Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) цю поезію написала вночі, трохи більше двох років тому…не могла заснути і слова просто полились - захотіла їх записати… присвячується першому коханню… Ти дійсно думаєш, що я страждаю?! Я просто граюся в любов. Я дуже хочу досягнути раю, Натомість в прірву викидаюсь знов… І знов кричу, і рву своє бездушне серце, І тіло вибухає від життя! Як жаль, що біль на менше вже не рветься, Як непотрібне списане сміття..! Ти дійсно думаєш, що через тебе Я перестала щастя відчувати в снах? Що саме ти забрав від мене небо, Залишивши натомість ніжний страх? Не так, це все не так, ти зрозумієш- У цій безглуздій битві, я і ти, Ми довго, дуже довго йшли до мрії, Та одне одного забули ми знайти… Ти був для мене як солодкий вечір- Такий ж спокійний і наповнений теплом, З тобою я любила нічні втечі, Де все здавалося п’янким вином. Я довго думала, що далі не зумію жити, Що я без тебе просто не знайду життя. І так боялась, що ті сльози можуть вбити, Той біль, що без початку і кінця… Але я тут, жива, і майже вже не плачу, Та навіть іноді в твої німих очах Я просто знаю й непомітно бачу, що це назавжди і в обох серцях…
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Пливе човен… Пливе човен, Розбурхує хвилі. Місяць загадковості повен. Минають відстані милі. Човняр щосили гребе До острова мрій. Невидима сила зве В самотності круговій. Чи допливе човняр, Остережеться перешкод? Убережеться від спокус Чи то все марень тихий крок? Допливе до мети, Чи не зійде він з шляху? Вдасться до неї дійти, Не поринувши в темінь глуху? Сонце заходить Сонце заходить За обрій котиться. День печально проводить І богомільно молиться. День пройшов – Уже немає. Сутінки знайшов І півночі чекає… Знову відімре – Минулим стане. Знову оживе, Сьогоденням незнаним.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Вітаю всіх поетів і поцінувачів поезії з ЇЇ Всесвітнім днем ! Нових творінь і захоплень!
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Сьогодні щось змусило взяти до рук свої щоденники, які почала писати в 12 років, також натрапила на зошит з власними віршами. Виникло бажання поділитись деякими з них. Білий вірш. Написаний у віці 13 років. Присв'ячений першому коханню. Я знаю: ти кохав мене тоді, а зараз ти мовчиш, і тиша ця за крик страшніша. Кайся! Покайся вже, бо потім буде пізно. Бо потім не знайдеш в душі струни, що нагадає давні почуття, ти ж заховав їх вглиб, на саме дно... Та знай! Любов не заховаєш. Вона розквітне навіть в білій тиші, не зронить листя навіть восени. Ти не сховаєшся від неї в сірих днях. Вона знайде тебе і там - розквітне гілкою вишні у вазі без води. *** *** *** Вірш без назви, написаний в 13 років. Я пам'ятаю все І ти згадай І хай зоря по небу промайне І все мине. Залишиться надія І ще любов розкраяна дощами Буденних днів. Забута мрія, про те як ми удвох, удвох, і край. Я пам'ятаю все й ти пам'ятай. Так дивно, що навколо сніг... *** *** *** Вірш без назви, 16 років. І раптом все стало ясно. До болю фальшивий світ Мене по стіні розпластав Підошвами своїх чобіт. І ставив якусь виставу Образливу і смішну В останньому ряді справа Я посмішку бачу твою. Жовтими своїми очима, Що були колись голубі На мене ненависть кинув І плескав в німій тишині. Та ні, це лиш світ фальшивий, А ти, титакий як усі, Ти трішки лише посивів, А так, ти такий як усі. *** *** *** Вірш без назви, 16 років. Мої сни сумні без тебе Але я мовчу Падаю в безодню власного плачу. Моє небо спить без тебе, Вицвіло усе. Я питаю ради в тебе: як забути все? Але ти мовчи. Не треба твого жалю, ні. Пусто так у серці в мене Стало навесні. *** *** *** Це далеко не все з мого зошита, там не тільки любовна лірика, але сьогодні настрій такий, ностальгічний.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Jafera : а я нічого вартісного вже з рік не писала... все не те... не подобається... щось і в мене останнім часом так.... Дні минають схожі один на другий, нічого бурхливого не відбувається...