А ви на чиєму боці? Бо якщо дитини, то, певно, це ваш спільний конфлікт із вчителем. А от якщо на боці вчителя, то ця стаття не для вас. Вона (стаття) є відображенням мого особистого погляду на зіткнення "вчитель-дитина". А мої особисті переконання такі, що батьки поруч з дитиною завжди, щоб не трапилось. Отже, у цій статті поговоримо, як сприймати конфлікт дитини із вчителем, якою мірою втручатись, чим все має закінчитись. Пропоную почати з того, що конфлікт - він усюди конфлікт, хоч з вчителем, хоч з колегою по роботі. І ви особисто, на відміну від власної дитини, вже маєте досвід різних конфліктних ситуацій і навіть виробили якийсь звичний спосіб розв'язання для більшості з них. Тому, в першу чергу, відчуйте себе на місці дитини — як це перший конфлікт із дорослим, швидше за все, авторитетним до того ж? Уявіть, що ваша дитина зараз відчуває — страх, тривогу, розгубленість, відчай? Цей крок у розв'язанні конфлікту дуже важливий. Адже одна справа боятися мишу перед собою на підлозі і вирішувати, чи лізти на стіл вже чи ще почекати, а друга справа — дивитись на мишу за шклом і вирішувати, як її позбутися. Можливо, відчувши переживання дитини, ви приймете рішення змінювати школу, а не почнете дитину вмовляти, що це чудовий педагог, після якого усі поступають без проблем до гімназії. Отже, перший крок ви зробили і йдете далі, бо виявилось, що дитина не така й налякана. Просто їй регулярно занижують оцінки або не питають, або принижують перед класом. Тобто “не любить” вчителька вашого розумника. Питання тепер до вас. Чи дитина хоче, щоб ви втручались? Вона хоче вашої допомоги? У цьому пункті я покладаюсь не тільки на ваші вуха, але й на батьківську спостережливість та інтуіцію. Що я маю на увазі? Не кожна 12-річна дитина, для прикладу, визнає перед батьками, що їй потрібна допомога. Або вона може переживати, що ви ще більше зіпсуєте ситуацію. І для цього навіть не потрібний власний негативний досвід, достатньо негативного досвіду друга. І тільки ваше чуття допоможе розгледіти-розчути, чи часом ваш нащадок не приховує глибоку потребу відчути себе захищеним у складній життєвій ситуації. Чому приховує? Тому що ще вчора він казав, що дуже дорослий і крутий. І як сьогодні можна визнати, що Марія Іванівна змушує його вигадувати 1000 і 1 причину не йти до школи? А якщо дитина ніяк не хоче вашого втручання, а ви самі не можете змиритись із несправедливістю? Що тоді? Попереджаю, моя відповідь вам може не сподобатись. Почніть працювати над собою — вчіться стримувати власні бажання та відокремлювати життя дитини від власного життя. Знаю, що дуже важко, неймовірно важко часом, але це наша батьківська праця — виховувати себе, щоб не заважати їм (дітям) розвиватись, ставати особистостями. Спробую пояснити, чому важливо лишати дитину “в спокої”. Зовсім не тому, щоб знала, що життя — важке і несправедливе. А для того, щоб отримала цінний досвід, той, який “соломка, підстелена на майбутнє”. Якщо ж ви втрутитесь (“сама домовлюсь”), цінність досвіду суттєво впаде. Його формулювання буде приблизно таким - “якщо комусь я не подобаюсь, батьки все вирішать, сам я ні на що не впливаю”. Так що ж тепер, якщо “сказали” не втручатись, зовсім нічого не робити, тільки спостерігати? Ні, не зовсім. Ваша роль - бути завжди поруч - підказати, поділитись власним досвідом, пошкодувати чи посміятись разом. Ви маєте унікальну можливість навчити дитину аналізувати конфлікт та обирати спосіб розв'язання. Ви також власним прикладом навчите її, як до цієї та подібних ситуацій ставитись. Як бачите, є де батьківську занепокоєність реалізувати. А що ж робити з конфліктом із вчителем, коли дитина таки хоче нашого втручання? Вертаємось до того, що конфлікт із вчителем — це не рідкісний вид конфлікту, а звичайний конфлікт. І якщо ви налаштовані його вирішити, вам не обійтись без класичних способів: підготуватись до розмови, визначивши для себе, на які поступки ви згодитесь і на що точно ніколи не підете; вислухати усі претензії вчителя (точку зору опонента); повторити декілька фраз вчителя для того, щоб він відчув, що ви його зрозуміли - “Так, важко вести урок, коли усі шумлять”; зміцнити відчуття вашого розуміння вчителя висловлюванням типу “я думаю, вас дуже дратує, коли Петро розмовляє з сусідом по парті під час уроку”; коротко висловити свою точку зору (без звинувачень та без емоцій). “Я думаю, що Петро хоче бути дуже крутим в очах друзів, і це такий невдалий спосіб він обрав»; запропонувати разом знайти спосіб розв'язати конфлікт - “Маріє Іванівно, як на вашу думу, краще зробити? Можливо пересадити? Чи поговорити після уроків із ним? Чи домовитись із класом, хто в який день відповідає за тишу на уроці?” взначити разом часові умови виконання рішення та домовитись про наступний крок “якщо нічого не вийде” (“я прийду, і ми ще раз пошукаємо вихід”). Звичайно, що переказувати ваш діалог дитині не варто. Достатньо буде, якщо вона знатиме про те, що розмова відбулась. Єдине, чим варто поділитись — це ваші вічуття під час чи після зустрічі із вчителем. Можливо, вам стало соромно, коли ви дізнались деталі? Можливо, ви не зрозуміли до кінця мотивацію вчителя? Можливо, ви самі розгубилися б, якщо б були на місці викладача? Розкажіть про це дитині. Можливо, через вас вона захоче зрозуміти вчителя... Конфлікт із вчителем — це той випадок, для якого дуже підходить приказка “не можш змінити обставини, зміни ставлення до них”. Ви не можете сісти на місце дитини, ви не можете керувати вчителем, але ви можете сприймати конфлікти як життєві уроки, метою яких є розвиток ваших та дитячих комунікативних вмінь. Мудрості вам зрозуміти урок і зробити правильні висновки!
Сьогодення ставить перед батьками такі завдання, відповіді на які так просто не знайдеш у книжках. Адже це не стандартні, виключні, неочікувані реалії... І от в цих реаліях опинились ми і наші діти. І навіть якщо ми самі почуваємо себе розгубленими у стані невизначеності та страху, то дітям хочемо допомогти втримати такий важливий стан захищеності та переконання “все буде добре”. У цій статті я хочу поділитись з вами декількома порадами психолога Світлани Ройз, як допомогти дитині (та дорослому) відновити рівновагу, а також власними ідеями казок для дітей, батьки яких воюють на Сході. Все більше дітей потрапляють у наше коло тривог і страху, як пережити сьогодні і що буде завтра. Що можна робити із дітками, щоб повертати їх у природній для них стан спокою? Відома київський психолог Світлана Ройз радить: - обмальовувати долоньки, фігуру, грати у ігри з долоньками. Це повертає дітям відчуття власних кордонів, власного “Я”. - ліпити з глини, пластеліну. Це обов'язковий і незамінний спосіб зняття напруги. - Творити чоловічків (малювати, вирізати, шити, ліпити). Добре побавитись із ними “як дорослий з малям”. - Малювати дерева та гратись у дерева. Важливо акцентувати увагу на корінні, яке міцно тримається за землю. А ще можна пограти у сумне деревце і розпитати, що потрібно зробити, аби деревце не сумувало — погладити, обійняти, ще щось? - Створювати Ангела, інший оберіг, який потім чіпляти біля ліжка. - Малювати на вільну тему без обмежень нестандартними способами — губкою для миття посуду, ватними палочками, зубними щітками. - Капати фарбою у ємність з водичкою, спостерігати, як змінється візерунок, фантазувати, що це. - Малювати на темному папері яскравими фарбами. - Скакати, де тільки можливо. - Дбати про розклад дня, який дитина заздалегідь знає, і тому може передбачити майбутнє. Як бачите, усі ці способи вимагають від вас тільки бажання побути з дитиною та зосередитись на творчості поруч з нею. Цей час має бути тільки для вас і дитини. Тому інші контакти слід обмежити. Окрім стану тривоги в дитини від того, що поруч постійно стривожені близькі, в сім'ях, де батько “пішов воювати”, в дітей виникають питання “Як це — воювати?”, “А коли тато повернеться? “, “А чому тато не дзвонить?” і т.