Ось і закінчилася епоха "бути внучкою". Вчора не стало мого діда (татового тата). Ні, це не було несподівано, бо останній рік він хворів, лежав в лікарні, мав інсульт та і вік вже солідний (90 років). Але все одно сумно...
Я третій день як в ступорі, соцмережі горять заголовками за 25 львів'янку що загинула в аварії, власницю клініки і тд і тп... За аварію з летальним наслідком з її вини, за те що дура права купила і їздити не вміє...сиджу, читаю і просто розумію що світ жорстокий і злий навіть до чужої біди...А я просто згадую дитинство проведене з нею і наші літні канікули, її розсудливість і обережність, і досі, досі не можу повірити що її вже ніколи не зустріну, не почую того що вона організує благодійну вечерю чи чергову конференцію....от не можу, бо той дитячий спогад такий сильний...що відпустити дуже важко
Настала у мене чорна смуга життя.... Чоловік заявив що має іншу і йде від мене...діти постійно питають... Мамо хочу до татка.... Моя бабця 92роки почала марити... Вона вечорами не впізнає рідних, марить, кричить що за люди довкола стоять і хочуть її кудись забрати.... Збирається на вулицю бо там за нею приїхали..... Господи допоможи! Мені здається що це все страшний сон, завтра прокинусь і все буде як було... Навіть краще...
Як мені хочеться заснути.... І не прокидатися.....а прокинувшись відчути спокій на душі, відчути подих коханого, і крик дітей зранку "ура! Татко є!!!!"
Як багато поганого сталося в цей рік... @lesja.f , тримайтеся, що ще сказати... Я б виходила з того, що можна зробити. Бабці знайти психіатра і хороші заспокійливі, 92 роки... тут вже шкоди від них точно не буде, а буйності і марення поменшає. Якогось хорошого розуміючого психіатра. І собі теж заспокійливі. Я казала, як від нас тато остаточно пішов (бо ходив туди-сюди на 2 сім`ї, тріпав мамі душу). Мамі лікар приписав заспокійливі снодійні уколи. Приходила сусідка медсестра їх робила. Мама засинала, просиналася, дивилася на нас з сестрою і починала вити-ревіри. Приходила медсестра - укол, мама засинала. І так пару днів. За нами бабця дивилась тоді, але і ми вже доросліші були, школярки. Мама каже, якби не це, то загриміла б в дурку. Бабця її просила, сварила "що ти з собою робиш??? в тебе діти!!!", нічого не помагало, мама не чула. Тільки уколи і сон. Сестра після смерті чоловіка і з малою 2 роки на руках теж пару тижнів на антидепресантах сиділа. А чоловік... То його рішення, ну не заставиш дорослу людину. Говорити за гроші на дітей, поки свіже почуття провини. Більше нема за що, на жаль. І ще читала десь і мені здається є така гарна методика в післяшоковому стані, як "жити по плану". Отак: - Зараз я відкрию очі, встану з ліжка і збуджу дітей в садок\школу - Зараз я наготую їм одяг - Зараз я вмиюся і чищу зуби - Зараз я роблю сніданок і снідаю з дітьми ..... Головне все планувати і коментувати-проговорювати собі в голові до найдрібніших дій і більше нічого не думати! Так пару тижнів напевно. Читала, що багатьом то допомагає, так пожити, як робот. То мине, все мине, і колись стане краще. Це точно. І все на світі треба пережити... (С)
Завтра 5 років як нема вже з нами мого дідуся. І так мені сумно. Вклала дітей, а сльози самі течуть і течуть... Згадую його голубі-голубі очі, як літнє небо, його голос, великі, спрацьовані руки...
сьогодні рівно рік, як не стало Соломії... Я її знала вже дорослою. Рік тому вранці розбудив телефонний дзвінок моєї близької людини, що загинула Соломія... Як сьогодні пам'ятаю парастас у церкві, дощенту набиту людьми.Через півроку після того раптово не стало і мого близького друга, чий телефонний дзвінок розбудив з цією звісткою рік тому... І ніхто не міг здогадатися тоді, що рівно за 7 місяців не стане і його...Взагалі 2020 рік був страшним в плані втрат серед знайомих, друзів, їх рідних... Відходили люди в тому вці, коли ще жити і жити. Від 25 до 50 років.
Спробуйте відпустити ситуацію, відволіктися на щось, навчіться бути щасливою без когось і ваше до вас повернеться, а може прийде краще. Я зичу вам душевної рівноваги та щоб ви стали щасливі, яка б не була та дорога до щастя! У вас є дітки і це вже чудово!
Скінчилася моя епоха бути внучкою..... Не стало моєї улюбленої бабусі.... А я на похорон поїхати неможу, бо усі на кого можу лишити дітей, хворіють коронавірусом.... А їхати 100км
Хочеться згорнутися калачиком десь у кутику, заснути і не прокинутися... усім дякую за підтримку, тут, у пп, на вайбер, у відгуки. Дівчатка ви прекрасні, бережіть себе, свою сім'ю. Я щезаю з форуму... Мабуть надовго.... Можливо ще колись напишу
Понеділок, 15 березня, я думала, мамо, що ти ше трохи поживеш, але, ні... Ти пішла, пішла до тата.. А такі ще обоє молоді, ще б жити. у мами онко, не думала ніколи, що може таке бути, навіть двох місяців мама не прожила після постановки діагнозу. Лікар, в якого мама консультувалася з приводу хвороби Паркінсона, навіть не поворухнув пальцем, щоб взнати причину щоденних головних болей, лише ліки від паркінсонізму, хоча лікар дуже хвалений, але упустив. Найгірше, то були мамині муки в останній місяць, вона взагалі не їла... Лиш вода, і біль.. Ми з братом навчилися самостійно колоти маму, в тому страсі і стресі робиш все аби рідній людині не боліло. А мені навіть плакати не хочеться, чого??? .. Сама незнаю. Спи моя рідна...
Ніч на дворі, пасувало б спати, а я реву. Реву як корова за абсолютно чужою людиною. Я втомилася від таких звісток, від похоронів, від думок що ми тут насправді гості.... Ще 5днів тому переписувалась з клієнткою, сьогодні зробила її замовлення, написала в пп...не відповідає. Думаю дай зайду на сторінку може де поїхали, а там співчуття. Друзі прощаються з молодою жінкою, мамою малесеньких дітей.... І в такі моменти це так страшно!Страшно залишити малих дітей, страшно залишити кохану людину яка дихає/живе тобою, страшно залишити батьків які бачили як ти ростеш. Якось аж дихати важко в такі хвилини. Навіть не змогла нічого написати під її фото.Останім часом слів бракує в таких ситуаціях
