Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Хочу до цього моря поезії внести свою лепту. Не судіть строго, бо я ж не поетеса, а так пишу, коли щось защемить десь там у глибинці. Але за відверті коментарі буду щиро вдячна. Власне, хочу почати з вірша, в якому шукаю себе. трохи непевний, трохи наївний, в той же час цей вірш як спосіб утвердження себе. Читайте. Дарунок із небес Присвячено Богові і Єдиному... Вірші – це всього лиш слова, Вигадки романтика-поета. Я б їх віддала тобі задарма, Та соромлюсь – я ж не поетеса, Не варто тобі їх читати, Напевно, це банально і наївно. Мої вірші ще не навчилися літати, Без крил вони упадуть неодмінно. От коли твердою я рукою Напишу поему у віршах, Тоді ти познайомишся зі мною Вдруге, але як у перший раз. Тоді побачиш мою нагу душу, Яку я не прикрию вже нічим. От тоді чекати на суд твій мушу, Бо ти штовхнув мене на цей почин, Бо ти став приводом цього писання, Ти збурив мої тихі почуття, І полилося з серця віршування, Що перевернуло моє буття. Та не шкодую і не нарікаю, Усе так сталось, як і мало бути. За це тобі велика шана і хвала моя, Дякую, Боже, що не дав забути, Що особлива Я.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Писатиму відверто, як Ви й просили. Щиро сподіваюся, що мій коментар не зарубає при корені бажання до написання, а лише дасть потребу у зростанні. Чого Вам і бажаю. 1) Коли пишете старайтесь прочитане читати вголос. І якщо Ваші наголоси є не типовими виділяйте їх у тексті якось (я просто пишу жирнішим шрифтом, бо гадки не маю як в розмітці ставити апостроф, хоча в html-і колись бачила такий код но забула) 2) Читання вголос дасть відчути ритм. У ритмі з мене поганий порадник, сама страждаю на його відсутність, але в чужому оці скалку легше видко. 3) Милозвучність. Я часто намугикую мелодію і думаю чи звучатиме вірш. Спробуйте і самі побачите недоліки у своєму. Я дуже тішуся, що пишете. Це так класно коли людині є, що сказати, і вона це робить у такій гарній формі. Бажаю Вам натхнення, зростання та позитивних емоцій
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Напевно, кожен має десь свою шухлядку-хвайлик-нотесик, де живуть його думки. Хотілося б, щоб вони так виразно лягали, як, наприклад, у Адріясі, але часом полегшують душу і трошки кострубаті рядки... Поділюся таким, що відображає мій теперішній стан: прагнення пробитись до щастя, забути про колючку, яка постійно потрошки впирається в серце...просто жити. Буває, що йдучи між днями, Я часом впруся в тУгу і стою... Стояти можна так роками, Як не підняти голову свою. В такі моменти в себе зазираєш, Хоч навіть не розплющуєш очей, І по грамульці волю ти збираєш, Щоб мати сили крок ступити ще. Егоїстично вкрившись своїм болем, Згубити легко лік, і час, і смак, Повірити тоді так важко, І важко знов собі сказати «так». Та раптом хтось знайде чарівне слово, що всю броню проб’є умить: Просте і світле, наче випадкове, Воно у саме серце залетить. Промінчик світла ніжно залоскоче, щоб душу пробудити для весни... І я так відчайдушно враз захочу, Щоб відлетіли всі погані сни.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Як ожила тема! Трускавко, дякую, що привідкрили завісу свого таланту. ---------- Додано в 10:31 ---------- Попередній допис був написаний в 10:30 ---------- чудово але дуже по-іншому...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Дякую вам за відвертість, ціную вашу думку. ---------- Додано в 17:27 ---------- Попередній допис був написаний в 17:22 ---------- Дещо пізніше під постмодерними віяннями вирішила відійти від стандартного вигляду вірша. Вийшло наступне. Рими не шукайте, там її просто немає:smile: ***** «Ну що, підемо?» - Запитали твої очі-озерця. А я завмерла, Засніжена весняним цвітом І уквітчана коханням, Що десь в глибинці серця Зародилось нишком, Забувши дозвіл Попрохати у Афродіти. «Так», - миттю змахнули Крильми вії-ластівки. – «З тобою хоч у підземний рай Чи в небесне пекло», - знову без слів, Лиш заревом червоним Спалахнув рум’янець на щоці. «Тоді пішли в безмежжя Шукати істину», - Порухом одним брови Ти наказав мені. «А, може, істина в тобі?» - Пішло луною гаєм І стихло, Заснувши на моїй долоні, Як і ти, Що знайшов спочинок У моїй душі.