п. Як пояснити меншим дітям, що робить тато? Моя відповідь — розповісти казку. Для прикладу, це може бути казка про сумного зайчика, який не розумів, куди подівся тато і чому сумує мама. Він зустрів мудру сову, яка пояснила йому спочатку призначення мами і тата. Мама — турбується, годує, пестить. Тато — господар, навчає, захищає. В першу чергу, тато захищає нірку — дбає, щоб двері були міцні, замок — справний. Але коли небезпека загрожує цілій лісовій країні, усі найсильніші тати вирушають у похід туди, де закінчується ліс, і там обороняють спокій усіх лісових сімей. “Мама сумує, тому що також скучила за татом, як і ти. І тато за вами скучає, але кожного вечора він, як і вдома, говорить тобі “надобраніч” і бажає солодких снів”. Оберіть героя, який точно сподобається вашому малюкові і розкажіть йому схожу історію. Дитина зрозуміє, де тато і що тато про нього далі дбає і пам'ятає, хоч і на відстані. Діти за віком старші, ніж 5-6 років, пояснення отримують самі з новин та з розмов дорослих. Для них життєвоважливими є відчуття тимчасовості того поганого, що відбувається, впевненність, що все буде добре, і переконання, що стійкість і витримка є необхідними чеснотами під час такого важкого випробовування. Саме такою і є мета у історії, яка написана для дітей, батьки яких воюють. Миру всім нам! Легенда про те, як ліс сам себе врятував Ти, напевне, маєш улюблені дерева? Можливо, тобі подобається дуб. Він – сама міць і сила. А можливо, ялинка – такий собі вічний натяк на свято. Ще є калина – окраса лісу і спасіння птахів; клен – золоте намисто осені. Кожне з них колись було маленьким паростком, пережило і спеку, і холод, і сильний вітер. Зміцнішало й стало дорослим високим деревом. А чи ти знаєш, як вдається тоненькій стеблині пережити страшну негоду? Я розповім тобі давню легенду, яку мені колись розповіла прабабуся, а їй – її прабабуся, а тій прабабусі – її прабабуся. Багатенько років цій історії. Так-от, легенда ця про часи, коли люди розуміли мову дерев. Так-так, дерева розмовляють. Згадай, хіба ти не чув у лісі незрозумілих звуків – інколи здається, ніби хтось перешіптується, гукає, а часом стогне. Було таке? Це дерева розмовляють. Тільки ми не знаємо їхньої мови. А колись в прапрадавні часи люди знали. І саме відтоді переказують історію, яку ти зараз почуєш. В одному звичайнісінькому лісі підростав паросток. Ріс він швидко і міцнішав на очах, адже про нього піклувались батьки. Коріння дорослих дерев утримувало вологу, і паросточкові завжди було чим вгамувати спрагу. Його молоде листя широкі батьківські крони оберігали від жарких променів сонця. Гнучкий, слабкий стовбур завжди міг спертися на дужчі, коли здіймався сильний вітер. Як і люди, дерева дбають про своїх нащадків, захищають їх. І от, одного разу природа змусила лісові дерева не просто захищати паростки, а рятувати їх. Як ти гадаєш, що це було за випробування? Саме так, буревій – дуже сильний швидкий вітер, здатний виривати з корінням слабкі рослини. Його поява – це справжня біда. І дуже добре, що птахи попереджають ліс про небезпеку. Дуби, почувши про наближення такої негоди, голосно заплескали гілками, скликаючи усіх шукати спосіб захисту. - Ми маємо вистояти! - Не дамо буревію знищити ліс! – чулося з усіх боків. Так, було вирішено, що найвищі, найміцніші чоловічі дерева піднімуть свої гілки догори, а жіночі дерева – підтримка велетнів і молодих пагонів – навпаки, опустять гілля та переплетуть між собою. Домовлено – зроблено. І от, темніє небо, замовкають птахи та комахи, усе живе ховається по дірках-нірках. Лагідний вітерець поступово набирає сили й швидкості. Першими це відчувають листочки на гілках міцних високих дерев. Потрохи вітер обриває їх і закручує в несамовитому танці. Ще трохи, і до танцю він затягує цілі гілки. Вони гнуться, стогнуть і ледь тримаються стовбура. Буревій починає злитись, його мета – це скалічений ліс. І обірваних гілок для цього не достатньо. Він усе різкіше змінює напрямок, усе сильніші його пориви. Але як не намагається переламати хоч якийсь стовбур, йому це не вдається – високі міцні дерева з піднятих гілок утворили стіну, яка стійко розбиває зусилля негоди, а сплетені гілки нижчих дерев – це дах для наймолодших і слабших лісових рослин, вітру до них не дістатись. Плетений захист підтримує поросль і навіть найменші паростки заспокоюють один одного, додаючи сміливості та стійкості. Усі об'єднались у протистоянні ворожій силі. Ще не одну спробу зламати дерево робив буревій. Але з кожним разом він слабшав. І врешті-решт перетворився на звичайний вітерець – такий приємний у спекотну пору. Негода скінчилась. Ліс врятувався. А легенду з того часу розповідають саме тоді, коли птахи попереджають про наближення буревію.
Дівчата, я розмовляла з Анною Ярославцевою з м.Маріуполь (представником БО БФ "Помощь раненым и семьям погибших"). Вона розповіла про тисячі мамів із дітьми зі Сходу України, про те, що кожного дня з 10 ранку до 11 вечора в них на складі стоять черги мамів за серветками, памперсами, дитячим одягом, іграшками, візочками... Якщо хочете долучитись - відправити щось, це можна зробити на склад Нової Пошти (г. Мариуполь, склад № 5, получатель Ярославцева Анна Сергеевна. № декларации смской на тел. 0950557873). Я вже дізнавалась - візочок в Маріуполь відправити потягне 200 грн. Якщо ж відправлення від волонтерської організації, то є шанс, що Нова пошта відправить безкоштовно. Не зразу і не обов"язково, але ... Одяг і серветки менше заважать, то й відправлення менше вартуватиме. Не могла не розповісти вам. Раптом це та допомога, до якої ви хочете долучитись.
Коли мова йде про немовля, причини поганого засинання батьки знаходять швидко самі або просто списують на " животик", "зубки" та " на погоду реагує". А от коли вкладання спати 4 річну дитину перетворює вечір у поле бою, варто таки пошукати проблему і усунути її. Звичайно, спочатку є сенс переконатись, що проблема немедична. Це питання вирішується фахівцями, і у цій статті ми його не розглядатимо. Якщо ж з боку організму зауважень немає, тоді варто перевірити наступні показники: 1) тривалість сну за добу та її відповідність нормам. Відповідає? [цензура]Дитина, наприклад, може спати забагато вдень і не встигає втомитись на вечір. Звичайно, тоді необхідно поступово і систематично зменшувати кількість годин сну. 2) режим чи його відсутність. Чи зформована в дитини звичка вкладатись в один і той самий час? Чи дитина лягає тоді, коли зручно батькам і тому це відбувається у різний час? Якщо ж ми за природність, тоді не має виникати такого питання, коли дитині лягати спати. Коли ій захочеться, ні? 3) чи існує ритуал вкладання? Чи є певна послідовність дій, яку дитина впізнає і яка передує вкладанню спати?[цензура] Відповіді "ні" на будь-яке з цих питань, є підказкою для вас - як вирішувати проблему, що пропрацювати. Але існує ще декілька причин, які заважають дитині спокійно йти до ліжка. [цензура] Зокрема, дитина може бути перезбудженою. Ввечері тато вертається додому і може побігати із сином, жартома побитись подушками чи влаштувати змагання. Як результат, маємо щасливу дитину з рівнем адреналіну, достатнім для ще одного дня. Де ж тут будеш засинати?[цензура] До речі, через цікаві активні заняття дитина разом з вами не помічає сигналів організму, що пора спати. А наступні сигнали (з бажанням спати) з' являться не раніше, ніж за годину... Наступна можлива причина - дитина не здатна ще усвідомлювати користь і необхідність сну. Для неї це час, який витрачається безглуздо. Тому вона до останнього бавиться і мріє про ранок із іграшками. А якщо ранком чекає прискорене незадоволеною мамою вбирання та дорога до садка? Чим ж себе тоді втішати?[цензура] Ще одна причина не вкладатись спати - вимога від батьків уваги. Адже от вони, любі. Мама просить, тато свариться, обидвоє поруч, повністю зконцентровані на мені. Який сенс мені їх відпускати від себе? Порада: проаналізуйте день дитини. Чи раптом це не єдиний час, коли ви дивитесь на неї? ( розмови, коли дитина за спиною миючої посуд мами, не рахуються). Іноді причина захована у проблемах сімейних. Тато і мама мають купу претензій один до одного. Часу на розмову немає. Але ж це не критично, при дитині ми нормально спілкуємось. А дитина - чутлива ( іноді зверхчутлива) істота. І вона не розуміє, що відбувається, але відчуває напругу. І нервує. А кому вдається заснути, коли нервуєш? А ще дитина в певні періоди життя потребує самоствердження і перевіряє межі дозволенного. Спати чи не спати [цензура]вона також намагається узяти під контроль. І якщо вкладання "затягується", на ваш погляд, отже це ій вдається.[цензура] А ще батьки так чекають часу, коли дитина ляже спати, обговорюють це в її присутності, і дитина розуміє, що найцікавіше тільки зараз почнеться. Головне не заснути і дочекатись. Це причини, які лежать " на поверхні". Над кожною можна працювати і тоді проблем із вкладанням буде менше. І найцікавіше, що інших проблем теж. Адже якщо ви навчитесь твердо попереджувати малюка, що він має [цензура]можливість ще трошки поскладати конструктор, а далі він йде митись, одягати піжамку і чекає у ліжечку на вечірню казку, то ця твердість стане у нагоді в інших діалогах із дитиною.[цензура] Якщо ви зрозумієте, що з дитиною потрібно більше спілкуватись до вкладання, а не під час, то зменшиться також інша "нечемність". Якщо ви будете дозволяти дитині щось вирішувати, потреба у доведенні " хто головний" буде частково задоволеною і проявлятиметься не так яскраво. Міркуйте, аналізуйте, пробуйте, і ви обов' язково знайдете спосіб навчити дитину лягати спати.
Дорогі форумлянки, до Дня захисту дітей я організовую Зустріч, де відповім на питання, які вас цікавлять стосовно дитячої поведінки та особливостей виховання. Участь у Зустрічі безкоштовна. Але реєстрація обов"язкова (приміщення невеличке та й час обмежений двома годинами). Для того, щоб я відповіла саме на Ваше питання, напишіть мені його в коментарях або у ПП. Отже, щиро запрошую 4 червня, о 18:00, вул.Хуторівка, 40а, на Зустріч "Хочу зрозуміти дитину".
