ні. В процесі спільної життєдіяльності буває всяке. При чому кохання є, а уваги нема. Тому її (увагу) і планують-виділяють на неї окремий час. ви ж тільки що писали, що нема чого шастати по власному життю, а все "в дім, все в сім'ю".
Власне життя - це коли є робота, тотальне хоббі, друзі, а то і коханці. А там ще і отой чоловік. А, і діти. До Вас це не відноситься, але ж Ви знаєте не сімейних людей, які у шлюбі де-юре. Мова йде не про постійний ідеальний стан - інакше б ми тут не знаходили порад чи орієнтирів між собою на форумі . Мова скорше про гітару, в якій є струни і вони налаштовані. Попадати пальцями і грати гарну мелодію виходить не завжди, та якщо струни налаштовані правильно - врешті-решт мелодія зазвучить. А ось як налаштувати струни - можна займатись самонавчанням, чи до знайомого музиканта звернутись (психолога), або до Вчителя. Якщо гітара - це порівняння з сім’єю. Іноді і струни не всі: за життя порвались.
я ридаю. А хто примушує отак розставляти черговість? Особливо за виділенням часу, чи емоційного залучення. Людина сама керівник свого життя і може так розподілити час і залучення, щоб вистачило на все, звісно на щось буде менше часу і залучення, а на щось більше, і це вже пріоритети.
[QUOTE 100% Я вище в своєму пості деталізувала поняття «власного життя» саме в тому контексті, коли сім’я - не пріоритет, а скорше статус, і то не зовсім радісний . Коли питання власного вибору, самореалізації йде не на користь зміцненню, розвитку сімейних відносин.
вже карантинні стосунки обговорювали? хто ще живий? хто розвівся? є такі в кого мир і злагода, скажіть як ви то робите??? мій чоловік від початку березня вдома (+3є дітей) перший місяць все було ок, доробляв якісь ремонти, нарешті люстри почіпляв (півроку лежали), я всю хату вимила, а потім почались "тьорки". Нас кидає від "розведусь, вали нафіг з хати" до "я йду в магазин, морозиво будеш?" з розгоном в 5хв. Ще десь 2 місяці чоловік буде вдома, як вижити і не здуріти?
А ніхто з вас не працює? Бо мій чоловік весь карантин вдома, але працює повні дні, шей пересиджує я б сказала. Але його робоче місце в кухні. Дітей двоє, але меншому 1р8міс і він шустряк ше той... Відповідно воно не всьо гладко, тато в робочий час майже недоступний, хоч фізично присутній близько, але дещо вже втряслося, на початку карантину було важче налагодити всі потрібні процеси Надіслано із мого iPhone за допомогою Tapatalk
слабким голосом: "єеее живіііі" Загалом в нас мир і злагода. Ну або пакт про ненапад, ггг. Двоє працюємо з дому, коли стало тепліше - чоловік став їздити на дачу. А мені звідти не дуже зручно працювати, то я далі з дому здебільшого. Дітей четверо, троє - школярі на дистанційному навчанні, одна - нестерпно прекрасна дворічка. Однокімнатна квартира. В мене план такий: 1) для себе визначити приблизний час, коли я "чіпаю" чоловіка і коли я "не чіпаю" його. Як співробітники і час нарад. Відповідно, я планую щось в нього питатися тоді, коли він не по вуха зайнятий і не відгаркнеться, спричинивши подальший ланцюг подій. Питання назбирую і деколи записую. 2) Домовленості про "тишу в ефірі": у чоловіка бувають наради, в мене - дзвінки або онлайн-консультації. Старшим дітям роздаємо завдання, Лідя - на відповідальності того з дорослих, хто може за нею приглянути. Важливо: домовитись теж заздалегідь. Інакше капець 3) чіткий режим дня, і попри карантин - робочі і вихідні дні. Хоча би один зовсім вихідний, без роботи. 4) якщо буде послаблення карантину з можливістю прогулянок - гуляти по черзі з частиною дітей Або разом, сімейна вилазка. Вдягати той ліпший одяг і тусити на свіжому повітрі, не зазираючи в ґаджети. Через постійну зайнятість роботою і дітьми в нас насправді дуже мало часу на поговорити. Тому розмови перед сном стали особливо цінні. Якось так.
