Я вдячна Богові за те, що в цьому році Почула ще раз я дитячий перший крик, За всі тривожні недоспані ночі, За те, що Він нас всіх в цей рік беріг. Я вдячна за хвороби, що зближали Мене із Богом, з близькими людьми, За всі образи, ті, що завдавали, Щоб зрозуміла, хто є хто в житті. Я вдячна Богу що я друзів маю, Які мені ще ближчі, як брати, Я вдячна, що у нашім краю З"єднались люди, щоб допомогти. Я вдячна Богу за таку країну, Де я родилась, діти і батьки, Що наші люди- як одна родина, І я є теж частинкою її! Рік був важкий, похмурий і тривожний, Ми вистояли, Бог нам допоміг, І ще раз хочу "Дякую!" сказати, Вклонитися, мій Господи, Тобі!
Дивлюся на своїх дівчаток (найменшій з яких трішки більше 4 місяціів) і думаю, що я все-таки дівчача мама Не подумайте, що я не люблю синочка- дуже люблю, але то інше, він- малий підлиза і вередунчик, татків помічник. А мої дівчатка- ніхто з ними не зрівняється. Юліана- то моя головна помічниця, цього тижня ми разом налиснички пекли, вона з таким задоволенням лила тісто, перевертала млинці, а потім готувала всім чай і кликала вечеряти, чудо моє золоте, - і за меншими подивиться, і прибрати допоможе і в школі вчиться чудово- тішуся нею і дякую Богові за таку поміч. А Іринка- то вічний жук під руками бігає туди-сюди і постійно питає: кому треба допомогти? Тільки вона вміє помити відразу 2 яблука або почистити одразу 2 мандаринки- одну собі, другу- мамі Скільки я напереживалася за неї малу... аж не віриться, а зараз - красуня, у вересні в школу готуємось іти, вчимось читати, рахувати, навіть знаємо трошки англійську (вчимося разом з сестричкою). І найменша мамина потіха- то наша Марусиночка, яка зараз смачно гамцяє свій пальчик і усміхається беззубим ротиком. Яке то чудо мале, цьомала би і цьомала ті пухкенькі щічки і манюні пальчики, нюхала би безперестанку ту пухнасту голівку... Мене постійно питають, чи мені не важко, а я зовсім не розумію, як може бути важко, коли маю біля себе малих помічничок. Ми разом і гуляємо, і готуємо, і прибираємо і граємо, вчимося... а наші хлопці біля нас, як в квітничку, зате завжди чистенькі, нагодовані і доглянуті Бути дівчачою мамою- це бантики-хвостики, косички, блузочки, платтячка-спіднички, ляльки на поличках, ведмедик у стрічках, ігри-чаювання, міні- перукарня, барвисті журнали, із барбі пенали, секрети на вушко, сердечко- подушка, обійми і цьомки від любої доньки.
Вісім років, вісім років нині моїй довгокосій доні, ще мрії дитячі, наївні, щасливі, а очі дитинства повні. Вже друзів багато, захоплень і вражень, дорослою хочеться стати, і як пояснити, і як їй сказати дитинство щоб не відпускати. У коси вплітаю любов, піклування своїй довгокосій доні, а в серці у мене одне лиш бажання- щоб доброю була доля. Щоб люди недобрі не вирвали зовсім те зерно, що в серці посіяне, щоб друзі були тільки щирі і добрі, щоби не боялась їм вірити. Так хочеться миру для милої доні, щоб сонечко в небі світило, щоби виростала в теплі та любові, всміхалися очка щасливо.
Хто скаже, що бути мамою- просто,- не має найменшого уявлення, що таке діти, маленькі, дуже маленькі, підростаючі і майже дорослі... Ось сьогодні знову здавала життєвий екзамен на тему- яка я мама? День почався якось зовсім прозово- відправила старшу школу, приготувала сніданок, зібралась на прогулянку з меншими, потім під час прогулянки приємні покупки для себе і нашої манюні (так люблю ці маленькі лашки), забрали старшу зі школи... І після обіду знову за звичкою зводжу "баланс" свого бюджету, і знову мені бракує 50 гривень... це вже вдруге за цей тиждень, не хочеться підозрювати дітей, що вони можуть брати гроші, це ніби говориш самій собі- "це ти виховала її, ти погана мама, ти недостатньо їй приділяєш уваги". Чому моя чесна і справді хороша, порядна дитина стала себе поводити не так, невже я справді віддалилась від неї, може я занадто вимоглива, може їй чогось бракує? Я розумію, що їй дуже швидко довелося стати самостійною, старшою сестричкою, хоча я ніколи від неї не вимагала нічого надзвичайного, їй же всього 8 років. Коли я пропустила щось, що дитина перестала мені довіряти? Ввечері ми мали з нею дорослу розмову, дитина зі сльозами зізналась, що взяла гроші без дозволу, бо вони з дітьми зі двору хотіли купити цукерок для гри в кафе. По розкаяних очах своєї дитини я розумію, що все-таки я не погана мама, дитина мене не боїться, просто вона ще не вміє вибирати друзів і ще зовсім по-дитячому довіряє старшим. Звичайно, вона буде покарана, але я дозволила їй самій зробити висновки своєї поведінки і вибрати покарання, ми залишились друзями. Боже, дай мені мудрості і витримки щоб бути хорошою мамою і подругою для своїх дітей, щоб гнів і роздратування не ставали стіною для наших відносин, дай мені, Боже, такої любові, яка усе зносить і ніколи не перестає!