Що потрібно знати прийомним батькам про дітей, які були позбавлені батьківської опіки від народження або пізніше Я особисто не байдужа теми прийомної сім'ї. Мені здається, один з найкращих вчинків, який може зробити людина, це взяти у свою сім'ю нерідну дитину. І більше того дитину із “поганою спадковістю” - з сім'ї батьків, яких позбавили батьківських прав, або з дитячого будинку. Я усвідомлюю, що мотиви батьків стати прийомними є різними і не завжди ці мотиви є приводом для гордості. Але в сім'ї дитині буде краще, ніж у виховному закладі. Однозначно. Тому про мотивацію писати не буду. А от про те, що варто знати про особливості дітей із важким минулим, напишу. Для чого? Для профілактики повертання дитини у заклад, бо “не справились”. Бо краще так і не наважитись полюбити чужу дитину, ніж ризикнути і пошкодувати про це... У спеціалістів, які займаються підготовкою і супроводом прийомних батьків, улюбленим є приклад, як перевірити себе на готовність всиновити дитину. Виберіть серед своїх речей найдорожчу і найзначущу. А тепер розбийте її. Спромоглись? Сенс у тому, що прийомна дитина змусить тебе жертвувати цінними для тебе речами — настроєм, здоров'ям, вільним часом, спілкуванням, а матеріальними речами тим більше. І це такий спосіб перевірити свою готовність до втрат. Готовність до появи близької люблячої людини поруч перевіряти не треба. Всі готові, звичайно. Проте запитати себе, скільки часу ви готові працювати над тим, щоб відчути близькість із прийомною дитиною, варто. Адже до появи міцної глибокої прив'язаності між вами та вашою майбутньою дитиною пройдуть роки терпіння, навчання та праці. Ґотові працювати? А от із чим конкретніше вам доведеться зіштовхнутись, ви зрозумієте після ознайомлення із описом особливостей дітей із важким минулим. Отже, чим відрізняється дитина, яка потрапила від народження у виховний заклад, та дитина, яка росла у несприятливих сімейних умовах, від дитини, яка росте в сім'ї від народження: 1. Відсутність довіри до світу. В той час, коли малюк плачем змушує маму шукати причину його дискомфорту, щоб врешті-решт його усунути, він навчається, що світ до нього привітний і здатний задовільнити його потреби. А ще він вчиться визначати власні потреби сам, щоб надалі самостійно задовільняти їх. Вилив на себе водичку — зняв мокру кофту. Змерз — пішов за сухою кофтиною. Що ж відбувається із дитиною у будинку малютки чи в сім'ї алкозалежних, до прикладу? Зв'язок “потреба — задоволення потреби” не формується і довіра до світу не з'являється. Тому малюк не вміє визначати причини власного дискомфорту і не старається його усунути. Світ залишається небезпечним. Тому дитина незрозумілу поведінку оточуючих сприймає, в першу чергу, як загрозливу. Завдання батьків — створити для дитини безпечний світ, той, якого вона не знала. 2. Затримка у розвитку пізнавальної сфери. В той час коли малюк у сім'ї активно пізнає світ (бачить, чує, торкається безлічі предметів і чує мамині слова з поясненнями), майбутня ваша дитина обмежена манежем у дитбудинку або загрозою зустрітись із фізичним насиллям від батьків. Відповідно вона не навчається пізнавати і не доотримує потрібні знання. Тому часто такі діти сприймаються розумово-відсталими. Але після першого року життя у сім'ї зміни є вражаючими — дитина наздоганяє однолітків. 3. Затримка у розвитку емоційно-вольової сфери. Розпізнавання емоцій в інших та усвідомлення свого настрою - це результат природнього навчання у спілкуванні з батьками, в першу чергу. - Ти розізлився, я бачу, - кажу я синові, спостерігаючи його сердите обличчя. "Я розізлився", - запам'ятовує син власну міміку та настрій. Я посміхаюсь, коли він береться мене пригощати. "Мама задоволена, коли я її пригощаю", - робить висновок малюк і повторює пригощання декілька разів. Ми роздивляємось малюнки в книжці, по черзі називаємо емоції на обличчях намальованих персонажів. Так у дитини розвивається емоційна сфера. "Я хочу іншу книжку", - і от малюк тягне стілець, щоб дістати конкретну книжку і задоволений результатом із гордістю несе книжку мені. Так розвивається вольова сфера (захотів — вирішив - зробив). Що ж відбувається із дітьми, позбавленими можливості природнього навчання? Дитина бачить обмежене коло емоцій, не чує пояснень, не має дзеркала власних емоційних станів у вигляді дорослих або має викривлене дзеркало. Розвиток затримується. Тому, наприклад, ваша майбутня дитина може недоречно посміхатись або не виказувати жодних емоцій в ситуації, де неможливо лишатись байдужим. Їй може бути важко зробити будь-який вибір. А що таке "планувати на завтра" вона навіть не може уявити. Така дитина обов'язково потребуватиме регулярних занять з розвитку емоційно-вольової сфери. Дякуючи інтернету, вправи для занять дуже легко знайти. І зовсім нескладно їх проводити. 4. Порушення ідентичності. Кожна дитина "доростає" до моменту, коли вона чітко розуміє, хто вона є - чия донька, онука, кому подруга, кому похресниця, мешканка міста, держави і т.п. Ваша майбутня дитина має особливе минуле, яке у побудові ідентичності лишає діри. А невизначеність народжує зайві страхи. Дитині обов'язково потрібно буде дати інформацію про те, хто вона і де її коріння. А для дитини, яка пам'ятає себе у крівній сім'ї, необхідно буде пояснити і те, що було раніше, і що буде далі. Казка обов'язково стане вам у нагоді. Приклад такого казкового пояснення - в кінці статті. Як бачите, прийомні батькі мають особливу роботу. Вони зцілюють душу скривдженої дитини. Це т.зв. терапевтичне батьківство (О.Романчук). Тому недостатньо тільки бажання усиновити дитину. На мій погляд, не менш важливими є: 1) готовність вчитись, щоб зрозуміти дитину. Вам потрібно буде розібратись у дитячій психології, психології травми та педагогіці; 2) готовність бути поруч максимально можливий час. Перший рік обов'язково; 3) віра у власні сили. Ця віра буде підтримкою у часи розчарувань та сумнівів. Якщо стаття вас не налякала, а навпаки переконала у вірності рішення стати прийомним батьком, я бажаю вам зустріти вашу майбутню дитину у найближчий час, і нехай навколо будуть ті люди, які навчать і допоможуть вам на шляху до великого дива - народження батьківсько-дитячої любові! Нехай діти ростуть щасливими! Казка для Маринки Ти, напевне, чула про Ангеликів-Охоронців? Знаєш, що в кожного з нас є такий захисник. Він за нас переживає, дбає за наше здоров'я та настрій, допомагає нам у важкі хвилини. Сьогодні я розповім тобі історію про такого Ангелика і Дівчинку Маринку, яку він оберігав. А почалась історія тоді, коли Маринка народилась і почалось її Життя із Мамою, братом і чоловіком Мами. Все було б добре і не було б цієї історії, якщо б сім'єю не зацікавились злі сили. І так їм в цій сім”ї сподобалось, що вирішили злі сили лишитись. Як вирішили, так і зробили - оселились там, де було найтепліше, прямо в сердцях дорослих. Щодня Маринка бачила, як все міцнішають злі сили, як змінюється Мама. А Ангелик бачив, як це лякає Маринку. Їй потрібна була Любов і Турбота, а їх дедалі меншало, бо Злі Сили поступово з'їдали їх. З сумом Ангелик спостерігав за цим. Він розумів, що Мамі Маринки треба зосередитись на боротьбі із Злом, що її сил вистарчатиме тільки на цю довгу боротьбу і що на турботу про Маринку сил вже не буде. Думав Ангелик, міркував, як ж йому допомогти Мариночці. Аж раптом згадав про Книгу Мудрості. “О, там ж є відповіді на усі запитання!”, - зрадів він і почав пошук. Годину, дві, а може й цілий день шукав Ангелик, що треба зробити, і таки віднайшов потрібну пораду. “Якщо добре шукати, знайдеш джерело Любові і Турботи”. Ангелик зрозумів, що прийшов час летіти йому у дальню дорогу — шукати для своєї Маринки Любов і Турботу. Але дуже хвилювався він за неї, як лишити її без його опіки та нагляду. Думав-думав і згадав Ангелик, що бачив будинок, де жили діти, чиї Ангелики шукали для них кращої долі. Обійняв він Маринку, коли вона спала, і прошепотів: “Не сумуй, Мариночко, я обов'язково знайду для тебе тих, хто подарує тобі Любов і Турботу. А коли мене не буде, ти поживеш з іншими дітками. Спи, дівчинко.” Так і сталось. Марину відвезли в будинок, де жило багато діток, її Мама лишилась боротись із Злими Силами, а Ангелик полетів шукати нову домівку для дівчинки. Дні минали, і Маринка все більше сумувала. Аж раптом їй сказали, що з нею хочуть познайомитись. Вона була рада, що її пригостили печивом добрі люди, але не розуміла, чому саме її. Вона і далі не дуже розуміла, коли їй повідомили, що тепер в неї буде новий дім, де вона буде жити з тими добрими людьми. Але сперечатись вона не вміла і не хотіла, тому поїхала з надією, що це для неї добрий шлях. Коли вона заснула першу ніч на новому місці, втомлений, але задоволений Ангелик сів поруч на подушку і зашепотів: - Мариночко, тепер я спокійний. Я знайшов таких Маму і Тата, які мають стільки Любові, що вистарчить і на тебе і на твого братика. Вони давно мріяли про вас. Про це мені розповіли їхні Ангели-Охоронці. Коли я з ними познайомився і поговорив, то зрозумів, що ми шукали саме один одного. Тепер ви житимете разом і даруватимете один одному щастя. Ти не хвилюйся, я тебе більше не залишу і завжди буду поруч. А ще з тобою поруч завжди буде твоя сім'я. А це і є найбільше щастя. Зранку Маринка прокинулась в доброму настрої. Вона відчувала, що це її нове життя заспокоїть її і дасть стільки Любові, скільки їй потрібно, щоб бути щасливою.
