Боляче, що попереду втрата. Я не можу і не хочу прийняти існування смерті! Заперечую очевидне, прокручую минуле, шукаю помилку... Це так страшно, коли ті кляті хімії не дають результату! Напередодні діагнозу рак, мені снився сон, як боса і гола йду по брудній дорозі в темноті, а потім на руках тримаю хлопчика і хочу його захистити, обнімаю і цілую... Мій батько не був ідеальним, скоріше навпаки - складна людина, особливо для близьких. Але він був щирий, розумний, чесний і беззахисний... беззахисний в цьому світі! І навіть в коридорі онколікарні, пропрацювавши 40 років лікарем, беззахисно чекав своєї черги на ту кляту хімію, яку йому потрібно по «протоколу».... Черга з хворих у коридорі, де не всім вистачає стільця! Повільна смерть в муках, яку спостерігають близькі... Але хочеться, щоб час не закінчувався...ще поживи трохи...прошу....
Чи можна бути готовим до неї? Ця кістлява стара з косою завжди невчасно! Мені не вистачило одного дня... Бабусю, Ви давно її чекали, прощальне слово було написане, одяг зладнований, а я не хотіла чути... Відкидала те, що неодмінно станеться в якусь іншу паралель, інше десятиліття... Не все встигла сказати... Чому так важко говорити живим «люблю»? А тепер так хочеться притиснутись до Вашої старечої щоки і ридати, стискаючи покручені тверді долоні, гладити сиві пасма на чолі... Я все спланувала на ці вихідні - олів‘є, бульйон, попрані сорочки, той паштет, який Ви просили... Чуєте, бабусю?! Вибачте, що недостатньо була з Вами, мені забракло того одного дня, щоб сказати, як люблю... щоб набутися. Лише перечитую вірші в зошитах, які пахнуть Вами і ридаю... Пробачте мене... Найнезабутніше з облич, Таке єдине Боже, Боже Не плач, не муч його, не клич, Він не відізветься - не може. Там нема печалі, ані сліз, ні дня, ні вечора, ні рання... Його нема ніде - Він скрізь. Вже в остаточній формі існування.
Прочитала історію про дідуся у Юлі. Пригадалось... Запах стружки, чудесні спіральні кучері, які вкривали підлогу майстерні... Я набирала повні долоні цього багатства, вдихала аромат дерева, поки дідусь творив свій шедевр. Він був чудовим столяром! Стільки речей досі випромінює тепло його рук... Найдобріша і найчесніша людина на землі! Дідусь помер від раку, коли мені було 6 років. Я досі пам"ятаю, як він сидів згорбившись біля пічки, примруживши очі і палив в темноті папіроси. А полум"я малювало чудернацькі тіні на стіні, розпечений кахель поскрипував. Ех, звук затишку, тепла і дитинства... В неділю ми ходили на льоди. Дід вдягав свій незмінний костюм, на голову брав капелюха. Металева вазочка, дві крижані кульки, притерті шоколадом... я повільно насолоджувалась морозивом, а дід насолоджувався гальбою пива. Одного дня мама забрала мене з садочку швидше, ніж зазвичай. Ми спішили на автобус, а по дорозі вона розповіла, що їдемо до дідуся, бо він помер. Весело підстрибуючи, я випитувала у мами, як це "помер", що означає? Сенс нового слова не вкладався в моїй дитячій голівці. В хаті було повно людей, я ходила по кімнатах просто розгублена і налякана від незвичної обстановки. Дідусь лежав посеред кімнати. Якась бабуся обняла мене і сказала:"Не плач..." Тоді сльози самі покотились по обличчю... Все було зовсім не так, як плачеш за загубленою іграшкою чи через розбиті коліна. Я відчувала, як десь в грудях щемить жаль, цей жаль стискав горло, наповнював очі слізьми. Це була моя перша втрата. У кишені піджака дідуся були всі малюнки, які я малювала для нього. Дбайливо складені і надійно заховані... Він просто і щиро любив свою маленьку внучку. А я просто і щиро вірила, що так буде завжди...
