Ти вилітаєш в прострацію. Наче поводишся, як завжди -усміхаєшся, жартуєш, працюєш... Але щось тебе шкребе зсередини. Постійно шкребе. Шукаєш отого "щося" в собі, копаєшся в причинах - і не знаходиш. або не хочеш знаходити. Бо, в принципі, розумієш - ти хочеш геть іншого. І тобі потрібний спокій. Ти хочеш взяти ноутбук без інтернету і запхатись кудись подалі в гори, щоб творити, творити, творити...Натомість виконуєш купу непотрібної і нелюбої роботи вдома, вночі засинаєш без снів, а зранку сунеш по накатаній колії. І тільки на роботі відпочиваєш.Абсурд, правда? Іноді стає страшно. Іноді цікаво - доки дотягну з таким станом прострації?До чого дотягну? Нервового зриву? Легко. Дівчата, я часто перечитую ваші коментарі до попереднього посту. Не відповідаю, бо... бо не знаю, що і відповісти. ви правІ. кожна по-своєму. І, мабуть, таки мені (нам) ще не час до другої дитинки. Не час. Може.
хочу дитину ще одну. здавалось би, в чім проблєм? А проблєм ось в чому. ми живемо в селі. в будинку без каналізації. і з господаркою, хоч і не нашою,але за якою приходиться допомагати доглядати. і я - егоїстка. не хочу весь вільний час присвячувати біготні між грядками, пранням і те де. коли не залишається вільного часу не те що на себе, а й на дитя. і коли ти ридаєш над дитиною, бо воно бавитись хоче, а ти сил не маєш. взагалі. одного разу я це все вже пережила. була страшенна депресія, з якої себе ледве витягнула. і от постало питання ще однієї дитини. я хочу. дуже-дуже-дуже. і боюсь. і переїхати нема куди. і будинок відремонтувати теж. і... ай. взагалі відчуття прострації. хочу кудись подалі від людец на тиждень-два - в гори подалі, щоб навіть мережі не було, щоб з думками зібратись, а то хаос в голові. отак біжиш-біжш, перескакуєш через планки, дерешся вгору, а тоді бац - ти на горі, а вершина не тішить.
Пан ФБ сказав, що це оповіданнячко сьогодні святкує свій перший ДН) Простеньке і непретензійне, якшо шо))) Цибулька. Цибулька лежала собі на холодній, давно не метеній підлозі кухні і тихо мріяла про тепло. Ні, їй було непогано і тут, під столом, але тепла хотілось найбільше. Вона засинала, прокидалась, знову засинала…І мріяла. А ще – чекала людей. Без людей було сумно і нудно, бо спостерігати за вічно голодними мурахами було нецікаво, а співи птахів за вікном вже встигла вивчити до ноти. - Ну, ось такий-от в нас будиночок… – Якогось ранку спросоння цибулька почула голоси, які лунали зовсім поруч. – То що, берете? - Він чудовий! – Залунав інший, тонший від попереднього, голос. Мені тут подобається! Саш, а тобі? Ще інший відповів: - Та мені, в принципі, все одно. Аби тобі було добре, пташко! Той, перший, знову: - Ну то все, на два тижні цей дім – ваш! Продвигтіли кроки, рипнули двері. - Сашуньку, повірити не можу, ми вдвох! Уявляєш?! Ти і я! і більше нікого! Ой, що ти робиш? Котику, нам же ще речі розпакувати…Сашуньку, ну…Ох, ти ж безстидник! І сміх тихий, безтурботно – щасливий покотився по заспаній долівці кришталевими пацьорками. Наступного ранку цибулька вже ніжилась на чистому, вимитому підвіконні, пила досхочу холодної води з надбитої чашки, у яку її приткнули дбайливі руки, і зазирала крізь скло надвір. Ой, скільки ж там було всього цікавого! Світ буяв, квітнув і співав! Світ усміхався щиро, світ пестив і цілував ніжно-ніжно. Світ пахнув щойно зораною, розголубленою сонцем, роздобреною пашнею. Світ дзвенів ще не впалими росами, світ заплітав трави у коси і вкривав їх вельоном щойно впалого яблуневого світу. Цибульці враз страшенно захотілось надвір, але її роздуми і мрії перервала розмова. - Квітусю, ти вже прокинулась? – В кухню зайшов, чухаючи свою скуйовджену чуприну, високий красивий чоловік і усміхнувся до невеличкої худорлявої жінки, що якраз смажила на пательні налисники. - Сашко, ти ж знаєш! Я