Я стану відомою, хоча ще не знаю у якій галузі, напевне буду журналістом якось телеканалу чи газети. Я впевнена, що досягну своєї мрії - жити розкішно, серед хвилюючого світла гучних вечірок, у компанії різних шоустарів, - захоплено розповідала Вона, уявляючи своє майбутнє. - А як же діти? Невже ти не хочеш засипати під лагідну посмішку твоєї крихітки? - дивувалася подруга. - Це не для мене, ці нічні верески, памперси. З дитиною кар'єри не зробиш, - вона все ще думала про своє шоколадне існування через кілька років. - Як ти можеш так говорити? Я тебе не впізнаю... Ти змінилася після того нещасного випадку, що трапився з тобою, але... можливо, не варто так кардинально змінювати свої погляди? - товаришка відверто її засуджувала. - Тобі не зрозуміти. - Знаю, але не можна сліпо любити своє бажання. Егоїсти завжди страждають, заплативши за своє щастя ціну неба. *** - Знову не встигаємо на службу в церкві... Донечко, збирайся швидше, - їхній татко закінчив сповідати людей як його найдорожці переступили поріг храму. Після закінчення літургії, чоловік квапливо направився до виходу, де на нього чекала сім'я. - Малеча, куди сьогодні йдемо: в парк на прогулянку чи в ляльковий театр? Про що ти думаєш, кохана? Вона хотіла ридати, але не від щастя, а від нездійсненої мрії. Їй ще важко змиритися з тим, що зробила такий вибір: не фантастичне життя, а присвята власній сім'ї. Проте була переконана, що все зробила добре. В цьому колі вона завжди знайде підтримку, а самій їй не вижити у лисячому світі. - Здається, на сьогодні передавали дощ. Йдемо в театр. *** Ніхто не знає, як би склалося Її інше життя, з золотими селебретіс. Щоб стати кимось серед багатих, треба спати з ними. Вона була готова на це. Але щось змінилося, певний процесор її інтуїції, можливо, дав збій, а, може, Вона сама порокляла свою мрію через нове дихання в середині неї. Хтозна.
«Чи є ім’я у темряви? Ця жорстокість, ця ненависть, як вона знайшла нас? Чи то вона прокралась в наше життя, чи ми самі знайшли та прийняли її? Що з нами сталося? Ми проводжаємо наших дітей у світ, як на війну, сподіваючись на їх повернення, та знаючи, що дехто загине дорогою. Коли ми втратили шлях? Нас обійняли тіні, нас поглинула темрява. Чи є ім’я в цієй темряви?Може..це твоє ім’я?» Що з нами сталося? Ми спокійно слухаємо звичні новини про смерть та голод, а тоді позіхаємо й ідемо на кухню. Чого б такого з’їсти, щоб схуднути? – думаєш ти, доки тисячі дітей в кожній країні світу гинуть від голоду. І ні, їм не потрібні твої жалощі, не напружуйся. Можеш далі не слухати, ти ж це й без мене Чудово знаєш. Тож не напружуйся, іди ковтни чогось іще там. Кожну годину, кожну хвилину хтось гине. Навіть зараз, коли я це кажу. І зараз, коли ти це слухаєш. Просто зараз десятки тисяч дітей по всьому світу… а може й десь поряд із тобою…підіймають мокрі очі на небо і не розуміють, чому воне таке гарне, синє, чисте… і питаються, коли ж вони вже туди попадуть, і чи буде там краще. І кожен день для тих малих людей з великими очима – то боротьба. То війна. А нащо? Нащо, коли це багно вже нікому не розгрести. «Нас обійняли тіні, нас поглинула темрява.» Світ поглинула темрява.. А той чоловік, он там, біля дороги, той, що лежить там, покинутий, брудний, від якого смердить безнадією. Як ти знаєш, що він ще живий? Чому не допоможеш підійнятися? Боїшся забруднитись, Робін Гуд? Та нічого, якось сам підійметься. Або не підійметься. То й що? Адже кожну мить хтось десь гине. Одним більше-одним менше. Та яка, в дідька, різниця, чи не так? Так, то ж не ти! А тобі обов’язково допоможуть..