Я з тих мам, кому дитина далась як ДИВО тоді, коли (і мені соромно за це) я вже його не чекала. Тому мені важко дались і перший вихід з дому без дитини, і рішення записати у садок (ще тільки записати), і відлучення. Я не хочу дискусій з приводу, коли варто відлучати. Кожна мама вирішує сама. Але я довший час перечитувала купу статей на тему природнього відлучення і найбільш корисними для мене були реальні історії. Тому я вирішила викласти свою історію. Раптом комусь саме вона стане у нагоді. Отже, в свій час я вирішила годувати до двох років і після поступово згортати ГВ. Коли малому виповнилося два, він без грудей не засинав і, звичайно, підгодовувався вночі і на ранок. Я почала з того, що рекомендують статті - навчити засинати без грудей вдень. Отже, витримали ми тиждень. Під час цього тижня малий навчився не спати вдень. Тобто це виглядало так: - Сину, спати лягаємо. - Мамо, циця? - Ні. Циця хворіє. Буде ввечері. Перші два дні малий ридав і змучений засинав. А потім просто не лягав спати. Навіть не ридав. Тобто нема циці, нема спання. А ридав він у ті дні з будь-якого приводу. І взагалом був "іншою" дитиною. Мені це зовсім не в"язалось із природністю процесу, тому все я повернула, і дитина стала сама собою. Приблизно за два місяці я відчула, що більше нема, чого чекати. Почала розповідати синові казку, написану для відлучення відмовим київським казкотерапевтом Р.Ткач. Казка "спрацювала" - дитина зрозуміла, що ГВ виявляється не довічне. І тут до мене дійшло, що логічно буде вже дитині груди не давати. І з цього моменту почалось найцікавіше - я почала ридати, настрій мій скотився до відчуття горя. Я була здивована. Виявляється, я таки просто втомилась, але не була готова до відлучення. Звичайно, що дитина моя, попереджена казкою, від мене = від грудей ні на хвилину не відходила і настрій мала відповідний до мого. Два дні такого жаху і відлучення було відкладене на невизначений термін. Я почала працювати із собою, зрозумівши, що то не дитяча проблема, а моя. Пройшло ще майже 4 місяці. І одного разу я твердо вдень сказала, що циці не буде до вечора. Я щиро не хотіла годувати, бо якраз мала загострення молочниці на грудях (а це дуууже боляче). Моя твердість і більший рівень зрілості дитини (все-таки в цьому віці 4 місяці - велика різниця) спрацювали. І без жодної слізки син заснув. За тиждень відсутності денного годування він звик засинати без грудей. Тому якось уввечері я сказала, що треба циці ще відпочити, мовляв, ти засинай, а зранку буде циця. І знову на мій подив - без істерики, хоч із сумом, використавши спосіб вкладання денного, син заснув. Лишалось годування нічне-підранок. За декілька днів я випадково лягла спати в тісній футболці. І прокинулась відповідно від того, що син намагається знайти шлях до грудей (раніше я прокидалась вже в процесі годування . Я щиро сказала малюку, що ще не ранок, тому тре почекати. Він понив трохи (не плакав) і заснув. Зранку сам не просив!!! Так ще декілька ночей - ниття під ранок і засинає все одно. От і все! І я не плачу, а тішусь. Все відбулось вчасно для нас обидвох! Ще хочу поділитись казкою, яку я писала сама собі Раптом ще комусь підійде Казка про мій Паросток Я — доволі зріла рослина. І за своє життя навчилась якийсь час жити без води та сонячного світла. І мені вистарчало маленької крапельки, щоб знову народжуватись і набиратись сил. Я була впевнена у власній силі і чекала тільки одного. Я стала найщасливішою, коли відчула ще не помітну оку маленьку бруньку — майбутній зелений паросток. Коли він з'явився, я вперше відчула жах — чи зможу я його захистити? Я ще не розуміла, від чого захищати, але вже знала, що більше ніколи не бду впевнена, що зі всім впораюсь. Цю думку я тоді відігнала. І залишилось тільки відчуття блаженства від того, що відбувалось в моєму житті. Паросточок ріс. Я віддівала йому свої соки та накопичену за довгі роки чекання ніжність. І він ставав все міцніше і все важче. Одного разу я зрозуміла, що моє стебло почало клонитись до землі. Невже прийшов час Паросточку самому в горщику зміцнюватись? - здивувалась я. - Ой, здається, в нього навіть корнічик вже з'явився. Звичайно, я знала, що такий час прийде. І як турботлива мама, я хотіла полегшити відрив малюку. Я дізналась, де можна знайти соломку і як її підстелити. Я навіть її підстелила. Але виявилось, що цього недостатньо. До змін я готувала Паросточок, а про себе навіть не подумала. Але ж відлучення від материнського стебла — процес для двох. І травмовані ми будемо обидвоє. Або не травмовані. Коли я це зрозуміла, почався новий процес — я готувала себе до відокремлення Паростка. Я уявляла собі, що буде, якщо він залишиться на мені — йому будуть заважати рости мої гілки та листя, він буде викривлятись, щоб знайти спосіб витягнутись в довжину, його корінчики будуть рости, але не зможуть дістати землі і висохнуть. І замість здорових рослин — материнського та молодого - в горщику житимуть зчіплені разом хворі істоти. Це майбутнє мені так не сподобалось, що уява намалювала іншу вже радісну картину — Паросток, який відділився для самостійного вкорінення і зростання, із міцним стеблом та яскравим листям. Я була готова! І чудовим чином моя готовність-спокій передалась Паросточку, і він без страху та паніки відірвався від мого стебла. Відтепер він — самостійна рослина, якій ще потрібна моя турбота, але яка щодня зміцнюється в цьому світі. Нехай діти ростуть щасливими!
- Мамо, а що тато не буде з нами жити? - Ні, сонечко. - Мамо, чому? Він більше нас не любить? І крається серце матері. І хочеться терпіти усе, що завгодно, аби не відповідати на такі питання, ледве стримуючи сльози. А може дійсно "заради дитини" не розлучатись? І хоча не це є темою статті, але оминути цей момент я не змогла. Жодна дитина не може рости щасливою з нещасливими батьками. І навіть відсутність відкритих сварок між мамою і татом не знімає атмосфери постійного напруження чи байдужості. Так, незручних питань не буде. Але хворобливість, страхи та агресія супроводжуватимуть дитинство. Чи дійсно вартує зберігати видимість шлюбу заради таких наслідків? На мій погляд, вартує зробити все, щоб вилікувати шлюб. А якщо він не виліковується, зробити все можливе, щоб залишити спокійну інтонацію спілкування колишнього подружжя, в першу чергу, на тему дитини. А тепер до теми статті. Поговоримо про те, як допомогти дітям пережити розлучення батьків. За травматичністю для психіки розлучення вважається другим після втрати близькоі людини. Підготувати дитину до змін та підтримувати іі під час звикання до новоі ситуаціі - завдання для обох батьків. Підготовка. Розмови мають вестись ще до збирання речей одним з батьків, але після прийняття остаточного рішення. - Так буває, донечко, що почуття між людьми зникають, ті почуття, які роблять іх подружжям. А жити разом без почуттів - це брехати один одному, що ми - сім'я. Ми не хочемо брехати. Ми будемо жити окремо. Але назавжди залишимось твоіми татом і мамою. І це ніщо не може змінити. - Почекай, а де буде жити тато? - В бабці. - Але ж він завжди возив мене на теніс... - Він і надалі буде тебе возити. Він завжди буде твоім улюбленим татечком. В побуті намагайтесь залишити максимально можливе незмінним. О сьомій ми вечеряємо, о дев'ятій лягаємо спати, зранку бігаємо. Краще не починати нове життя з нового аркушу і з іншим стилем життя. Не варто ще більше ускладнювати адаптацію дитини до нових умов. Звичайно, буває так, що сім'я розпадається неочікувано для одного із подружжя і відповідно для дитини. В цьому випадку з дитиною проводяться роз'яснювальна робота стосовно змін, що вже відбулися. Спостереження. Дитина реагує на розлучення завжди. Хоча б тому, що деякі правила зміняться, деякі будуть відмінені, з'являться нові традиціі. А от прояви переживання-пристосування можуть бути дуже різні. Це і плачі з будь-якого приводу, і надмірна агресивність, і капризність, і надмірна хворобливість, і втрата інтересів. І немає сенсу долати ці прояви. На них вплинути можна тільки підтримкою і розумінням, що це все - прояви переживань. Переживання буде зменшуватись - і прояви будуть дрібнішати. Отже, спостерігайте за дитиною, а не сваріться з нею. Пояснення. Вони не потрібні, якщо дитина ще не має трьох років. А якщо дитина старша, то рано чи пізно дитина захоче почути і зрозуміти, що і чому відбулося. Ій буде здаватись, що вона до цього причетна і може чи могла щось змінити. Наприклад, бути чемною, і тато б тоді не шукав іншу сім'ю із дітьми.Тому не варто відкладати пояснення і пояснювати стільки разів, скільки дитина розпитує. В неі має все вкластись в голові. Адже старий світ зруйнований, а новий тільки будується. І першими цеглинками в ньому мають стати розуміння сім'і по-новому. Що ж саме пояснювати? Років до 9 дитина залюбки буде слухати казки, де, наприклад: + Котик побіг до іншого подвір'я та й залишився там жити. Кошеня ж тепер гуляло не тільки по свому подвір'ю, але й по сусідньому з котом. І знайомих в нього стало набагато більше. + Лицар не міг довго бути із дружиною та сином. Його кликала дорога. Тоді він попрощався з ними. І час від часу повертався розповісти про своі пригоди та побавитись із сином. + Широка річка з часом розділилась. А маленький струмочок переживав, звідки ж йому воду брати. Він впадав то в один рукав річки, то в другий. І з часом сам перетворився на широку ріку. Для дітей віком понад 10 років можна використовувати притчі, проводити аналогіі із сюжетами фільмів. Застереження. Скільки б не було причин зневажати бувших чоловіка чи дружину, Ваша дитина не повинна приймати в цьому участі. Не критикуйте того, хто вже з вами не живе! Не шантажуйте "бувшого" дитиною! До розчарування у цілісності сім'і не додавайте розчарування у батькові чи матері! Це завелике і шкідливе навантаження на плечі дитини. Не змішуйте роль дитини із роллю друга, розповідаючи ій подробиці ваших стосунків із бувшим партнером. Навіть якщо ви почуєте у відповідь " мудрі" речі, пошукайте собі співрозмовника із досвідом. Дозвольте дитині залишитись дитиною! Не приховуйте своіх почуттів, особливо якщо вони збігаються із дитячими. Посумуйте разом, а потім разом випийте какао, і нехай життя продовжується! Поплачте разом, а потім покажіть приклад самозаспокоєння. Малюйте, кидайтесь подушками, танцюйте - давайте можливість вийти надміру емоцій. А власним прикладом продемонструйте, що будь-який настрій є "нормальний", і все владнається. Якщо ви бачите неадекватну поведінку дитини протягом довшого часу після розлучення батьків, краще порадьтесь із спеціалістом. Залишилась ще одна порада. Вона може здатись фантастичною для тих, хто зараз гостро переживає розлучення. Тоді просто поверніться до неі пізніше. Отже, Обов'язково шукайте спосіб бути щасливою або щасливим. Тільки у щасливих батьків ростуть щасливі діти!
