Відповідь: Нумо, прозаїки! Два сплячих ангела… один в раю, інший – в пеклі… Спи безпечним сном.. а я питиму зневагу, як воду, що втікає з моїми слізьми… нема співчуття, нема вічності… тільки світло для кожної невисохлої сльози…. Як я можу думати, що твердо стою на ногах і при тому відчувати під ними повітря? Як щастя може бути таким неправильним? Як страждання може бути таким солодким? Я ніколи не була так близько до безумства.. почуваючись на 24, я дію як 14річна.. тепер я знаю, що є зв'язок між двома речами: бути близькою до безумства і бути близькою до тебе… Серце так легко розбити і так легко закрити очі… Мрії щезли.. я всього боюсь… Чи завжди я знаходитиму ліки? Навряд чи.. і я чекаю, коли нарешті упаду… Любов зникла.. Чи правда це? Мене переслідують… Я така зранена.. Сльози наповнили мою душу.. Я загублена в своїх же ж небесах….
Відповідь: Нумо, прозаїки! Ти просто пив каву. Звично. Як завжди. Чорнота переливалася в тебе, заповнюючи все твоє єство теплом. Загадка розчинялася в тобі, ніби шматочок рафінату, кинутий у чашку. Вуста ставали липкими, солодкими і пристрасними. Кожний ковточок був сповнений жаги. В кавовому відображенні ти бачив свої такі ж чорнющі очі. Дві цяточки, що випромінювали тепло і пристрасть одночасно. Так само, як парувала ця мертва кава в білій, як мої почуття, чашечці. Дивно, та вона була надщерблена. Ти зупинив свій погляд на чашці, потім перевів його на мене. Твої карі, як ніч, очі гаряче блиснули і заповнили всі потаємні закуточки моєї душі. Ти читав мене, як книгу. Але не так, як вперше, а так, ніби спочатку зазирнув на останню сторінку, а вже тоді іронічно почав споглядати з чого ж усе розпочалося. Ще раз відсьорбнув ночі і загадково спитав: ,, А ти яка кава, мала?”. А яка ж я кава? Напевно, солодка. До млості. Міцна? Не впевнена, адже поряд з тобою почуваю себе найслабшою на світі. Гаряча? Лише тоді, як твої полум’яні руки та липкі вуста торкаються мого тіла. Ось тоді хочеться здійнятися кавовою парою над тобою, як над білосніжною чашечкою. Щоб ти вдихав мій пристрасний аромат. Такий терпкий, мрійливий і дивний. „ Я не кава. Я не люблю кави,” – збрехала тобі. Бо насправді обожнюю каву. І звичайно, тебе. Кохаю нестримно. Відвернула очі, щоб не підсолити тобі кавового смаку. Так і залишилася. А ти просто пив каву. Звично. Як завжди.
Відповідь: Нумо, прозаїки! Я так люблю Тебе... Тебе такого як Ти є... з твоїми недоліками... поганим характером (Ти сам так казав), який я ще навіть не вивчила... бо не встигла... за той короткий проміжок часу що був нам дарований Богом... люблю сильно і віддано... як ніколи... як нікого... навіть себе... і навіть через через цих довгих 7 років, років страждання... чекання... я пам*ятаю той вечір коли вперше почула "Я Тебе люблю)))"... скільки було радості... безсонних ночей... я пам*ятаю поцілунки... обійми... пестощі... Як я розставала у Тобі... А де це все зараз? Винна Ти - Ти скажеш... я знаю... я вже тисячу раз про це пошкодувала...вже стільки сліз пролила... стільки себе картала... але що зробив ТИ? Щоб зберегти? Не відпустити? Любити... Нічого... То чому тільки я маю себе карати?... карати коханням до Тебе... Не буду... Не можу... Не хочу... Відпускаю... так хочу відпустити... а серце не відпускає... бо кохає... а кохання сліпе... живе в мені... Відпущу... з часом... А зараз... нестерпно так - КОХАЮ...
Відповідь: Нумо, прозаїки! Я падаю руками в небо… Я падаю руками в небо. І п’ю сухими, спраглими губами мрійливу блакить. Торкаюсь спітнілими від хвилювання пальцями горизонту. Тим часом світ стягується довкола мене однією суцільною хмарою дивних видінь. Сонячний промінь не торкається мене – він проходить крізь мене, лишаючи в тілі лише супокійну тишу космосу. Думки тяжкі і заплутані падають на землю важкою валізою непотрібних речей. Невагомий подих неба струшує легку паморозь неприємних події з моїх вій. Вуаль ілюзій спадає з обличчя легким метеликом. Хіба я коли бачила ТАК ясно? Самий спокій ліг на серце, скрутившись котиком. І він колихався на ньому, як мала дитина в колисці. Гарно. Невимовно… Не дивитися вниз на землю, не згадувати нічого. Не стримуюся. Падаю… Хапаючи на льоту свої важкі думки і гріхи, заплакану душу і знову розтривожене серце. Я на землі. І знову тяжко. Чому неба, як і всього високого і чистого триматися важко, а земного і грішного легко та без зусиль? Чергове питання без відповіді. Я на землі, я знову хочу в небо.
