#тіло_веде_рахунок #терапія_знизу_догори #тілесні_практики #долаючи_дисоціацію #допоможи_собі_сам #день_стоп В цієї рубрики не буде картинок. Основний текст у ній буде схований за хештегами. Стежитимуть за нею лише ті, кому вона буде цікава. А будуть в ній мої власні - непрофесійні, але дієві психотерапевтичні вправи. Так, я переконана, що головна робота над душею (а психо- це душа), - та, яку робить сама людина з собою. А після того, як одна важлива для мене людина сказала на мою розповідь, що мої дії є корисні, - прийшло рішення поділитися дечим з моїх активностей. Звісно, мені була потрібна теорія або хоча б напрямок. І його чудово задала книга Бесселя Ван Дель Корка "Тіло веде рахунок" (якої досі нема в українському перекладі, але вона прокачає вашу англійську і виверне ваше самоусвідомлення навиворіт). У книзі з-поміж шляхів подолання наслідків травми найефективнішим визнаний "шлях знизу догори". Так автор називає вплив на психіку позитивного тілесного досвіду. Мені це дуже імпонує. І я починаю цей шлях сьогодні по-своєму, "знизу догори" у найбуквальнішому сенсі: зі своїх стоп. У кожній частині тіла зберігається досвід та його відбитки. З кожною частиною тіла можна і потрібно розмовляти. І я спитала у своїх стоп, як їхні справи. Виглядає як дурня? А ви спробуйте. Вдома у спокої визуйтеся, зніміть шкарпетки і поспілкуйтеся зі своїми стопами. Чи мають вони хвороби, а ви - складнощі через них? Чи робите ви лікувальну фізкультуру? Чи не забуваєте про це? Чи мають вони викривлення, натерті та загрубілі місця? Оцініть за цим зручність свого взуття та подумайте, що з цим робитимете . Чи не лущиться шкіра? Оцініть за цим свій водний баланс, а за ураженнями шкіри та нігтів - великою мірою, правильність харчування. Подумайте про покращення в цьому напрямку. Зробіть гігієну стоп та помасажуйте їх з кремом. Або попросіть про це близьку людину. Масаж стоп - це особлива форма близькості, до якої люди вдавалися ще від часів Христа, з Ним самим включно. Тепер розслабте гомілкостопний суглоб. Нове відчуття, правда? Зазвичай він затиснутий навантаженням тіла підчас ходьби і нашими думками в період перепочинку. Дайте йому відпочити. Зробіть простеньку вправу для стоп, хоч одненьку. Дайте їм відчути, що вони - важлива частина вас. Остеопати не дадуть збрехати - стопи - це таз, хребет, прикус, посмішка... І навпаки. Все в організмі пов'язане. Класно, якщо вдасться зробити педікюр чи кремову маску для ніг. Класно, якщо саме сьогодні ці стопи привели вас в чудове місце до чудових людей, і за це можна подякувати предметно. У мене нині саме так♥️ Подякувавши за нещодавній досвід, добре спланувати якийсь майбутній хороший досвід для цієї частини тіла. Мої стопи полюбляють вправи з балету. Давненько я їх не тішила ними. Треба повертати традицію
По-перше, раджу терапевтичну вправу для тих, кому легше буває від виписування ситуацій. Опишіть свій болючий досвід як історію. Яка має початок і кінець. Наскільки детально - не важливо, головне - початок, кінець, добрі перспективи. Це дуже допомагає, дуже піднімає і не заміняє основної роботи над ситуацією, та дає на неї необхідні сили. Ділитися тією історією чи ні - вирішувати Вам. Я свою написала головним чином для кількох близьких людей. Ну і з часом все одно в якомусь форматі поділилася б, а, власне, з часом воно вже не викликало б у мене таких емоцій і перебування на моєму завалящому блозі тої розповіді стало би доречним. Та вже за годину без жодного поширення публікації я отримала повідомлення, і не одне, від незнайомих людей, які впізнали в розповіді свої проблеми і просили про допомогу. Це також було не вперше. За останні два роки, в які мені самій було дуже непросто, до мене неодноразово зверталися люди. Так просто і так неочікувано, що я не могла відповісти їм: слухайте, а не йшли би ви лісом: у мене тонна своїх власних проблем. Ні, я не могла сказати так людям, яким можу допомогти. Знаходила контакти лікарів, спосіб замовити ліки з Польщі. Допомагала смішними сумами грошей, хоча смішних тут не буває. Одного разу жінка плакала, що виписали дорогий препарат, і мені її сльози стояли перед очима, коли я подумки забрала в себе тризначну суму грошей і сказала: я куплю його тобі, ти не будеш мучитись. А коли я дізналася, що "дуже дорого" - це 250 грн, то була зла на неї і на весь світ, що за такі копійки може так плакати доросла людина. Ну і що, нажаль, такі препарати потрібні. За цей час у мене з'явились контакти, зв'язки. Будучи сама добре у медичній темі, я легко говорила з лікарями про проблеми інших. Свою ж лишала "на потім", бо ж у мене "не так гостро стоїть питання". Щось я по новій починаю все розповідати А написати хотіла не про це. А про реакції. Отримавши ті повідомлення і підказавши людям все, що я могла підказати, я вирішила таки поділитись дописом тут і у групах фб. Коментарі отримала добрі та приємні. Але найцікавіше, звісно, твориться у скриньках ПП Я знала, що мусять мене звинуватити в піарі і вигадуванні хвороб щоб зацікавити людей собою (то просто нобелівська премія за вигадку). Крім того, звісно, про шахрайство - спитали мене, коли почну збирати гроші на лікування і чи вже підробила документи. "звісно, мама 4 швиденько нажебрає на море в Єгипті" І не встигла я оклигати від обурення, як запропонували і гроші - за друковану публікацію мого допису. Не повірите: стільки, скільки коштує море в Єгипті, якщо вилітати завтра І тут раптом я зрозуміла, що допис цей не продається. Про що і повідомила. Зверхнє: "ну от, цього і треба було очікувати" - від тих, хто заздрив моїй сім'ї. Ідіть з миром. Потім ще прийшло прохання здзвонитись від людини, яка "дуже багато цікавого про мене чула сьогодні в розмові з відомими посиденьками". Сміх та й годі. Звісно, що ні з ким я не здзвонювалася, але ви собі знайте на всяк: відома посиденька - це титул. І ше, і ще, і ще. Так був момент, коли я подумала: блін, може, не треба було. А потім згадала, яким бар'єром для мене був страх, що "хтось дізнається". І скільки марних зусиль пішло на пошук обхідних шляхів. Тому ще і тут залишаю лінк та оці висновки. Припиняйте боятись і будь ласка, продовжуйте жити!
Тоді у мене було багато часу - міркувати, думати-гадати... Мріяти про тебе, думати, навіщо ти зробив те, для чого сказав се... Тепер часу обмаль, проте... як може не лишитися часу на тебе? Тоді ж також бувало, що не лишалося. "Облиш, ми не встигнемо," - знімала я твої руки зі своєї талії. "Так не чесно, я ж запізнюся," - гіпнотизуючи мене очима, наближався до мене ти. Ідеальних стосунків не існує, а от ідеальний секс - цілком і повністю. З тобою у нас його було безрозмірне море. Море підчас припливу. Яке, відкочуючи хвилю у безодню, лишало нас на узбережжі напівживих і мокрих. -Так не можна. Це було надто прекрасно. - Домовились. Більше не буду. Навіщо ти нагадав про те, як я сиділа на твоєму підвіконні у блакитній мереживній білизні? Тоді я вже знала, що просто висохнути від зливи і піти додому не вдасться, і, тим більше - що я зовсім не хочу йти. Не знала хіба, що мереживо мало призначене для всього, що було між нами в наступні години і комплект доведеться викинути. А потім вбрати светра і джинси на голе тіло і не стримувати зухвалої посмішки, яку тепер було годі стерти з обличчя. Відтоді, купуючи білизну, я намагалася промацати її міцність. Адже твою міцність збиралася відчути ще дуже багато разів, а припиняти вбирати спіднє у принципі не збиралася. Хоча, варіант був не поганий, зовсім не поганий. Так, в один з днів я зустріла тебе на нашому домовленому місці. І ти з одного погляду зрозумів, що вечеряти не підемо. Ми часто не вечеряли. Деколи все ж уночі "наздоганяли" свій дикий голод якоюсь зовсім не корисною їжею. А деколи і засинали як є, і просиналися з ідеально втягнутими животами. У тебе був рівний животик, не запалий досередини, але і не нависаючий. І широка спина, яку постійно хотілося гладити, притискаючи тебе до себе міцніше. Бували дні, коли я хотіла не думати про тебе хоч трохи часу, бо потрібно було на чомусь зосередитися. Але це ніколи не вдавалося. Ти казав, що в тебе також бували такі дні. У тобі було абсолютно все, чого мені бракувало. Напевно, так і народжується бажання. Коли очам бракує погляду, губам бракує тепла і захоплення поцілунком, м'якій легкості бракує твердої сили... І при одному дотику взаємно затягує один в одного, перемішуючи серцебиття і дихання. Коли ми проводили більше часу разом, я зовсім не турбувалась про зовнішній вигляд. Змісту в тому макіяжі, коли ми постійно у дотику? Навіщо вбирати щось гарніше, коли воно все одно знову і знову опиниться на підлозі біля ліжка (на кріслі біля підвіконня, на шафці біля столу, на холодному бетоні коло ванни, на якомусь вішаку коло полиці із взуттям...)? Але саме тоді почувалася дуже гарною. В нас обох було спільне розуміння краси - очима і на дотик. - Твоя шкіра настільки ж тепла і запашна, якою й виглядає. - Твої губи такі різкі на вигляд, а посмішка така ж гаряча, як і поцілунок. Нам було добре разом, без жодних контекстів та моралей. Ми надривали суспільні шаблони, а часом - і деякі частини мене, до кількох крапель живої крові, помічених вже значно пізніше, а тому не відіпраних до кінця. - Напевно, у тебе дуже сильний материнський інстинкт, - сказав ти раптом мені, зовсім не до речі. - Чому ти так вирішив? - здивувалася я, хоча сама у глибині душі була впевнена, що між нестримною жагою фізичного кохання та всеохоплюючою любов'ю до рідного малюка є прямий доказовий зв'язок. Ти ще не один раз так само недоречно казав, що я буду прекрасною матір'ю. Натомість я ніколи не могла уявити тебе батьком. Хіба один раз. Я уявила чомусь, як від тебе залетіла невисока темноволоса дівчина. І ти, схудлий та знервований, готуєшся до весілля, опускаючи очі при зустрічі зі знайомими. А потім - гуляєш з візком, твоє обличчя бліде від недоспаних ночей, а променистий синій погляд замислено тьмяніє. Загалом, нічого конкретного. Але навіть від цієї ні до чого не прив'язаної думки мене залило цунамі з ревнощів. Я боялася насититися тобою, бо не знала, що далі. І так ніколи і не наситилася. Як і ти мною, сподіваюсь. - Ні, так добре не буває. - Звичайно, що не буває. Так же не можна. - Не можна, точно. Це просто смертельно. - Тільки не помирай, чуєш? А то станеш сенсацією в завтрашній ранковій газеті! - У нинішній. До сходу сонця лишалося ще пару годин. Пару годин навіть не сну, а того концентрованого повного відрубону, який буває лише від перенасичення близькістю. Перенасичення... Ми знали, що це мусить закінчитися. Але кожен не хотів бути кинутий. Триваюча фізична потреба один в одному змушувала нас кидатися тим розставанням, як гарячою картоплею. Щойно я бачила, що ти готовий це зробити, - не давала тобі промовити слова. І навпаки... А потім, коли одного разу все ж настало "потім", - я плакала і сльози були мов окріп. Вони падали, обпікаючи руки, і я забирала руки з-під власних сліз, і ридала з відкритим обличчям. Тоді єдиною надією, яка дозволяла увійти в хоч якесь завтра, було те, що ти колись ще нагадаєш мені про себе. І от, ти нагадав. Навіщо? Втім, краще не відповідай. Я вже здогадалася, як здогадувалася завжди і щоразу...