ні, в чоловіка робота зв'язана з пересуванням, саме це в першу чергу обмежили і дозволять останнім тому йому без роботи нема чого чіпитись, лежить на дивані бойовики свої дивиться, а мені від тих стрілялок мозок пухне вже дайте п'ять от, власне, що була б якась робота, було б простіше, може) бо в нас іноді розмов аж забагато, ми вже гіпотетично розвелись, продали квартиру, поділили її і дітей, купили ще одну квартиру, зробили ремонт в майбутньому будинку, тут теж не без сварок, віддали старшу в усі найближчі школи веселуха одним словом
простіше - там, де нас нема. Мені колись здавалось, що без роботи було би простіше , але це, звісно, пустослів'я, бо за роботу тримаємось всіма силами. в мене такий чоловік, що постійно зайнятий, навіть у вихідні. Зараз от автоматизацію робить для басейну на дачі. "Змарнувати час" на щось типу подивитись фільм разом ми змогли хіба останнім часом. Ну і плюс діти постійно, постійно хочуть уваги. Побавитись "морський бій", уно; щоб їм почитали чи просто поговорити. Малявка Лідя - щоб з нею бавились в її всякі дрібниці. Голова обертом, навіть посваритись нема коли
Ми живі, як не дивно сваримось рідше, ніж до карантину. І то лише тому, що діти конкретно виснажують за день обох. Завершили багато справ, що давно відкладались. Розрулили деякі попередні конфлікти. Загалом відчуття, що в нас медовий місяць, хоча ми вже 10 років разом. Надіслано від мого CLT-L29, використовуючи Tapatalk
Тут все просто - в нас практично завжди як на карантині). Ну ще діти додались). Ми проводили й до карантину дуууже багато часу разом. В нас є більш-менш чіткий план на робочий день: зранку обов’язкова вилазка в ліс на годину удвох. Деколи говоримо, деколи йдемо мовчки. Плани на день обговорюємо, різні ситуації тощо. Але оцей рух дає гарний старт дню. Потім сніданок, справи в кожного свої. Розходимось по різних кутках. В обід знову збираємось - чоловік працює з дому, я коло нього намагаюсь вчитись. Чи навіть так - він мене вчить. Колись працювали разом. Потім я закинула це, бо не було часу. Зараз час з’явився + чоловік зараз працює з дому, тому просто гріх не скористатись. Цей момент трохи мене напрягає, бо відчуваю себе трохи затупілою). Ну але це така робота, що не все й одразу. Далі час сімейного катання на роверах. Тут буває всяко). Я початківець, і оті всякі фразочки часом викликають міні-конфлікти. Але загалом теж кльова штука. Після знову кожен у своєму кутку. І аж зустрічаємось у ліжку). Переважно ввечері розмовляємо мало. Хіба би щось трапилось, чи є нагальна потреба щось обговорити). Поки вкладу малу - чоловік спить). Але зранку в нас буде час наговоритись). Взагалі вважаю ключовим у сімейних стосунках спілкування. На різні теми, спогади, роздуми, обговорення книги, фільму, ситуації тощо. Для мене це дає краще бачення ситуацій різних з позиції чоловіка. Що дратує. Оце постійне їсти. Ну і речі по всій хаті. Відчуваю, що під час карантину якось в нас стало бардаковіше. І то причина не тільки в дітях.
Якщо можна питання, о приблизно котрій годині і що діти роблять в той чам? Вибачайте, якщо занадто особисте.
+1 Можливо, коли люди в шлюбі - це одне тіло, то навіть при 10 годинному робочому графіку недостача спілкування, емоцій, рішень компенсується активніше вдома чи в інакший спосіб спільного дозвілля. Одне тіло - це не тіло з двома головами та чотирма руками, чи коли жінка - шия, а єдине. І якщо у дружини щось болить - болить і в чоловіка, і лікується все комплексно. Та в ситуаціях, коли не компенсується (це складніше, бо цьому потрібен час, думки, бажання, розуміння необхідності etc) - виростає прірва. Інколи ярок, інколи - безодня між двома чужими один одному. А якщо шлюб - це самостійні незалежні рівноправні партнери, яким необхідна самореалізація та визнання їх талантів та унікальності - то карантин показав, кому йти за двері, бо з ним/нею розлучаються. І варіації на тему моделі сім`і: тиран/жертва і т.д. Так хоч не бачились, жили своїм життям - було стерпно і навіть часом приємно. Я от інколи спостерігаю за сусідкою: бабуся 72роки, дуже приємна, і пару раз нам допомагала (коли фундамент ставили - вона давала свою воду, і наглядала за нашою ділянкою, коли ми у Львів виїхали на півроку). Та ось на карантин приїхала за нею доглядати єдина донька з онукою - там і крики на ту доньку, що її не пускає в магазин, а сама все привозить; і образи... Донька теж за словом не лізе в кишеню... Шкода. Хоча раніше, як раз в місяць донька приїжджала - все було візуально ок, принаймні криків ми, сусіди, не чули.
Питання не мені, але якщо мова не про карантин - то ми з чоловіком спілкувались за чашкою чаю ввечері (і пізно ввечері (засинаючи за столом ) якщо є потреба домовитись чи щось розказати), коли діти спали. Інакше - молодші могли турбувати нон-стоп і губився сенс нашого спілкування, бо ми відволікались. Ще тонкий момент, якому ми навчились - це закінчувати розмову на приємній ноті. В перші роки шлюбу я не раз вислуховувала щось типу «я знов почала на ніч нерви псувати, і тепер чоловік не засне, бо не треба було на ніч влаштовувати розборки; йому ще бабуся в дитинстві радила, що всі розборки - зранку, на свіжу спокійну голову». А якщо зранку я піднімала болючу тему - то «я знову почала зранку псувати нерви, і цілий день в чоловіка буде втрачено». Тобто, я до чого - є моменти, які не просто вирішити. Це нормально, що вони є. Ненормально, шкідливо - коли їх не вирішують, замовчують, ігнорують, зневажають. Тому має бути орієнтир - Бог, любов, досвід чи інші вагомі для вас обставини. Для благодаті в вашій же сім`і. І, в принципі, деякі вечірні конфлікти з перенесенням їх на ранок - стають зовсім не конфліктами. Особливо, коли обоє готові поступитися заради своїх коханих. Якщо хочеться боротьби та захисту своїх кордонів - то де єдине тіло? Сімейна прогулянка - це теж мусить бути. Ми практикуємо вже третій місяць «День сім`і»: майже кожна субота - це спільний час у дворі (прибирання, саджання, забави, ігри, якщо є можливість - 1 кг м`яса чи риби на шашлик... Але в нас своє подвір’я). В цей день робота - дуже-дуже виключення, хіба декілька дзвінків. Плюс поїздки (наприклад, за буд матеріалом - по дорозі зупинка та міні-пікнік з дітьми) або в ліс, або просто по вуличкам гуляти (в нас місцевий парк створює депресію ).