Відповідь: Нумо, прозаїки! Без Конституції Де немає закону, немає і злочину. (Апостол Павло) «Конституція» - це слово забули в нашій країні – розтоптане, стерте… Ще в деяких книгах, які збереглись, зустрічалось це поняття і класифікувалось, як архаїзм. Панувало суцільне безладдя. Ось уже другий десяток років процвітала монархія. Її владна рука використовувала на шкоду суспільству його ж власність. Земля (41 відсоток чорноземів) була розпродана різним іноземним державам. Збройні сили та інші військові формування спрямовувались проти мирних громадян. З’явилось безліч ідеологій, які були носіями тиранічних ідей. Так, в минулому вони теж були, але ж колись жодна деспотична ідеологія не могла визнаватися в цивілізованій країні. Колись… А зараз деякі «сумнівні» з погляду тих чи інших ідеологічних партій особи піддавалися жорстоким, нелюдським катуванням, що часто вело до смерті. Арешти, затримання були повсякденною справою. В переважній кількості випадків це відбувалось через конфлікт певних ідей. Як казав мій дядько: «Їх скільки, хоч греблю гати». Вседозволеність. Нуль обмежень, нуль обов’язків і нуль прав. Виживає сильніший. «Невже ми повернулись до первісних часів?» - запитала я себе і, поправивши високий комір довгого синього плаща, вийшла на подвір’я, щоб купити хоч якісь продукти. Магазинів, як таких, не існувало. Тому що будь-яка «власність» могла бути захоплена за кілька хвилин за допомогою сили. Організації, фабрики, заводи просто розпалися, бо ніхто нікому не довіряв. Ніхто нічого не міг гарантувати. В житлових будинках теж панував хаос. Мало не кожного дня люди змушені були переселятись, переховуватись... З цими похмурими думками я купила в одного кочуючого продавця пляшечку молока, трохи хліба і дрібку солі. Слава Богу, гроші ще лишились. Але відрізнити, які з них фальшиві, а які – справжні, було важко. Тут допомагав ідентифікатор – механізм. який визначав справжність купюр. Але, якщо його не було, то це була біда – ніхто не вірив власнику грошей на слово… Швидко взявши пожмакані папірці, продавець розчинився між руїнами будівель, як привид… Нашвидку перекусивши, я пішла до розвалин колишньої бібліотеки. Немає нічого. Навколо лише купи битої цегли, бетону та дерева – рештки колись величних будівель. Рознесли. Ми ж самі і рознесли тоді, коли відчули волю. Розбивали вітрини магазинів, змітаючи все на своєму шляху. Це було якесь божевілля. Якось раптово помутніло тоді в головах – в усіх водночас. Натовп оскаженів, як дикий звір, що сидів роками у клітці та бажав волі і несподівано її отримав. І сила його була руйнівна. Всі думали, що так буде краще. А чи думали взагалі? Ох, як ми помилялись… Цьому передували страйки по всій країні з вимогою відмінити «Конституцію України». Бо, бач, людям набридло сплачувати численні податки, проходити декілька десятків кабінетів задля отримання папірця, який потрібен чи то на роботу, чи то на навчання…і т.д. і т.п. Воля народу – закон. Тоді був… Спочатку науковці, юристи та соціологи просили отямитись та зрозуміти до яких фатальних наслідків це призведе в майбутньому. Марно. Боже, як ми помилялись! Та вже нічого не повернеш… Я повільно переступала через каміння залишків будівлі – звалища колишньої духовної скарбниці. І разом із нею всієї минулої культури. …Отямлююсь. І не розумію, чи то переді мною було марево майбутнього, чи то страшний сон сучасності...
Відповідь: Нумо, прозаїки! ...Моє серце Руки сірого світу згортають моє серце в дві руки. І терзають, розривають моє барвисте снами і мріями серце. Та воно сильне. Воно не боїться вітру лихих спогадів, гірких спогадів і самотності безодню… Все це минулося, пройшло , зникло в глуху безвість. Воно не болить, воно тріпоче і б’ється, бо жити хоче. Бо для чого ж воно билось до того? Пройшло море бід і невдач… моє серце. Воно ніжне і сильне водночас. І його не розтерзають, не розчавлять… поки дух мій лишатиметься сильним і непохитним у вірі, що я живу не даремно!
