває язик. А нема, нема кому поскаржитися на ці непідвладні виживанню умови існування. І так сидиш. Мовчиш. Після втрати малюка і вердикту що, все і крапка, моє божевілля пускало корені і розросталося. На гілках мого болю жили ворони, а саме дерево відразу родило гниллю. Літали мухи і я була одна. Нє... люди були. Але не більше аніж люди. Зі своїми клопотами, жалями, бідами і т.д. Нашо їм ше мого? Отак і пересиджувала свою катастрофу. Не вмію я про таке говорити. Не хочу аби жаліли, а підтримати мало хто вміє. Стандартні фрази типу "мені шкода" і "ти ще молода" доводили мене до внутрішньої істерики. Так і народилося мовчання. Трохи рятував папір. Не могла варити мила. Просто не могла і все. Купа замовлень була не виконана. Якщо Ви серед невиконаних замовлень - вибачте. Я знаю що це мегапогано не робити... але я не могла. Були дні сверління стелі. Отак приходив ранок і "привіт стеля"... вечір. А у люди... у люди з посмішкою. Нашо їм мого? Якась я неправильна чи шо. Нашо це пишу... а так аби поговорити. Відвітувати, що пережила... що мабуть мило знову почну варити і жити б також здалося...
Ледь встигли відмайоріти сторінки соцмереж яйками та здобними хлібобулочними виробами, як їх заполонили георгіївські стрічки з червоними стягами. Про древньоязичницькі традиції Пасхи мені писати не хотілося, та і настрою не було. Лише місцями мене в душевну скорботу вводили підслухані діалоги про "нарешті можна буде їсти мнєсо і кобасу". Щось аж переверталося зсередини. Яка нафіг кобаса? Зміст свята то ж у зовсім іншому. До хати долинало піяння священника... Я плакала. Чесно. Але не тому, що всі такі ошатні після служби нарешті напхаються тої кобаси і мнєса. Мені було шалено шкода людей. Хтось скаже себе пошкодуй... Але... Я ж не про те. Зміст свята, суть його замилили, забули, заспівали і заїли шинкою з яйком (неодмінно свяченим і розписаним і всіх традиціях та канонах древньоязичництва). Де люди? Де ви у Біблії про писанки читали? Де? Покажіть мені. І не тра тицяти під носа якісь недолугі книжки писані ще більш недолугими "батюшками". Сучасна релігія - хороший метод для керування, самозбагачення і блюзніртсва. По плащаниці в кожній церкві. Просто вдуматись у це. Не тупоосло робити як предки (язичники до речі), а коли вже є християнами то бути ними до кінця. Дивлюсь на язичництво прикрите хрестом і так якось важко на душі. (я не баптист чи ще хтось просто думати вмію). А чи багато у своїх сім*ях згадало що Ісус зробив для вас? Хто в цей день розповів своїм дітям про жертву яку дав Бог? Наїлися мнєса і всьо? А суть свята то в зовсім іншому. Хоча нє... ще тра нові мешти і нове плаття/костюм для походу в церкву. Якось так.... А нині... нині все майорить стягами. Кров - це кров, а не стяг. От було велике могутнє СРСР, але ж наше рідне - інше свято... інше. А про день перемоги. Мій прадід стільки пережив, слух втратив, воював. А тепер є Янукович. Що дала простим людям ця клята незалежність? Чому клята? Бо баранам не можна такими бути. Критикувати можна багато. І поки кожен у себе не запитається "а що я роблю для країни за яку вмер мій ... (хтось, у всіх хтось та вмер на війні)?. Доти не буде у нас незалежності. А барани і далі житимуть у країні де працюють не закони, а хабарі. Шкода, що нема свята розуму. А може варто таки щось робити аби таке свято було? І коли почнеться українська незалежність, справжня, от тоді і майорітимуть стяги. А нині варто вшанувати пам*ять тих, хто бажав нам кращого життя, най і ціною свого. А чи ми цінуємо їхню жертву? А чи цінування жертви – майоріння стягу? Може варто зважитись на вчинки гідні своїх предків? А ще я цього року принципово не робила мила-писанок. Після того як минулого року їх поклали у кошик аби "свяченим" ся мити... І чому люди не хочуть думати?