не вмію довго спати…Не те що ти, ведмідь-лежебока! – Та усміхнулась у відповідь і чмокнула його в щоку. - Хто-хто я?! - Ти-ведмідь! - Ха-ха, квітусю ти моя солодка! Куди поспішати в цьому раю? – Він обняв жінку за талію і підвів до вікна. – Ти лише поглянь, яка краса! Тут…тут наче час зупинився! Тут не хочеться геть нічого робити – лиш медитувати, вбирати в себе весь цей світ, і…і кохати. - Романтику ти мій невиправний! - Жінка вислизнула з обійм чоловіка і знову підійшла до плити. – До речі, в мене таки є ім’я – то раз! А по-друге, дивись, якого я вазонка нам знайшла! - І тицьнула пальцем у цибульку. – Сьогодні підмітала тут, а тут це щастя під столом лежить. Чоловік нічого не відповів. Він просто стояв, обіпершись на підвіконня, і дивився на жінку. Дивився так, що навіть цибулька мимоволі зашарілась. - Мар-га-рит-ка … - Тихо вимовив по складах. – Мар-га-рит-ка… Моя Маргаритка. Ти-моя квіточка… Наступні ранки цибулька зустрічала в компанії цих двох і засинала під їх неспішні розмови. Часто вони сиділи, обнявшись, від тим-таки вікном надворі і дивились, як сонце купає землю на сон у теплих, налюблених за день росах. Цибулька спостерігала за ними, і їй хотілось плакати. Ні, не від горя чи самотності, а від чогось такого дивного, приємно-терпкого і світлого, що… Вона не вміла того пояснити, та й кому було пояснювати? Вона просто дивилась на них, напувалась їх любов’ю, зеленіла і тішилась. А вони…вони настільки були захоплені одне одним, що і забули, що у них вазонок – їх вазонок! Хіба час від часу жінка підливала їй, цибульці, води і, не стримуючи дурненької посмішки, пошепки розповідала та-акі, сороміцькі секрети, що лушпиння загорялось рум’янцем. Жінка просила – нікому не розказувати, бо стримати то все в собі вона не в силі, а розповісти комусь… не можна. Хіба їй, цибульці, й розповість! Щось змінилось перед грозою. Вперше не жінка, а чоловік прокинувся раніше. Але не став готувати сніданок, як це робила жінка, а, відчинивши вікно і спершись на підвіконня так, що попригинав вже великі пера цибульки, з кимось заговорив. Цибулька не зразу й зрозуміла – з ким, бо навколо більше нікого не було, але потім здогадалась – Сашко розмовляв із якоюсь дивною чорною блискучою штукою, яку завжди носив із собою і час від часу бриніла і видавала дивні звуки. - Що, Юльцю? – Мовив стиха і мимоволі оглянувся. – Так, я у Києві. Ну, ти ж знаєш, що я у відрядженні! Юльцю, послухай… Я не розумію взагалі, чому тобі не спиться так рано… Ага, то ти так і кажи, що гроші закінчились! Добре, я до вечора тобі перерахую! Що? Зранку треба? На що? Ага, ну, як завжди…Добре… Як скажеш, ко…Як скажеш, Юльцю. Все, бувай! Він ще довго стояв, замислено розглядаючи подвір’я і – цибулька готова була закластись – навіть не помічав його. - Сашунь, ти чого не спиш? – Маргарита обняла чоловіка ззаду і потерлась щокою об його спину. – Так на тебе не схоже… - А я… щось не спалось, квітусько. – Сашко повернувся, обняв її. – Я так тебе люблю… - Я тебе теж… Того дня була гроза. Як стара відьма, лютувала надворі, шаленіла, гнула дерева додолу, як непокірних рабів, лизала вікна в домі і божевільно реготала. А ці двоє сиділи, обнявшись, за столом кухні і пили чай. І дивились у вікно. - Ти боїшся, кохана квітусько? - З тобою – ні… - Тяжко зітхнула. - Що, Маргаритко? - Сашунь, а що, якби…Якби все було інакше? Що, якби… - Тс-с-с, красунечко…Ти ж знаєш –так не буде ніколи… Давай ще тиждень проживемо у нашій спільній казці… - Юро, перестань психувати! Так, я взяла собі путівку в санаторій! Так, без тебе! Послухай, ти мені навіть не чоловік! І ти не маєш права мене контролювати! Все, мені набридло слухати цю дурню! Юро, все! Я вже завтра буду у Львові! Цибулька сиділа у своїй чашці і спостерігала за жінкою. Вона ніколи не бачила її настільки збудженою і знервованою. Щось…щось таки не те. - Що, моя цибулечко?