Відповідь: Нумо, прозаїки! Колись публікувались мої роздуми на тему: ТИ НЕ УКРАЇНЕЦЬ? «Учітесь, читайте – і чужому научайтесь і свого не цурайтесь» Т.Г. Шевченко «І мертвим, і живим…» Ця проблема не нова. Її суть не втрачає своєї актуальності. ЇЇ постійно обговорюють, нею цікавляться, вона завжди в центрі палких суперечок. І жодного вона не залишає осторонь. Ця проблема протягом століть тяжіє над українським народом невирішеними питаннями: «Чиї ми діти, яких батьків? Хіба ж не на Україні живемо? То чому ж не спілкуємось українці українською?». «Мова ця велична і проста…» - так казав великий російський поет Володимир Маяковський, повертаючи свій особистий «Долг Украине». А от для багатьох наших співвітчизників у мові Шевченка, Франка та Українки нічого величного немає. Одні вважають її «непрестижною» і «неперспективною», інші якщо й намагаються її захищати, то якось кволо. У повсякденному житті сучасного українства побутує суржик, який калічить мову предків та веде до елементарної безграмотності. Кожна національна меншина в Україні вимагає поваги до своєї мови, своїх етнічних традицій. В той же час самі українці не вважають, що треба передусім захищати рідне українське, натомість вимагають введення другої державної мови – російської. А навіщо її вводити, якщо засилля «русизмів» давно заполонило сторінки газет, ефіри радіо та телебачення? То яка ж мова яку пригнічує? Українська – російську, чи навпаки? Знання своєї мови та вміння нею користуватися – це й показник культури суспільства. Як писав відомий літературний критик Іван Дзюба: «Рідна мова – це найособистіша і найглибша сфера обстоювання свого «Я», коли воно є, своєї особистої національної гідності». Не поважаючи української мови ми не поважаємо самих себе, не знаючи її – не можемо бути патріотами. Той же критик писав: «Щоб мова жила, вона повинна бути потрібною людям». Чи відчуваємо ми духовну потребу в ній? Чи помалу забуваємо, замінивши «престижною» російською? Чи в нас уже вбили українську сутність? І не боляче, не гірко за це? Питання без відповіді. І їх вирішення залежить не від далекосяжної Верховної Ради чи Президента України, а від нас усіх разом і кожного окремо. Треба лише слідувати словам-заповітам великого Шевченка, бо це ж наша країна і всі зміни у ній – в наших руках, у даному випадку в нашій самосвідомості.
Відповідь: Нумо, прозаїки! Дуже прошу допомоги. Мушу написати привітання для шефа моєї сестри (на ДН), а в голову нічого не приходить. Було побажання - щоб то було ніби від Януковича, ніби-то йому (шефові) подяку виголошують, може наказ якийсь, типу нагородити подарунками/посмішками/подяками... Маячня повна, як подумаю, що маю за це сісти, то починає нудити. Але відмовитись не можу, бо її шеф робив мамі операцію, грошей не взяв, та й загалом людина добра (а ще сестра надзвонює вже другий тиждень по п"ять разів на день, не питає, зайнята чи ні, НАГАДУЄ... я мало телефон до стіни не розбила з нервів від тих її нагадувань...) Короче, щось треба писати, а я не знаю, в який бік рухатися, бо такого ніколи не робила, та й прозаїк з мене ніякий. А це ще й трохи з гумором має бути.. приходять в голову хіба окремі фрази, типу "найкращий шеф", "за визначні заслуги", "за повагу до своїх працівників", "люблячий батько свого колективу"... може, комусь траплялися такі тексти в неті? я би з превеликим задоволенням підігнала готовий текст під себе і зітхнула б з полегшенням. Або може якийсь справжній наказ того ж Януковича чи іншого чоновника..? скеруйте мене хоч кудись..! дякую!