В топ звертань батьків по допомогу входить питання, коли давати дитину до школи. Реформи системи шкільної освіти останніх років тільки ще більше заплутали батьків. Якщо так довго вчитись у школі, то нехай краше раніше дитина почне, щоб не у 20 років отримала атестат? Якщо оцінок не ставлять в першому класі та й офіційно домашніх завдань немає (чомусь стоси обов'язкових розмальовок не враховуються), то нічого страшного, якщо дитина у неповних шість років сяде за парту? Якщо дитина відвідувала "розвивалки" з двох років і вміє читати та рахувати, то чого чекати ще? Визнаю чесно, хоч це і типове питання, але розмова кожного разу є складною.Тому що батьки зазвичай хочуть конкретноі відповіді - давати дитину до школи чи ні. А я викладаю їм багато різної інформації, задаю питання, розповідаю, як буває і залишаю їх з усім цим багажем приймати рішення самостійно. Не беру я чужу відповідальність на себе... Але дуже стараюсь допомогти зрозуміти, що ні вміння читати, ні паспортний вік, ні досвід родичів-знайомих не мають жодного значення, коли вирішуєш, чи готова дитина стати школярем. У цій статті я викладаю власну точку зору, на що потрібно зважувати. А ви, можливо, замислитесь над тими питаннями, на які раніше не звертали увагу. Принаймні мені б цього дуже хотілось. Отже, готовність до школи - це, в першу чергу, готовність бути учнем. Учень, на відміну від вихованця дитячого садочку чи розвиваючого центру, готовий висидіти півгодини на одному місці. Тобто м'язи спини готові витримати таке навантаження. Адже в школі не прийнято бігати посеред уроку, бо не сила більше сидіти. Учень займається навіть тоді, коли нецікаво, тому що так сказав Вчитель. Він здатний зосередитись на навчанні (а не тільки на грі). Учень сприймає Вчителя як безумовний авторитет. Слова Вчителя важать не менше батьківських. До речі, це природній процес, тому не дивуйтесь, коли одного дня від свого першачка почуєте: "Ні, мамо, ти помиляєшся. Марія Іванівна сказала, що має бути так". Учень готовий адекватно оцінити свою роботу. Він ВЖЕ усвідомлює недоліки і переваги результатів власної діяльності у порівнянні з результатми інших учнів. Пам'ятаєте, раніше він кожний свій витвір називав найкращим серед усіх? Учень готовий залишитись наодинці із різноманітними життєвими ситуаціями. Він знає свою адресу, як повністю називаються його батьки і номери їніх телефонів. Він знає номер школи та ім'я вчительки. Він знає, як вчинити, коли до нього на вулиці підійде незнайома людина. Він знає, що робити, якщо хтось із учнів вимагає в нього будь-що або просить гроші, телефон. А ще він здатний відмовитись від апельсина, якщо він має алергію. А ще, а ще.... Я можу продовжувати довго. Але я думаю, ви вже зрозуміли, що я маю на увазі. Ваша дитина має вміти приймати рішення, спираючись на досвід, знання, ваші поради та враховуючи наслідки власних вчинків. І це означає, що якщо ваша дитина не відвідувала садочок, проаналізувати її вміння та поведінку вам потрібно ще ретельніше. І не рідко буває, що зміни спочатку мають відбутися у вашому ставленні до нащадка, а потім слід чекати на паростки самостійності у дитини. На всяк випадок додам, що я не дорівнюю досвід відвідування розвиваючих центрів і дитячого садку, тому що у розвиваючих центрах діти " не живуть" декілька годин у групі однолітків. Вони займаються. І часто мама є поруч, хоч і за дверима. І навіть, якщо і є чаювання, то воно відрізняється за процесом від харчування у садочку. Я не порівнюю ці форми зайнятості дошкільнятка задля визначення, що краще. Я звертаю увагу, що "несадочкові" діти лишаються "несадочковими", навіть якщо відвідували дитячі центри розвитку. І тому в них може бути відсутній досвід самостійного налагодження стосунків як із дорослим, так із дітьми. В них може бути відсутній досвід самостійної організації гри та запрошення до неї інших учасників. В них може бути відсутній досвід прийняття рішення, з ким і чим зараз зайнятись. В них може бути відсутній досвід, який каже "моя поведінка визначає ставлення до мене". Тобто якщо я буду битись, можу отримати по чолі так само, а ще зі мною не будуть дружити. Або якщо я постійно бігаю жалітись до дорослого, мене зневажають. Або якщо я не дотримуюсь правил гри, мене наступний раз не візьмуть грати. Так, як бачите, навчитись швидко читати — далеко не найскладніше завдання у першому класі. Тому важливо відповісти собі на запитання, а чи справиться моя дитина із дійсно складними завданнями: Зрозуміти “правила гри” у школі та дотримуватись їх; Слухати, що говорить Вчитель, та приймати його особливу позицію; Пристосуватись до великої кількості нових “друзів” та взаємодіяти з ними; Самому приймати рішення, як вчинити у нетиповій ситуації; Адекватно оцінювати власні можливості. Наостанок я ще хочу згадати про важливу роль бажання йти до школи. Я маю на увазі, внутрішнє бажання дитини, а не мотивування батьками по типу “підеш до школи — отримаєш...”, “будеш добре вчитися — буде дозволено...”. Звичайно, одного бажання недостатньо, але без нього готовність до школи стає очікуваним, а не наявним станом речей. Так от підтримувати природнє бажання дитини перейти у новий статус школяра — завдання батьків. А от перетворити його на стійке бажання вчитись та відвідувати школу — завдання першого вчителя. Тому вибір останнього є необхідним продовженням питання, чи давати дитину до школи. Нехай діти ростуть щасливими!
20 лютого куля снайпера обірвала життя Сина, Чоловіка, Батька і Годувальника синочка 8 років і донечки 12 років Миколи Паньківа. Так він став 39річним Героєм Украіни, а життя його близьких змінилось раз і назавжди. Шлях до прийняття втрати тільки почався. І, на превеликий жаль, я розумію, що зараз все, чим я можу допомогти, це тільки фінансово... А ще долучити людей, які також хочуть допомогти. Рахунок дружини в ПриватБанк 5168757253596342 Паньків Леся Петрівна Жахливо, що загинули Люди. А ще для мене жахливо, що момент іх розстрілу можна переглянути в інтернеті. Серед відео також є запис, як намагаються врятувати Миколу, який вибіг рятувати пораненого хлопця...