та й час весь для донечки тепер.... Теж, дещо з давнішого: Я пам’ятаю, так раділа тій зимі, замерзлим вулицям й замерзлим пальцям, як сніг скрипів над вечір у пітьмі, бо місяць в хмарах, як у подушках,сховався. Я полюбила бруд розхристаних дворів, і навіть, як собака десь завила, я упивалась звуком навіть тим – змінилось все, коли тебе я полюбила… Ти, наче кошеня, мене пригрів, і показав, як можна з часом гратись, з клубком шерстяним ниток ночей-днів, розмотуючи їх, тебе чекати. Я так тебе чекала – без розмов, без запитань ішла на компроміси, плющем до ніг стелилась знов і знов, і посилала стереотипи всі до біса! Не був ти ідеалом, але я тебе кохала… Як же я кохала!.... я розтеклась в тобі без крихти каяття, здійнялась в небо, не згляділась й впала на вулицю замерзлу, де лежав зчорнілий сніг, як мої мрії бідні, я впала, та ти руку не подав, і геть пішов по снігу, по обіді… ****** Роздягнуся по-пояс по-мужицьки, й збиратиму каміння, бо вже час, далеко в полі, без води-криниці в найбільшу спеку. І одна. Без вас. Ви дивитесь на мене краєм ока, ви правду мою нарекли сміттям, і говорили ваші погляди жорстокі, шо я живу вже не своїм життям... Ви кажете забути свої мрії, бо мрії голод не тамують і в нужді за них не купиш ніц. І не зігріють, вони – каміння зимні і тяжкі. Я вас не чую, може божевільна?.. Навіть, як так!О-то вже радість вам... Збираю далі мрії і каміння, я з них збудую не для себе храм. Збудую тому, в кого серце птахом кричить за мною, бо не має крил, і як вкладу у храм останній камінь, і як впаду на землю вже без сил, він прийде, знаю, й дасть мені напитись, і поцілує мої руки в мозолях, і буде довго на свій храм дивитись, що звела я на муках і сльозах... Ви знову скажете: дитячі жарти... Й скептичного відтінку надасьте словам, бо ви не знаєте – він ж цього вартий! І навіть чогось більшого, ніж храм...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) В мене як тільки особисте життя перейшло в успішну фазу, вірші стали позитивнішими і жартівливішими. А з переходом в передвесільну фазу взагалі пропали і не повертаються вже 3 роки... Ці віршики я писала майбутньму чоловіку на е-мейл на роботу, щоб підняти настрій: **** Що робити сонце, як зима настане, і коли наступлять дикі холоди? Може купим острів в Тихім океані і від всього світу вдвох втечем туди? Там ростуть банани, манго, апельсини, і цвітуть лимони, спіє ананас. Є луги й лісочки, гори і рівнини Цей чудовий острів вже чекає нас! В нас там буде вілла, у ній-вентилятор І нестерпна спека нам не допече. Будем в океані кожен день купатись, натрясем кокосів, м"яса напечем! Кожен день там сонце світить й зігріває. А вночі там зорі падають до ніг. Будуть в нас там море, сонце і банани, а у інших в Львові- лиш мороз і сніг! А коли в нас вдома знов весна настане заспівають пташки, зацвітуть сади, ми залишим острів в Тихім океані, та на другу зиму знов втечем туди! ***** Крик душі(ААААА!!!) biggrin.gif Тяжко-важко в світі жити бідолашній Каті цілий день я сплю на парах, а ввечері в хаті! Вже не можу на ті пари кожен день ходити, щось читати, щось писати, і деколи вчити! Кожен день встаю я вранці- холод неможливий! Але мушу йти на пари, бо це все важливо! На автобусній зупинці я стою і мрію, що зустріну своє сонце, що мне зігріє! Та в цей час то моє сонце у теплі ще дрихне, і мене зігріти зранку певно що не встигне! І коли його побачу в годинці четвертій- обніму і зацілую аж до напівсмерті!!!! Отже, їду я на пари і тепер я знаю- найгустіше українці в нас живуть в трамваях! Після пари на перерві йду я щось купити, бо так сильно хочу їсти, що можу вкусити! А вдома причепиться до мене сім"я, що ніхто не знає стільки, як не знаю я! Що на пари я не ходжу, що нічо не вчу, та на ці їхні наїзди я просто мовчу. Бо я знаю- на цю тему ми даремно сваримось- яблучко від яблуньки недалеко ... ЯБНУЛОСЬ! biggrin.gif ***** На роботі десь сидить моє файнятко Як читає свій е-мейл то не зайняте. Я не знаю чим воно Там займається Та напевно в цей момент посміхається! Сяє посмішка його наче сонечко Навіть якщо дощ іде за віконечком. І я хочу щоб йому усе вдалося Щоби сонечко за хмари не ховалося. Нехай посмішка з лиця не зникає ця Ти ще більше файнятко коли Посміхаєшся!