Відповідь: Нумо, прозаїки! ЛИШАЛОСЬ ДЕСЯТЬ ХВИЛИН ДО УРОКУ… (Історія з реального життя). Лишалось десять хвилин до уроку. Буденний шкільний гамір, який доносився з усіх кінців коридору. Вічні розмови, розкотистий безтурботний сміх… Не поспішаючи, п’ятикласники збиралися до дверей кабінету української мови. Вони тиснулися до вікон, де теплі батареї, поділившись на дівчачу і хлопчачу групу. Одна дівчинка гомоніла без угаву, інша гепнула добре хлопця по плечу книгою, а той у відповідь її. Це переросло в обмін лайливими словами. Третя п’ятикласниця показувала язик старшим та щосили кривлялась. Звісно, що відповідь їй була негайна та різка. Але їй це приносило якесь, певно, задоволення, тому і не лишала цю веселу забавку. Хлопці ж хвалилися один з поперед одного «мобілами»: - А в тебе є «мобілка»? – лице лідера виражало зацікавленість та власну зверхність. - Да, конєшно, єсть! – відповів інший. Здавалось, ось воно щастя як виглядає. Потім уже вдвох захоплено переглядали картинки закачані з Інтернету та слухали «модні мелодії». Розпатлана, закушкана прибігла їхня однокласниця: - О, прівєт! - Ти шось рано – іронічно почулось у відповідь. Посміхнувшись не по-дитячому злою посмішкою та витримавши паузу, облила їх колючими та добірними словами. Вона виділялася серед класу найменшим зростом, якимось ображеним виразом обличчя, худорлявістю. На маленьких плечиках – здоровецький портфель. Потупцювавши на місці, почала розповідати, як провела минулий вечір. - Я вчора випила стопку вина і два стакана пива! - випалила вона. Здавалось, дівча справді гордилось цим фактом. І дійсно, вона викликала неабиякий інтерес та схвалення з боку однокласників. Наморщивши лоба, один з них задумливо запитав: - А-а вино яке? - «Кагор», - не замислюючись відповіла та. - Та поганеньке вино, скажу тобі, - голосом знавця в цьому ділі повідомив хлопець. Потім відбулись гарячі диспути на тему, що «від цього вина погано не буває», «а от Кадарка – вино ще кращого сорту», «і пиво теж ось є…». Раптово розмову перервав дзвінок. Вчитель, повагом відкривши двері, запросив дітей до класу. Ті, перечіпаючись самі та збиваючи з ніг інших, вбігли і, не припиняючи голосно говорити, посідали за парти. Почався урок…
Відповідь: Нумо, прозаїки! Трохи моєї фантастики (обережно, місцями хм...специфічно ) ХЗ (ХтоЗна) Відчуття дому. Чи є воно у мене? А хз. Дім. Місце де ти спиш. Місце де ти їсиш. Місце де тебе ніхто не чіпає. Місце де на тебе хтось чекає. Чи було в мене таке місце? Хоча б коли небуть? ХЗ. З такими от філософськими думками я повзла, пленталася, просто-таки перетікала вулицями міста. Поки не опинулася тут. Тут. Якби в мене коли-небудь могло виникнути відчуття дому - воно мало б виникнути тут. Хоч на вигляд і не скажеш. Колись це було передмістя, колись це була промзона, відстійник між рафінованим Центром і зневаженою периферією, невидимою межею двох світів, двобоке потойбіччя. Але це було давно. Місто розрослось, розповзлось, розбухло, наче потопельник, місто хотіло втриматись на плаву, хотіло мати свою вагу серед таких же міст, бо мало гонор, як усі колись успішні торгові перехрестя, а тепер просто збірники напівзотлілих архітектурних шедеврів- приманок для туристів-некрофілів. Тому тепер це майже центр, наголос на МАЙЖЕ. Але відчуття відстороненості від міста не зникло. Чому? Гордісь? Самобутність? Пофігізм? А хз. Схоже на мене. Можливо саме тому тутешні оббльовані стіни будинків, засцяні під'їзди, сірі житлові квартали і похилені труби закинутих заводів мені хотілось назвати домом. Хотілось але не моглось. Що я тут роблю? Я тут не була з закінчення школи, коли нарешті змогла чемно всім зробити ручкою "Па-па!" і трохи менш чемно послати всіх за відомою адресою. Зі школою не було повязано якихось надто теплих спогадів. Школа, та й все- щось вчила, на щось забила, з кимось дружила, але не так щоб дуже. Але отримавши повідомлення від Натальки-кучеряшки, моєї шкільної сусідки по парті, все ж приперлась. Чому? Завітати на її церемонію одруження? Певно що ні, яка мені різниця з ким чи з чим вона вирішила пов'язати своє життя. Заради цього я б не припхалась з другого кінця всесвіту, перестрибуючи з одного рейсового зорельоту на інший, не летіла б дві доби автостопом по галактиці в кораблі з органічними відходами. Ні. Я хотіла знати. Хотіла відчути. Спробувати. Чи є у мене відчуття дому, тут, на Землі, на моїй планеті, на моєму континенті, у моїй країні, у моєму місті, на цій, саме цій вулиці, одній на всю галактику вулиці, де колись, багато-багато-багато-багато років тому я сміялась, плакала, росла, де колись стояв сірий двоповерховий доісторичний будинок з балкончиком. Мій дім. Але його нема. Ні відчуття, ні власне дому. На його місці стоїть тепер комбінат з переробки органіки. Символічно- я колись тут народилась, а тепер тут переробляють останки тих, хто помер. Кругообіг життя у природі, блін. Чи я була шокована? Чи навернулись на ці оченята сльози? Чи затріпотіло в цих грудях серденько? Нє-а. Просто стало пусто. Файл видалено. Будинок зруйновано. Минуле забуто. На все забито. Десь глибоко в тому, що колись було душею, я знала. Знала що будинку вже давно немає, знала що минуле не вернеться, не повернеться навіть частка з нього. Але...