Я тут зібрала думки і досвід на тему короткої стрижки. Кажуть, вийшло не зле, дехто вже постригся
Ось хтось прийшов у сад - складати літо В фургон, немов приїжджий лунапарк. Щороку літо він возив по світу, Даруючи всім радість просто так. І спека була радісно-нестерпна, Волосся повне солі і піску. І раптом - тридцять перше серпня: "Залишайтесь на зв'язку". А хтось собі хотів сховати літо: У банки його склав і підписав, Зібравши його сік, сховав від світла, Щоб в пляшці він вином солодким став; Зробив останні фото в телефоні, Востаннє зазирнув у літній сад, - І вже з сусіднього фургона Витягає листопад. А літо вже й саме збирало речі - Та так, що не лишилось і знаку. Закликало в останній літній вечір Потанцювати румбу на піску, Порадило у ковдру загорнутись, Стрибнуло у вагон - і потяг втік. Обіцяло повернутись, Навіть швидше, ніж за рік. © Yulia Olekh
Інвестувати в жінку... Я чула і читала різні експлуатації цього вислову, але ж воно працює навіть без отої всієї метафізики про "джерело енергії, берегиню вогнища". От наприклад, салон краси. Відправиш жінку на манікюр, йде вона без зайвих думок туди, а там на сусідньому кріслі - власниця саме того магазину білизни, для якого вона мріяла писати блог. Може, вона почервоніє, але опанує себе і врештізвернеться до тої власниці магазину з компліментом їй та її продукції. Розповість, що замовляла в них і що сподобалось. Та й почнеться бесіда. А може, і сама власниця раптом озирнеться, бо настрій в неї хороший і поговорити хочеться. Чи і впізнає її, жінку ту нашу, в яку інвестували манікюр бо вона й сама непоганий цікавий блогер А з таких зустрічей нерідко починається щось дуже стрімке і творче. І, як би це не звучало, до біса прибуткове. Або - оплатиш жінці цікаве навчання. Вона послухає-послухає і сама тренером стане. Сертифікується - і за деякий час рубає бабло, приносячи користь людям. А здається, пішла відпочити, лекцію послухати Купиш їй путівку на класний відпочинок. А вона приїхала струнка і засмагла - і книгу написала за два місяці. Видала - і неочікувано вже третій наклад готує до друку, та й заробила порядно. ⛔⚠️Warning!!! "вали на манікюр і повертайся з піврічним контрактом" - не працює! Тільки диво, тільки невидимі зв'язки. Всі герої, як ви розумієте, вигадані. Але правда лишається правдою. Все, що в жінку вкладеш безкорисливо і з захопленням - принесе чудові плоди. І взагалі, жінки здатні примножувати. Дві зліплені клітини примножують до стану людини. З одного доброго погляду накрутять цілу історію кохання. Маленькому щирому подарунку радітимуть так, що ця радість заповнить всі прогалини і недомовленості. От тільки отримане погане вони теж примножують. Не зі зла: природа в них така. І інвестиції - це не лише про гроші. Жінки мають крила. От не вірю я в те, що вони приземлені істоти. Кожна, хто чомусь зігнутою виглядає - просто стиснула ці крила одягом, і так вони тепер виглядають. Хто інвестує в ці крила вірою і щедрістю душі - зможе летіти і сам високо-високо поряд з нею. Намагаючись перегнати, здобуватиме висоти. А хто обрубує крила жінці - той вбиває її. Хай каже наука, що нема такого органу і що не важливий він життєво. Але без крил вона помре і замість злетіти - впаде каменем. І буде ця дохлятина нікому непідйомною, хоч би і 50 кг всього у ній було.
постійно тру очі і перечитую. Невже це можливо? ДІАЛОГ з лікарями і фахівцями з природного батьківства? Так! Я свого часу реєструвалася на ДП, не можучи навіть мріяти про це. Приходьте! Буде цікаво! реєстрація обов'язкова https://www.facebook.com/events/2258760124436925/Щоб переглянути, увійдіть або зареєструйтеся
Еліза, Соломія та Оленка були нерозлучні ще з п'ятого класу. А точніше - з 5 - Соломії та Елізи і з 6 класу Оленки. Еліза все життя вважала, що її віддали до школи запізно, і всі шкільні друзі були як мінімум на клас старші від неї. Соломія прийшла до 5 класу новенькою, і всі придивлялася до неї дуже пильно. Худенька як трісочка, блондинка з темно-сірими очима та формою брів, що надавала її обличчю насупленого вигляду, Соломія не виглядала на "душу компанії" чи навіть просто на веселу активну дитину. Але перше враження виявилося оманливим. І Еліза ніколи не пошкодувала, запросивши новеньку за свою парту. Не злічити всіх великих і малих новин, які вони обговорювали між собою, пригод, у які вони потрапляли разом та жартів, сміючись над якими вони надривали животи. А взагалі, пам'ятаєте, як це - сміятись так, що вже ніде взяти звуку, і тільки здригаєшся і кажеш "ой, не можу..."? І все одно, як виглядає в цей момент твоє обличчя, бо воно все рівно вже лежить десь під столом разом зі всім твоїм змученим зі сміху тілом? От такі в них були жарти. А ще - були переписки, замість СМС. І взагалі, шкільне життя їхнє було таким цікавим, хоч і без телефона та планшета... "Були часи," - зітхнула одного разу Еліза, згадуючи все це, - і прикрила рота швиденько, бо надто вже старенькою почула себе від тих згаданих емоцій. Оленка мала яскраво червоне волосся. От просто полум'яне. І такі ж фарбовані яскраві брови - чорні, як вугілля. Одного разу вона прощипала в чорних бровах "білі смужки" і це було негарно. Еліза і Соломія голови зламали над тим, як сказати їй про це, щоб не образити. А потім видихнули, бо подруга, вочевидь, сама усе побачила та виправила. Оленка була яскравою дівчиною, не лише зовнішньо. Але і дуже вразливою, як і всі творчі люди. Мама в Оленки була всього на 19 років старша від доньки. Еліза вважала, що це дуже круто - коли мама така молода, і малюється, і ходить на дискотеку. Сама Еліза не хотіла б пофарбувати волосся в червоне, але навіть не уявляла, що трапилося би вдома, якби вона таки зробила це. Оленчину ж маму таки викликали до директора. Тоді це був ще не полум'яний колір, а фуксія, що виїдала очі разом з зоровим нервом. Мама Оленки сіла в кабінеті директора - з рівною спинкою, в джинсовому вишитому костюмі, закинувши одну худеньку ногу на іншу, а коротко стрижену голову закинувши трохи назад. Елізи в тому кабінеті не було, звісно. Але вона була впевнена, що саме так мама Оленки і виглядала - бо вона так виглядала завжди. - Ну, і що ви про все це думаєте? - грізно спитала директорка школи - Щиро кажучи - те саме, що і ви, - відповіла мама Оленки. - Але моя донька вважає інакше, і я не бачу підстав перешкоджати їй. Можливо, в інший день історія мала би продовження, та тоді трапилось щось більш серйозне, і мама Оленки повернулася на роботу, а Оленка і далі навчалась і фарбувалась без особливих проблем. Ще вона любила вбирати чорні джинси і впритик по довжині футболки, в яких при рухах було видно її тонесеньку талію і пупок. Вчителі кипіли праведною злістю, розуміючи, що при вільній ходьбі цей пупок таки видно, але не могли нічого вдіяти, оскільки в положенні сидячи все виглядало пристойно, а до дошки Оленка йшла здебільшого з книжкою чи зошитом в руках, розташувавши речі на рівні талії. Вони разом їли у їдальні. Разом обговорювали мегаважливі питання на великій перерві. Провідували одна одну в разі хвороби. І вважали, що випили чарівного еліксиру справжньої жіночої дружби, в яку ніхто не вірить. Хоча, насправді це було пиво 1715 у 8 класі, пару ковтків якого вони зробили вдома у Соломії, потайки від батьків. Еліза перша скривилась: - Капець, як це взагалі можна пити? - Та нічо так, - посміхнулась Соломія, але більше не взяла пляшки до рук. - Салаги, - скривилась Олена, випила