У кожного бувають хвилі розпачу, миті коли сльози котяться самі собою і неможливо цю нестримну течію спинити. Вот і я захлинаюся. Якось так... я навіть не можу описати. Бажання виговоритися чи шо... Хоча люди лише посміються... я знаю. І якось так боляче-боляче. Зате тепер я знаю. Не можна йти проти волі Небес. НЕ МОЖНА. І до біса всі новітні медичні методи. Як якоїсь людини не має бути. ЗНАЧИТЬ НЕ МАЄ. Бо нема тій людині потім місця. Світ є, а місця у світі - нема. Якось лікар, який тепер лікує серденько моїй Яні побачив, так чисто випадково, що я жива. І почалося. А коли мама йшла на операцію було ж питання кого рятувати... Якого біса я вижила? Хтось скаже шо не треба гнівити Бога... Так авжеж... не треба. Але я не можу жити з постійно підсилюваним відчуття того шо я винувата у всьому... всьому ... всьому і навіть у тому також... НЕ можу жити з фразами, що краще мене б ніколи не було, що у цей світ я несу лише зло і біль, що навіть за власною дитиною встежити не можу і така мама, як я є прокляттям для дитини. Я не можу так більше... Я дійсно хочу аби мене ніколи не було... НІКОЛИ.... Вот Яня вже ДВА місяці кашляє... Де тільки не була, ренгенів штук три зробила і толку... нині вночі вона зайшлася і відключилася. Лікарі не знають що це, а я - погана мамаша бо є прокляттям для дитини... бо не можу вилікувати. І ващє таким як я матку тре ампутувати ще в дитинстві... Я, мабуть збожеволію від всього цього.... Я більше не маю куди втікати і як не маю... Знаю, що жалію себе... але не. Чому я не можу просто радіти, просто бути щасливою... чому все життя я маю йти проти вітру, щось комусь доказувати? НЕ ХОЧУ! Надоїло. Досить...
Сьогодні мені поставили діагноз. Я - творчоголік. Так-так, ось така абсолютно нова і вельми примхлива хвороба. Вимагає часу, грошей, великої кількості посуду, особливо банячків і сковорідок (чому поясню дальше), а ще проймає всю свідомість і не дає пацієнту спокою навіть під час сну. Творчоголіку забороняється відвідувати магазини для творчості, адже тоді його стан погіршується і наступає творчогольна лихоманка. Послаблення симптомів - негайне придбання потрібного і незнаюнашонотреба інвентарю для творчості. Тоді в творчоголіка виникає відчуття щастя і він тарабанить придбаний крам (сміття для всіх решти) до хати і загромаджує ними шафи, полички, тумбочки, виселяючи при цьому одяг, канцелярку, продукти, все що заважає дужепотрібнимдлятворчості речам. Також однією з ознак творчоголіка є поєднання багатьох хоббі. Творчоголік може вишивати, плести, малювати, ліпити, скрапити, варити мило, плести з газет, шити і це все робити з певною періодичністю, але бажано одночасно. В голові творчоголіка йде постійний пошук ідей. Почасти вони йому сняться і як тільки хворий прокидається його творча робота починає кипіти і байдуже, що вода з чайника давно википіла, а турку потрібно купувати ще після вчорашньої творчості. Творчоголік у процесі творчості забуває про все. Зупи перетворюються на рагу (у кращому випадку), котлети на м*ясні сухарики, варена картопля - на смажену і знову ж таки якщо пощастить. Творчоголіку потрібно дуже багато посуду. Адже приступ творчості у творчооголіка в той час коли щось є на плиті закінчується летальним випадком для ... посуду. Творчоголік колекціонує незанаюнашонозгодитьсяколись речі для творчості. Він складає їх всюди. І так, одна лижа йому також потрібна, може з неї можна зробити маленький комодик, або масяпку поличку, або використовувати у фотографіях... колись. Творчоголік - це хом*як. Але коли простий хом*як збирає все для чогось одного то у творчоголіка є багато і для всього. На кожен випадок життя. Ось такий діагноз поставили мені. А Ви вже знаєте найменування своєї хвороби? А лікування? Чи мо так краще? Наша хвороба робить життя яскравішим, а пилосмок заповненим. Як завжди бажаю всім гарного настрою і позитивних емоцій. І нехай єдиною нашою хворобою яка турбуватиме наших рідних та надокучатиме їм буде наш ТВОРЧОГОЛІЗМ