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Я не геніальний поет... Я не геніальний поет - То падіння, то злет. Хотіла закрити вуста Та спроба...пуста. Спалила всі твори Не робила з того біди, Чи горя. Тільки душа просила; - «Тримать все в собі несила! Пиши, бо здурію!!! Дихнуть вільно не смію». Я підкорилась мимоволі І мої думки сивочолі Випурхнули на папір Злетівши ввись, до гір. І зрозуміла таке – Все без творчості гірке. Я пишу, отже існую – Це моє життя – чуєш?.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Чула, що журнал Дніпро дає можливість друкуватися молодим авторам!
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Багато "старих" віршів. Нових нема і вже певні не буде. Коли людина щаслива пошо їй вірші отакі як у мене? Прийшов Ти прийшов. А вже не чекала І буває таке що запізно Ти для чого? По кого? - Не знаю Тільки світло у вікнах потрібно... А за мОїми вікнами --- щастя Сміх дитячий, проміння сонця Ти ж зміняв весь цей світ на клапті Суєти, суєти і грошей... Не питай а чи я багата Мідяками не зміриш небо В мене Світло живе у хаті Не фірмові чи інші лейбли. Ти прийшов... Як банально друже (Хоч до Друга тобі далеко) Своє небо втопив в калюжах А з калюж сутворив болото... Немислиме щастя Немислиме щастя прохидить десь мимо По-під вікном, чи попри паркани Але не до мене в мої пантоніми на чужі йде чаї, чужі марципани. А я хочу щастя... такого... ТАКОГО аби наче струмом, аби без питання божевільного трохи і трохи п*янкого аби аж до смерті... не просто лиш ранив немислиме щастя скрутилось клубочком затаїлося десь, кудись закотилось мені полишало лиш мокрі сорочки немислиме щастя в мені не вмістилось... і були потужні гучні урагани і небом кидало немов в лихоманці але так й нічого не сталось між нами немислиме щастя в чужій філіжанці... Крапки зими ми першими започаткували цю крапку в зимі Ці цятки що білим так нагло і вперто в обличчя І скоро вже зовсім насниться хтось інший мені так схожий на... себе самого між іншим І буде закінчення царства сумнівних віршів І буде початок восьмого дня від творіння І я щиро вірю насниться хтось інший Тобі Так схожий на ...глибоко моє коріння Я вірю усюди Ти будеш шукати мене Глупі жінки так прагнуть вірити в себе Бо "Я" неповторна... лиш снігом в обличчя сипне І всі що зустрічні так схожими будуть на Тебе.... Ну досить... ще якось решту докину сюди.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Поділюся своїми старенькими віршатами Ось цей колись давно присвятила хлопчині, до якого були якісь неоднозначеі почуття і часом хотілося його просто покалічити Скотч Милий мій, твої ніжні уста, О, коханий, й твої ясні очі, щоб на інших увагу ти не звертав я заліплю коричневим скотчем. Мотузка зв ’ язала і руки, і ноги. Я знаю, для тебе це, любий, незвично. Я ж хочу лише, щоб піти десь «наліво» Не міг ти, коханий, ну просто фізично. Чого ти злякався? Не треба кричати! Не тупцяй ногами і скотч не гризи! Я ж хочу лише, аби ми були разом Віднині й довіку, ти чуєш?