кілька великих ковтків і миттю побігла блювати. Втім, звісно, річ не у пиві. Згадуючи себе дітьми, вони не раз думали про те, що багато дорослих не здатні так заступитися один за одного і так підтримати друга в скруті, як тоді могли вони. Будучи так часто разом, вони лишалися собою - кожна. Еліза не почала малюватися і любити сухарики "Флінт". Соломія не припинила "в кулуарах" вживати міцне слівце. А Оленка не зняла своїх браслетів з шипами, які добряче чулись при дружніх обіймах. На тих подружок, що однаково вдягались і розмовляли в однаковій манері, ця трійця показувала пальцем: "Глянь, інкубаторські!". Що теж не можна було вважати зразком для наслідування, але хто з нас був зразком у їхньому віці? Після спекотного літа, повного пригод великих і малих - а для людей, що бачаться щодня, є вагон тем для розмов після кількамісячної розлуки, - вони завжди зустрічалися і не могли наговоритися. Але одного разу трапилось інакше. Оленки чомусь не було ні вдома, ні у звичних місцях, де дівчата зустрічалися. Коли Еліза якось не витримала та спитала Оленчину маму, чи все гаразд, та якось занепокоїлась, сказала "так" і поклала слухавку. На задовільну відповідь це, звісно, не виглядало. Але дівчатам залишалося лише одне - чекати першого вересня і спитати Олену про все особисто. Клас Олени того року був випускний. А це був час, коли пафосні "лінійки" з промовами директора, завучів напідпитку, депутатів під ліками і найкращих випускників під пивом були обов'язковим атрибутом навчання. Хлопці пронесли прапор, відчайдушно йдучи не в ногу. Відгреміли урочистості, і потроху почали розходитися люди і думки. Оленка стояла поряд з іншими дівчатами довго, потрапляючи на максимальну кількість фотографій. Соломія і Еліза старалися розмовляти нечутно, але їхній клас стояв одразу навпроти випускного. І вони зрештою змирилися з тим, що Оленка бачить, як вони обговорюють її. - О, глянь, навіть не підійде, - буркнула Соломія, коли учнів лишилося зовсім мало. І тут Оленка розквітла посмішкою і скрикнула: - Мої дівчаточка!!! - Що за цирк? - так само під ніс прошепотіла Соломія. - Давай спокійно все дізнаємось, - порадила Еліза, і обидві вони опинились в Оленчиних обіймах, задушливих від дезодоранту "Жасмин". - Як же я скучила за вами! Які ви засмаглі! Елізо, ти так пострункішала! - не замовкала дівчина, не даючи вставити жодного слова. - Ні-ні-ні, нічого не кажіть, я зараз просто мушу дещо вам повідомити. І одразу бігти, розумієте? Так от, - вона мультяшно покашляла в кулак, - я знаю, що ви довго мене не бачили, хоча дуже хотіли.. І взагалі, я знаю, як ви ставитесь до мене... я теж вас дуже люблю, а тому... Соломія в якийсь момент припинила боротися зі своїм ротом, який відкривався сам собою. - ..а тому я приготувала для вас сюрприиииз! - Оленка плеснула в долоні, і смішні білі банти на її вогняних кісках випускниці застрибали. - Сьогодні рівно о шостій приходьте на наші колеса на стадіоні. Будьласочка, будьласочка! Я дуже чекатиму. Цьомцьомцьом! - і вона зникла серед батьків, дітей, вчителів, квітів і залишків декорацій. Еліза почула свій власний голос, який роздратовано казав Соломії: - Закрий, будь ласка, рот! Соломія отетеріло кліпнула очима. - Цьомцьомцьом??? - перепитала вона. - Давай знаєш що, - Еліза скинула джинсову куртку і потягнулася. - Прийдемо о шостій. Завжди є щось, щого ми не знаємо. Може, весь цей цирк - насправді зовсім і не цирк. - Ну, як не цирк, то психлікарня точно. Еліза знизала плечима. Вони з Соломією жили в одній стороні, а Оленка - в іншій, одразу неподалік школи. Тому на дивну цю зустріч Соломія та Еліза йшли разом, майже не розмовляючи. На початку дороги вони ще згадували щось про літо, та що ближче був шкільний стадіон, то тихіші ставали їхні голоси. Збоку від бігових кіл - там, де були вкопані колеса, - вже чекала Оленка з якоюсь коробкою в руках. Вона засяяла посмішкою і махала дівчалам рукою ще здалеку. - От блін. Ще не попустило, - зітхнула Соломія, а Еліза вже просто мовчки штурхнула у бік. В коробці був порізаний маленький торт і акуратно складені в куточку серветки. Торт - той типовий "магазинний торт", з трояндочками і листочками, і з обідком білого крему. - Пригощайтеся, сонечка! Елізо, дієта почекає! - Слухай, Олен, - перебила її Соломія, - ми, взагалі-то не торта їсти прийшли. Може, ти розкажеш, в чому справа? Чому ми телефон тобі обриваємо, а ти вештаєшся невідомо де і з ким... Еліза штурхнула Соломію в бік. - Ми дуже хвилювалися, - пояснила вона. - Мама взагалі казала тобі, що ми дзвонили? - Та, та, - захитала головою Оленка. - Ну, гаразд. Вона сіла на колесо з виглядом фокусника, який зараз дістане білого кролика просто з-поміж шматків торта. - Ви ж знаєте, що я завжди мріяла поступити в універ? Дівчата хитнули головами. - Так от. Мама підтримує мене. Тепер я найбільше часу буду присвячувати підготовці. - Типу прям різко припиниш гуляти і перефарбуєшся? Соломія ледь не впала з колеса від чергового поштовху в бік. Оленка закотила очі. - Ні, звичайно ж, ні! Просто справа в тому... я записалася на курси підготовки... і познайомилася там з деким... Загалом, дівчата. Ви були для мене всім. Ви реально найкращі. Ви були поряд стільки років, і коли мені було важко... я не знаю, що робила б і де була би без вас... Вона явно готувала цю промову. А торт був потрібен головним чином для того, щоб заткати Соломію, яка постійно намагалася щось спитати. - Але час сплива, - цей нахил голови вона теж явно відпрацювала, - і я мушу... рухатися далі. З понеділка я піду на курси, і мені краще буде гуляти вже з тими, з ким я навчатимуся далі. Зрештою, вам час вже звикати. Всього рік лишився нам разом в цій школі... і якщо ви зараз зрозумієте, що нам час попрощатись, то потім вам буде легше. Тож я дякую, дякую вам за все! Аж не віриться, що в мене всі ці роки були такі по... - Що за довбана маячня? - вклинилася вже Еліза, - ти чогось обчиталася? - Чи обкурилася? Оленка зітхнула. - Я розумію, вам потрібен час. Але потім ви... ви самі зрозумієте, що це було потрібно. Ви тут пригощайтесь, а мені час йти. Ах! Як мені вас бракуватиме! - і вона попростувала стадіоном в напрямку свого дому. Еліза незчулася як в її роті один за другим зникли два шматки торта - саме ті, що з трояндочками. Вдома у неї солодкого майже не бувало, тому в таких ситуаціях дах зривало моментально. Голос Соломії привів її до тями: - Ти що, жереш торта з серветкою? Еліза поглянула на вже відкушений шматок - і побачила справді, що він був загорнутий в одношарову паперову серветку. - То папір, дурниці, - махнула вона рукою. А от поведінка Оленки дурницями зовсім не була. - Ну от що то мало впасти їй на голову, щоб вперше таке вчудити? Ти ж пам'ятаєш... - суворе обличчя Соломії підсвітилося добрими спогадами, - як ми заповнювали анкети одна одної... Як берегли таємниці... Як присяглися, що ми з тобою не спатимемо з хлопцями, поки цього не зробить Оленка - бо вона старша... Торт застряг у горлі Елізи. Ось він, єдиний момент, коли вчасно було б сказати правду, - подумала вона. Але швидко передумала. Оленки ж уже не було, а почути про порушену обіцянку годилося б і їй. Еліза відчула, як той єдиний шанс пролетів перед нею на швидкості. А потім подумала, що не варто додавати свого масла у вогонь. І так "нестерпно весело", як вони любили говорити. Дівчата збиралися разом на концерт в суботу. А тепер... - То й що. Хіба ж ми не можемо вдвох піти? - Та