Дитячі страхи... Здавалося б, коли, як не у дитинстві, боятись, лякатись, переживати. Адже навколо стільки невідомого та незрозумілого. Коли малюкові 3 чи 5 років, ми це розуміємо: чекаємо, поки пройде, або заспокоюємо. А якщо хлопцеві 8 років, а він боїться йти до лікаря? А якщо вже 9, а він, прокинувшись у темній кімнаті, плаче і кличе батьків, засинає тільки з увімкненим світлом? Що робити з такими страхами? Чи тільки спеціаліст (психолог) може допомогти? Що можуть зробити батьки? Я хочу порекомендувати вам два способи допомоги власній дитині, які у моїй практиці спрацювали вже багато разів. Перше, що дитина має усвідомити – страхом можна керувати так само, як, наприклад, сумом. Адже можна себе розвеселити, коли ти сумний? Тобто ти сам вирішуєш, дати страхові право керувати твоїм настроєм чи ні. Ви можете поговорити з дитиною, що кожна емоція є потрібною, у кожної своя роль. Спитайте, для чого нам радість? А сум? А злість для чого? Згадайте ситуації, в яких вони корисні. А коли корисний страх? Чи можна без нього обійтись? Ні, адже він попереджає нас про небезпеку. Він не дозволить нам скакати в річку, глибину якої ми не знаємо. Він не дозволить нам йти вночі у темний ліс, де ми не бачимо стежки і можемо заблукати. Він попередить нас, що посуд на плиті може бути гарячим і обпекти нам пальці. За це страхові красно дякуємо, до розумних порад прислухаючись і надалі. Але тільки розум наш вирішує, до яких порад прислухатись. І якщо страх починає керувати, це для нас знак, що потрібно розум визволяти. Вочевидь, він у полоні. Нехай ваша розмова перетворюється у спільне складання казкової історії. Нехай дитина пофантазує, як виглядає Розум і як виглядає Страх, як потрапив у полон Розум і як усім емоціям не подобається, що Страх став керувати. Спитайте, як тепер визволити Розум, продовжуйте казкову історію до щасливого фіналу – Розум знову головний, а Страх на своєму місці охоронця – попереджає про реальну небезпеку. А ще спитайте себе: як ви долаєте страх та паніку? Адже і вас можна налякати! Ви боїтесь переходити через річку по старенькому місточку, який хитається від вітру? Коли ви йдете до лікаря дізнаватись результати серйозних аналізів, ви відчуваєте хвилювання, змішане зі страхом? Повірте, саме так боїться ваша дитина. Хоча причини для здаються нам не серйозними. І часто буває, що вміння себе опановувати достатньо, аби подолати страх. Отже, як приборкуєте страх ви? Глибоко дихаєте? Відволікаєтесь від предмета страху приємними спогадами? Телефонуєтете подрузі, яка вміє вас заспокоювати? Подумайте зараз про це. Тоді ви зможете поділитись своїм знанням із дитиною, коли це буде їй необхідно. Не забувайте, що ви вже маєте досвід успішної боротьби зі страхом, а ваша дитина ще, можливо, ні. Порівняйте нижченаведені діалоги. - Мамо, я не хочу до лікаря. Я – здоровий! - А зубчик в кого болить? - Вже не болить. Я не піду до лікаря. Чого ти боїшся? Лікар зробить укол, і ти нічого не відчуватимеш. Я не піду-у-у-у до лікаря-а-а-а! Сину, ти вже в другому класі, а поводиш себе, як маленька дитина. Тобі не соромно? (з плачем) Не піду! Не піду! Не піду! Інший діалог: - Мамо, я не хочу до лікаря. Я – здоровий! - В тебе болить зуб. І ти не хочеш йти до лікаря. Вже не болить. Я не піду до лікаря. Я бачу, ти не хочеш... Не хочу! Я також завжди хвилююсь, коли йду до стоматолога. Але ще більше я боюсь зубного болю, якщо вчасно зубчики не лікувати. Тому перед тим, як заходити в кабінет, я починаю глибоко дихати і рахувати, скільки разів я вдихнула. А що далі? Коли я нараховую до 23, то відчуваю себе такою сміливою, що, здається, можу ще й поділитись тою сміливістю. На вашу думку, який діалог допоміг дитині справитись із страхом? Наостанок, як завжди, пропоную вам казку, яка допоможе вашому школярикові навчитись долати страх. Вам залишається тільки змінити деталі відповідно до особливостей вашої сім'ї. Нехай діти ростуть щасливими! Казка про те, як Сашко страх подолав В одному казковому королівстві жив хлопець Сашко. Він дуже любив займатись спортом. А ще дужче любив солодке. У нього була сім'я і друзі. Всі любили його за веселий та добрий характер. Але ніхто не знав, що Сашко має таємницю. Одного разу Сашко отримав завдання пройти через темний ліс. Він ще там ніколи не був, тому дуже злякався. Спочатку він вирішив відмовитись від завдання. Але потім зрозумів, що тоді усі дізнаються його маленьку таємницю. Так, наш герой іноді боявся. Деколи він боявся так сильно, що не міг пересувати ноги і говорити. Він дуже не хотів, щоб про це хоч хтось дізнався. Адже він був хлопцем і мріяв вирости мужнім сильним чоловіком. - Що ж робити? – від цих думок Сашко не міг заснути, – Завтра йти через ліс, а я боюсь навіть зазирнути туди. Хлопчик то плакав, то заспокоювався. Аж раптом відчув, як хтось гладить його по голові. Він відкрив очі і побачив справжнісінького Чарівника. Той виглядав саме так, як його малюють в усіх книжках із казками. - Ой, – здивувався Сашко. Ні, мене звуть Ар, – лагідно посміхнувся гість. Добрий вечір, пане Аре, – наш герой згадав усі правила ввічливості. Доброго вечора і тобі. Хоча вже радше ніч, а ти чомусь не спиш... Що сталось, друже? Я боюсь, – заплакав Сашко. Ну-ну, а що ж тебе так лякає? Мені треба завтра перейти ліс, а я не зможу. Страх мені не дасть. І мама буде просити і сваритись, а друзі взагалі перестануть зі мною дружити. О, мені розповідали, що Страх знахабнів і лізе всіма керувати, а я не вірив. Сашко здивовано мовчав. Так-так, – продовжував Ар, – насправді, Страх не має жодного права вказувати, що кому робити. Я його поставив служити людству з іншими обов'язками. Служити Людству? Страх? Звичайно. А як інакше вберегти всі живі істоти від глибокої води, високих скель, гарячого вогню? Не було б Страху, хто б попереджав усіх про небезпеку? Справді, я ніколи про це не думав, – Ар точно з'явився тут, щоб його дивувати. Страх виховує в нас обережність, ми починаємо думати наперед, а чи не зробимо ми собі боляче, якщо доторкнемося до голки. Як бачиш, моя ідея поселити на цих землях Страх була мудрою. Але на те, що Страх захоче керувати, я не розраховував... Що ж тепер робити? Мудрий Аре, ти знаєш? Знаю, хоча сам я не впораюсь. Мені потрібний помічник. Ну як – допоможеш? Я? Але я... Страх за тебе промовляє, а якщо його не слухати? Допоможеш? Так, – не дуже впевнено відповів Сашко. От і добре. Слухай. Завтра Страх буде знову впливати на тебе. Але я точно знаю, що найбільше за все він не любить, коли міцно затискають кулаки. В цей час Страху ніби немає чим дихати. І він починає втікати. Ще потрібно самому почати дихати глибоко і повільно. Коли дихаєш глибоко, твої легені збільшуються, місця всередині стає менше, і ти сам витискаєш Страх із себе. Побачиш, Страху твої вибрики точно не сподобаються. Я обов'язково так робитиму, – гаряче промовив Сашко. Добре, – посміхнувся Чарівник, – я тобі вірю. А зараз лягай спати, завтра тобі знадобляться сили, щоб затиснути кулаки. На добраніч, – прошепотів Сашко, засинаючи. А зранку він стояв біля лісу в оточенні друзів і намагався приховати, що в нього тремтять коліна та руки. Коли прийшов час заходити в ліс, Сашко спочатку розгубився і очі його наповнились сльозами. Аж раптом він згадав нічного гостя і міцно затиснув кулаки. Він стискав їх настільки міцно, що якби хтось вклав йому в руки апельсин, Сашко точно вичавив би з нього сік. “Треба дихати”, – згадав хлопець. Він почав глибоко дихати і зосередився тільки на звуках свого повільного дихання. “Вперед”, – почув він і пішов. Треба було ламати гілки, перелазити, згинатися, повзти та стрибати. Іноді не було видно верхівок дерев, а іноді Сашко йшов чудовими галявинами, де міг напитись чистої джерельної водички. “Як гарно”, – думав він дорогою, –“ а я хотів послухатись якогось Страху. Ні, вибачай, але більше я тобі не дозволю командувати. Від порад твоїх я не відмовляюсь, буду тобі дякувати, але командую тут я!”. Сашко виконав завдання і підтвердив своє звання “Сміливця Королівства”. Увечері він розповів усе мамі. Мама була щаслива. “Я так пишаюсь тобою”, – сказала вона і продовжила, - “Коли мені буває страшно, я __________________(тут опишіть власний спосіб боротьби зі страхом). А відтепер я знатиму ще один чудовий спосіб позбавитись від нахабного Страху.” Мама обійняла сина і цілий вечір розпитувала про ліс, а ще розказувала цікаві історії зі свого дитинства. Олена Петрушкевич, казкотерапевт