- завжди.... Ніхто не завадить, ніхто не розлучить, ніхто і ніколи не стане між нас... Щоправда, тобі так прийдеться ось жити... Нічого, ти звикнеш, на це маєш час. Чого засмутився? Не треба, коханий, Ну-ну, не хвилюйся, не злися ти так, Ти ж знаєш, в коханні нам жертви потрібні, От ти й будеш жертва, а я- твій маньяк... Лиш раз зніму скотч і мотузки розв ’ яжу, Лиш раз ти відчуєш колишню свободу- Коли ми до ЗАГСу з тобою прийдемо Щоб міг ти сказати лиш одне слово: ЗГОДЕН! ---------- Додано в 20:31 ---------- Попередній допис був написаний в 20:29 ---------- А ось ці вже присвячувала чоловікові, щоправда він не оцінив Рецепт Я страшенно голодна, я не можу терпіти, Мені треба поїсти хоча б трохи м'ясця, Але хочу щоб ніжне, але хочу щоб свіже, З іще теплою кров'ю плоть смачненька твоя. Я натру тебе перцем, посолю зовсім трішки, За смаком дам гірчиці- ось такий мій рецепт. Та тебе, мій коханий, та тебе, мій солодкий, Я не з'їм всього зразу- залишу й на десерт! ---------- Додано в 20:32 ---------- Попередній допис був написаний в 20:31 ---------- Колискова Не спи, милий мій, не ховайся у сні, Та очі свої не заплющуй ясні Гойдаючись в хвилях небачених снів, Вслухаючись в шепіт моїх тихих слів... Не бійся нічого - ні зла, ні добра, Ні раю, ні пекла - нічого нема, Нікого нема, тут лише я і ти, Візьми мою руку і поряд іди. Зроби перший крок, не дивися униз, Забудь рани всі, що кровили колись, Забудь всі образи, забудь чи прости... Розправ свої крила, мій Янгол, лети!... Світанок ввірвався у сірість кімнат, Ти дихаєш тихо, годиннику в такт, За вікнами ранні трамваї дзвенять, А крила твої поруч ліжка лежать . А я –поруч тебе, і вдень, і вночі, Я –твій власний демон на лівім плечі. Ти скажеш спросоння –якась чортівня. Ти правий, мій коханий, це всього лише я.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Нагадало (може чоловік тому і не оцінив?: http://www.youtube.com/watch?v=48jydUlAoPk Олю, я Вас боюуууусь! Сподіваюсь, то лише чоловіків стосується)))) П.С. Колискова дуже гарна... П.П.С. Адріасю, тішусь, що ти повернулась з віршами)
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Юношеські лямури: Ти був. Ти просто був. Як сніг. Як дощ за вікнами. Як все невідворотне. Мене ріка принесла на поріг. На твій поріг - немов на край безодні. Горів світанок. Марилось крізь сон. І спокій, наче непростимий злочин, Ховався за фортецями вікон. А ти не розумів, чого я хочу. Розбились навпіл келихи доріг - і полилося зілля приворотне... Ти був. Ти просто був. Як сніг. Як дощ за вікнами. Як все безповоротне.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Цей віршик я присвятила татові. Без тебе світ би опустів, життя б моє постало б клином, і подих слова б занімів без тебе...дорога людино! Мене без тебе не існує, я тільки погляд пустоти... мене любов твоя гартує на схилах долі висоти. я без тебе тільки подих, закаменіла пустота, а доля зве мене на подвиг, вона в човні та без весла. Життя - складний це лабіринт, я тільки починаю йти, без тебе, дорога людино, і сил для кроку не знайти... Весна в моїм життя - цвітіння, веселка, зграї голубів, без тебе все це лиш руїна, і мій би голос онімів... я без тебе тільки подих, закаменіла пустота, а доля зве мене на подвиг, вона в човні та без весла.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Якщо вже не спиться... Вірш "із ранньої творчості" Розділене щастя на двох Помножилося удвічі. Мені дарував тебе Бог Надовго, а може, на вічність. Розділене щастя на двох - Просте і таке безгрішне... Мені дарував тебе Бог. Чи варто просити щось більше?