можемо, звісно, - знизала плечима Еліза. - Але це справді довбаний цирк. Концерт на центральній площі міста, в перші дні вересня, - це надзвичайний двіж з присмаком нещодавнього літа. Після восьмої, коли починає сутеніти, повільні танці стають більш і більш спекотними, в натовпі з'являється більше і більше небезпечних людей, а дівчата-старшокласниці не зводять очей з годинників. Вдома ж потрібно бути до 22:00. - Ну що, вже час? - озирнулася Еліза на Соломію. - Ех... По ходу, так, - відповіла та. І вони повільно пішли крізь натовп, коли раптом почули свої імена. - Елізо! Соломіє! Оленка в супроводі незнайомих дівчат та хлопців йшла назустріч. - Як справи? Це мої подруги дитинства, - пояснила вона супутникам, - ми разом вчилися у школі. - Так ти ж і досі там вчишся, - вклинився у її щебетання хлопець, який йшов поряд. Оленка засміялася. - Точно. Загалом, добраніч, дівчата! - А не пішла би ти... - Соломія отримала штурханця від Елізи і погодилась, що це вже ні до чого. Мости між ними догоряли кольором Оленчиного волосся. З наступного дня було зрозуміло: це таки правда. Оленка майже не потрапляла дівчатам на очі, а якщо це ставалося, - експресивно віталась та бігла геть. Вони ж двоє були здивовані вже іншим. Про що б не заговорити, що би не згадати - постійно спогади й розмови зачіпали і нещодавню третю подругу. Вони б і подумати не могли, що вже стільки всього спільного прожили за цей час. Так минуло трохи більше тижня. Потім дівчата вже не бачили навіть як Оленка йде додому зі школи (а зазвичай якраз траплялося так, що вони бачили здалеку її спину з чорним портфелем). І одного ранку Соломія спитала Елізу, чи та бачила Оленку останніми днями взагалі. - А мала би? - знизала плечима Еліза, - я якраз думала, що ми її забагато бачимо як для тих, хто вже не дружить. - Воно-то так, - погодилась Соломія. - Але ми вчимося в одній школі. І раніше бачили її щодня, а тепер, вже кілька днів поспіль, - ні. Еліза не хотіла виглядати надто чутливою, а якщо зовсім чесно - вона проплакала цілий вечір після торта на стадіоні. - Пошукаємо її? Вони чекали після сьомого уроку внизу, уважно перераховуючи Оленчиних однокласників. Її не було з ними. - Може, в класі лишилася? - Що, підеш дивитись, - саркастично посміхнулась Соломія. - А от і піду, - встала Еліза. - Ми ж стирчимо тут цілий урок, так нічого й не дізнавшись. Клас Оленки був на останньому поверсі, одразу біля сходів. "Я лише послухаю зі сходів, не заходитиму," - подумала Еліза. Але зі сходів нічого не було чути. Ненавидячи свою незграбність, вона спробувала нечутно підібратися до кута, коли раптом її нога натрапила на щось. Це прибиральниця вже принесла воду і швабру, щоб після останнього уроку вимити клас. З диким звуком швабра і Еліза разом з нею гупнулись на підлогу, а в голові дзвеніло "тільки б не у відро", тому, опинившись на підлозі, Еліза обхопила відро з водою обома руками і міцно його стиснула. Так її і застала Оленчина класна керівничка, яка вибігла з класу на шум. - Ой, Елізо, ти чого, - кинулась на допомогу вона. Еліза ж забула геть усе, по що прийшла. І мріяла тільки, щоб ніхто крім вчительки не бачив цього епічного провалу. - Сильно вдарилась? - Та ні, зовсім, - витиснула з себе посмішку дівчина. - Дякую, що допомогли. - Та нема за що. Зачекай, будь ласка, хвильку. Вчителька підійшла близько, від неї пахло косметикою. - Елізо, ви ж з Оленою подруги, правда? - Так, - не замислюючись відповіла та. - О, то може ти знаєш. Вона стала дуже дивна. А от тепер три дні не ходить до школи, і до мами додзвонитися не можу. Та і знаєш, то вже не той вік, щоб усе через маму вирішувати, розумієш? Еліза розуміла. - Якщо вона у небезпеці, скажи мені, будь ласка. - Насправді я не знаю, - щиро відповіла дівчина. - Але обіцяю Вам, що дізнаюся вже сьогодні. Соломія слухала все це з усе більш серйозним виглядом. - І що думаєш робити? - Не знаю. Я ж навіть не знаю, що сталося. - Та статися з нею могло будь що, вона ж тепер взагалі тойво... - Ну, а якби - не тойво? Соломія підняла брови так, що Еліза чи не вперше побачила їхню форму. - Тобто? - Ну, - зітхнула Еліза, - якби ми могли так само розуміти її, як і колись... ставити себе на її місце? Чого би вона зараз хотіла? - Звідки мені знати? - Ні, я маю на увазі... чого би зараз хотіла ти? Але не "ти зараз", а уявна ти - така, якій щось встрілило в голову і яка накоїла багато дивного? - Що би хотіла я, якби я в доску обдовбавшись послала своїх найкращих подруг, а потім зрозуміла, що була неправа? - Або така, якій в тому омріяному університеті ще до вступу показали, де раки зимують. - Ну... така я хотіла би, - очі Соломії посвітлішали, - щоби все це насправді було довбаним сном. І потім - прокинутися, і щоб усе було ОК. Поки вони йшли до дому Оленки разом, Еліза думала про те, що ж могло статися насправді. Були там і геть жахливі варіанти. Але якщо знову повернутися до інтуїції, яка була з ними разом весь цей час, вона майже фізично відчувала розчарування, яке, скорше за все, спіткало Оленку при спробі втекти у "справжнє доросле життя" абітурієнтів. Радість від нових зустрічей могла затьмарити їй голову, та згодом стало ясно, що спільного з вступниками у неї не так багато, а студенти водитись зі школярами не так вже і бажають. Могло статись і щось, що добряче присоромило дівчину, - і тоді було б ясно, чому вона не з'являється у школі. "А що, як нікого не буде вдома?" "А що, як ніхто не схоче відчинити?" - думала Еліза. "А що, як вона знов нас пошле?" - думала Соломія, яка навіть собі не хотіла зізнаватись, що розставання так сильно її ранило. Але вголос вони цього сказати не встигли. Бо двері відчинила мама Оленки. І при вигляді дівчат на її обличчі з'явилась стримана, але дуже радісна посмішка. - Заходьте, - запросила вона, - і подруги опинилися у темному коридорчику з запахом меблів та парфумів. Мама Оленки була вбрана в широкі штани та кольорову футболку, і ще більше нагадувала дівчисько. Вона пішла до Оленчиної кімнати, човгаючи по підлозі м'якими капцями. - Олено! Виходь вже нарешті. Тут до тебе прийшли. З розпатланим червоним волоссям. З майже відсутніми ненамальованими бровами. З розпухлими, як у китайця, заплаканими очима. В розтягнутій піжамі. Оленка вийшла з кімнати і зупинилася на півдорозі. - Тут твоя вчителька... ну, класна.. вже хвилюється, - почала Еліза. - До біса вчительку, - перебила її Соломія, - ти зовсім зникла, і якщо це жарт, то він не смішний. - Але ми знаємо, що це не жарт, - перебила її вже Еліза. - І ми не хочемо, щоб тобі було погано. Нижня губа Оленки затремтіла. - Оленко, ну чесно. Не роби так більше. - Бо це довбаний капець, - додала Соломія, не стидаючись Оленчиної мами (та не підслуховувала, просто сто відсотків була десь неподалік... а хоча - звичайно, таки підслуховувала! А хто не зробив би так само?). Власне, мама вийшла з кухні за хвилину, протягом якої всі троє стояли мовчки і в усіх в носах пекло. - То як, запросиш дівчат на чай? - спитала вона. - До біса чай, - пробулькотіла Оленка, в два кроки долаючи відстань до подруг, - і всі троє розревілися вголос у міцних обіймах. Мама видихнула з полегшенням і пішла на кухню. Крига скресла. Згадуючи про це дорослою, Еліза могла лише уявити, що пережила за той серпень-вересень мама Оленки та що ще чудила червоноволоса фурія у свій кризовий період. Та все було позаду. Як і цей день, що невпинно хилився до вечора, все більше набуваючи запаху осені.