… - Маргарита провела кінчиками пальців по перах рослинки. – Скоро нам, певно, прийдеться попрощатись…. Господи,якби ти тільки знала, як мені не хочеться звідси їхати, як не хочеться! Щось капнуло на приголомшену цибульку. З очей жінки текла вода, яку вона й не намагалась зупинити. Наступного ранку Хтось боляче смикнув цибульку за перо. То ще раз. І ще раз. То була Маргарита. Вона методично висмикувала по стеблинці і кидала на підвіконня. - Цибулько, я кохаю його. Я так його кохаю… Але те стерво…Хіба ж воно його відпустить? Що мені робити, цибулечко? Я ж гадала – втечу з ним у рай. А рай так плавно переходить в пекло…Як, як мені тепер відвикнути від нього? Як переболіти? Як перелюбити? Як забути його, цибулечко?! Я не зможу…Я не зможу з ним прощатись… Цибулька дивилась, як Маргаритчина спідниця мелькає поміж дерев. Вона йшла назавжди. Цибулька більше ніколи її не побачить – звідкись відчувала своїм пекучим нутром. - Квітусько, доброго ранку! Квітусько, ти де? Квітусько! Сашко взяв листок, що його залишила Маргарита на підвіконні біля цибульки і перебіг його очима, а тоді взявся за голову і матюкнувся. Потім щосили вдарив долонею по чашці із цибулькою, що та аж перекинулась і вода розіллялась. Цибулька відчувала, як в’януть пера, як жовтіють кінчики її молодої зелені. Але вона й не намагалась їх врятувати. Так, завтра приїде хтось інший, наллє свіжої води, покладе цибульку назад в чашку, та їй вже не хотітиметься зеленіти. Любов пішла з цієї хати вслід за розгублено-лютим Сашком, що в такому поспіху збирав сумку, що забув купу речей і вони тепер лежали повсюди, як ото зовсім недавно лежала цибулька – загублена і самотня. А зеленіти без любові…Якось воно вже й не хочеться…. ******************************************* Хто дочитав і змахнув скупу сльозу із очей - тримайте кулаки! Маю нинька сурйозне інтерв’ю)
Хотіла сьогодні поділитись із вами шматочком моєї основоної роботи, уривком інтерв’ю із одним українським співаком. Бо вчорашній день купу драйву подарував. А люблю такі розмови, коли людину бачиш вперше, а таке враження складається, що ти вже з нею (точніше-ним) не один рік знайома. Реально - пів години реготу було. А, виявляється, не можна шматочок аудіо сюди впхнути. А поки що із сторонніх ресурсів ніззя. Сьогодні тайм-аут в інтерв’ю, а завтра...ой, людоньки, тримайте мене п’ятеро - завтра знаменитий на весь світ Rock-H має завітати. Баююююсь! І хочу з ними побалакати. Ех( Всю ніченьку спати не буду)
, то трохи транспортної романтики вам у стрічку)))))Не набридло? Мишка Я її назвав Мишкою. Геть-геть непомітна, у сірій курточці з штучним сірим хутром і кожного ранку – на тому ж сидінні. Руки в рукави, капюшон – під голову і до вікна тулиться. А взагалі, вранішні маршрутки – річ стала. Ти щоранку бачиш на зупинці майже тих самих людей і тішишся їм, як старим знайомим. Байдуже, що не знаєш імені жодного з них. Важливо – мати в цьому місті бодай якусь сталість. Константу. Точку відліку. Моєю точкою відліку є вранішня маршрутка. І он той старий, який щоранку найпершим приходить на нашу зупинку. Поважно займає місце в центрі лавки, завбачливо пристеливши її газеткою. Спирається на різьбленого (я готовий сперечатись на що завгодно – автентичного, гуцульського) коштура і мовчки спостерігає за всіма. Хоч я і приходжу зразу після нього, він все одно пильно мене оглядає, наче сканує. І хоч не хоч, а доводиться підтягувати живота і поправляти куртку. Щось не хочеться виглядати…абияк. Хоча не раз вже сам із собою сварився: що тобі той старий?! Але щоранку, підходячи до зупинки, знову і знову втягую живіт та поправляю куртку. Після мене майже одночасно одна за одною підходять ще троє жінок, потім – мама із вічно неслухняним