Доброго дня шановні форумлянки, хочу Вас запросини на ароматний, кавовий, цікавий та творчий майстер клас по миловарінню. МК відбудеться 17.11.2012 На цьому МК ми навчимося: - насичувати мило природніми компонентами. Кава корисна не тільки для пробудження, а вівсянка не лише для шлунку. Природні компоненти у милі. - фарбування мила без використання барвників. З буряка добрий не лише борщ, але чи можна його використовувати у милі? - ароматизування без використання ароматизаторів. - звіробій, ромашка, календула. Як зробити мильце з ними так аби воно принесли максимально користі? По закінченню Мк кожен учасник матиме три різних миделка. "Скрабики", "Медове", та маленьке мильце з вівсянкою. Вартіть - 100 грн. Адреса: в. Наливайка, 14 (у дворі) Додаткова інформація та запис на МК за тел: 0964581566 (Тетяна) 0937990890 (Адріана) Давайте творити красу разом
"Я не хочу жити жодного дня. Моє життя ніц не вартує і мені нема для кого жити і хвилі". З цими словами вона поклала трубку і пішла дальше вишукувати що ще у світі є не так. Вона не вміла бачити хороше у тому, що її оточувало, лише пошук вад приносив їй задоволення. Спершу їх пошук, а потім дошкулювання світу і його мешканцям за їхню недосконалість. "Не дай Бог тобі мати таку дитину як ти мені" Цими слова вона підбадьорювала свою дочку щоденно. Жінко, а чи не ти виховувала цю дитину якій не дай Бог...? "Від тебе навіть батько твій відмовився бо хотів тобою гордитися, а що ти... хіба такими можна...?" - ось вони слова які надихають на щастя і радість, проектують позитивне мислення та спонукують до життя. Якось так боляче і сумно. Мама не хоче робити операцію яка продовжить їй життя на надцять років. Не хоче бо каже, що нема для кого. Життя не проносить людині радості і вона хоче спокою... Не приносить радості зростання розумної онуки, не приносить радості ніщо. А мені хочеться аби вона ніколи мене не народжувала... Бо відчуваю себе винною... Винною у всьому. І таки правду казав мій батько... "лібше в він мене на траву..." Як ж воно болить... Але ж завтра знову буде лапатий сніг? Правда? Його можна ловити на рукавиці, а ще можна намагатися ловити його ротом, але це вже зовсім інша історія... Правда буде сніг? Лапатий...
паскудно... я не вмію бути щасливою мабуть, і жодні фрази на кшталт "повірте у те, що ви щасливі і ви станете такими" з маловідомих мені причин на мені не працюють... А може то я така маловірна? холодно... мій персональний особистий холод, що наче зламаний не у ту сторону кондиціонер випромінює моя особистість... Не хочу більше притворятися щасливою... не хочу більше бавитись у цю дибілкувату маніакальну гру "все добре"... та не добре... не... монітор... я знову можу пити каву... і робитиме тепер це безмірно... відрами вода не рятує. байдуже що у мене вона власного сльозоточивого виробництва. холодно. я не можу збагнути чого мною так таліпає від холоду, якщо потепліло... а може холод має іншу природу аніж погода за межами моєї клітки? нині я збагнула що нікому не говорю про то як і що є у моєму житті... взагалі НІКОМУ. кажуть друзям довіряють... а я... завжди мріяла мати друзів... а ще мріяла аби у всьому світі був мир і достаток і полетіла на Місяць... я знаю, що з мене лише поржуть у кращому випадку, у гіршому ще будуть смакувати деталями мого життя з лєвими людьми, бо ж треба про щось говорити... а мені хочеться просто плакати. і задрало розуміння того, що цьому світу потрібні лише позитивні, радісні, усміхнені, успішні. решта - неліквіди, відходи світу цього, лохи і лузери. Я намагаюся... намагалася бути позитивною, радісною, усміхненою... мені навіть вірили... я більше не