Вечірнє небо. Завжди трохи бузкове, але в кожну пору року природа припасовує цей фіолетовий відтінок до пейзажу. Пізньої осені фіолет цей сірого відтінку. І такий непевний, що зникає швидко, поступаючись місцем темряві. І холоду. Еліза сиділа, підгорнувши під себе ноги, і дивилася у вікно. У її руках була книга з бібліотеки. На полиці було прибрано. На столі парувало горня фруктового чаю, без цукру. Годинник показував 17:30, але сутінки були вже зовсім міцно темні. З вулиці світив ліхтар, і вмикати світло зовсім не хотілося. Чи то просто лінь було встати з відсиджених ніг. Килим був чистий. Одяг гарно розвішаний. В животі булькало - Еліза вкотре вирішила худнути. А робити це в безладі було неможливо. Коли встановлюєш для себе графік харчування та суворі обмеження, треба, щоб порядок був скрізь довкола. Чай був гарячий. Хоч і без цукру, він якось додавав сил. В році було два періоди, коли їсти хотілось з особливою силою: рання весна та пізня осінь. В інший час якось можна було терпіти голод, але в листопаді та лютому-березні - це був жах жахливий. Шлунок вимагав їжі, влаштовуючи булькотливі диверсії просто на уроці. Доводилося снідати, і їсти сухарик на перерві, щоб не звучати на весь клас. Втім, Еліза вже тоді привчила себе не чекати зручного часу, понеділка і першого числа. Схуднути було потрібно, а отже - вперед. Насправді, вона мала тепер ще один стимул. Досить негативний, бо від такого не худнути хочеться, а лягти й померти. Але - це трапилось. Вони зі знайомою завітали до танцювального класу. Такого справжнього, з дзеркалами.Та інша дівчина покрутилася біля дзеркала, защипуючи невдоволено шкіру на боках. "Фу, я знов погладшала... важу 54 кілограми". Еліза мовчала. В неї цифри були кілограмів на 20 більші, і оце пощипування себе худесенькою красунькою злило її неймовірно. Але вже вдома вона подумала, що якщо не повернеться на танці - це буде провалом. А якщо повертатися, то треба худнути. Вночі їй снилися цукерки. Насправді, кишенькових грошей Елізи ніколи не вистачало на цукерки. Деколи можна було назбирати - і купити омріяні 10 штук, у фіолетовій фользі... і їсти, не чуючи ніг від щастя. Переважно ж їжа була значно простіша, тож мрія про цукерки була більше пов'язана з недоступністю цукерок, ніж зі схудненням. В сні Еліза з'їла цукерки, і вранці сіла на ліжку з жахом: невже "зірвалася"? Але ні, все було гаразд. Вона склала книжки, вбрала теплі колготи і вовняні шкарпетки, теплого светра і джинсову спідницю до колін, помаранчеве пальто з коричневим коміром; склала книжки і зошити до портфеля, підійшла до полиці з взуттям. Замислилась, повернулася до кімнати. Дістала баночку своїх перших в житті парфумів і пшикнула в портфель. Їй хотілося відчуття краси, а "легкий аромат, який супроводжував кожну її річ, і змушував озирнутись навіть нехотячи", був би надзвичайно до речі. Принаймні, у героїнь книжок все було саме так, а вони знали що до чого. Уроки закінчилися по третій годині дня. Холод, який вранці був іще стерпний, по обіді почав якось просто тиснути. Чи то прохолодні класи так забрали тепло тіла, що вийти надвір було геть важко, чи то справді зима анонсувала свій прихід. В кожному разі, кілометр до дому Еліза долала в стані анабіозу. А у своїй кімнаті одразу притулилася до батареї, яка була маленька і слабкотепла, та все ж гріла. На батареї висіла ще одна пара вовняних шкарпеток. Еліза подумала і завдала ще і їм краплю парфумів. Ще дуже давно в якомусь журналі вона прочитала, що нанести парфуми під коліна - це добра ідея, бо при ходьбі запах "йтиме за Вами шлейфом". А вовняні шкарпетки були високі, отже - це можна було рахувати "майже як під коліна". І шлейф мав бути забезпечений. В Елізи було кохання, велике і чисте. Пізніше, вже дорослими п'ючи пиво з тим хлопцем, вони сміялись і повірити не могли, що всі ці дурниці і надумування були тоді їхнім справжнім життям. Але тоді їй було так тепло думати про нього. І його невзаємність лише приправляла почуття гострою приправою. Знову ж, як виявилось згодом, невзаємність не була аж такою вже невзаємністю - швидше, нерішучістю і зайнятістю іншими справами. Але тоді все мало бути саме так. Еліза мріяла стати красивою, сподобатись йому і зустрітися з ним вже тоді, коли буде красивою. І нанести парфуми під коліна, і йти поряд з ним - навіть не за руку, бо це ж знепритомніти можна навіть якщо за руки з ним взятися... І весняне сонце буде світити на них, таких красивих і надзвичайних. Вона думала про це щоразу, як в животі булькало і вона пила гарячий чай без цукру. "Навіть добре, - думала вона, - що зараз він не виявляє жодної уваги до мене. От стану красивою, і тоді..." Це все ще була та дівчина, яка давала оголошення в газеті та орендувала на літо абонентську скриньку на головній пошті. І якби хтось знав її таємниці, то точно подивувався би, як легко і просто вона могла ставитися до одних хлопців і як трепетно - до інших. До свого великого кохання вона ставилася як до безтілесної душі. Не хотіла б обняти його, не хотіла би схилити голову на його плече. Чи то - просто не мріяла про таке? Одного вечора, трохи менш холодного, бо мама смажила деруни і їхній запах додавав тепла помешканню, - на тумбочці біля дзеркала задзвонив телефон. - Так, хвильку.. Елізо! - гукнула мама, - візьми, будь ласка, слухавку. Мамині брови були підняті догори на максимальну висоту. Еліза навіть не встигла захвилюватись як слід і перебрати варіанти, хто б це міг бути. - Привіт, - почула вона знайомий хлопчачий голос. І хвилювання зникло. - Привіт, - майже роздратовано відповіла вона. - Звідки у тебе мій номер? - Так ти ж сама писала його в листі, перед тим як ми... як ми зустрілися. Точно! Як вона могла забути? - Ми не домовлялися дзвонити, - сказав він, зачекавши пару секунд. - Але я... я думав про тебе весь час. - Чотири місяці? Він зітхнув. - Ну, не всі чотири. Але знаєш, може давай якось погуляємо. Це було неправильно, на думку Елізи. Вона "пройшла" його вже давно, і навіть не думала, як ставиться до нього. Власне, оголошення в газеті їй було потрібне для того, щоб уникнути всіх цих етапів "погуляємо". Але... Зрештою, вона ще не схудла. А отже, прогулянки мрії ще попереду, тож наразі.. чому б не погуляти з кимось звичайним, реальним? - А давай якось, - сказала вона безбарвно. Він зрадів так, наче посмішка була звуком. - Давай завтра? - Давай. Біля пам'ятника? - О п'ятій. Вона йшла до пам'ятника у своєму помаранчевому пальті, а він махав їй рукою і радісно йшов назустріч. - Як справи? Як навчання? Куди попрямуємо? - Догори, - посміхнулася вона. І вони пішли спершу на центральну площу міста, тоді - до парку, тоді - справді догори, на невеличкі але крутенькі гори одного відомого райончика. Вони йшли, відчиняючи місто перед собою. Місто, яке щоразу мало чим подивувати і щоразу там було де заблукати. Еліза відчувала, що захекується і раділа холоду, який вберігав її щоки від темно-червоного кольору фізичної втоми. Стоп, сказала вона собі раптом. Цей хлопець бачив її повністю роздягненою, і, скорше за все, червоні щоки - теж. Чого ж тепер вигадувати? З цією думкою напруга зійшла з неї, і вона змогла підтримувати жарти та бачити довкола більше цікавого. - Їсти страшенно хочеться, - засміявся її супутник. - Купимо якогось печива? - Ні, дякую, - відповіла Еліза. - Або - купи собі, коли посадиш мене на автобус. Вже трохи пізно. Насправді, була лише сьома година вечора. Але темне небо натякало на близьку ніч. Якби вони були дорослі, він обов'язково сказав би щось на кшталт "Що ж то ми з тобою все якось навпаки..." А тоді він просто подивився на неї з цією думкою. Але без розчарування. Це вже Еліза бачила напевне. Він телефонував їй радісно, і гуляв з нею радісно. І він був вищий за неї, що чомусь відігравало тоді важливу роль. Вони не обійнялися на прощання, але відстань була достатньо малою, щоб почути від нього легкий приємний запах. Чистоти, прасуваня, випраної білизни. Спокою якогось. Автобус приїхав швидко, тож знітитися було ніколи. Дорогою додому Еліза вперше подумала, що деякі люди в її житті - чомусь як чернетка, а деякі - як той омріяний, запашний, щойно з магазину канцтоварів зошит на 96 аркушів, який так хочеться розпочати у вересні ідеальним почерком і без жодного закреслення. І чомусь так завжди стається, що аркуш за аркушем псується в цьому зошиті. Псується - і видирається... © Yulia Olekh