Вчора весь день почувалась жахливо... попередні вагітності переносила якось легше, а зараз та постійна нудота і дратівливість просто виснажують... Я знаю, що потрібна дітям здоровою, нормальною мамою, але я так втомлююся... Дуже хвора зараз моя свекруха, чоловік поїхав її навідати, а я взяла 10 днів відпустки, щоб бути з дітьми. Вчора розмовляли по телефону... Навіть не спитав, як я почуваюся, чи мені не важко...я мало не плакала. Так, вибір зробила я, коли дізналася, що вагітна, я свідомо на це пішла, але цей малюк наш спільний і мені потрібна підтримка, невже він цього не розуміє? Перед нами багато змін, буде непросто і в основному все лягає на мене, я цього не боюся, чому ж він боїться? Так, у мене краща робота, зараз я утримую сім"ю, потім так не буде... але ми вже це проходили і виростили трьох малюків, їм вже 7, 5 і 3 роки, невже цей малюк буде нам "обузою" ? Чому чоловіки так бояться відповідальності? І це називається "Сильна стать"!
цілий день сьогодні якийсь напружений... на роботі закривали місяць- від документів і шуму в кабінеті хотілося втекти кудись в парк... Чомусь в цій колотнечі мені згадалось як в квітні 2010 я плакала в "жилетку", що чекаю малюка і так приємно було відчути підтримку багатьох незнайомих людей... Зараз мої зайці сплять, вже такі дорослі, а тоді здавалось, що я не зможу дати всьому раду...але Бог добрий і зараз згадую все, що було за 3 роки з усмішкою... Сьогодні вранці смугастий тест вирішив внести корективи в наше життя, яке, як мені здавалось , нарешті якось стабілізувалось... зовсім не готова до таких змін... страшно мені... розумію, що свій вибір я вже зробила, але реальність ставить багато запитань...
Як же я втомилася бути сильною, так хочеться нарешті виплакатися, побути беззахисною, слабкою, щоб хтось пожалів, просто виплакатися і вилити все, що на серці... настільки близької подруги не маю, а ті, що є не все можуть зрозуміти- звикли бачити мене сильною, таким собі "танком". А я усвідомила останнім часом, що навіть захворіти нормально як всі люди не можу- не маю права,- на роботі не зрозуміють, вдома без мене все з ніг на голову перевернеться... Як же я втомилась - втомилась мовчати, бо всі мовчать, а як почнеш бути "не як всі"- рот закривають і виставляють повною дурепою і то перед всіма... Я втомилась бути волом в своїй сім"ї, тягнути дітей, хату, чоловіка, не мати жодного вихідного, не мати можливості трошки довше поспати або просто якийсь час приділити собі- я не можу собі цього дозволити... Я втомилась не помічати безглуздості вчинків свого керівництва на роботі, про які всі говорять в кулуарах, але ніхто не скаже в очі... якби ж я могла плюнути на все і звільнитися, бо вже так втомилась від своєї роботи (тримаюся за неї лише заради фінансів)... Як я хочу кудись у відпустку - далеко-далеко і так, щоб не дзвонив мобільний, і хоча б на пару місяців, забути про дім, роботу, школу і весь той щоденний круговорот... Знаю, що багато чого з того, що хочеться, я не в силі змінити... терпіти вже втомилась, сили нема, підтримки нема... хочу виплакатися, може легше стане... Боже, дай мені сили прийняти те, що я не можу змінити і змінити те, що я повинна змінити....
Сьогодні вранці не спалося всім... ще звечора на нас чекали випрасувані вишиваночки, спіднички та штанці. Ляна дуже хвилювалась, а я мабуть хвилювалась не менше, щоп"ять хвилин поглядаючи на годинник. А час неначе працював проти нас, постійно наближаючи ту хвилину урочистості і тремтіння, коли моя маленька донечка стане школяркою. Ось і шкільне подвір"я, переповнене старшими та маленькими школяриками і батьками. Виглядаємо нашу вчительку... ось вона- така святкова, усміхнена і ніжна, як мама. Так хочеться, щоб вона стала для моєї донечки другою мамою, щоб вона полюбила школу, щоб з захопленням чекала на цікаві уроки і з задоволенням робила домашні завдання. Але це буде згодом. А сьогодні у нас свято- для нас звучить перший шкільний дзвінок- такий урочистий, дзвінкий, незабутній. Щасти вам, дітки, і тобі, моя маленька школярочко!
Скоро 1 вересня...про це нагадує свіжа ранкова прохолода і небо подекуди затягнене сірими хмарами... Скоро осінь- жовтогаряча, яскрава і тепла, з грибними дощиками, запахом сухого листя і тріскотом каштанів під ногами. А для нас цей вересень особливий- ми йдемо до школи. Самій не віриться, що їй вже майже 7 років- ще недавно принесла це манюнє чудо з пологового будинку і зовсім не уявляла, що таке бути мамою, а тепер моя довгокоса красуня вже школярка. Як швидко вона виросла, стала такою самостійною, серйозною, вже сама вибирала собі для першого класу портфель і зошити, сама приміряла шкільний сарафанчик. Так не хочеться її відпускати від себе, але ось-ось перший день осені, коли ми разом підемо до школи і я передам її до рук таких же турботливих, як мої, до рук першої вчительки Наталії Михайлівни. Залишився майже тиждень дитинства, а потім почнуться шкільні будні, нові друзі, нові відкриття, нові вподобання... Щасти тобі, донечко! А я буду тобі допомагати і підтримувати, намагатимусь бути уважною і турботливою, я завжди буду поряд, бо ти- моя маленька дівчинка і завжди нею будеш