Не обов'язково розлучаються. Наш приклад - наразі не розлучились (хоча, карантин ще не закінчився, ггг ) Звичайно, "як по мінному полю" - бо кожному куди не плюнь - скрізь самореалізація та досягнення партнера Ну то звикли просто так не плювати. Періодично вибухаємо - стараємось передбачити та перенести себе на момент вибуху на якийсь безпечний полігон. На карантині, власне, з полігонами дуже проблема. Тому стараємось сильно оберігати територію один одного.
Починали з 8, зараз вже дійшли до 9 ранку). Нас нема годину. Менша в цей час ще переважно спить, старші хлопці (14 і 10) попереджені, що нас нема, і пильнують сестру. Снідаємо вже всі разом, коли прийдемо. Насправді ми трохи безпечні батьки, і часто залишаємо дітей на годину й більше. Але в мене старший син досить попладистий, можу йому довірити. Ну і через хату баба живе, на крайній випадок.
@Rodionochka оффтопну трохи))) в мене режим такий, що працюю від 7.00, на карантині від 5.30 ггг)), так от думаю, що коли то ще перд роботою, ще годинку гуляти. ну і 14р, то не 4р як нашій доні, яку поки саму не лишеш.
@Basyanya, у вас точно знайдеться свій час з чоловіком, з врахуванням всіх факторів . Не щодня, але знайдеться. @cjomcjomka, на такій площі, в такій кількості... хай Бог вас благословить, щоб житло було затишним та просторим.
Не знаю чи по темі, але потрібна порада. Як навчитися просити про допомогу в чоловіка (як і фізичну так і фінансову)? От сказати "допоможи" - просто, але потім починаються мої таракани - все не так робиш і краще іди подалі від мене, я зроблю сама. коли я не бачу як він робить, я результатом задоволена, а от процес - каторга для мене. А з грошима то взагалі для мене катастрофа. Мені важко переступити через себе щоб попросити на будь-що: продукти, одяг, на каву з подружками. Зараз я не працюю + моїх заначок на довго не хватить, я прекрасно розумію і ми обговорили цю тему, чоловік сказав ти кажи коли треба, я зніму потрібну суму без жодних проблем (готівки вдома немає, розраховуємося карточкою). Чоловік знімає гроші і без моїх нагадувань дає гроші. але потім починає мене гризти совість, що я гроші трачу на якісь не потрібні речі, що можна було не купляти. Походи в кафе то для мене взагалі... В голові починається обрахунок скільки продуктів ми могли б купити, за ту суму, що ми заплатимо в кафе. коли в мене був дохід, такого не було... А зараз це якийсь жах і я не знаю як з тим боротися. Чоловік з мене сміється і каже що я дурна, він заробляє гроші щоб їх тратити і якщо ми не можемо позволити собі походу кудись, то ми туди не ідемо.
Знайомо В мене по молодості була така сама фігня: просити гроші ПРИНИЗЛИВО. Декрет в тому плані був жахом, бо зроблену собі заначку розтринькала досить швидко, а попросити на щось гроші - щоразу переступання через себе. Чоловік теж дивувався з тих тараканів. Зараз з того смішно, звичайно. Але тоді це було випробування. Ясно, що за один день того в собі не зміниш. З власного досвіду, можу порадити два варіанти. Перший: знімати всі гроші готівкою і класти на тумбочку. Далі кожен бере по потребі. Але в Австрії це, напевно, непрактично. Другий: виробляєте собі карточку і чоловік щомісяця відраховує на неї сталу суму. Розрахуйте, скільки вам треба приблизно на ваші потреби. Тільки не занижуйте цю суму, а озвучте реальну. І це має бути не друга картка від того ж рахунку, а ваш власний. Так ви маєте свої гроші і ні в кого нічого щоразу не просите. Це хвороба всіх молодих амбітних і самостійних леді, які побудували в своїй сім'ї партнерські стосунки. Якщо ви в голові дозволите своєму чоловіку бути чоловіком, всі ці фобії поступово зникнуть. Звісно, мати свій дохід це дуже хороша і правильна штука, але брати гроші в чоловіка теж не є чимось поганим, не робить вас неповноцінною чи "нахлібницею"...