можу... в мені нічого не залишилось... нічого, що я змогла б віддати... тиск стрибає у найневідповідповідніші моменти і я стаю просто непридатною до життя... не можу нічого планувати... про щось мріяти. Я зайва у цьому суспільстві успішних і щасливих.... Бо через власне здоров*я випадаю з ритму ... випадаю з відповідальності... випадаю з цієї каруселі життя я не можу більше вдавати з себе таку всю радісну і кльову, а коли в моїй шафі закінчуються щоденні та святкові маски я стаю зайвою... кому потрібна ниюча істота... ну не вдається мені нічого змінити... я жила згідно всіх своїх психологічних знань... а вони не працюють. Може тому, що я знаю як воно має діяти... може ще чомусь... але я чоботяр без чобіт... чому у мене все має бути так складно? чому я до всього маю йти такі тернисті всипані битим шклом дороги? А може це всі так? зате я маю кльове смугасте мило всіляке різне... жовте, червоне, синє, зелене... воно таке барвисте... хоч шось файне...а ще я маю вірша... А може припинимо бавитись в гру у "все добре" вишкір з обличчя знімай він уже затісний не в моді тутешній співати мінорні акорди тут інші видовища треба... танцюй і радій впадеш --- вставай і продовжуй своє божевілля тільки не плач... цьому світу надзайві плачі хочеш кави попий, не поможе - шукай інше зілля заболять тебе сльози... вкусися за дупу й мовчи... а може припинимо бавитись в гру... вже дістало палітра багата і пензлі їдять кольорИ я написалася тиші удоста, як кави та чотири стіни, затискають в мені своїх три...
Ролі, маски, ігри, тиші... крапки Десь тире, десь паузи без змісту А якщо по правді - просто клякси Творчий задум хмар по всьому місту. Пий самотність! Пий і захлинайся Вдоста тиші, вдоста сьогодення люди... крапки... паузи... і фейси і НІКОГО... тиша без натхнення Пий і дичавій. Самодостатність Чи не їй колись писала оди? А якщо по правді - з неба гадість Одягає місто згідно моди Падай небо, ангели і хмари Божевілля не межа... не крапка Просто бракне струн, а ще гітари Мокра тиша, мокре дно, цигарка... Апатично таргани по втому Не приходять більше в моє місто Тільки небо з привидів і грому ... але це повір, не має змісту...
У нашому будинку нові сусіди і в них є фортепіано. Як божественно на ньому грає сусідка. Я просто завмираю і ... і не насмілюся напроситися в гості, так і слухаю припавши вухом до підлоги. Вигляд з цікавих і неоднозначних. А я просто слухаю музику. В кожного свій спосіб, різняться лише методи оригінальності. Дощ і у мене якась хандра. Як ж мені лячно. І це бажання з кимось поговорити, виговоритися. Перегортала контакти всіх (двох) скайпів, аську, телефон... І всілася перечитувати свої вірші. Наговорилася... Як ж іноді бракує підтримки. Як ж просто хочеться побути без потреб бути такою, якою хочуть бачити. На світі є лише одна людина, яка мене знає і яку я абсолютно не ціную... Я буваю такою дурепою... Я не вмію вірити у себе. Я вмію вчити цьому людей. Відчуваю себе лисим продавцем засобів від облисіння. Зараз коли в мене є можливість нарешті мати власну справу, я боюся що мені не вийде. Боюся, що щось піде не так... А насправді там у душі я так і не виросла. Мені просто страшно, що мене будуть сварити за те, що я зроблю щось не так. Так і не виросла. Так хочеться аби хтось просто штовхнув уперед. А натомість мама каже що треба шукати роботу продавця на базарі, що з моїх мрій та ілюзій ніц не вийде, що ми живемо в країні де багатії багатіють, а бідні йдуть все нижче, що... та є купа тих “що”. Так, є люди які шукають відмазок чому навіть не спробувати, але я так довго шукала можливостей і знайшла... Але... як я боюся, що мене будуть сварити коли я щось зроблю не так. Сумбурно написано, якось наплутано. Не можу писати віршів. Не можу, хоч головою в стіну. Відчуваю вакуум всередині. А може переросла?