29.01.2014 18:00-20:00 Як виховувати хлопчиків? Зустріч для татів Ми спілкуватимось про те, - що потрібно хлопчику від батька; - що може дати батько синові такого, чого не дасть мама чи інші родичі; - як підтримувати свій авторитет; - коли і які питання потрібно обговорювати з хлопчиком. 05.02.2014 18:00-20:00 Як скласти казку для дитини? Ви дізнаєтесь, - як можна використовувати казку у вихованні дитини; - в яких ситуаціях казка є єдиним способом допомогти дитині; - навчитесь складати “корисні” казки. 12.02.2014 18:00-20:00 Чому дитина “нечемна”? Ви дізнаєтесь, - чому щось нас не задовільняє в наших дітях; - про вікові кризи та як їх “пережити”; - про типові помилки батьків, які ускладнюють спілкування з дитиною. 19.02.2014 18:00-20:00 Як виховувати хлопчиків? Зустріч для мам Ми спілкуватимось про те, - як мама може виховати справжнього чоловіка; - що вона має обговорювати з хлопчиком; - яких помилок слід уникати у вихованні хлопчика. 26.02.2014 18:00-20:00 Як виховувати дівчат? Зустріч для мам Ми поговоримо про: - особливості виховання доньок; - як мама впливає на те, якою жінкою буде її донька; - коли і які питання потрібно обговорювати з дівчинкою. Обов'язковий попередній запис. Вартість участі — 50 грн. Зустрічі відбуватимуться в Студії "Веселі гарбузенята" (вул. Роксоляни, 57) Якщо бажаєте отримувати інформацію про зустрічі, заняття та "корисні" казки, напишіть, будь ласка, ПП з Вашою ел.адресою
Коли я про щось пишу, зазвичай, згадую ті життєві ситуації, про які розповідають жінки. Серед різноманітних за питань, які я чую, зустрічаються і такі: “як себе поводити з дітьми і взагалі, як їх виховувати, якщо батько — тиран”. Тираном називають різних чоловіків. В кожної жінки своє трактування. За час власноі практики я почула дві категорії пояснень: “тиран, тому що все вирішує сам, неможливо переконати чи просто обговорити щось” та “тиран, тому що кричить, свариться, може вдарити дитину”. Відповідно про тих два умовних типи тирана ми і поговоримо. На всяк випадок, зазначу, що мова буде йти тільки про тирана в ролі батька, а не чоловіка (останнє заслуговує окремої статті). Отже, в першу чергу, згадаємо про розповсюджений стереотип: справжній чоловік вирішує все сам. Насправді, це дуже спрощене визначення. Адже першопочатково мова йшла про вміння брати на себе відповідальність за важливі для сім'ї рішення (згадайте, які рішення прийнято називати “чоловічими”). До прикладу, рішення, які страви їстиме родина на обід та вечерю, вирішує жінка. А от, як забезпечити харчування дружини та дітей, - чоловік.Тому за ним останнє слово. А не тому, що він чоловічої статі від природи. До речі, ваш син дізнається про це тільки, якщо ви йому розповісте. А тепер поміркуємо, як чинити, якщо чоловік не йде на перемовини, що і як пояснювати дітям і як спробувати переконати чоловіка терпляче ставитись до спроб дітей висловитись. Для дітей можна змалювати поведінку батька, як поведінку Короля (для менших — Короля звірів). Ви можете пояснити дітям, що добрий для держави король дбає про власних підданих, тому займається багатьма справами, приймає багато рішень, потребує сил та відпочинку. Такий король може не мати часу на обговорення та переконанання у власній правді співрозмовників, він просто наказує, що і як треба зробити. І все це, нагадую, з метою забезпечити гідним життям своє королівство. Такий образ заспокоїть дітей та сподобається їх батькові. А от яке продовження розмови може бути для особистого спілкування з чоловіком (без дітей). Делікатно, без вимог, скажіть йому, що навчити майбутнього короля чи королеву приймати рішення найкраще, ніж він, не зможе ніхто. А з таким вмінням не народжуються, цього треба навчити ще в дитинстві. Є відомий шлях: власний приклад плюс тренування. Власний приклад, як ми вже визначились, взірцевий. Тепер залишилось давати дітям можливість приймати рішення. Від найпростіших до більш відповідальних. Від вибору, що і скільки їсти зі столу, до рішень, які гуртки відвідувати чи що купити на подаровані гроші. Підкажіть чоловікові, що звичка "робити, як сказали і не думати" спрацює і в інших ситуаціях. Наприклад, коли одноліток закличе до бійки, паління і т.д., а син чи донька погодиться без роздумів. Тиран “номер два”. Такі тирани, ймовірно, зустрічаються частіше. І пов'язано це з тим, що крик та фізичне покарання - це прояв власної неспроможності домовитись з дитиною. Адже залякати значно простіше, ніж шукати підхід. Чи це саме так, визначити просто. Потрібно спитати, чи хоче чоловік, щоб син не брав ножа, або чужих речей, або знімав взуття в коридорі, тому що боїться покарання (тобто якщо ніхто не бачить, можна) чи тому що розуміє причину заборони. Ще одне пояснення “тиранської” поведінки - це щось на кшталт "мене також бив батько, і я не ображався, навпаки, завдяки, цьому не наробив купи дурниць". Звичка доводити свій авторитет фізичною силою дійсно передається з покоління в покоління. Але чомусь тривожить жіночу половину людства. Можливо тому, що мама бачить недобрий погляд, який з'являється в її хлопчика після "розмови" з батьком. Або пов'язує трощення іграшок, які попадаються під руку дитині, з потребою відбити напад батька хоч яким способом. Або губиться, як має заспокоїти налякану дитину і не образити батька... Яка б не була причина, жодна мама не хоче, щоб в її дитини замість любові та поваги до батька був страх. Тому їй хочеться пояснити дітям поведінку батька. Підійдуть казкові історії з образом батька-лева чи ведмедя — сильної, суворої тварини, яку всі бояться, яка має грубий голос та силу в лапах. І, звичайно, лев чи ведмідь не можуть, повертаючись додому, перетворюватись на зайчиків чи котиків. Добре, якщо дитину насмішить такий приклад — сміх знімає напругу. А чоловікові можна розповісти, як ви дітям пояснюєте його грубу поведінку, і зауважити, що лев — він не тільки із левенятами лев, але і з власною мамою, і на роботі, і в магазині. А ще лев — це не тільки гарчання, але і мудрість, і спокій, і шляхетність. Тобто узявся бути левом, будь ним Наостанок пропоную вам казку, написану для хлопчика, який боявся тата. Нехай діти ростуть щасливими! Казка про те, чому лев гарчить Ця історія сталася в казковому лісі, де жила сім'я левів — тато Лев, мама Левиця та двоє левенят — Левко та Левченя. Мама Левиця турбувалася про здоров'я сім'ї. Тато Лев займався полюванням — шукав їжу для сім'ї. Він вмів захистити свою сім'ю, був спритним і мужнім. А ще він був мудрим, і до нього за порадою приходили звірі з усього лісу. “Який він спокійний!” - говорили одні. “А який поважний!” - відповідали інші. Левкові було дуже приємно слухати це. Він пишався тим, що має такого батька. І, звичайно, він хотів бути схожим на нього. Для цього він мав вирости сильним і мудрим. А ще він мав вміти гарчати. Адже леви вміють налякати тих, хто їм не подобається. Вони гарчать — тихо, щоб попередити, і голосно, щоб налякати. Щоб бути сильним, він багато ходив, вчився плавати, робив зарядку. Щоб бути мудрим, він багато читав, думав та розмовляв із батьками. А от гарчати він не вмів. І навіть боявся татового гарчання. Часом Лев міг загарчати і на нього. І до цього Левко ніяк не міг звикнути. Він лякався і плакав. А ще ображався, що тато його лякає. Одного разу, коли Левко лежав у ліжку і чекав, поки прийде сон, до нього на подушку впав павучок. - Ой, павутиння обірвалось, - почув він тоненький голос павучка. - Добре, що ти впав на подушку, - сказав Левко. - Це точно. Але як мені тепер назад на стелю потрапити? - налякався павучок. - Не хвилюйся, я тобі допоможу. Залізай мені на лапу. - Ой, які в тебе великі пазурі! Вибач, будь ласка. Але вони мене лякають. - Але я не збираюсь їх використовувати! - Мені всеодно лячно. - Що ж робити? - Ох, і для чого тобі пазурі? - Щоб ними чіплятись і втримуватись там, де мені потрібно. І захищатись вони допомагають. Але зараз їх майже невидно. Не бійся![цензура] - Добре, - зітхнув павучок, - мені ж треба наверх. Полізу. Він з легкістю заповз на лапку Левка, і тоді Левко піднявся з ліжка та витягнув лапу догори якомога вище. Ще...ще... і павучок був нагорі, міцно тримаючись за власне павутиння. - Дякую! - радісно закричав він. - Ти мене просто врятував. - Мені було неважко, - зніяковів Левко. - До речі, а чому ти зітхав? Я чув, поки не впав. Чого ти сумуєш? - Я іноді боюсь свого тата..., - довірився новому приятелю Левко. - Хе-хе, хто ж не боїться Лева? - усміхнувся павучок. - Ну от, тобі смішно. - Ні-ні, не ображайся. Але ви, леви, вмієте лякати, не хотячи. От, наприклад, твої пазурї. Хіба вони не лякали мене? А ти цього хіба хотів? Ти їх навіть не випустив. А чому ти пазурї маєш! Тому що ти - лев. Так і твій тато що? - Гарчить на мене. - Гарчить, тому що він - лев. І ще який лев! Якби він був кицькою, він би нявчав. - Ха-ха, - розсміявся Левко, коли уявив тата кицькою. - Хіба ти б цього хотів? - також сміявся павучок. - Ні, - крутив головою Левко і сміявся ще дужче. - Що там за сміх? Хіба ти не маєш спати? - почув голос батька Левко. - Ой, буду спати, а то зараз тато загарчить, - зашепотів він, - Дякую тобі, Павучок. Надобраніч! - Бувай, левеня з пазурями! - павучок тихенько засміявся и кудись поліз. Левко посміхався, навіть лежачи із закритими очима. - А добре, що ми - леви, а не кішки, - думав він, засинаючи. - Завтра я обов'язково скажу про це татові.