хлопчиком і двійко студентів. Час від часу прибивається ще хтось, нам незнайомий, але то швидше винятки із правил. Наша компанія – хай і вдає, що незнайома і байдужа однин до одного – залишається незмінною щоранку. І вже коли ми всі заходимо у маршрутку, завжди оглядаємось. Бо точно знаємо, кожен собі, але й всі водночас – зараз наздоганятиме панянка з вічно розтріпаним рудим волоссям. Сьогодні вона не зрадила своїй традиції. Я не зразу помітив її – Мишку. Просто одного разу втиснувся у задні двері і втупився поглядом у карі, шоколадно-шоколадні очі. Дивно, але такого ж насиченого кольору було і її волосся. Волосся в тон очей. Або очі в тон волоссю. Гм. Дівчина тут же відвела погляд у вікно. Відтоді я вигадав забавку – щоранку заходити саме через задні двері і втуплюватись поглядом у неї. Видно, у цієї Мишки теж був свій ритуал – вона сідала завжди на одне і те ж місце, в одному тому ж одязі і завжди – в одну і ту ж позу. Наче хотіла стати меншою, дрібнішою, непомітнішою. Думками літає десь далеко. Іноді усміхається сама до себе, але ледь-ледь, самими кутиками вуст. Іноді щось беззвучно шепоче губами і тоді я жалію, що так і не навчився читати по губах, хоча це було моєю дитячою мрією – як пірати і Шерлок Холмс. Чи Холмс не вмів? А, не важливо! Просто страх як цікаво – про що вона шепоче крізь брудне і мокре вікно вранішньому місту. Вітається з ним? Розповідає таємниці? Молиться невидимим своїм богам? Богу? Кляне чи заклинає когось? А ще неймовірно сильно хотілось дізнатись, куди вона їздить щоранку. Цікавість гризла мене, як хом’як сухарика – двома великими передніми зубами. Цікавість змушувала мене проводжати її поглядом щоразу, коли витискалась із вже переповненої маршрутки і прошмигувала, намагаючись не торкатись нікого. Але це не вдавалось і вона щоразу зачіпала мене то рукою, то пасмом волосся, або й банально – ставала на ногу. Дурню, зізнайся! Ти сам намагався стати так, щоб вона тебе зачепила! А потім з жалем дивився їй услід і вкотре обіцяв собі, що кинеш ту кляту роботу, щоб не пхатися через ціле місто у тому довбаному автобусі із дурним рюкзаком і не витріщатися на якусь кубіту із зовнішністю миші. Але роботу я не кидав. Ще три зупинки після того, як Мишка виходила, я додумував різноманітні варіанти її дня. І протягом всього робочого часу уявляв, що ж Мишка робить зараз. І свято переконував себе в тому, що мені пофігу. Одного сірого-сірого, такого, що сірість аж просочувалась крізь небо і сипалась незрозумілою мжичкою, дня Мишка в автобусі не з’явилась. На її місці сидів лисуватий дядько і колупався у носі. Я став навшпиньки і обдивився всюди – її не було. І наступного дня теж. І ще через день. Мені стало нудно і навіть трохи страшно – може, щось із нею сталось?Але перевірити я цього не міг – хіба змиритись і надіятись, що у неї просто змінились плани, або змінилось життя. Сіра маршрутка стала ще сірішою. Дивно. Сіра Мишка додавала барв. Тоді я і вирішив – як тільки вона знову стане їздити цим автобусом – вийду слідом за нею і нарешті дізнаюсь, що вона робить і чим живе. Я її зустрів абсолютно випадково. Навіть не зустрів – перечепився, коли після роботи вирішив нарешті не їхати автобусом, а розігнати зайвий жирок і прогулятись. Я перечепився об музику. Звідкілясь линула музика. Ні, не линула. Тяглась містом, як нитки пристигаючої карамелі, такої ледь-ледь прирум’яненої, що і не затвердне повністю, а буде липнути до всього, чого торкнеться. Я торкнувся. І пішов навмання, як щур з мультика. А вона стояла під передчасно постарілим кленом, заплющивши очі і виводила смичком по струнах. Наче граючись. І дерево плакало разом із скрипкою. І сміялось із нею – трусило листям, регочучи. Дівчина стояла під тим листопадом – їй байдуже. Вона жила музикою. І в музиці. І сама – була