сподівалась? Можливо. ХЗ. Куди тепер спішити? Можна ще поплентатись, попереповзати з вулиці на вулицю, з кварталу у квартал, згадуючи, намагаючись згадати щось важливе, але натрапляючи у своїй пам'яті лише на якусь фігню. Згадувати. Пам'ятаю як місто почало змінюватись. Звісно змінювався весь світ, але мені був помітний лише клаптик світу -моє місто, моя вулиця. Час змін, проклятий час. Пам'ятаю як у магазині навпроти почали дорожчати натуральні продукти і дешевшати синтетичні, як ГМО перестало звучати страшилкою і зникло з маркувань товарів, бо було уже всюди і маркування втратило сенс. Пам'ятаю як вперше однокласниця дала спробувати синтетичне яблуко. Мені сподобалося. Пам'ятаю як сусід знизу, якого ми постійно заливали, щодня перед роботою голосно, на весь будинок матюкався що ціни на пальне ростуть і за ним страшенні черги, і йому вже невигідно працювати на таксі. Згодом він замовк, розібрав свій драндулет, лишивши нам, дітлахам, кузов для ігор, і кудись переїхав. Сусіди казали що розбираючи своє таксі він матюкався і плакав. Пам'ятаю коли мої старі, як завжди, гиркались і били одне одного я, щоб не чути їх крику, врубала телевізор на повну і дивилась новини. Тоді вперше переглянули норму радіоактивного забруднення. Норма стала більшою, не востаннє, звісно, і навіть пам'ятаю як якась блондиниста тітка з піною в роті переконувала що радіація не шкідлива, а навіть корисна, що вона рушій еволюції, що вона -джерело корисних мутацій, що вона джерело життя і добробуту прийдешніх поколінь. Прикольно -через кілька років я побачила повідомлення про те що вона скопитилась від променевої хвороби, навіть фотку пам'ятаю -лежить вона, а на голові блондиниста перука прикриває лисий череп. Пам'ятаю як спочатку ми приколювались з перехожих у распіраторах, потім, зовсім скоро, перестали. Ще памятаю як у школі всі говорили про космічні перельоти, про багатіїв, які можуть собі це дозволити, заздрили і не вірили що і ми самі, голодранці з глибинки, літатимемо між планетами. Смішно. Колись це було мрією. Тепер - стало необхідністю. Пам'ятаю першу рекламу клініки генетичної трансплатології- "Ми самі собі творці!" і далі контактний номер, адреса сайту, а на ньому прайс - за скільки ти зможеш стати сам собі творцем. Змінити колір волосся, очей, довжину ніг -"любой каприз за ваши деньги". Про цицьки я вже навіть не кажу. Ну і послуги на замовлення -третє око, зябра для підводного плавання і все таке. Екстремалів вистачало, як і дурнів, як і розумних, які дуже навіть не проти були на цьому заробити. Клініки росли, як гриби в чорнобильському лісі, навіть на нашій глухій вулиці один час їх було дві, а лікарі постійно лупашились за клієнтів -то вибивали одне одному зуби, очі і носи, то вставляли їх потім. Весело було... Дзижчання комунікатора. Так? ... Так, підтверджую, буду. ... Церемонія на шосту? Угу, добре. Відключила. На шосту так на шосту. Прийдеться піти, хоч поїм. Мені душно. Мені душно і відверто нудно. Останніх півгодини я навіть не намагаюсь приховати позіхання. В залі купу народу. І по їх обличчях я бачу що їм також душно, нудно і просто лінь це приховувати. І дехто з них, так само як і я, від нудьги розглядає інших гостей. Здивування від того що мене запросила на свою церемонію одруження однокласниця, якій я, хоч сиділа багато років за однією партою, так і не стала близькою подругою, звичайно було, але як тільки я опинилась тут, воно зникло. Тут більшість гостей не лише не знали одне одного, але й, ймовірно, не надто добре знали наречених. І тому не розуміли що тут роблять. Скоріш за все запрошення розсилав якийсь клерк з бюро церемоній, і просто відправив їх усім у списку телефонних контактів чи контактів з соцмереж. Збіговисько байдужих людей, які на халяву п'ють міцний синтетичний алкоголь, закусують дешевими канапками і ведуть світські бесіди ні про що. Черговий псевдодруг сім'ї виголошує невимовно довгий і нудний тост, а я думаю що мені душно і нудно. Розглядаю родичів наречених. Їх тут небагато- очевидно далеко не всі рідні схвалюють цей шлюб. Їх проблеми. Радісно виглядає хіба що мати нареченої, Світлана Миколаївна, але думаю це швидше не через щастя за дочку, а завдяки кінскій дозі препарату, який ввели їй ще до приходу гостей. Вона стоїть, блаженно посміхаючись і помітно похитуючись, і не падає лише тому що її з обох боків тримають якісь два амбали. Може то родичі. Раптом всі заметушились. А, видно вже церемонія починається. Напевно я ніколи до цього не звикну. Ніколи. Можливо я рідкісний, вимираючий вид людей, які ще не прийняли, принаймі повністю, цю... віру?.... ні.... науку?... ні...