ну звичайно. Можеш починати вірити в це. Та й врешті, що ти можеш? Нічого. Ти не здатний ні на що вже, ти навіть гірший, ніж вони, бо ти не робиш взагалі нічого. Я не кажу тобі вдягати тріко й бігти рятувати світ. Просто зроби вже щось зі свойм життям. Живи так, щоб потім не шкодував, щo чогось не сказав, щось не зробив. Адже це зробить хтось за тебе. А ти лежатимеш на дивані, біля телика, і слухатимеш тупі шоу, тримаючи філіжану кави І казатимеш собі, що це саме те, чого ти хотів/ла. Те, до чого прямував/ла. Ну майже. От зараз ще Трошки полежиш, і пійдеш здіснювати мрію. От зараз…ще ковточок кави, і пійдеш. «Чи є ім’я в цієй темряви?Може..це твоє ім’я?» А яка, в біса, різниця? Це лише cлова…
Привіт. Знаєш інколи хочеться забути все: просто полетіти високо високо в небо, де ніхто не буде дивитися на тебе згори ,не буде тикати пальцями і казати про твої помилки ,де будеш повністю відчувати слово свобода ……Але тоді захочеться трішки неволі під назвою кохання……Це слово обпікає кожне серце і вимотує душу. Воно заставляє людину робити безглузде, для інших смішне, а для когось незрозуміле. Це слово що увібрало в себе те все ,що можна розповісти за допомогою семи нот. Кохання – це гармонія душ ,це коли не говорячи нічого знаєш все , це коли дихаєте одним повітрям, живете однією думкою і спілкуєтеся однією мовою - мовою добра і ніжності . Але часто буває що кохання не розділене тоді воно починає тебе душити ,адже для однієї людини його замало ,а на двох не вистачило. І часто люди плачуть над долею проклинаючи всіх і все не знаючи, що можливо їхня половинка зовсім поруч: можливо це друг , співбесідник в маршрутці , продавець магазину…….. Але кому ж нас судить якщо ми самі в собі не можемо розібратися: ми просимо поради у людей ,але самі наперед знаємо ,що нічого з цього путнього не буде ; ми плануємо наші дні ,загружаючи їх роботою, щоб забути про минуле. Але якщо його не відпустити ,не відпустити ті спогади, то нічого не допоможе і будеш мучитися картаючи себе думками що ж я зробив/ла не так. Хмммммммммммм тож виходить що кохання – це неволя , неволя самого себе, адже своїми почуттями ми перекриваємо собі повітря і якщо немає другої половинки то повільно втрачаємо сенс буття.
У невимушеній хмарності кисло-солодкого Тіла відриваються від землі, І тримаються очима, щоб не впасти. Його слова - то римовані вірші, Вона старанно шукала в них щастя. У лице віяло жаром - легкий останній прах. Він малював образ та кріпив ближче ліхтаря. Вона накручувала гучність на динаміках, Щоб краще чути схвильоване серцебиття. І відчувала кардіограму. Крізь червоточину у стелі він ліз нагору, Та не дихав, щоб бодай не спурхнути сонце. Вона різала пальці, бо холоднеча не спала, Віддавала на збереження у його долоні, І чекала, що там коріння піде дуже вдало. Обертом колеса поміж зеленого натюрморту, Клеїла свою голову до його, щоб тісно. Без нього не було б життя того коловороту. І тому цідила крізь зуби не пісню, А промовляла почуття... Вони ховались поміж кишенями, і губились у широченному існуванні Того іншомовного кохання...