Автор фото талановита Юля Ільчишин *** Моя особиста програна мною війна Вже й наче не ніч, лиш ранок ніяк не приходить І тягне до мене руки свої суєта І пані Рутина у сірому чітко по моді Складається зброя і втомлена бунтом душа Ховає у тлумки мольберти і акварелі, ідеї, вірші, ритми, ескізи, слова... клаптики днів і сонячні зайчики з стелі... Окупація мрій. Починається відлік назад ніхто із живих не поставив драбини до неба Раніше здавалось життя - це любов й зорепад Але прийшли "мусиш", "повинна" й "так треба"... Моя особиста програна мною війна... Рік 1999. Вересень. Виписка з щоденника. - Мамо, як ти может так жити? Робота-дім-робота- вихідні-робота-дім- робота... То хіба життя? Хіба людина створена для цього? Життя - це щастя, радість, емоції, театр, вірші, вечірнє місто і задоволенна від всього. В ньому нема місця для суєти і рутини. Як ти можеш так жити? Я б збожеволіла. Мамо! Мама лише посміхнулася і заліпила тисячний вареник. Це наша щонедільна традиція. Вареники зі сметанкою. Смакота. Я, певні, ніколи не зрозумію як можна жити так, як живе моя мама. Глупство якесь, а не життя. Людина марнує своє життя. Жевріє... не більше. А часу то ж мало... дуже мало. А скільки є таких людей які живуть лише для заробляння грошей, які потім переведуть у меблі, ремонти, автомобілі, шмотки, їжу... ще щось. Суть життя у цьому? Якась дибільна суть. Ще люди народжують дітей, а потім горбатяться аби ці діти виглядали ліпше ніж у сусідки/куми/подружки/співробітниці/ще когось. Потім штурпаків за будь-які гроші пхають вчитися бо ж сусідчині тоже вчаться. Глупство якесь. Невже мені колись доведеться так жити? Краще вже і зараз вішатись/стрілятись/топитись/різатись/ще щось. Я так боюся такого життя. Вірніше не життя. Я буду воювати до останньої своєї клітини, але не житиму, так як мама. Рік 2012. Липень. Просто роздуми. Перечитуючи свої давні записи якось так сумно стало. Я, здається, зрозуміла чому мама лише посмінулася. Я стільки часу не могла зрозуміти як вона отак сіро живе, а сьогодні живу так само. "Воювати до сотанньої своєї кліпини"... Невже в мені не зашилилось клітин? Я програла... Банально і сіро. І всі так живуть. Якось та треба з тим миритися. Просто миритися, сіро миритися, банально миритися... Здуріти можна. Поки все переробиш, понаварюєш, понаприбираєш, понабавишся... вечір... година інету і в люлю. А де " щастя, радість, емоції, театр, вірші, вечірнє місто і задоволенна від всього"? Переросла? Я стільки разів пиляла маму тим, що вона не живе, а вона просто посміхалася. Я хотіла викликати її на діалог, а тепер розумію, що їй просто не було чого сказати. Бо про таке мурашне життя краще і не задумуватися. Такі думки лише заженуть в депресію. Не більше. А мені завжди хотілося більшого, я завжди готувала себе до максимуму і... колись в мене Яна запитається, як я можу так жити... Моя мама мене начила, що робити в такому випадку... Посмішка рятує від багатьох болючих діалогів. А жити так - це боляче, за умови замислювання над цим. Тому більшість ... о як я боялася бути більшістю... Це ще одна моя війна. Бунт... бунт проти всього. Хай підлітково, але тільки так я доходила до розуміння. Та і в діалогах мені завжди було цікавіше відстоювати протилежну думку від своєї, бо я знала аргументи візаві. Рутина вбиває багатьох... більшість. Мені так хочеться щось змінити... але... Тут доречно вставити посмішку, не більше. Мабуть, варто починати вчитись не думати. Хотіти від життя машини/сукенки/чобіт/нової зачіски/еворемонту з натяжними стелями/іншої машини/більшої квартири/полакованої труни з позолоченими ручками і місця лише не на Збиранці... Що лишать після себе люди? Дітей... Як класно звучить. Ну діти ще доглядатимуть за могилкою... ну може ще внуки навідуватимуться... І все... Наче й не було... Ну може після кремації (якщо добудують крематорій) вазочка прикрашатиме в кращому випадку зомбоящик. Машина зкорозіє, будинок з євроремонтом завалиться, шуби жідять миші... А так живе... живуть всі мої знайомі... Дибільне життя... Я не знаю, що я хочу, але знаю, що так я не можу. Ці думки мене вбивають... І ламається щось всередині, наче хребет, наче кожна з 206-ти кісточок . Суєта мене пожирає, рутина добиває... А війна - втомлює... Є дуже багато красивих фраз тиму "життя люди самі роблять таким, як хочуть", "будь будівельником свого життя"... ну багато одним словом. Раніше мені так подобались ці демагогічні гасла, а тепер розумію, яка це дурня. Життя на жаль залежить від багатьох факторів і не тільки від однієї людини... А ще фінансовий аспект... Ех...