Я була тоді офіціанткою в маленькому закладі на самому краєчку нашого чудового міста. І не клеїлось мені якось разом усе. І підробіток, і особисте життя, а тут ще і з універу зателефонували, що практику не зарахували... і я сиділа і думала, що тепер робити, а головне - за що перше братися. Одне було добре: батьків вдома не передбачалося у найближчі тижні. А отже, до їхнього приїзду я просто мушу зібратися, і все буде гаразд. Так я собі міркувала, насправді, зовсім не сидячи. В піцерії звільнили прибиральницю, і "тимчасово" "попросили" офіціанток виходити раніше, щоб прибирати. Як відомо, нічого постійнішого за тимчасове не існує. І звісно, що піднімати нам платню за додаткову роботу ніхто не збирався. Але до вечора від біганини ноги були як колоди, в голові паморочилося від спеки та задухи. Було і ще одне питання, яке мене муляло гірше від мештів. Фінансове. Це зараз мені здається це все смішним, скільки там одній треба. А тоді... Втім, напевно, це те, про що кажуть "старію": коли припиняєш розуміти себе, тодішню. І навпаки: коли те, що тоді здавалося дурницями, тепер містить купу глибокого змісту. У нас форма офіціантів передбачала бейсболки. Від них страшенно чіхалося чоло, і якщо раптом у когось в 17-18 не було на чолі прищів, то цей головний убір вирішував це питання миттєво. Я не дуже соромилася своєї літньої роботи, а от зовнішнього вигляду свого - ще і як. Тому ходила здебільшого з опущеними додолу очима, понад все бажаючи не зустріти знайомих. Коли мене гукнув якийсь чоловік, я аж підстрибнула, почувши своє ім'я. Він був огрядний, старший, з золотим ланцюжком. І я зовсім його не знала. Втім, я ж офіціантка. Тож була біля столика миттєво. Він якраз допив своє подвійне еспресо. - Пан хотів би замовити щось іще? - спитала я, думаючи, що перепитувати щодо імені ще не час. - Та ні, - махнув він грубою рукою з величезним перснем. - Я дивлюся, ти працьовита дівчина. Я відчула, що червонію від усього зразу - похвали, її недоречності, злості за свій вигляд та спеки. - Дякую, - витиснула з себе. - Справа в тому, що є одна робота. І от не знаю, чи ти підходиш і чи підходить вона тобі. В моїй уяві задзвеніли золоті монети. От саме такі, яких я ніколи не бачила, але які дзвеніли в мультиках. І водночас загорілася червона лампочка: незнайомець приходить, робить компліменти і кудись кличе. Увага! - Присядь, - запропонував він. Хотів, напевно, підсунути мені крісло, та живіт не дозволив цього зробити, і він знову зручно відкинувся назад. - Не можу, вибачте. Я на роботі, нам не можна. - Та припини. Це не ресторан якийсь. Зрештою, клієнт завжди правий, а клієнт, який лишає чайові - удвічі правіший від звичайного. Я присідаю на краєчок стільця так, щоб в разі чого прожогом бігти куди скажуть. І знімаю бейсболку, щоб мене не було видно так здалеку. - Очі в тебе чесні, - одразу сказав мій дивний співрозмовник. А я відчула від нього знайомий запах. Точно! На столику поряд з еспресо був ще коньячний бокал, вже порожній. Він дихав гучно, як це роблять більшість людей з надмірною вагою. - Я бачу, пропозиція тобі цікава, - продовжив він. - Але ви ще не запропонували. - Але ти сіла. Отже, слухатимеш. Зацікавлений працівник... що може бути краще? А? От скажи мені, яким має бути найкращий працівник? Я знизала плечима. Питання явно було риторичне, бо на першому курсі ми небагато знаємо про критерії найму (та і слів-то таких насправді). - Зацікавлений в заробітку? - І це теж, - відповіла я, - люди працюють за гроші. - Я знав, що ти так скажеш, - задоволено посміхнувся він. - Люди працюють за гроші, і не уявляють далі, що з цими грішми. Звідки вони, куди вони. Грошовий потік, з якого їм дістаються краплі. Це зараз слова "грошовий потік" вже цілком повсякденні. Тоді це була прямо лекція. І я запам'ятала її чомусь слово у слово. - Чесні, щирі "прості люди", яким дуже потрібні гроші. Які готові тяжко працювати за гроші, майже за будь-які, бо в них нема жодних. Ці загальні фразочки лупили по мені як молотком. "Бідність - не вада", "Бідні, зате чесні" - чи не гасла мого дитинства. Ну і радянсько-пострадянсько-українська література, дикий мікс якої я вивчала у школі... всі ці праведні голодранці... вони всі жили в мені, висміюючи буржуйських товстопузів. Карикатурно таких, як мій співрозмовник. - Чесний і бідний. Що може бути гірше, ніж найняти таку людину? - Гірше? - перепитала я, бо мені в те речення пасувало лиш "що може бути краще" - Гірше, - посміхнувся він, - що може бути гірше за працівника, який не бачить нічого далі свого шматка хліба? Який ніколи не вийде за рамки своїх обов'язків, щоб не втратити те єдине, що має? Який боїться схибити більше, ніж хоче чогось кращого для себе? Ниці, нещасні люди, які роблять таким же мізерним все, до чого торкаються. Я сприймала це на свій рахунок. Не знаю, чому. Він же наче вирізнив мене з тих людей, відділив якось. Чомусь же він зі мною розмовляв. - Або от ще, кредитофобія, - коньяк явно робив свою справу, впливаючи на впорядкованість думок, - ну от це ніби і зрозуміло, що люди не хочуть лізти у борг. Але як треба обмежено мислити, щоби боятись взяти участь в рухах ресурсу. Боятися взяти, бо не буде з чого віддати... тобто, людина припускає для себе можливість аж настільки слабко жевріючого існування, що... ні, мені не зрозуміти цього. "Авжеж, тобі не зрозуміти, -з неприязню думала я, дивлячись на його живіт". - Та от навіть ти, - зітхнув він, - хіба це робота твоєї мрії? Хіба ти не мала би зараз навчатися? Але ж твоїм батькам нічим платити за навчання, тому... - Тому я вчуся на бюджетному місці найпрестижнішого університета Львова, - я сама ні на мить не сумнівалася у престижності, тому мій голос звучав дуже впевнено, - а тут підробляю, бо не звикла просити кишенькових грошей і цьогоріч хочу поїхати на відпочинок самостійно. Я прикусила язика. А він примружив очі і підняв келиха з краплями на дні. - Ось, - задоволено майже-прошепотів, замість тосту, - саме тому я тебе і покликав. Насправді завдання буде нескладне, але якщо ти розумієш, про що я говорив тобі досі, - то розумієш і те, що маловажливо, ЩО ти робиш. А надважливо - ЯК. - Можливо, - знизала плечима я. - "Можливо" - передражнив мене він, допиваючи краплі. І подивився десь крізь мене. Я озирнулася і побачила білу від злості касирку. - Тебе всі шукають, - просичала вона, - закінчуй тут. Я угукнула і почала складати порожній посуд. - То що за робота? - спитала його майже вже фамільярно. Він надихав на сміливість і страшенно злив зневагою до малозабезпечених людей. - Не все одразу, - поліз за гаманцем та витяг візитну картку. - Як здаси зміну, зателефонуй. І я все розповім тобі. Чайові він лишив, звичайно, щедрі. І вони трохи компенсували злість, яку мала на мене вся зміна до кінця дня. Розмова була дивною, і я мала передчуття, що мене вплутують якщо не у справи мафії, то вже точно у якісь таємниці. Хтозна. Можливо, так і було. Зрештою, ми так більше й не здзвонилися, а причина заслуговує окремої розповіді. Але отакі розмови - про все і ні про що - спливають у пам'яті і зовсім інакше розкодовуються на теперішньому досвіді.