Проста дівчина, яка бажала щастя, посміхалася сонцю і рахувала зорі. Вона не знала, що чекає за поворотом, але з іскрою в очах виглядала за ріг. Вона була задоволена всім і всіма. Вона вважала, що світ прекрасний. Вона щиро вірила в людську доброту... ... Але їй довелось побачити, як помирає світ... Одного ранку сонце просто не зійшло і вітер перестав шуміти... Крик... Паніка... Хаос... На її очах руйнувалося все, що вона любила... Не було співу птахів. Не було посмішок. Не було нічого... Вона не хотіла нічого бачити, але сховатися було нікуди... Висохли дерева. Розсипалися гори. Обміліли моря... Вона плакала... Сльози капали на холодну, мертву землю... Вона просила, щоб це був сон... Але вона не прокидалася... А навкруг паніка і розпач... І страх... І раптом вона побачила двох янголів: білого і чорного, які зверху дивилися на спустошений світ... Вона кликала їх, просила допомогти, але вони не чули її... В потоці страху і страждання, вони не помічали пари заплаканих очей... ... Вона довго кричала і плакала, поки білий янгол не помітив її. Обидва янголи підлетіли до неї і здивовано подивилися. Вони не розуміли її... - Чому?.. Чому ви це робите?.. Навіщо ви все знищуєте? Світ не такий поганий... - Ні, дівчинко. - Відповів чорний янгол. - Він гірший, ніж здається. Ми не розуміємо, чому ти плачеш через цих людей... Впродовж століть ви самі знищували себе, прирікаючи своїх нащадків на повільну смерть... Ви вирубуєте ліси, які дають вам кисень. Забруднюєте води, які є основою життя. Ви знищуєте свою планету навіть не усвідомлюючи цього. Якщо цей світ непотрібний вам, то ми заберемо його... А ви доказали, що він для вас неважливий... - НІ, це ви помиляєтеся. Все не так погано. Людство заслуговує на другий шанс... Так, ми не ідеальні, але нам немає на кого рівнятися... Скажіть, що нам робити і ми зуміємо змінитися... Хоча б спробуємо... Просто дайте нам останній шанс... - Вже занадто пізно. - Похмуро відказав янгол в білих обладунках. - Ми довго чекали і надіялися, що ви змінитеся. Але все марно. Люди настільки зіпсовані, що навіть на порозі загибелі залишаються злими, жадібними, заздрісними... подивися на них... Вони не варті твоїх сліз... - Тоді заберіть моє життя... В цьому світі є заради чого боротися. Є люди, заради яких варто плакати і сміятися водночас. Є моменти, заради яких варто жити і помирати. Є події, яких чекаєш все життя. Є зорі, під якими варто освідчуватися в коханні... Є ви, і у вас варто вірити. Є Бог, на якого треба надіятися. Є вуста, які варто цілувати і очі, в яких варто тонути щоразу... Кінець-кінцем є тварини, які не вчинили нічого поганого. Є квіти, які бажають цвісти. Є зорі, які хочуть світити... ... Цей світ вартий, щоб його зберегти... Останній шанс... І все... Я більшого не прошу... - І ти готова пожертвувати собою за цей черствий, байдужий і нікчемний народ?.. Я тебе не розумію! - Кожен заслуговує на останній шанс. У кожного має бути змога виправитися... - Останній шанс, кажеш... Гм... Ну нехай. Останній шанс... для них... вартістю твого життя... ... Вони змахнули крильми і зникли в напівтемряві... Вона відчула, що її нічого більше не болить... А на душі так тихо, спокійно... Вона побачила яскраве світло і пішла на нього... "Може це і є те світло, до якого мені треба йти?.." І вона пішла... Щоб більше не повернутися... Ніколи... - Доню, пора вставати! Зірвавшись з ліжка вона нічого не розуміла... "Як? Я ж померла... За останній шанс!.. Я нічого не розумію. Що сталося?.. Боже, що це за злий жарт?.. Чи це був сон?.. Просто жахливий сон..." Вона встала і роздивилася навкруг... Все знайоме: її ліжко, шафа, стіл... Її улюблені книги і фотографії на стінах... Вона вдома!.. От тільки... "Що це?" Велика коробка на столі... "Цікаво, що тут?" Вона відкрила коробку і побачила там... Янголів: чорного і білого... Два великих порцелянових янгола з великими крильми і добрими очима... І записка: "Ти заслуговуєш на те, щоб світ отримав другий шанс. Хоча ніхто не дізнається, кому завдячує своїм життям, але ти вічно житимеш у наших серцях..." І чотири слова на звороті: "Її назвали іменем "ЖИТТЯ"!"