Потрібна мета (знак оклику). А що робити як їх декілька? Вибирати пріоритетнішу? То те саме, що любити котрусь дитину більше. Розпорошуватись на кожну? Заплющую очі. Люблю свої вечори. А може навіть не їх, а тишу. Потрібна мета... Як важко іноді визначитися. Я не вмію робити вибір. Можу про нього говорити, думати, писати, малювати і ще щось, лиш не робити. Мені потрібно навчитись прибирати у квартирі. Порядок починається з порядку довкола... Але зміст? Через годину все знову захламлюється ну дуже потрібними Лєґо, Барбі, мозаїками і т.д. Байдуже. Потрібна мета. Не знаю для чого тут. Хочу все і хочу зразу. Хочу миттєвих результатів. До речі під словом "тут" малась на увазі планета. На початку року я склала для себе 10 справ що маю зробити. Ну скоро екватор року, а у мене... плюсиками позначено, що я зробила. 1) Впорядкувати вірші 2) Визначитися з роботою. Знайти роботу або створити щось своє. 3) Написати картину (бажано 3 штуки) 4) Навчитись готувати їсти СМАЧНО 5) Зайнятися спортом (тут самій смішно) і схуднути 6) Дописати і проілюструвати дитячу книжечку 7) Вивчити інгліш (нарешті) 8) Зробити свій сайт/блог + 9) Помиритися з батьком (цей пункт кочує в цей рік з попереднього) 10) Записати Яну на якісь розвивалки (інгліш/танці/гімнастика) ги-ги-ги... Ось так. Пункти писані не по мірі важливості, а по мірі надходження на думку. Потрібна мета (і скільки знаків оклику не став ніц не зміниться)
Прийшов з роботи. Кинув свого рюкзака і закрився в кімнаті. "Поганий настрій", подумалось їй. Через 10 хвилин він вийшов з торбою і сказав: "Я більше не люблю тебе. Вибач. Я йду." І пішов. Я більше не люблю тебе... Це як? Крутилося наче оглядове колесо в її голові. Оглядове колесо над згарищем мрій. Не люблю... Так схоже на вирок. Як, як її можна не любити? Як? А виявляється можна. Не люблю... Вона також не любить, не любить лицемірних людей, не любить коли їй брешуть, не любить смаженої цибулі і великих собак. Але не розуміє як можна не любити її. Хоча... Ком з горла плавно переміщався по-під очі. Але ж вона не плаче. От так як він не любить, так і вона не плаче. Хоч і воліла б вилізти на Говерлу і викричатися на половину світу про свій не біль. Так починається внутрішній вакуум... Так починається тиша... Так починається... так закінчується період "не люблю"...