Двоє дітей, ревнощі, хвилювання батьків, що старший не любить молодшого, переживання старшого, що його вже не люблять. Це не є обов'язковий сценарій. Проте моя власна статистика виокремила саме цей ланцюжок, як типовий серед звертань мам з двома дітьми з невеликою різницею у віці (до 5 років). Тому я напишу про три типові в моїй практиці (а не в людства в цілому) помилкові способи поведінки батьків, які провокують ревнощі старшої дитини. І додам ще легкі поради, “як би то мало бути, щоб так не було”. Отже, в першу чергу, очікуючи на малюка, в сім'ях мам, які звертались до мене по допомогу, було прийнято обіцяти дитині, що скоро з'явиться на світ новий компаньон для ігор. Тому природно, що радісні очікування старшої дитини змінились із народженням братика чи сестрички повним розчаруванням. Хіба з маленьким крикуном можна бавитись? А цього легко уникнути, якщо готувати дитину, що з'явиться малюк, який нічого не вміє, якому все-все треба буде показувати і всього навчити. “Коли народжується дитинка, вона вміє тільки спати. Вона спочатку навіть не вміє смоктати. І я слідкуватиму, щоби вона правильно цього навчилась. Давай подивимось твої фотографії. Глянь, якою ти була, коли тільки народилась. А тут ти вже вмієш тримати мій пальчик. Коли народиться твоя сестричка, ти зможеш її навчити тримати твій пальчик. А потім навчиш її тримати іграшку.“ Коли ж малюк вже оселився разом з вами, не забувайте також звертатись до старшої дитини за допомогою у навчанні меншої. “Ти покажеш Іванкові, як ти добре підкидаєш м'яча? Дивись, Іванко, наша Мартуся вміє високо-високо підкидати м'яч. Коли ти підростеш, вона і тебе навчить”. В другу чергу, батьки, які скаржаться на поведінку старшої дитини по відношенню до молодшої, часто з народженням малюка психологічно “докидають” віку першій дитині. В порівнянні з немовлям навіть дворічна дитина для батьків миттєво стає “дорослою”. А це означає, що в один чудовий день Михайлик раптом чує вимогу “швидко натягуй штани, ми вже маємо виходити”. Враховуючи, що до чудового дня штани йому зажди допомагали одягати, як і допомогали з ложкою при потребі чи з витягуванням конструктора з шафи, то життя для нього враз стало складнішим. “Ти ж доросла і вмієш читати, а Дмитрик ще маленький!” - звинувачує мама 6-річну Марійку, яка просить почитати не казку про ріпку для братика, а подаровані мамою ж казки братів Грім. Чому ж такі зміни Марійка має прийняти і полюбити? Марійка хоче маминої уваги не менш, ніж малюк. І ділитись цінною увагою в неї немає жодної причини. Адже це в мами ще одна любима дитина народилась, а не в Марійки... Отже, варто слідкувати за своїми вимогами до старшої дитини, не переоцінювати її можливості. Та бути уважною до її бажань. Насправді, якщо Марійка впевнена, що мама обов'язково почитає для неї, коли погодує малюка або відпочине, то конфлікту не буде. Буде продуктивний діалог без звинувачень та образ. А впевненість ця залежить від її досвіду — мама завжди виконує те, що обіцяє. Мамо, ти мені почитаєш казки? Звичайно, якщо ти хочеш. Я погодую малюка і чекатиму тебе з книжкою на канапі. Добре. Тоді я зараз помалюю. Третя помилка: прикметники " старший" і "маленький" стають головними поясненнями "несправедливості" батьківских рішень. - Мамо, він відбирає в мене машину-у-у! - Ти старший, поступись, он скільки їх в тебе. - Так нехай він і бере іншу, а цю мені подарували. - Він маленький, цього не розуміє, а ти старший, маєш розуміти, хай трошки побавиться. Або так: - Мамо-о-о-о! Що сталось? Дмитрик б'ється-а-а-а! Дмитро, ти чому б'єшся? Він мене перший вдарив! Але ж ти старший! Як ти міг вдарити Іванка? Він ж маленький! Скільки можна тобі казати, щоб ти його не рухав??? На перший погляд, все логічно. До різного віку різні вимоги. А от дитяча логіка: чому на питання “Мамо, ти любиш мене так само, як братика?” ти, мамо, переконуєш мене, що ніякої різниці в ставленні немає. А от як дійшло до діла, то вимог та претензій до мене набагато більше? Хіба це справедливо? Можна пояснити таку батьківську позицію виховуванням терпимості (тобто “він повинен розуміти і потерпіти”). Але терпимість відноситься, на мою думку, до тих чеснот, які виховуються власним прикладом. А якщо батьківська терпимість залежить від настрою (коливається від “Розлилося, мої солоденькі? Зараз повитираємо” до “Ти що не можеш ложку нормально тримати?!”)? А якщо терпимість залежить від того, з ким мама спілкується (“Тебе ніколи нічого не можна попросити — все зробиш не так” для старшого і “Нічого страшного. Візьми ще одне ябуко, а те, що впало, поклади на стіл” для молодшого)? Вимагати від дитини більшого, ніж від себе, це що? Думаю, кожний дасть свою відповідь. Порада моя така - частіше уявляйте себе на місці дитини. Не так: “Я ж в дитинстві ні з ким не билась”. А так: “Я — п'ятирічна дитина, яка любить складати конструктор і не любить, щоб мені заважали. Я, до речі, також не люблю, коли мені на кухні попід руки лізуть, навіть рідні діти... Так от. Я складаю конструктор, а мій братик намагається складати разом зі мною. Я йому пропоную побавитись поруч машинкою. Він бере машинку і лізе в коробку з конструктором. Я коробку забираю і даю йому декілька частинок, щоб складав собі і мені не заважав. Він пробує, в нього не виходить — деталі задрібні для його маленьких пальчиків, він лізе до моїх будівель. Я йому не дозволяю зламати складений будинок, і він мене боляче вдаряє машинкою. Я, обурений, його штовхаю. Він плаче і біжить до мами жалітись. Що я відчую, коли мене мама зараз насварить? А якщо ще й покарає? Невже я мав дозволити братику все поламати? Як було б добре, якби мама домовилась зі мною, що конструктор я складатиму тоді, коли вона в інакшій кімнаті буде бавитись із малюком...”. Наостанок хочу поділитись із вами казкою, яку читають дитині 4-6 років, яка нещодавно стала братиком чи сестричкою і переживає, що тепер її менше люблять. Не забудьте змінити стать героїв відповідно до вашої сім'ї. Казка про Принца, Павучка та Велике Мамине Серце В одній казковій державі жив Король. Піддані його любили, поважали, а боялись тільки тоді, коли чинили щось погане. У Короля була сім'я: Королева і двоє дітей – Принц та Принцеса. Хоча вони були ще просто дітьми, їх вже готували до великого майбутнього. Найбільше – старшого Принца, адже йому судилося стати Королем. Для Принцеси навчання було легшим. Синові мудреці передавали знання, лицарі вчили, як захищатись від ворогів, він вже багато чого знав та вмів. Принц дуже пишався цим, але іноді його настрій погіршувався, і він сумував. Раніше хлопчик був єдиним сином у королівській сім'ї, Мама-Королева цілувала на ніч тільки його, з ним була майже увесь час. А тепер Королева мала багато турбот – про сестричку, яка часто відволікала Маму від Принца. І хоч Мама переконувала хлопчика, що любить його не менше, ніж раніше, але сумніви час від часу закрадались в думки героя. Одного вечора Принц довго зітхав від суму і не міг заснути, як раптом почув під ліжком якесь шурхотіння. Він нахилився, щоб подивитись, звідки лунає шум. Принц побачив, що це Павучок ніяк не може відліпитися від свого ж павутиння. Вам допомогти? – запитав Принц. Буду дуже вдячний, – Павучок виявився напрочуд ввічливим. Принц обережно розірвав павутинку, тож Павучок нарешті став на підлогу усіма лапками і виповз з-під ліжка. Дякую, Ваша Високосте, – вклонився він. Нема за що, – Принцові було ніяково, але й приємно комусь допомогти. Мені також хочеться зробити для Вас щось добре. Я чув, Ви багато зітхали, – Павучок дуже хотів якось віддячити. Мені сумно, – Принц трошки засумнівався, чи бути відвертим із Павучком, але потім вирішив розповісти свою історію, – В мене є сестра... Вона Вас ображає? Ні-ні, – усміхнувся Принц, – вона ще маленька. Але через те, що вона є, Мама змушена на неї відволікатись. Я думаю, вона зайняла моє місце в Маминому серці. О, здається, я знаю, що ти відчуваєш. Колись і я так переживав. Ти також маєш сестру? І брата, і сестру, – засміявся Павучок. Тобі, мабуть, ще складніше? Ні. Одного разу я зустрівся із Старим Мудрим Чарівником. Він дещо мені пояснив, і відтоді я більше не сумнівався в маминій любові. Ой, а розкажи, розкажи мені… – розхвилювався Принц. Звичайно. Слухай уважно. Чарівник попросив мене принести три улюблені іграшки. Я приніс м'яч, машинку та маленького лицаря. “Чи може машинка замінити м'яч?” – спитав він мене. “Ні. Машинку я катаю по підлозі. А м'яч перекидаю.”. “Можливо, лицар може замінити машинку?”. “Ні-ні”. “А чому?” – поцікавився Чарівник. “ Тому що з лицарем я бавлюсь, коли будую замок. А з м'ячем бігаю на прогулянці”. “А чи любиш ти лицаря менше через те, що ним не можна кидатись, як м'ячем?”. “Звичайно, ні, вони ж різні”. “А ви з сестрою однакові?” - далі розпитував мене мудрий старець. “Ні, ми різні”. “І для мами і для тата ви різні?”. “Так, звичайно, так”. “От і не зможе для них ніхто замінити тебе, навіть твоя сестра. Ви – різні, і вас однаково люблять. Розумієш тепер?”. Здається, я зрозумів, – прошепотів Принц. Він так глибоко замислився, що навіть не чув, як Павучок пішов. Принц ліг у ліжко і миттю заснув. Йому наснилось, ніби він лежить в теплому будиночку на перині. Принц встав і вийшов з хатини. Те, що він побачив, його дуже здивувало. “У сні так і буває”, – подумав хлопчик. Повсюди були перини: на гілках дерев, на траві, на місточку, на лавці, на столі... “Де це я?” – розглядався навколо Принц. “Ти в маминому серці”, – раптом почув він. “В ньому завжди можна зігрітись, відпочити та сховатись. Бачиш, скільки місця. Вибирай будь-яке”. “Ой, тут дуже багато місця. А я хвилювався, що мені не вистарчить. Та тут можна цілий клас розмістити, а може, ще й більше”, – розсміявся Принц і прокинувся. А прокинувся він в дуже доброму настрої, і коли мама за сніданком погладила його по голівці, то радісно їй посміхнувся. Це тому, що тепер він точно знав: ніким його не замінити. А ще в Мами дуже Велике Серце! І це означає, що вона його любить так, як і раніше. А це таке щастя!
На відміну від популярної зараз тенденції не розділяти виховання за статтю, я переконана, що цілі, які ми ставимо перед собою у вихованні сина та доньки, мають відрізнятись. Адже очікування від чоловіка і жінки в мене різні. Уявлення про ролі, які виконує чоловік та жінка в соціумі, також відрізняються. А психофізіологічні відмінності дівчат та хлопчиків? Все це для мене не лишає сумніву, хлопчика потрібно навчити чогось, відмінного від того, що потрібно дівчинці. І щоб його характер став дійсно чоловічим, для цього потрібне особливе, вдумливе, свідоме виховання. Я усвідомлюю, що виховання справжнього чоловіка в значній мірі лежить на мені (це, до речі, відповідь для мам, які виховують синів без батька). І готова поділитись з вами знаннями, що і як мама може зробити для свого сина. Попрацювавши над цією темою, кожна з вас зможе скласти виховний план і отримає впевненність, що нічого не випускає з уваги. Усіх, кого зацікавила ця тема, запрошую 4 грудня у сімейну студію розвитку дитини "Веселі гарбузенята" (вул. Роксоляни). Час проведення - 18:00. Або 5 грудня о 18:45 в приміщенні в р-ні ПРивокзальної (адресу уточню по телефону, ще її не знаю). Тривалість зустрічі до 2 годин, вартість - 50 грн. Про своє бажання прийняти участь у цій зустрічі повідомте мене, будь ласка, за телефоном 066 234 9182. А питання-уточнення залишайте тут