А зі стін лізуть тіні, тягнуть свої кістляві руки, шепочуть скрипучими голосами, ятрять душу, вганяючи в панічний жах, змушуючи ціпеніти, холонуть руки, і неможливо зігріється. Забившись у куток, відмахується від павутини, намагаючись, дотягнуться до вимикача. Світло - єдиний порятунок, але електрична лампочка лише робить контури страху яскравіше. Самотність вбиває. Змушує кидатися в маренні, когось кликати. Чекати, сподіватися. Відчай тихими сльозами рветься назовні. Холодно, хитко, порожньо. Страшно - а раптом це назавжди? Раптом в цілому світі немає того, хто зрозуміє, хто зігріє словом, поглядом, усмішкою? Невже всі спогади - брехня, марення запалена розуму? Не було нічого, немає, і не буде. Зриваючись, вибігає в світ, губишся серед пустельних вулиць, в відблисках ліхтарів, в нескінченності холодного синього неба. Закриваючи очі, згадуєш посмішки, голосу, дотику, йдеш у світ, де є фарби, заново все проживаючи. Зігріваючись теплом забутих снів. Миттєвості за миттєвостями, як кадри кінохроніки, поки розум не бере верх над серцем. І знову порожнеча вулиць, тіні на стінах і відчай. Надія. Тільки надія допомагає вижити. Віра в те, що одного разу знайдеться хтось, хто підійде, усміхнеться, візьме за руку і виведе в яскравий світ, наповнений фарбами, звуками і життям. Той, хто змусить повірити в себе, навчить жити, не озираючись у минуле. А поки що бездумно крокувати по пустельних тихих вулицях на вогник свічки, що горить удалині, ваблячою до себе, і періодично йти в спогади ..
Все скінчилося. Свобода. Але якою ціною? Де ж ти? Мій, тільки мій, навічно мій ... колишній ... Боляче, страшенно боляче. А всередині горить багаття, догорає любов, опік на серці, але краще б це була фізична біль. Так було б легше. Пам'ять. Пам'ять все пам'ятає. Очі, посмішку, голос. Повернися ... повернися, прийди до мене! Притисни до себе, зітри цей кошмар. Скажи, що будеш поряд, поруч назавжди. Навіщо ти зі мною так? Порожнеча, скоро вона наповниться моїм криком. Нехай так. Так буде легше. Нехай сяде голос, нехай скінчаться сльози, нехай всередині нічого не залишиться. Почати спочатку. Завжди боляче починати спочатку. Наші шляхи розійшлися. Тепер ти будеш щасливий, як того хотів. Пробач за все. Я буду тебе пам'ятати. Прощай.
Вони завжди йдуть, цей момент неминучий ... Нам здається, що вони будуть поруч вічно, що завжди можна буде подивитися в очі Друга, приголубити, але доля невблаганна. Настає день, світ перетворюється в осколки болю і туги. Тоді немає рідних очей, тиша луною в порожніх кімнатах. Погляд, натикаючись на Його предмети - улюблений м'ячик, сгризенние тапочки, обірвана штора, побилися диван - наповнюється новими сльозами. Неважливо скільки Ви були разом - години, дні, місяці, роки, важливо - що це було. Розуміючи це, людина посміхнеться, складе в картонний ящик всі речі одного, і скаже в небеса - я тебе відпускаю. Відразу ж стане легше. А потім настане день, десь на вулиці, або в зоомагазині, на Пташиному ринку, неважливо, де ... серед різношерстої маси тварин промайне знайомий погляд, серце зупинитися, а потім застукає швидше - а на руках новий грудочку з поглядом старого друга. Знову будуть обірвані штори, обдерта меблі, погризені тапочки, і улюблений м'ячик буде лежати на килимі, як раніше. І все-таки вони повертаються. Потрібно тільки навчитися відпускати і чекати ..