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Є вірші яким достатньо думки. Це один з таких А мене минулого року потягнуло на політику і маю шось таке: *** Планета - пательна, обсвистує вітер орбіту Зневоднена втома невтомно біжить і біжить Здається що - край, і там за межею крайсвіття Мале кошеня скрутилось клубочком і спить. І ти засинай тихий суме за світлим майбутнім В країні рабів не буває просвітку на жаль Лиш гасла гучні, що на дію є вельми відсутні І лиш прапори, що насправді для бидла - вуаль Засинай суме мій. Так простіше прожити й дожити Бабуся старенька он квіти тобі продає Чоловік її вмер, щоб достойно могли жити діти А живуть вовкулаки що дбають лише за своє...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Про політику - так про політику. Країна... людей! Для когось це - ліс, а комусь - чорноземи, Важлива, та в чому важливості суть? Для когось це - море, багатства підземні, Давно всі забули: тут люди живуть. Країна на карті і у об'єктиві - Це тільки картинка, вона не жива. А справжня - на скронях спрацьованих, сивих; В незграбних, та щирих, від серця, словах. Країна людей. Бойових і хоробрих, яких забирають суворі літа. Країна людей. Працьовитих і добрих. Вони - тільки засіб. Чомусь, не мета... Країна людей. Їхні погляди схожі - Дивись, поки витримки стане в очей, А я вже не можу. Дивитись не можу, Як котиться в прірву країна.. людей!
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) *** я й не думала що може бути так світанок перший дня мого самотність і як б не маскувався світу крах він провалився в нікуди сьогодні світанок перший розчерком стожар підпише вирок "день новий і гарний" ти бачиш світ? ти чуєш? це вже дар! а час загоїть й постирає рани світанок перший ніжним вітерцем гойдне дерева і попестить квіти і біль крізь сльози з всміхненим лицем тебе залишить. Тобі треба жити...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Життя... точніше маленька його частина. Коли коханий далеко... народжуєш в той день коли він відїзджає...коли начебто весь світ проти тебе... коли чекаєш підтримки, обіймів, тепла, а воно так далеко, що ти перестаєш вірити, що щось зміниться! Так хочеться бути коханою Єдиною і бажаною. Щоб він пригорнув і з ніжністю, Сказав що йому потрібна я Так хочеться, щоб з любов'ю Цілунками та обіймами, Проходили дні буденні Щоб разом були щасливі ми. Так хочеться трішки уваги Шматочок, так небагато... Щоб серце завмерло при погляді Як вперше, а не з роками Щоб разом ділили радості Без слів розуміли іншого Так хочеться та все ж нема того, Що робить із двох єдиного. Говорять в розлуці любов горить На жаль, забирає останнє вона Бо ти не живеш сьогоднішнім, А мрієш про щастя завтрашнє.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) *** весело Смутку. Так весело... до посивіння малють дощі нові силуети й страхи і варто би прагнути якогось уже надспасіння та є тільки дощ, що невпинно цілує дахи душа-калабаня назовні вже лізе очима і голос до хрипу в посудушку собі верещить годинник тупоче : "ти мусиш", "Так треба", "повинна" і стукає в грудях мале пташеня що болить тріпочеться втома і кава вже майже холодна початок нового так схожий на "Це вже було" весело Смутку... Ми разом і я не самотня ще проситься дощ і малює у сіре вікно.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Я малюю твій портрет по пам'яті - Сивий відблиск погляду ласкавого. Те, що в нас обох серця вже зайняті, Тільки додає чогось цікавого На папері змішуються кольори - І з листка вже дивишся на мене ти. Срібний місяць ніч освітлює згори І не має чим обом нам дорікти. Я не хочу твоє серце ранити. Наша казка вже давно дійшла кінця. Лиш малюю твій портрет по пам'яті - Ніжні риси незнайомого лиця. Ми не зрадили тих, кому присяглись Вічну вірність в серці твердо берегти Тільки прошу: ночі темної колись Намалюй по пам'яті мене і ти. Ти мовчиш, так гарно намальований. Як мені не вистача твоїх розмов! Срібний промінь у очах захований - Як хотілось би в них подивитись знов! Місяць з зорями все дивляться згори На наш мовчазний з тобою діалог. До світанку ще години півтори - От і все, що нам лишилося на двох...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) на старовиннім пейзажику вівці і осінь й туго цвіте хризантема на синім вікні... Господи Боже! а може? о, може б збулося те, що приходило вальсом в ранковому сні. вже вирушаємо в літо, немов подорожні - хліба окраєць і теплого шляху тавро... інколи може терпке і болюче - не можна в дальнім куті загубити, щоб так не тягло в серці розгойданім. літо відкрите, мов рана, може у нім запеклося, як вистигла кров. Боже, ну може а може?... не тільки ж омана все те пекуче і тепле, що зветься любов?