музикою. Заплющила очі – не тут, на холодній вулиці, не тут, під кленом. Сама в’ється, як той звук. Пнеться вгору, напуває з долонь спрагле, випите, виснажене небо – і падає, розбивається, розтріскується, розтраскується по калюжах, розтинає повітря – і простір навколо скручує в тугу спіраль. Конфетті. Конхвета. Солодко… І весело. Викидає руку вгору – свято, свято! І знову сумної заводить. Очі розплющити, я впевнений – боїться. Сама для себе грає… Хоч місце їй не тут, а десь там, де блистять софіти, а не бліді зірки міського неба, де ледь рипуча підлога, яка всотала в себе найпрекрасніші звуки світу, а не сірий бездушний асфальт, де завіси, антракти і акти, а не гаряче - жовтий, такий, що руки обпекти - клен, і публіка, що тече цівкою крізь цю магію. Я впізнав її зразу, хоча вона стояла до мене впівоберта. Та сама сіра куртка, та сама шапка… Але вона сама – геть інша. Не сіра. Незвичайна. Надзвичайна. Як…як янгол. Стоїть собі в обіймах жовтого клена і крила під курткою ховає. Світиться. Я стояв і слухав. Слухав-стояв. Ноги наче приросли. Затерпли - залипли в карамелі. Боявся підійти ближче. Просто боявся. І слухав. Чи не вперше – музику. Знав одне точно – завтра, ні ще сьогодні ввечері з плеєра в телефоні видалю нафіг все. Вона раптом перестала грати, хоча щойно виводила щось тужливо – мелодійне, таке щемке і ніжне, що хотілось плакати – мені, чоловіку! – плакати, і дякувати цілому світу, обціловувати той світ і подзвонити мамі. Але відняла – як відірвала від живого! – смичок від струн і опустила скрипку. Хтось зааплодував і вона усміхнулася: - Дякую… Згребла гроші із футляра, що, як вірний пес, лежав біля ніг, засунула їх в куртку, вклала інструмент і розтерла руки. Сутінки м’які-м’які, як павутина в квартирі холостяка, обплутали місто. Але стало холодно – вперше відчув. Я підійшов до Мишки ближче і нарешті наважився заговорити. Дурень! – але почервонів, як дитя і серце застрибало в грудях. - Ви прекрасно граєте! – Сам свій голос не впізнав і від того почервонів ще більше. А далі що, йолопе? Гроші їй всунеш? Зіжмакану п’ятірку, що готував для автобуса? Чи дістанеш портмоне – та гаманця звичайного дерматинового! – і почнеш поміж чеків і іншого мотлоху щось солідніше шукати? Вона звично усміхнулась – як тим, попереднім: - Дякую… - Підхопила футляр і повернулась, щоб йти. Вона мене не впізнала. Ех… - Кави хочете? – Я сам від себе не сподівався такого, але робити треба було бодай щось. Бо павуки далі ткали ніч і ця Мишка з-поміж ліхтарів могла загубитись. Вона обернулась і смішно піджала губи. Як дитя. - Ну…Е-е-е… Цей…- Я стенув плечима і густо почервонів знову. Дурню, це, напевно, найоригінальніше знайомство з дівчиною у твоєму арсеналі і напевне, зараз вона тебе відшиє! Бо мало кому захочеться говорити з істотою, що двох слів зліпити не може. - Знаєш, я тебе одразу помітив… - Не бреши, я- перша! Ти щоранку такий смішний в автобус запихався! - Так, Мишко! - Я не Мишка! - А мені все одно…. ************************* Дякую за увагу
Або історія про те, чому не можна ображатись) Стара йде. Човгає потихеньку по припилюченій дорозі, збиває роси вилощеною, висованою до блиску палицею, будить поля. Йде. Чорна пахуча земля засіяна-засаджена молиться, клячучи перед сонцем, мов під іконою, простягає руки до сині небесної: дай щасливо доходити, заколоситись дай, розродитись житом-пшеницею, всілякою пашницею! Потом людським обкроплена, ногами босими обтоптана – дай! Стара стала. Руку до чола приклала, виглядає щось супроти сонця. А воно сонне ще, очиськами дітвацькими на світ зиркає, кулачками носа потирає, позіхає та й вмиватися чалапає. А за ним і баба. Іде, нога поза ногу переставляє, голову опустила-думає. Скіки тих мислів – встигай тіко й передумати всіх. Переставила з руки в руку палицю, торбинку