Все почалося Чотири роки тому ... У той день, коли я порушивши своє правило не писати перший чоловікові, написала тобі. Не знаю навіщо. Всі наші відносини були наповнені містикою. Але зрозуміла після першої зустрічі, що ти - той чоловік, якого чекало моє серце ... Ця розповідь буде підсумком цих чотірьох років, це будуть спогади на папері ... Я закохалася в твої різнокольорові очі, які випромінюють стільки емоцій, в твою посмішку, від якої мені стає так добре ... Ми стільки пройшли разом. Пам'ятаєш? Знаю, що ніколи не почую від тебе «люблю», що настане день і ти підеш, зникнеш десь у холодному, чужому світі ... Але нехай це буде потім, як можна пізніше ... Ти витягнув мене з вакууму, в якому знаходилася. Змусив повірити у те, що мені є навіщо жити, що життя - це прекрасно, і в те, що я потрібна в цьому світі. Але як же складно тобі було це зробити ... Пам'ятаєш той день, коли у мене піднявся тиск, коли здавалося, що все повітря скінчився і прийшов кінець всьому? Ти говорив зі мною по телефону, кричав, погрожував викликати швидку ... Це були довгі нічні години, але ми перемогли ... Пам'ятаю твої слова - «Я буду тобі, другом і братом» ... А ще пам'ятаю свою обіцянку ... Я пообіцяла, що змінюся і відпущу тебе ... І обов'язково дотримаю його ... Пам'ятаєш той день, коли ми посварилися, я не хотіла щоб ти пішов, а ти не хотів залишатися ... Сказала - «Йди», і закрившись у ванній з'їла всю домашню аптечку ліків ... Потім пам'ятаю смутно ... Ти знову опинився поруч ... Пам'ятаю швидку, лікарню, пам'ятаю страшний біль, темряву, а потім ... потім мені захотілося жити ... Зрозуміла, що вмирати не страшно, але там немає нічого з того, що є тут ... Адже там немає тебе ... Пішла з лікарні на наступний ранок, і знову ти був поруч ... Ти завжди був поруч у потрібний момент. У тебе на грудях могла виплакатися, в твоїх сильних руках знаходила розраду і захист ... А потім прийшло літо, і ти поїхав ... У те місце, де не було мене, де були твої друзі, де ти був потрібним ... А я не змогла без тебе ... намагалася чимось себе зайняти ... Через пів року зірвалася, і кинувши все, поїхала до тебе ... І доїхала ... Було багато різного, багато зривів, сварок ... Було моє небажання робити те, що мені веліли. А потім я розкрилася, вся біль і темрява пішли зсередини. Розпустилася, немов квітка. Навчилася любити людей, себе і навколишній світ. Тепер ти завжди поруч ... Ось уже три роки я засинаю, дивлячись у рідне обличчя, і прокидаюся на твоїх грудях ... Ось уже три роки я щаслива, тому що потрібна тобі ... Спасибі тобі за життя ...
Сьогодні у сон до мене приходило минуле... У печі весело потріскував вогонь... Пахло чебрецем, м"ятою і літом... З сусідньої кімнати долинали голоси... Бабуся з дідусем щось говорили про жар... про те, що треба повідомити батьків про гарячку... а я лежала, закутавшись в перину... і просила Боженьку... щоб не працював телефон... мені так хотілось залишитись... Я тихенько вибралась з-під перини... до Нового року ще залишалось декілька днів... але ялинка вже тішила... і дуже вабила кольоровими обгортками цукерок... точніше, не обгортками... а самими цукерками... Одна мить... і вже декілька цукерок були в мене за щоками... а на місці цукерок - вата... Я прокинулась з відчуттям спокою... і смаком шоколаду... Тепер я знаю... все буде добре...