Еліза йшла додому і дивилася по черзі вперед і вниз. Попереду, десь ще досить далеко майорів білий цегляний будинок, де вона мешкала з батьками. Загалом-то він був уже близько. Але босоніжки Елізи натерли ноги так, що кожен крок був вже нестерпний. А до дому лишалося не менше кількох сотень. Починався липень, і босоніжки здалося б носити вже давно. Але Еліза звикла до кросівок. І не хотіла змінювати своєї звички аж доти, доки в її житті не сталася інша зміна - з тих, що ділять на "до" і "після". Втім, про цю зміну - трохи згодом. Різко перевзутись Елізу змусила мама, яка зауважила в дівчини грибок стопи. - Мам, ну як я тепер покажу ці ноги? - На сонці все загоїться, - збрехала мама. Брехня була ще гіршою, ніж можна собі уявити. Бо це натирання ніг взуттям влітку... тортури та й годі. Еліза зупинилася. Сонце забарвилося рожевим і виблискувало на хмарах і на величезній десятиповерхівці, яка стояла всією поверхнею на сонячну сторону. Люди, які жили в ній, постійно вивішували білизну на балкони. Будь-хто робив би так, думала Еліза. Якби вона жила в тій будівлі, то прала би постіль щодня. І в її оселі постійно пахло б випраною білизною - принаймні, саме так вона думала зараз. Ще вона думала про те, як гарно навколо. Рівненький пострижений газон. Якщо не придивлятися, не видно сміття. Акуратні будівлі шкіл - підчас канікул вони виглядали цілком беззубими. Еліза добре вчилася у школі, але канікули любила, як і усі інші діти. Втім, вже до кінця серпня вона починала сумувати за новенькими канцтоварами, за класами і за шкільними цікавинками, яких у старшій школі вистачало. "Старшими" між собою називали усі класи після 5го, адже вони були розташовані в іншому крилі школи. І перехід туди був, напевно, крутішим за переїзд в інше місто. Точно, крутішим. Адже в інше місто Еліза вже переїжджала, тож могла порівняти. В деяких ситуаціях було краще сказати "я навчаюсь у старшій школі", ніж уточнювати клас. Еліза була вищою за багатьох однокласниць, а повнішою - за абсолютну більшість. Ні, вона не була ані хворою, ані якоюсь надзвичайною, просто інші дівчата у класі підібралися дуже худі. На їхньому тлі вона вирізнялася. Коли ж вийти у більше життя - вона була ближче до тих середніх, ніж до тих грубих. Принаймні, саме так їй казали багато дорослих. Серед дорослих їй було комфортніше - як у спілкуванні, так і за зовнішністю. А деколи було краще просто сказати "я - навчаюсь". В Елізи була абонентська скринька на пошті. В самому центрі міста. Точніше, не "в Елізи була", а "і Елізі також дозволялося користуватися цією скринькою". Щоб її лист не потрапив до рук справжньої власниці, в оголошенні у газеті, де дівчина давала адресу скриньки, було сказано: відмітити у куті конверта: "До Елізи". Хто, зрештою, подумає, що це - справжнє ім'я... Що ж за оголошення? Так, власниця скриньки також спитала саме це. І чекала, що Еліза збреше, бо щось же мусило бути таке, щоби ховатися аж у скриньки через тридесяті адреси двоюрідних сестер малознайомих однокласниць. Але Еліза буденно відповіла: "З хлопцями знайомитись". І це було настільки правдою та нахабством водночас, що співрозмовниця відповіла "гаразд" та поклала заповітного ключа у вузьку долоню дівчини. Якби Елізі було зараз років шістдесят, вона неодмінно зацитувала б тут те оголошення. Адже це був чудовий зразок того, як без прямого тексту пояснити, що дівчина хоче познайомитись з хлопцем, у якого батьків часом не буває вдома. Для нетривалих стосунків, хоча, тут важко передбачити Так і написала. 16+, зріст 180+, написала вона у відповідних полях оголошення. Написала "про себе": оце сакраментальне "навчаюся", колір волосся, зріст. "Люблю читати, ціную щирість". Переконалася, що 16+ опинилося саме там, де вік. Та й відіслала у найпопулярнішу молодіжну газету того часу. Оголошення повторили двічі, як вона і просила. Але минуло більше місяця до першої відповіді. Це був час "до" повсюдного використання мобільних телефонів. Час, коли про кожну зустріч треба було домовитися заздалегідь. Навіть про телефонну розмову ввечері треба було домовитися. Це зараз важко уявити, щоб чекати стільки, а тоді перші тижні взагалі минули в спокої, і відповідь прийшла тоді, коли Еліза лиш почала хвилюватися. На конверті, у куті, було написано "до Елізи" таким чоловічим, зовсім інакшим почерком... Еліза глибоко вдихнула. Розгортати листа на пошті не пасувало, і вона відійшла до скверика неподалік. "Люба Елізо! - було написано в листі, - Думаю, ти цікава і смілива дівчина, а також - красива. Бо саме з такою я хотів би познайомитись..." Далі в листі він просив номер її телефону та час, коли зручно дзвонити. І також давав абонентську скриньку замість звичної адреси. Напевно, у нього в цьому більше досвіду, подумала Еліза. Думка її стосувалася і абонентських скриньок також. Вона вже йшла на зупинку автобуса, щоб їхати додому, коли раптом зрозуміла, що можна ж просто тут написати короткого листа - і відправити на головній пошті. Так він дійде швидше! Втім, швидше - це все одно, дні. Відтепер з 16 до 19 години вона була вдома, очікуючи на дзвінок від майже знайомого незнайомця (у справі з абонентськими скриньками ніколи не знаєш напевно, справжнє це ім'я в людини, чи ні). Якось мама попросила її вийти у справах, саме в цей час. Еліза викручувалась як могла, а тоді таки побігла прожогом. Все рівно - витратила понад півгодини. Мама казала, що ніхто не телефонував. Але хтозна? Еліза подивилася на маму. Ні, якби дзвонив незнайомий хлопець та просив до телефона її, мама не була б настільки спокійна. Він зателефонував буквально за тиждень. І голос у нього був такий, що просто ноги підкошувались. Вдома нікого не було, і Еліза спокійно сіла на маленьке м'яке кріселко. Навіть сповзла по стіні на нього, кажучи "так, це я". У дзеркалі навпроти було її червоне обличчя. Голос незнайомця був такий низький, повний справжнього, навіть лякаючого чоловічого тембру. "Як твій настрій сьогодні?" - спитався він. "Чудово" - відповіла Еліза. "Давай зустрінемось?" - запропонував він. І призначив зустріч у людному місці, в зручний для обох денний час. Згадуючи про все це за роки, Еліза холола з жаху, адже виявитися цей мужчина міг просто будь-ким. І в голові у нього могло бути будь-що. Але тоді все складалося аж надто добре. І зустріч навіть відбулася. Він стояв біля пам'ятника один, і Елізі ноги стерпли, коли побачила його. Шкіряна куртка, яка в спеку виглядала б недоречно, якби не цілий образ - довге волосся, темні окуляри, потерті джинси... Він був дуже дорослий, напевно - навіть більше двадцяти років. - Привіт, - з посмішкою сказав він тим голосом з телефона, який змусив Елізу сповзати по стінці. Чи подобався той хлопець їй аж настільки? Не в тім річ, скоріше - ні. Просто коли вперше спало на думку так організувати свій перший секс, то вона уявляла собі когось настільки подібного, що в цю до деталей відтворену реальність важко було повірити. На зустріч за оголошенням мав би прийти стурбований школярик з прищами. Ну гаразд, без прищів, а може - навіть першокурсник, якому життя нема без нового інтимного статусу. В нього могло б навіть не бути грошей, щоби пригостити її морозивом, і він міг би запропонувати поїсти, приміром, варення - вдома у батьків, які зараз на роботі. Хоча, варення - це було б занадто... Дурні думки спеціально не полишали її голову, щоб неочікувано прекрасна реальність просто не змила бідолашну Елізу, як цунамі. Втім, хіба ж не це і трапилося, коли за літнім столиком кафе він накрив її руку своєю і сказав: - Мала... Іскри і фейєрверки вибухнули у її спраглому серці. Це була мить, навіть прекрасніша за усі очікувані. В нього були очі теплого кольору і добра, дуже добра посмішка. Від таких посмішок жіночі зіниці стають більші, а у глибині живота стає тепло... і неможливо поворушитися. Запах одеколону огорнув її, коли він продовжив: - Мала, я думаю... Ти така класна, але тобі ще рано. Ну, правда. Тільки б не заржати, або не заридати, - думала Еліза, відчуваючи, як щоки наливаються буряковим соком. Вона мішала морозиво ложкою у вазочці, ложка стукала. Якщо він зараз встане і піде, то це буде не просто кінець, це буде крах. Але він раптом спитав щось зовсім буденне. Вона підняла очі, відповіла. І почалася чудова розмова - про піші прогулянки, про книги та музичні інструменти. Про нотну грамоту та про якісь рослини... З ним було так цікаво і легко, що, їдучи додому в автобусі, Еліза згадувала цей день з приємністю. Рука у місці, де він торкнувся її, наповнювалася теплом при кожній згадці. Чомусь він тоді запам'ятався їй більше, ніж той інший хлопець, з яким задум був доведений до кінця. Успішно, але дуже кострубато: схоже, ціль у них була спільна. Еліза пам'ятала, як намагалась вигнати з голови думки про красунчика в шкірянці. "Що ж то буде, якщо я вже у свій перший раз думаю про іншого мужчину?" - намагалась повернути себе до реальності вона. Слово "мужчина" смакувало від того дня геть інакше. Зрештою, не треба думати, що її перший мужчина був надто вже простенький, дитячий і непримітний. Так виглядало при зустрічі, але коли вони лишились наодинці, то подарували один одному зовсім неочікуване море щирої ніжності, за яку зовсім неочікувано не було соромно. Вона запам'ятала його картату сорочку - щоправда, не запам'ятала кольорів. І ще запам'ятала, що коли він вийшов потім на зупинку, то вбрав іншу. Цікавий місяць, липень - думала вона дорогою додому. Ще так недавно у цей місяць прийшла її перша менструація, і тоді вона теж відчувала дивну внутрішню майже-гордість, невидимий новий статус. А тепер, також у липні, вона стала дорослою жінкою. Власне, того дня вона вбрала на зустріч спідницю. І кросівки до неї не пасували, а пасували босоніжки. До зупинки автобуса від її дому було близько, як і від зупинки до славнозвісного пам'ятника - місця усіх зустрічей. Мешкав новий знайомий також