полотняну на плечі поправила – шкутильгає. Та й зітхає час од часу. Прокидаються поля. Пожадливо висмоктують роси, як ото дитя з грудей матері молоко – все до краплиночки. Сивий шуліка кричить вгорі, розтираючи плечі заспаним небесам. Однечки й дуб. Посивів-постарів, всох наполовину, а іншою все догори пнеться. Баба підійшла, об стовбура обперлась: - Живий. Ти ще живий.. – Та й присіла собі перепочити. Ох, краса, ох, краса! Стара вдихнула на повні груди тай закашлялась. Похитала головою – вже не та, вже й дихнути не можна. Старе, старе тіло… Де ти взялось, де підкралось?Чого всохлось? Ще би погуляти, ще би поспівати і пожартувати з хлопцями – а вже нє, вже біла з косою у землю тягне. Чує її стара, чує. Коса подзвонює. Чи то, мо’ десь вже трави косять, а їй чудиться, же то по неї йдуть? Бабо-бабо, давно ти межи людьми не була, давно не топтала стежки до хат. До тебе протоптана, аж забита дорога, а од тебе травами-бур’янами на бузиною позаростала. Сама себе вигнала, сама. Глянула вгору – пора. Тре’ йти. Стелиться-в’ється дорога, маками-ромашками заквітчана, як молодичка. Баба усміхнулась про себе – і сама колись так квітчалася, як… Кольнуло щось. Як. Ціхо, стара, ціхо. Ніколи вже тего «як» не буде. Вже той «як» і дітей повінував давно, і внучка скоро до слюбу піде. А одне і хата єго. Того «яка». Заколотилося серце, задрижали бабі колінця, затерпли руки – аж палиця випала. Вхопилась за фіртку – а єнша, не тота, шо була – та й стала. Ні кроку руш. Страшно. Скілько тут не була, біля онтої крайньої в селі хати? Двайціт літ? Трийціт? Більше, більше, Настуню. Знаєш сама – шістдесіт два минуло онтого літа. Ти добре лічити вмієш. Серце ще ліпше. А хата – ніби і не було тих літ. Ніби он вчера сиділа на лавці он під тов грушков, що за парканом, і ногами бовтала, як дітвак. Та дітваком і була. І Михась шось тебі на вухо шептав, а ти реготала безстидно. І знала – твій. Твій – і більше нічий. І вже в думці перебирала подруг – кого в дружки закличеш. Стара похитала головою, проганяючи мару. А не та сама хата, нє. Дах енший, і онде антена прічеплена, і онде ще стайні дві і стодола… І гараж є. Сполошилася – куда, куда тобі старій бабі з лісу, що люди поза очи ворожков і знахурков називают, але все єдно йдут – куди тобі туди? Та й Михась вже не той, та й забув він тебе, бабо дурна, забув. Одліпила руки од фіртки, за палицев нагинатись – а двері хати р-рип – дід виходить. Настуня так і вклякла. Михась. Онде як постарів, чуприна снігом білим вкрилася – а він. Стоїть, об одвірок ся вхопив одною рукою – і на ню дивиться. І очей не спускає. І хіба в тих очах молодість та, давно забута, пройдена і прожита – плюскається. - Настуню… Прийшла нарешті. – Подав голосу і бабі з очей сльози потекли. Сказала би – од сонця, од старості і застудиласі, але кому брехати, як онде він стоїть – і плаче теж? - Пустиш? – Прохрипіла. Дід переступив поріг, побігти би – а ледве пошкандибав до фіртки, відкинув защіпку, за руку стару-стару, поморщену, поїджену росами і землею чорною помальовану взяв тай повів до тієї грушки, що постаріла разом з ними. Присіли на лавку. Мовчать. І дід руки не пускає, хіба стискає раз по раз , тай зітхає. - А що, Михасю..Михайле…Івановичу… Чую, скоро оддам Богу душу, прийшла до тебе…Най пробачення попрошу в тя… - Настунько, Настунько моя золота… Ти ні в чім не винна, то я, дурень, не пішов за тобов, не… - Ціхо. Ціхо, Михайле, що було – то було. Не схотів мене – мав си єншу, мав дітей, маєш онуків… Зо мнов тего би не було, зо мнов би’с вислуховував од людей, що є відьма та й приворожила тя… - Та й у очі ті сині-глип – і зашарілася, як дівча босоноге. - Йой, Настунько моя, ти мя ще давно приворожила – бач, дотепер не пускає. – Обняв її одною рукою, до себе притис. – Ох-ох, дурні ми