Щось будоражило мене з середини, якісь думки, непотрібна енергія, яка заповняла мене дивним відчуттям. Я часто думаю про все, про життя, а задані мною питання часто остаються без відповіді. Частий біль, глухий біль, глушить, убиває свідомість і божевілля недає мати спокій, той спокій який я давно прошу. Якесь неперервне відчуття володіє мною, має намір щось донести до моєї душі та я невсилі розпізнати його. Чому так? Я інколи сама нерозуміла я так хотіла кудись бігти, щось сказати, дати відповідь, вислухати, але уже нехватило сили. Це божевілля розриває, давить вириває все живе, що залишилося. Як так жити? Довго шукала відповідь, марила шукала те чого немає і несамовито боляче я падала знов і знов. Щось бентежне, лячне, непорушне тоді мені здавалося, що це не світ, не життя - це пекло в якому я завжди буду самотня і ця самотність мене пожере. Так дивно, але з часом моє невідоме божевілля, дало інше право на чудове життя, на яке я уже і немогла розраховувати.́́́́
Важко про це говорити, але ще важче мовчати. Коли ти зараз невідомо де і невідомо з ким продовжуєш вірити в мене, хтось фотографується для сімейного альбому чи молиться, ніби всього цього й не було…ніби ми повигадували одне одного й потай тішились цьому, а вони собі фотографувались і молились опісля. Та ніч була занадто холодною і мені було не зовсім затишно в чужій сорочці. Десятки вікон заглядали в моє вікно, глузуючи з такої безпорадності. Лежу на чужому ліжку, в чужій сорочці, обіймаю насправді чужу мені людину і вірю в Бога, а хтось тим часом невідомо де і невідомо з ким. В такі моменти хочеться кричати, але я боюсь розбудити того, хто поруч. Краще нехай спить і не бачить моєї люті, бо винна лише я. Вимкну світло і втримаюсь від прокльонів,буду дихати… Зранку заварю йому кави, виштовхаю з квартири і залишусь чекати вечора. Чому він відкрив очі? -Не спиш? Все ще боїшся мене? Хочеш закурити? - Хочу…тільки не торкайся мене зараз…і не говори зі мною, мені огидно. - Мене починають дратувати твої дивацтва: лежиш зі мною в ліжку, в моїй сорочці і просиш тебе не торкатись. Жартую, кури… - Коли ти говориш зі мною…ти…твої очі ніби знають про мене більше ніж я сама. Тоді я хочу тебе вбити і шкодую, що всі ножі на твоїй клятій кухні тупі. - Знову мелеш дурниці… - Ти мене дратуєш…дуже - Ну то давай…покажи на що здатна! І я кидаюсь на нього, дряпаю, кричу…йому лише смішно. Вікна продовжують з нас глузувати, телефони розриваються і чайник кипить. - Ти мене надто ідеалізуєш…я мовчала не для того, щоб ти мене любив інакше… Спочатку тиша, а потім відчуваю силу його рук на своїх,хочеться плакати та не дозволяю собі. Моя усмішка робить його ще скаженішим, а за мить він жбурляє мене на ліжко, залишивши на моїх руках сліди своєї дурнуватої любові і йде… Ненавидить себе мабуть. Я залишусь додивлятись ніч в тій же сорочці і в тому ж ліжку, але наодинці з своїми думками про щось далеке. Хотіла б познайомитись з собою,але так щоб ніхто не знав, щоб жоден негідник більше не посмів випивати мене за правду. Зараз ввімкну телефон і чекатиму поки жителі цифр 911 зателефонують і спробують зрозуміти. Мені байдуже, що скажуть інші…що вони знають про мене? Що вони знають про себе? Вони моляться, фотографуються і не помічають мене, коли я заперта в чужій квартирі і не можу дихати. На одній стороні вулиці стоять дві дівчинки з крилами. Мабуть в садочку вже було свято і їм дістались ролі янголят,а батьки продовжують святкувати цю ніч в барі навпроти, залишивши янголят на вулиці в таку холодну ніч… янголам завжди важко доводиться. На іншій стороні горланять веселих пісень компанія безхатченків, лякаючи маленьких дівчаток. Хочеться сховати їх від цього брудного світу, зігріти чаєм і дивитись на їхні оченята, але ж той дурень замкнув мене тут. Ненавиджу і засинаю…отак, в його сорочці, на його ліжку і з думками про щось далеке- буває ж… - Ти вибач…я не хотів…ти ж знаєш…ти мене спровокувала і я..