неподалік, а зворотній транспорт проїжджав одразу під його будинком. Тому тоді Еліза не натерла ніг. А в наступні дні йшли дощі, і вона сиділа вдома, дослухаючись до нових відчуттів у тілі, які вона майже вигадала собі. Майже - тому що до вечора того її важливого дня її супроводжувало тепло в усьому тілі, відчуття "як після удару" всередині і легкий, навіть приємний біль ззовні. А згодом все було, як і колись. І можна було писати про це у щоденнику, але Еліза не вела щоденника. Просто пригадувала, смакувала спогади відчуттів та дивилася на дощ, який лив немов з відра. А тоді настало оце тодішнє сьогодні, зранку якого вона вирішила, що "тепер все буде інакше", зачесала своє коротке волосся і вбрала спідницю та босоніжки. Та так і вийшла з дому гуляти з подружками. Та так і стерла ноги ледь не до кісток. Зупинившись, вона вдивлялася в пір'їни хмаринок, які починали палати вечірнім сяйвом. Літні вечори такі довгі. Це рожеве світло буде у вікні навіть коли вона буде засинати. А вранці рожеве вона проспить - на те вони й канікули. До дому лишалось якихось кілька сотень кроків. Еліза розщіпнула босоніжки та зняла їх. А тоді раптом почула грім. Озирнувшись, вона скам'яніла від подиву: позаду все небо було сіро-фіолетове, і неначе нижче, ніж попереду. Блискавки фехтували вдалині. Ще один грім - і полилося. Лінія поділу дощу і сонячної погоди проходила ледь не рівно по будинку батьків Елізи. І спостерігати цю подвійність було надзвичайно, як і йти босоніж тротуаром, вже вкритим зливним потоком. Асфальт був гарячий, вода - тепла. Спідниця з цупкого джинсу і тонка блузка Елізи були мокрі до останньої нитки, як і білизна. Сумка, яку вона сама собі сплела з червоних вовняних ниток, текла наскрізь. Але в ній не було ні щоденника, якого ніколи не вела дівчина, ні мобільного телефона, якого в неї тоді ще не було. Вона не поспішала. Посміхалася дощу, і йти в цей дощ, у саму його глибину за власним бажанням і без страху було її старим-новим відчуттям. Передчуттям, яке підтвердилося і справджувалося ще безліч разів, з кожнісінькою прозорою краплиною. © Yulia Olekh
Вони починають говорити, коли я ще не прокинулась. Пальці ніг доторкаються до ковдри. І великий палець накритий, а інші відчувають прохолоду повітря. Вікно - навпроти, кажуть мені очі, з яких одне сигналізує про тінь, а інше - про джерело ранкового світла. Відчуття пробудження в незвичному місці - вони такі особливі, що не хочеться розплющувати очі. Для початку - увібрати всі дотики, вдихнути всі запахи. Запах постелі, запах рідини для прибирання пластикових поверхонь... Приглушені звуки міста за вікном... Моя рука прохолодніша від твоєї, бо я вже прокинулася, а ти - ні. А поки ти спиш, твої судини розширені і щедро дарують тепло. Я не ворушу навіть пальцем, і лише відчуваю мою руку під твоєю, які лишилися так поряд, ще зі сну. В твоїй руці - сильний пульс. Ударів 60 на хвилину, не більше. Ритмічно, розмірено. Я не хочу рахувати, ще рано для цифр і для логіки. Мені печуть кінчики твоїх пальців. Заглиблююся в спогади відчуттів, і чую ці пальці на своєму тілі. Цікаво, чи лишилися синці? Ні, для цього треба остаточно прокинутися. Потім, потім. Котра ж зараз година? це також потім. Зараз тільки напівсон, напівреальність і мова дотиків. Може, поговориш до мене знов? Я так погано пам'ятаю людей візуально. Трохи краще пам'ятаю голоси. Але з ким привіталася за руку чи танцювала - запам'ятовую на все життя, хочу того чи ні. Поговори зі мною. Хочу тебе запам'ятати. Але щоб звернутися до тебе дотиком, треба поворушити рукою. Не хочу. Порушувати. Втручатися. Цей пульс 60... 65... 70... що тобі сниться? Почни розмову сам... Часом здається, що я пам'ятаю забагато відчуттів. Відчуття і цифри. Пам'ятаю все. Хотіла би забути, як болить вухо чи зуб. Як сильно може боліти те, від чого в інших обставинах отримуєш насолоду. Деякі відчуття ніби відсунулися "за скло", але вони дуже реальні. Вони існують для мене, щоб я могла розпізнати, діагностувати, порозумітися з собою. Мені буває страшно хворіти. Деякі хвороби відчуваються як непорозуміння з тілом. З моїм тілом, яке стільки знає і так чудово мені про все розповідає. Не хочу бути з ним в поганих стосунках. Не хочу засипати його ліками, засобами для схуднення чи протизаплідними таблетками. Воно ж образиться і перестане зі мною розмовляти. А я не можу без розмов. Особливо - без тих мовчазних. Якби ти був героєм мого оповідання, то прокинувся би тієї миті, і твоє тіло не говорило б, а кричало до мене. Та гучні дотики залишилися в темряві ночі, у світлі нічника. Ще одна важлива річ - я не хочу повертатись в минуле. Навіть на кілька годин - не хочу. Хай все буде тепер нове. Якби це було життя якихось інших людей, то вони були би п'яні. Точніше, з похмілля, бо світлого ранку алкоголь виходить з центрів задоволення і молотком падає на всі інші центри. Але я ще років 15 тому зрозуміла, що п'яний стан не відкриває, а розмазує. Часом потрібні і такі картини - наляпано, кольорово, незрозуміло, видерли аркуш з альбому, пішли далі. Та дотики мало пам'ятають про це. Менше, ніж про рукостискання навіть. Деколи пам'ять дотиків - безцінна. Там де не зняли відео, не зробили фото. Де очі не пам'ятають образів - там збереглися торкання. І вони говорять. Про дуже багато різного, але - і про вірність своєму тілу - чи не єдина справжня вірність в цьому світі, - і про запах сирої землі, коли входиш у потойбіччя по своє маля, і про м'яку безмежно чудову голівку в долоні та про "сьоме небо", з якого повертаєшся не одразу. "Ти - вже тут? Не поспішай. Тут все гаразд. Чекаємо на тебе"... Минає час, і здається, що все це було не зі мною. Як і усе, що торкалося, проходило крізь, огортало, було приємним... Я все ще слухала твій пульс, і думала про те, наскільки дивовижно зараз згадувати народження своїх малят. Ніби і зовсім недоречно. А ніби і дуже пов'язано. Не можу бачити себе збоку, але всі сліди, які лишили на мені діти - це вдосконалення. І ця пам'ять набагато більша за дотики. Цей неідеальний живіт чотири рази був затишною домівкою. Спогади про це є в ньому, від шкіри до самої глибини, і це наповнює мене, трохи врівноважуючи спраглість дотиків. Тому мені не страшно поєднуватись, знаючи, що це ненадовго. Нема страху самотності. А щойно стаєш самодостатньою - привабливість зростає в рази. Так є - приваблюють ті, хто виглядає цілим, а не частиною від цілого. Тому я люблю прикраси - вони торкаються до мене. Я пам'ятаю всі їхні лінії та деталі. Я люблю їх, коли вони теплі. Я люблю їх, коли вони подаровані і у них - хвилювання, мікрочастинки поту зі спітнілих пальців пристрасного дарувальника. Або - беззадрісне тепло і мікрочастинки крему для рук щасливої жінки-дарувальниці. Тому я люблю і парфуми. Люблю підняти флакон і спитати в цілої своєї шкіри, котрий квадратний міліметр її хоче отримати цей запах та поєднати його зі своїм? І той, який хоче - теплішає або навпаки, терпне, гостро сигналізуючи про своє бажання. А яке розчарування, коли придбаєш не той запах - щойно в крамниці він тішив, а вже надвечір чи наступного дня не можеш вдихати його без огиди. А найгірше - коли перший вдих запаху такий смачний, а далі нестерпний післясмак, і хочеться одразу в душ... А троянди я люблю не за запах (дивні співпадіння: найкращі букети з троянд я отримувала хворою на нежить або з нападом алергії) і навіть не за вигляд (хоча, ніжно-рожеві та найтемніші червоні притягують погляд, як магніт). Я люблю доторкатися до їхніх пелюсток. Нюхаючи, зачепити їх губами. Оксамитові, налиті квітковим соком, свіжі і чарівні. Троянди для мене - зовсім не про урочистість. "Урочисті" вони не говорять, лише прикрашають. А ті, що говорять мовою дотиків - я радо їм відповідаю... Якби це все ще було оповідання, то я би спустила свої тонкі засмаглі ноги в туфлі-човники на височезних підборах. Але мої ноги білі, як сметана, після чудової весни в рідному місті І взула я їх у босоніжки з багатьма переплетеними пасками, на зовсім пласкій підошві. А тоді встала, підійшла до вікна. Взяла з підвіконня свою сукню (люблю одягнутися в одну досконалу річ). Підхопила сумку, зробила два нечутні кроки. Зачинила двері за собою. Якби так зробив ти - ні в оповіданні, ні в реальності я б цього тобі не пробачила. Ручка дверей гладка, але тепла. Речі, не говоріть до мене. Я хочу трохи тиші.
Я дуже старалася не писати нічого до виборів. Але не змогла В траве сидел Володя, он был хороший, вроде, но был слугой урода и с Бенею дружил. Однажды, обкурившись, с героем фильма слившись, Он чисто по приколу гарантом стать решил. (Представьте себе, представьте себе - Он чисто по приколу. Представьте себе, представьте себе - Гарантом стать решил.) Все думали, что шутка, Но скоро стало жутко: Володя-проститутка - И правда, кандидат. Ему не надо "мовы": "Привет-медвед-здорово, Ну что вы, право слово, Ведь ясно всё, ребят". А дальше - всё страшнее: он рейтинги имеет,.. неужто одолеет и будет прецедент? Чтоб у страны профанов И КВНофанов В итоге появился Достойный президент? (Представьте себе, представьте себе - В итоге появился Представьте себе, представьте себе, - Достойній президент.) Нет, дошутились, братцы. Пора за разум браться. Ведь будет всё меняться, Но как - решаем мы. И если глас народа - Зелёненький Володя, То нам одна дорога - В мир глупости и тьмы.
Я дуже давно стикаюся з цією проблемою. Кілька років тому дізналася, що вона називається "віктім блеймінг" Думаю, це одне з найбільших зол на Землі. Кому зле, той і винен. Ні, я не відміняю відповідальності за власні вчинки і активної життєвої позиції. Але десь поміж всім тим "позбавленням від токсичного спілкування" і "формуванням правильного оточення" важливо не відсікати тих, хто страждає. Малий кадр цього явища - у моєму блозі.
Всіх вітаю з 8 березня! Ділюся багатобуквієм на одну з важливих жіночих темВ декрет краще не ходити!