збочення? можливо для мене це збочення, але для тисяч, що скоро переростуть в мільйони і мільярди це відповідь, це вихід, це шлях. Але я не розумію їх. До відчуття задухи додалась ще й нудота. Так видовище не найприємніше, але відвести погляду я не могла -я вперше бачила церемонію власними очима. Служитель церемонії, або як його називали Оператор проводив над нареченими плавні, заворожуючі маніпуляції. Ну наречені це я перебільшила, над тим що від них лишилось, так звані Вмістилища душ. Цікаво, хто перший додумався перероблювати, чи як вони кажуть -Перероджувати нормальних (ну на перший погляд), здорових(але певно не психічно) людей у ці огидні, відразливі слимакоподібні аморфні згустки генетичного матеріалу? І хто були ці перші безименні Адам і Єва нової ери, перше подружжя Церкви Нової Еволюції? І хто, блін, яка скотина додумалась проголосити що після переродження в ці згустки душа звільнюється від мирських страждань? І лише з'єднавшись у священному шлюбі цієї, блін, істинної віри можна забезпечити собі вічне кохання і щастя?!! Не знаю хто це все придумав, але в це вірили, до цього прагнули, для цього жертвували всім, лише щоб вистачило грошей для нової пожертви, для переходу на новий рівень, для ще одного кроку до їх нірвани, раю, едемського саду чи як вони це називають. Ще одна хвиля нудоти скрутила мене - церемонія переходила у фінальний етап. Це вони називають Воз'єднання. Нічого огиднішого ні в цій галактиці, ні в інших заселених я не бачила. Наскільки я зрозуміла, це був свого роду акт злягання цих двох безформних організмів, що містили сутність людей - з двох прозорих посудин з фізрозчином "наречені" урочисто, під пафосну музику, переносяться в велику посудину, заповнену детекторами - ось вам шлюбне ложе, блін. Згустки, незадоволено пульсуючи, плавно рухаються в рідині і, слідуючи лише їм відомим бажанням, з'єднуються у щось наподобі древнього символу інь-ян. З'єднуються назавжди. Екран на стіні позаду Оператора показує діаграми життєвих показників цього вже подвійного згустка, видно як вони синхронізуються, вступають в резонанс, подвоюються, шкала рівня ендорфіну підстрибує догори і стабільно тримається на найвищому рівні. Ось вам доказ щастя наречених, ось вам доказ вічного щастя. Гості, мов за командою аплодують, якийсь дотепник з останніх рядів пяним голосом кричить "Гірко!". Світлана Миколаївна тупо усміхається, а по щоках течуть сльози. Схоже наркотична дія препарату закінчується. Бляха, а мені треба випити. Багато. Я не залишилася до кінця цього огидного святкування. Мені там не вистачало повітря, не вистачало простору, не вистачало пофігізму щоб там залишатись, пити і жерти, жерти і пити. Особливо після того що я почула від двох п'яних гостей. Звичайно я знала що Церква Нової Еволюції вимагає чималі внески від своїх вірних, це знають всі. Але я не знала що для своїх вірян, що не спроможні внести достатній внесок існує програма "особливих пожертв". Людина являється найбільшою цінністю для церкви. Точніше її органи. Так, як не дивно релігійна секта, яка об'єднала під своїм покровом найбільші клініки генетичної трансплатології, якій належать найновіші розробки штучних органів та цілих організмів дуже цінує звичайні людські, тендітні, схильні до зношування органи. Для чого - невідомо, це, як і все у цих сектантів, ніде і ніким не розголошується. Тому вони з радістю приймуть у безрозмірне лоно своєї церкви не лише ваші грошики, але й вас, бажано у розібраному стані. Саме таким чином мати Наталі, Світлана Миколаївна, розрахувалась за пишну, розкішну, огидну, безглузду церемонію своєї ясочки, своєї квітоньки, своєї, тепер вже безформної, доці. Бляха, мене знову нудить. Схоже зараз на одну оббльовану стіну стане більше. Двоє амбалів біля матері не були родичами - це були служителі церкви, які слідкували щоб цінний генетичний матеріал не втік чи не зашкодив своїм, точніше ні, тепер вже їх органам. Наркотичний препарат дозволив пристойно, без скандалів і істерик провести церемонію, а як тільки алкоголь вип'ється, закуска скінчиться і гості розійдуться щаслива мати нареченої поїде не додому, а в церковну клініку де і скінчить своє існування. Принаймні в зборі. Для чого?!! Для чого це все?!! Я не розумію, я не хочу розуміти, я не хочу вірити, я не хочу знати. Я хочу забути!!! Я не хочу називати ту побачену гидоту Наталею, я хочу памятати її іншою - смішним гостроносим дівчиськом зі світлими кучеряшками і ніжною шкірою, що пахне медом. А не те що я бачила! Я не хочу знати що її матір розпиляють на складові частини, бо Наталя втюрилась як малолєтка в сектанта і він її втягнув в ту прокляту церкву. І що її мати, мила, добра жіночка, продала своє життя і тіло для того щоб ці два осліплені своєю вірою придурки могли навічно злитись в єдиному огидному, неприродному оргазмі. А Світлана Миколаївна ж навіть не була віруючою, вона просто любила свою дочку... Мене нарешті вирвало.... Відчуття дому. Для Наталі домом стала прозора посудина з фізрозчином, і вона по-своєму щаслива. Декому так мало потрібно для щастя. В мене є весь Всесвіт, принаймні заселений -десятки галактик, сотні, тисячі планет. Але дому немає. Я - галактичний бомж. Я крокую вулицею свого дитинства, розглядаю перехожих, що поспішають додому, заглядаю у освітлені вікна будинків, які є для когось домом і не вірю що також знайду свій куток у цьому світі. Щось у мені стискається. Можливо це дає про себе знати самотність? Всесвітня, міжгалактична самотність? Чи лише пустка, розміром з невеличку чорну діру? Чи заповниться вона? Тиша. Я стою посеред вулиці вмираючого міста, на планеті-колисці вмираючої цивілізації і питаю у пустого безмежного неба - ДЕ МІЙ ДІМ? і чую відповідь - ХЗ. Кінець Слово автора. Можливо після перечитаного дехто подумає -під якою травою це писалося?!! Одразу випереджу хибні припущення - даний сюжет мені приснився і я сама була шокована ним, прокинувшись в холодному поті годині о третій ранку. Сподіваюсь написавши це я позбудусь нічних жахіть. І ще сподіваюсь що сон цей не віщий.