Це трапилось сьогодні зранку. І я навіть не знаю чи є у мені жаль. Прийшло в якийсь момент, що не завжди те що хочеш є потрібним і навпаки. А я завжди хотіла багато. Не завше була готова аби це мати, але ніхто ж не боронив мені казати "хочу" і тицяти пальцем у небо. Я так люблю коли зранку мені в кімнату світить сонечко. Воно у мене є лише... буде ше з годину і піде обігрівати інші сторони будинку. А ще коли дивлюсь влітку у вікно то бачу ліс. Байдуже що за моїм лісом з десяти дерев є школа, гамір, дітлахи... У мене вітер гойдає дерева, сонце пестить підвіконня і так починається кожен сонячний день. Вчора прочитала один щоденник і там допис про зникнення. Згадалась собі років 5-ть тому. Прийшла до мене я колишня, сіла навпроти... І стало мені сумно. Я не знаю хто я. Я заблукала сама у собі. Душа скрутилось клубочком і тихо вуркоче про втому. Хоча я ж молода, життєрадісна, енергійна... Я забороняю собі бути інакшою. Як ж багато в мені цього слова "я", я ще більше словосполучення "я мушу". Тільки вчора писала, що це заганяє, що ніхто, нікому, нічого... Але я мушу готувати сніданок, мушу бавитись в ляльки, мушу прибирати (хоч іноді)... цей список безкінечний. Це робить мене порожньою. Оце прийшла до мене вчора я колишня. Яка ж вона була вільна. Так, вона була дурепою, але вільною. Я вже писала про картину у червоних тонах. У неї вона була б чорною, абстрактною, химерною і їй би було байдуже. А я (то певні приходить з роками) волею-неволею думаю про те чи сподобається мамі. Хоча я ж не для неї малюю. Фіг з її думкою, але НІ. Мене з якогось дива почало турбувати питання "що подумають". Раніше мені було абсолютно байдуже. Так проявляються зморшки на серці? Вони відбирають у людини розум? Я не хочу цього! Хочу в Карпати. Вилізти на якийсь горбик і викричатися. Вона б вже їхала в електричці, а я доварюю зупу. Мене вбиває рутина, знищує зсередини...
В мені надмір думок. Вони як завше не дають мені заснути. Рояться, клубляться, змотуються і заплутуються. Як ж іноді хочеться тиші у голові. Як ж хочеться внутрішнього спокою і гармонії. Як ж... Сьогодні я палила свій страх. Згідно всіх рекомендацій психологів та інших божевільних. Написала "страх" і підпалила. Гарно горів. Почала малювати картину і домінантність червоного мені не подобається. Я хотіла шось бузкове... а тут знову ця революція. Я не вмію кривити душею Що на ній є, те у неї народжується. За три-чотири дні написала 123 (спеціяльно рахувала) вірші. Гарні і не дуже. Я їх просто пишу не правлячи, навіть знаків розділових не розставляючи. Сідаю і пишу. Не вмію писати їх на клавіатурі. Мені потрібен мій безолаберний почерк, мені потрібен папір і гарна ручка. Відчуваю себе морально виснаженою Добитою. Такий стан буває коли я перестаю хотіти кави, а у холодильнику закінчується пиво. З мене поганий філософ. Я дописалася до того, що вже і зараз треба зносити у підвал дошки і сушити їх. Смерть Віктора перевернула щось у моїй голові. В мені поселився тотальний страх щось не встигнути. Я його вже і палила, і на клапті рвала, і ногами по ньому топтала. Живучий зараза. Знаю одне. Місяць тепер не писатиму. Маю мозоль на середньому пальці правої руки від ручки. Згадались студентські роки. Коли на пари не ходилося, а потім за ніч мусово тра було переписати конспект бо у викладача бджоли в голові. Якщо б душа мала здавати якісь екзамени, я б здавала їх у форматі поезії. Я так люблю бути собою. Без масок, без дибілкуватого напарфумленого позитиву... Я навчилась бути іншою собою. Я щаслива, що мені були дані уроки з яких я могла це зробити. Я дедалі частіше думаю про свого рідного батька. останній раз я з ним спілкувалася три роки тому. В мені живе образа. Я хочу йому вибачити. Мене то гризе. То така собі міль, що поїдає светри мого внутрішнього комфорту. Він єдина на планеті людина на яку я маю образу. Якій я не вибачила. Хочу і не знаю як. Я молю в Бога аби дав мені мудрості, а йому смирення зателефонувати і сказати одне єдине "вибач", В мені на тонну стане легше. Я не розумію його. Може в мені і мешкає нарцисизм, але мрію аби моя дитина бодай на 10% була такою як я. Я не