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) вона більше не може грати цю роль щасливо щось душить у грудях, а глибше - і ше й пече початок інфаркту який запивають пивом коли вже не дощ мокрим робить лице... до ранку б дожити, ше трішки ... вже ледь світає недопалки тиші огорне світський смітник я в надмір багата... я віршів багато маю від того що тиша вже вкотре в мені болить. вона більше не може...і так починається вечір книжки, казки есемески і емемес все зводиться до однотипних, байдужих речень в котрих треба навчитися жити не "з", а "без"...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) В моїй поезії бувають плідні і неплідні періоди. Бува, що за день наримується блокнотик... а бува, що душа така самосповнена, що мовчить. Коли хочеш забагато сказати, народжується мовчання. Не можеш дібрати слів... є лише кольори. Кольори... Червоним небом закотившись в душу смажене сонце наче абрикос - це курага яку поїли миші І так почався надвечірній дощ. Залізли сірі тіні попід пензлі І така різна вчора акварель Вишнево витанцьовує на лезі А тіні - сірі знизу й аж до стель... Так очі з чаю повняться водою Повидло тиші лізе з довкруги Я б поділилась нині і з Тобою Останнім із шматочків кураги...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) заплющую очі і Ти не повіриш, я більше не бачу Тебе Твій голос далекий... сторінки вконтакті для Тебе вже й гугль не знайде Заплющую очі... провалля і тиша. Уперше цей спокій заліг Для Тебе я тільки лиш вірші залишу... бери, бо щось більше не зміг... Душа на шматочки. Цей торт, кажуть, добрий Я вкотре не прийду сюди. Смакуй моїм серцем допоки самотній І в ринвах ще вдосталь води....
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) І я до вас трохи зі своїми занотованими думками )) Заглянути в очі почерпнувши душу, та відчути дотик вітру на щоках. Стишити свій подих схаменувши думку, полатати дірки долі на руках. Відпустити спогад вкорінивши мрію, розпочати знову жити в теплоті. Ось оце я хочу, і про це я мрію, і до цього йду я в своємУ житті! І ще один: Безвихідь. Сум. Фатальність ночі і невибагливість думок. Зневірені безсилі очі. Завмерший подих... Перший крок... Відкритість. Чуйність. Посмішка Джоконди... І знову спрага до життя. Все більше нападу ніж оборони, бурхливий сплеск новітнього буття!
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) якось раз мені наснилось: я - їжак, і ти - їжак. ми їжачимось з тобою без причини, просто так і між нами, їжаками, найміцніший є звязок: я - твоя їжача мама, ти - синуся-їжачок. ще тобі нема і рочку, ніжний пух на голові. і твої їжачі крочки ледве чутні у траві. я за вушком полоскочу, молочко тобі даю. ти згортаєшся в клубочок, цицю нямаєш мою. і ще багатьма шляхами ми пройдемо крок у крок, - я, твояїжача мама й ти - синуся-їжачок
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) не спонукай мене до болю не провокуй мене на щем поглянь між мною і тобою зостався лиш останній день завтрашні потяги, вокзали від нас це місто заберуть не спонукай мене до кави в очах надпита калумуть вже через вінця йдуть хвилини не провокуй мене на щем бо в океанах дві солини готові стати наддощем не провокуй мене на каву не викликай мене на біль бо я зневодненою стану і в цім народяться вірші...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) *** Моя особиста програна мною війна Вже й наче не ніч, лиш ранок ніяк не приходить І тягне до мене руки свої суєта І пані Рутина у сірому чітко по моді Складається зброя і втомлена бунтом душа Ховає у тлумки мольберти і акварелі, ідеї, вірші, ритми, ескізи, слова... клаптики днів і сонячні зайчики з стелі... Окупація мрій. Починається відлік назад ніхто із живих не поставив драбини до неба Раніше здавалось життя - це любов й зорепад Але прийшли "мусиш", "повинна" й "так треба"... Моя особиста програна мною війна...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) *** Я не буду з Тобою віч-на віч Пити каву, чи чай, чи воду Не з Тобою зустріну старість Не з Тобою знайду свободу кожна зустріч із наших буде лиш такою що не відбулась не в Твої прошепочу губи що з Тобою таки б забулась... хочеш - гнівайся, хочеш - вибач та з цих двох не буває пари лиш вагітні на сповідь вІрші і з-під пива багато тари