Відповідь: Нумо, прозаїки! І моєї. Вона в чомусь навіть перегукується. Звучить мені близько і цікаво, Olka Sherolka. Молодець!!! І ще - виставляйте свої твори форумляночки. Ділимося з іншими своєю творчістю Без Конституції Де немає закону, немає і злочину. (Апостол Павло) «Конституція» - це слово забули в нашій країні – розтоптане, стерте… Ще в деяких книгах, які збереглись, зустрічалось це поняття і класифікувалось, як архаїзм. Панувало суцільне безладдя. Ось уже другий десяток років процвітала монархія. Її владна рука використовувала на шкоду суспільству його ж власність. Земля (41 відсоток чорноземів) була розпродана різним іноземним державам. Збройні сили та інші військові формування спрямовувались проти мирних громадян. З’явилось безліч ідеологій, які були носіями тиранічних ідей. Так, в минулому вони теж були, але ж колись жодна деспотична ідеологія не могла визнаватися в цивілізованій країні. Колись… А зараз деякі «сумнівні» з погляду тих чи інших ідеологічних партій особи піддавалися жорстоким, нелюдським катуванням, що часто вело до смерті. Арешти, затримання були повсякденною справою. В переважній кількості випадків це відбувалось через конфлікт певних ідей. Як казав мій дядько: «Їх скільки, хоч греблю гати». Вседозволеність. Нуль обмежень, нуль обов’язків і нуль прав. Виживає сильніший. «Невже ми повернулись до первісних часів?» - запитала я себе і, поправивши високий комір довгого синього плаща, вийшла на подвір’я, щоб купити хоч якісь продукти. Магазинів, як таких, не існувало. Тому що будь-яка «власність» могла бути захоплена за кілька хвилин за допомогою сили. Організації, фабрики, заводи просто розпалися, бо ніхто нікому не довіряв. Ніхто нічого не міг гарантувати. В житлових будинках теж панував хаос. Мало не кожного дня люди змушені були переселятись, переховуватись... З цими похмурими думками я купила в одного кочуючого продавця пляшечку молока, трохи хліба і дрібку солі. Слава Богу, гроші ще лишились. Але відрізнити, які з них фальшиві, а які – справжні, було важко. Тут допомагав ідентифікатор – механізм. який визначав справжність купюр. Але, якщо його не було, то це була біда – ніхто не вірив власнику грошей на слово… Швидко взявши пожмакані папірці, продавець розчинився між руїнами будівель, як привид… Нашвидку перекусивши, я пішла до розвалин колишньої бібліотеки. Немає нічого. Навколо лише купи битої цегли, бетону та дерева – рештки колись величних будівель. Рознесли. Ми ж самі і рознесли тоді, коли відчули волю. Розбивали вітрини магазинів, змітаючи все на своєму шляху. Це було якесь божевілля. Якось раптово помутніло тоді в головах – в усіх водночас. Натовп оскаженів, як дикий звір, що сидів роками у клітці та бажав волі і несподівано її отримав. І сила його була руйнівна. Всі думали, що так буде краще. А чи думали взагалі? Ох, як ми помилялись… Цьому передували страйки по всій країні з вимогою відмінити «Конституцію України». Бо, бач, людям набридло сплачувати численні податки, проходити декілька десятків кабінетів задля отримання папірця, який потрібен чи то на роботу, чи то на навчання…і т.д. і т.п. Воля народу – закон. Тоді був… Спочатку науковці, юристи та соціологи просили отямитись та зрозуміти до яких фатальних наслідків це призведе в майбутньому. Марно. Боже, як ми помилялись! Та вже нічого не повернеш… Я повільно переступала через каміння залишків будівлі – звалища колишньої духовної скарбниці. І разом із нею всієї минулої культури. …Отямлююсь. І не розумію, чи то переді мною було марево майбутнього, чи то страшний сон сучасності...