були, Настунько, дурні. - Дурні. – Погодилася баба і схилила голову йому на плече. – І горді. Я думала тогди си, що втічу – доженеш. - А я думав – сама прийдеш… - Дід зітхнув тяжко. – Настунько-Настунько, дня не було, коби тя не глядів, та й женивсі, щоб тобі на зло, а бач як вийшло – собі на зло. Мариська, Царство їй небесне, і добра була жінка, газдиня, а знала, що не люблю, то і злилася, і з хати мя вигонєла, і…йой, та всяке було…І гріх на душі маю. Дивлюсі на тих дітей нераз, а сам думаю си – а які би від тебе були? - Дурне ти думав си, Михасю… Твої діти – то твої діти, котра би мама в них не була. А я ж дурна з села пішла, в прабабиній хаті стала жити, все думала – найдеш мене, перепросиш, вернеш… Тре’ було самій іти, а не ждати…Дождалисі ми з тобов, Михасю, дождалися… - А чо ми ся поварили, Настунько? - А я знаю, Михасику…Дурні були, тай ся посварили… Хороводи водило сонце понад грушкою, благословляючи старих, мов перед вівтарем. Десь пахнув бузок. Десь розпочиналась нова історія. А десь наверху ставили крапку в старій, припилюченій і затертій, усміхались і казали: «Нарешті…»
, а я трясусь від злості. Пошкодила свекруха ногу, їде в лікарню. А там пусто! Нікого, хто б міг оглянути чи зробити ренген. Їде з нашого в інше місто, в районну лікарню. Аналогічно! Ще й винна, бо приїхала у майже свято. Господечку, а то нічого страшного, що в людини нога спухла і, як виявилось, є перелом?!!!! То ніц страшного, що попереду купа святкових днів??? На ум приходять матюки одні. Тихо. Свято йде.
Є в мене один дитячий страх, який мені прищепила ще тоді, років 20 тому, старенька тітонька. А називаться той страх просто - боязнь походу до стоматолога. Стоматолог без душі не зважала на то, що дитину боліло сильно, вона пару разів крикнула на мене, пару разів не зважана на то, що робить мені дуууже боляче - і все. Страх готовий. Наче й смішно - доросла цьоця, а боїться так, що йде до лікаря лише у тому випадку, коли дуже вже припече і, вже сидячи у кріслі, благає дядька-стоматолога (так-так, лише дядька, бо жінок -стоматологів боюсь ще більше), щоб дав укол. І перед кожною операцією, яку дядько-стоматолог має зробити із моїм зубом, я питаю: Болітиме?!! І після того, як вже все запломбовано-розчищено (одного разу - навіть дійшло до того, що прийшлось виривати), встаю з крісла із синяками на руках - так сильно стискаю кулаки, що відбиваються нігті. Сьогодні прийшлось іти. Пів ночі не спала, підходила до кабінету на ватяних ногах.... Але, знаєте, то таки "мій" лікар. Дядько, в кріслі якого не так страшно. І який якщо каже:Ціхо, розслабся, там нема чому боліти! - я йому вірю і розслабляюсь. І якому клятвенно пообіцяла після Пасхи прийти і пролікувати все, що потребує лікування. До речі, вийла сьогодні без синяків на долонях. Прогрес) Висновок. Для того, щоб перестати чогось боятись, слід частіше стикатись із своїм страхом. І намагатись його подолати. І ще один висновок. Треба шукати "свого" лікаря, якому довіряєш. Ну і насамкінець. Симпатичний молоденький стоматолог краще, ніс підстаркуватий бурчун))
Як тільки я прийшла на радіо, то всі вуха чоловікові проговорила - не треба мені відпустки, я на роботі відпочиваю!!!Не буду лукавити - ця робота реально приносить мені просто колосальне задоволення. Я тут відпочиваю, бо роблю те, що люблю і люблю те, що роблю. Але. Але відчуваю, що мені треба кудись подалі. Бодай на 3-4 дні. Зібрати речі - і подалі. Ніц не слухати, ніц не шукати і ні з ким не домовлятись про інтерв’ю. Просто вибитись із колії садок-дім-робота-хата-рутина. Емоційне вигорання - отак така штука називається. І її треба позбутись. Пошвидше, до речі, бо на роботу в мене планів ого-го)))) Отак. виговорилась і вирішила, що мені треба. Тепер ще би вирватись і коханого вирвати з його роботи). І в Картпати. На Несамовите.