ідеальна, але я щаслива від того якою я є. Я нині врятувала людину. Це так цікаво трапилося: Мамі нині було дуже треба аби я приїхала. І попри гидотну погоду я мусіла заставити себе вийти на вулицю. Спочатку від мене втекла маршрутка. Я дуже розізлилася. Наступна банально не зупинилася. Я змерзла. Неймовірно змерзла. Коли нарешті приїхала моя то з неабиякими зусиллями впресувалсь в неї і поїхала. Потім виходила тітонька і я сіла на її бокове місце. На сидінні навпроти сиділа жіночка. Вона мені видалась надмір блідою. Рука щось заміцно стискала ручку на сусідньому сидінні. Я спочатку шось боялася до неї заговорити. Але потім я попросила її... посміхнутися. Я знаю, що то дурацько виглядало. Але вона не змогла. Я сказала, що викликаю швидку, бо на мій погляд у неї інсульт. Мене сприйняли за студенку меду, 1 курс і дурепу. (мене здивувало, що деякі люди не знають того, що відбувається під час інсульту) Вирішила робити своє. Швидку чекала вже на перехресті Стрийська-Наукова. Тітоньці казала, що я дуже хочу помилятися. Маршрутка також чекала. Всім було цікаво чи я справді дура. Ідійоти. Але в тітоньки таки був інсульт. Швидка то підтвердила. Потім мені дзвонила та тітонька ( я впхала їй свій номер телу аби вона сказала мені колись як вона) і дуже дякувала. Якби вона не звернулась вчасно, то наслідки були б такими як зазвичай при інсульті, якого вчасно не помітили. Я така вдячна Богу, що попередні маршрутки поїхали без мене. В мами нічого нагального не виявилося... але я сіла саме в ту маршрутку в якій була саме та жіночка. Але я про батька. Я не розумію його. Як можна відмовитись від такої дитини (людини), як я? А від онуки? Яська, моя Яся, то ж така радість, таке щастя. Як можна у самого себе це забрати? Мені дивно. Якийсь душевний мазохізм. Я часто думаю аби написати батькові листа. Ні, я пишу йому листи... але не знаю його адреси. Складаю листи до віршів. Потім додумую ще щось дописати і пишу нового. На випадок як знайду, як йому його передати. Мій лист до батька вже має 51 сторінку. НЕ знаю чи захоче він його читати. Але я б дуже хотіла. Саме дякуючи йому в мене металевий характер, сталеві нерви і холодна кров. Коли часто бити в одне і те ж місце воно втрачає чутливість. А він бив у серце, а він гамселив душу. Я така йому вдячна. Я є така як є. Хочу йому подякувати... Але не знаю адреси. А ще мій батько ніколи не звертався до мене по імені. Для нього я завжди була "дибілом", або "рагулем" (були й інші слова, але вони матерні). Прийшов час, коли я почала звертатись до нього Михайло Іванович, а не "тато". Якось до нас прийшли гості і він хотів перед ними вимахнутися то сказав "доця принеси... (щось там)". Я не зреагувала. Навіть подумати не могла, що то до мене і лиш коли він мене штурхнув і повторив... Стало так шкода. Його шкода. Мені чомусь завжди було його шкода. Він не вмів любити. Та і зара, певні, не вміє. Я співчуваю його катастрофі і готова віддати йому шматок свого серця. В ньому любові вистачить не на одне життя, в шматку серця. Треба просто прийти і взяти. Це так прекрасно любити. Це так прекрасно мати серце, яке можеш віддати, не вимагаючи взамін. Просто віддати. Це так прекрасно зуміти прийняти чийсь шматок серця. Мені так шкода, що він цього не розуміє. НЕ відчуває... не потребує. Я б стільки йому сказала... стільки... Так шкода, що він не хоче чути... А може я справді дуже погана дитина була? Тату... подзвони...
Бувають в житті миті коли три крапки стають зайвими. Хочеш поставити три, а щось всередині розуміє їх зайвість. Так народжується мовчання, так починається вагітність віршами. Коли не можеш говорити вголос, лиш волога під ранок подушка приховує залишки таємниць. Як ж я люблю свої вірші. Світ віршів. Тут можна бути справжньою... не треба більше жодних заперечень все зрозуміло, все без зайвих слів таке буває що в людини в серці - гуртожиток, на тисячі голів... не треба підселяти мені втому до розкоші я звикла, вибачай до власного вертаюся, до дому без тебе дому... чи без тебе в рай... не треба пакувати мені речі бо не візьметься жодної з валіз з минулого не треба заперечень я не буваю однією з...