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) А це - улюблений вірш моєї мами. Я написала його в процессі вишивання першої сорочечки для синочка (із голубими зірочками-ружами). Вишиваю синові сорочку, Розсипаю щедро зорі сині... Хай йому лиш трохи більше рочку - Козачок малий росте в родині. Хрестиком дрібним маленька льоля - Наче оберіг малій дитині: Хай синочку буде світла доля, Як оте шиття на полотнині. А коли тужливо небокраєм Закурличуть зграї журавлині, Він своє дитинство пригадає, Дивлячись на зорі - сині-сині...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Давненько я не писала в цій темі,а оце знайшла вірш,десь напевне років 2 тому написаний: Море.Сонце.Бризкіт хвиль. Сьогодні шторм,а завтра штиль. Ніч.Місяць.Поцілунок. Ця зустріч,наче порятунок. Подих.Дотик.Жар. І це остання ніч,на жаль. Квиток.Колія.Перон. І здається,що все це сон. Сльози.Сум.Мовчання. Прийшла хвилина нашого прощання. Думки.Спогади.Листи. Нам було добре.Відпусти. Дзвінок.Розмова.Це кінець. Бо йду я завтра під вінець.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Спада волосся - вир думок... Спада волосся - вир думок вітрові на широкі плечі. Моя душа пішла в танок - танцює на гарячій печі. Мої вуста повні гіркотою степового полину Мені так важко за тобою... бити в бетонную стіну. Шукати такі рідні очі і, чуєш, не знаходити, а як треба ! Печаль, журба, мої співочі, все ходять, з самого неба, за мною. Туляться, руки холодять? душать мотузкою міцною. І ще трішки. Хвилин п’ять. Прийди, бо стану кам’яною.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Цей віршик не моє творіння, але вже дуже сподобався, от вирішила поділитись з вами Ти до мене приходиш щоночі В ту хвилину, як міцно я сплю, Заглядаєш в заплакані очі І шепочеш: "Не плач, я люблю..." Ти так міцно мене обіймаєш, В тих обіймах я мрію в-ві сні, Поцілунками душу виймаєш, Вириваєш т исерце мені. Відкриваю заплакані очі, А навколо німа тишина, Ти до мене приходиш щоночі, А насправді - нічого нема.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Вчора на площі гурт "Чорні черешні" виконував пісню, яку написав мій чоловік у передчутті народження нашої донечки. (Він довго думав до чого б це - з"явилася ця пісня, а коли через рік я завагітніла Сашкою все стало зрозуміло). Так що вірші пророчі, як було тут у підписі однієї форумлянки: "мрійте правильно". Яке воно щастя Якої подоби? іще не на часі, А б'ється в утробі Вже рветья на волю І ніжками б’ється Яка його доля? Питається серце І тішиться серце Серце горяче Це тільки щасливі Такі нетерплячі А доля щасливого Завжди крилата Із ніжності мами Із мужності тата Яке воно щастя Тепер точно знаю Коли дві любові В одну виливають Приходить до тями В небеснім горнятку Частинка від мами Частинка від татка...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Написала років два тому, як хворіла. Ну знову захворіла... Ну знову захворіла, От що тут поробиш? Зовсім не того хотіла, А як тут відмовиш? Застуда в обійми поглинула – Пустила ломоту у тіло. У воду болю вкинула - Я ж опираюся несміло. Мій голос ноткою хрипкою, Давлячись, словами пробивається. Та рот закриває застуда рукою. Просто таки задихаюся. Вогонь запалила – Ще трохи й погасю. Контратаку відбила – Зараз речі твої принесу. Іди геть. Вимітайся! Хоч знаю ще зустрінемося ми. Не сумуй, тримайся – Ось все твоє – візьми. Хвороба піде неквапною ходою Ще оглянеться разів зо два. Я ще раз помахаю їй рукою. Колись повториться ще гра.