Так ся стало, що чоботар ходить без чобіт, стоматолог із поганими зубами, а в людини, що працює із музикою, в плеєрі музичний смітник. Намішано-накидано абсолютно всього. Є лише два пріоритети - це Тартак і Був’є. І, по ходу, пропишеться в пріоритетах і такий дядько, як Сергій Підкаура. так вже щиро співає хлоп, що мурашки по тілу намотують кілометри і не збираються прощатись зі мною. Ах, коротше кажучи.... Слухайте його прозитивні вібрації і насолоджуйтесь))) Сергій Підкаура - Positive Vibration
Ранок. Автобус. Всі сидячі місця зайняті. Половина щасливчиків, які приземлили свої п’яті точки на не надто зручні сидіння - доволі молоді люди. Заходить пан, якому вже далеко за 60-т. Стояти пану важко. А "доволі молоді люди" раптом знайшли щось цікаве у вікнах, почали перевіряти на телефонах пошту, пірнули в солодкі обійми автобусного Морфея....Повний ігнор старості. Дядько роззирнувся, опустив очі і вчепився щосили двома руками в поручень і трохи обперся об крісло. А мені руці зачесались взяти отих молодих джентельменів за вушко і підняти з місця. Хоча, по ходу, то справа їх батьків. І справа совісті. І справа виховання. Чи не так?
альбо лижі не пристосовані до трави. Сьогоднішня ситуація. Маршрутка. Заходить пані з дитиною років 5-ти (Швидше за все - бабуся і онук) Їм вступають місце. Дитя сідає, пані стоїть над ним. І то - непоодинокий випадок. Питання. А потім вимагати від чужих дітей поваги, якщо своїх того не вчите? Дитя ж не буде навчене потім поступатись місцем старшим, бо вважатиме, що воно має право сидіти, а старші хай сидять. Сумно, бо самі так виховуємо егоїстів, а потім самі і плачемо
...це вага, що стабільно показує на 3 кілограми більше, ніж в тобі є І ти знаєш, що вона зламана, що цифра має бути меншою, але все одно дивишся на табло, не зводиш погляду з тих цифр, одягаєш спортивну форму, кросовки - і айда на пробіжку, а потім - хвилин 15-20 вправ - і все, вже на серці легше) І коли тягнешся до кусня тортика ввечері, або до печеньки, або до шоколадки, згадуєш ту страшну цифру - і рука автоматично бере яблучко, а мозок перемикається з режиму "хочу жерти все підряд, бо смачно" на режим "скоро літо, а ти в той симпатичний сарафан не влазиш, а з джинсів виглядають складочки сальця" П.С. Доброго ранку) В мене він дійсно добрий, бо пробіжка в лісі, де перещебетують один одного птахи, де роса сріблить молоду траву, і повітря насичене ще вчорашнім дощем впереміш із запахом хвої робить свою справу). І хай пробіжка малюпусінька, хвининки 4, але для мене це подвиг, бо не бігала я вже дууууже давно))Але голова ясна, "провітрена" і в тілі приємна втома. Хоча ні, не втома, а якийсь такий стан, коли хочеться перевертати гори
Де теореми не діють. та й аксіоми тут теж недоречні. Є жінка. Одружена жінка. Жінка-мама. І все гуд. Чоловік любить її, вона-його. Глянеш - ідеальна сім’я. Разом долають труднощі, разом радіють. Всюди разом. Одного разу в життя жінки заглядає інший. Той, що з її далекого-далекого минулого. Той, що на даний момент далеко-далеко. Але ж інтернет зближує. Вони просто говорять. Він про свої проблєми, вона- про свої. Інтернет - штука оманлива і зрадливо-безпечна, в інтернеті можна бути відвертими. Одного разу вона розуміє, що той, що з минулого став її теперішнім. І що в принципі любить вона обох. І того, з ким одружена, і того, хто далеко. Вона ніколи не піде від одного до іншого. Та й нікому то не треба, в принципі. Вона просто любить обох. Ну от так буває. Такі трикутники. ТАка геометрія. Варіанти розв’язку задачі?
На днях натрапила на цікаву інфу в неті. Для того, щоб кар’єра чоловіка була успішною, потрібно, щоб жінка ні в якому разі його не критикувала, а підтримувала. Чоловіки,які відчувають надійний тил, хочуть довести своїм другим половинкам, що вони не дарма підтримують. От реально, аналізую своє подружнє життя і бачу - таки так. чоловіків треба хвалити. Чоловікам треба говорити, що вони-найкращі. Чоловіки мають знати, що їм є для кого працювати і старатись. Коли чоловік бачить, що дружина не критикує, не пиляє за відсутність грошей, не довбе кожного разу "а у сусідів" і "якби знала, що ти такий, то нізащо б не вийшла за тебе", то він на підсвідомому рівні хоче стати ще кращим, вирости ще більше. Головне - не перестаратись, а то захвалимо - ніц робити не схочуть)) А ви як думаєте? Є в тому доля правди?