і ти…вибач! - Бовдуре, ти ж не зможеш без мене! Я живлю тебе думками, прикрашаю твій нудний світ своєю особливою нудьгою і навіть прибираю іноді тут… Куди ти без мене? - Нікуди…вибачила? Хочеш сигарету? А може спробуєм те, про що я тобі розказував…це безпечно,чесно… - Йди до біса…Мені пора. Коли піду, заглянь у верхню шухляду і читай уважно… - Знову ці дитячі витівки. « Янголи мерзли під твоїм вікном,дурню! Синці на моїх руках стануть відбитком неправильності наших дій і вікна глузували… Краще мені не телефонуй більше і забудь все…так…так» Тепер я не чекатиму його дзвінків, не скаржитимусь йому на лінь… Яке він мав право торкатись мене? Ненавиджу… Палити теж більше не буду… Добре, що в мене ще є крапля ТЕБЕ…далекого. Занадто холодні ночі. В них ховаються божевільні, чоловік підіймає руку на жінку, мерзнуть собаки, танцюють тіні і гаснуть запальнички, підпалюючи спокій. Ніби й нічого не сталось, я все ще та…чи дещо інша. Втратила щось непомітне, пішла проти себе і тепер вмираю від холоду. Ніхто не мусить цього знати…Ніхто. Продовжуватиму писати листи, іноді буду балакати по телефону і завжди залишатись вірною далекому. - А й справді, я тебе надто ідеалізував…навіть твій голос вже не здається якимось чарівним, але він все ще кличе мене. - Я тебе попереджала… - Хочу ненавидіти тебе, але… - Краще мовчи! Таке буває лише раз, подякуй Богу. Добраніч! …важко про це говорити, але ще важче мовчати. Коли ти зараз невідомо де і невідомо з ким продовжуєш вірити в мене, хтось фотографується для сімейного альбому чи молиться, ніби всього цього й не було…
Чужi: й земля, i небо тут, i люди, Життя давно, як божевiльне, блудить По манiвцях заплутаних дорiг. Десь кревний край кона в останнiй муцi, Дикун над ним заносить ятаган, А вiн скажений бiль терпить, як Муцiй, I крапле кров росою з чорних ран. Чому ж я тут? Куди ж iще заблудить Безглузда путь i хто остереже? Чужа земля, чужi похмурi люди — Й саме життя, здається, вже чуже.
Прощавай, розійшлися долоні, Роз’єдналися лінії долі, Шось стискає свинцево у скронях, Я сама чи ще в тво́їм полоні? Я не хочу в тобі відродитись, Знову мрії отруйні плекати. Я – сама і в собі хочу жити, Я не зможу вже далі чекати. Я згоріла, мов полум’я тьмяне. Серце – в попіл і крихт не зібрати, Я не Фенікс, я впала без тями, Я не зможу все знов розпочати. Прощавай – так суворо і карно, Наче вирок злітає з вуст ката, Почуття – то все тіні безбарвні, За любов нездійсненну розплата. Прощавай – розриваю обійми, Що в тенета сплітали думки. Я вдихаю слова в себе – «Вільна!», Відпускаю тебе навіки́́
Він одружився............. а чого ж так на душі тяжко стало коли дізналась цю звістку? Аж в грудях запекло,серце затремтіло. Він добивався мене довгих сім років, я була не приступна. Я кохала свого хлопця(тепер вже чоловіка), а він кохав мене, щиро і сильно як тільки можна було. Готовий був віддати всього себе, та я не брала. Але завжди знала, що він є, що кохає, що завжди буде кохати. В день весілля він зателефонував і тихо сказав :"Будь щаслива, та знай я завжди тебе кохатиму..". Життя закрутилось, я виїхала, він залишився..... Мабуть це егоїзм, але я думала , що він кохатиме мене все життя, я просто знала, що я є в його серці. І сьогодні я дізналась що він одружився, що в нього син. неначе вогняна стріла вцілила в саме серце. Чому? Хто вона? Як він міг? А чи маю я право так думати? В мене чудова сім'я,здоровий синочок. То чому ж він не має права бути счасливим? Має і мусить!!!! Але ж так пече........ Не можу зібратись думками весь день, чоловік не розуміє що зі мною, а я готова розплакатись, купити квиток і полетіти в Мадрид і спитати; "Чому? Ти ж обіцяв мене любити?"