Відповідь: Нумо, прозаїки! Виколіть мені очі... Виколіть мені очі, бо вони уже не бачать де істина, а де її ілюзія . Я і так сліпа . Мацаю, куди іти... бо не бачу, натикаючись на стіни непорозуміння і чужої байдужості. Закрийте (руками, скотчем - чим там ще можна?) мені рота щоб мовчала, а не верзла казна-що. А краще зашийте його, бо їсти хочеться кожного дня, що заважає думати тільки про духовне. І забирає такий дорогоцінний час. Відрубайте мені руки, бо роблять не те, що треба. Ні так, як треба. І голову заодно - вона не хоче думати, думає про дрібниці, побут, Господи! Куди я прийду? Їй би відпочивати і все. Потім - потім. Все на потім. І знову втомилась. Відклала. До голови прикріплені - вуха, які чують, що треба людині, що її турбує, а не те що несе просвітлення духу та справжнє розуміння цього світу. Їх, мабуть надкусив такий собі Тайсон , який цією дією вніс хаос в те, що ми чуємо. А тому чуємо не те. “Душу , серце - мої індикатори дійсності лишіть. Прошу. І ноги лишіть. Я хочу ними ходити. І буду... Як правда з виколеними очима з казки, як вершник без голови та надкушеним вухом, як у Холіфілда, як Венера Мілоська без рук. Дивне, правда, створіння? Я поступово у нього перевтілюсь, бо хоч бачу – а сліпа. Говорю – та не те. Роблю, незнаючи що. Чую - хаос. Виколіть мені очі…
Відповідь: Нумо, прозаїки! ЗАГУБЛЕНА СТЕЖКА В МИНУЛЕ ЛІТО Куди оком не кинь майоріли найвигадливішими барвами польові квіти, пригинаючись під ласкавим подихом вітру. Росисті, замріяні трави тремтіли в передчутті вечора. Останні промінці дарували свої гарячі цілунки землі. Сонце повільно котилось за обрій, а над селом линула тиха, затяжна дума Степового Духу. І немов би все було так, як і того незабутнього, минулого літа, але водночас все було по-іншому. Хіба не ті оповіді таємничо шепотів вітер, не так шелестіла одинока береза шовковим листям? Ні, уже не та кришталь роси наспівувала впівголоса пісні літа. Не вернути торішніх дощів, не забути той час, коли ти мене причарував, мій степовий краєвиде. Як не вернути минулої миті, так не повернути стежки до тебе, коли я вперше побачила твою неосяжну красу всипану тисячами самоцвітів, окроплену, здавалось, сльозами чарівних ельфів. Зітхання мовчазної легенди лиш розривало тишу. І стояв ти степе переді мною гордим, кремезним велетом, маревом самої вічності, такої ж чарівної і неприступної. Не вернути того, що було, але твою манливу загадковість відчула, як і тоді, то хіба не знайти стежки в минуле літо?
Відповідь: Нумо, прозаїки! Незнаю чи похоже щось на прозу,але воно відрване від серця з спогадами,які час від часу приходять до мене знов)) Зустрітись,щоб проковтнути тілом твій погляд...Вкритись пурпуровим тоном та втратити дар мови...Захлинутись емоціями від пропущеного виклику...Розчаруватись від пустих гудків...Ковтати жар лише від думки про тебе...Відчути пустоту...Це було як блискавка...Залишилось вийти в ніч,й чекати ту ж довгоочікувану грозу,щоб пронести через час слово,яке я так хотіла промовити...в який вже раз..."Вибач"-хоча б тут...Набрати холодними руками на клавіатурі й не відчути полегшення...Дитячі вар"яції...Життя в тон світлофора,драйв та енергетика вітру...Набридло!Стабільність чорно-білих смуг приносить полегшення...Ти так і залишився там...в обчисленнях майбутнього,які я ще не навчилась вираховувати...Монотонний "Океан Ельзи"Заплющені очі...й смак твоїх губ...Минуле...від якого не втечеш...Минуле,яке навіює холодом банальних мелодрам...Втрачаєм те,що вже не вернути...Живем,коли заржавілий ланцюг подій вже розірваний...Щоб зберегти дружбу...якої ніколи не було..Втрачається зміст повідомлення...Стан душі який вивільняю на клаптику обірваного листка...Я не потребую відповіді й коментарів...вони тут недоречні...Я просто пишу,щоб залишити себе справжню,без масок якими я жила...
Відповідь: Нумо, прозаїки! Ти просто пив каву. Звично. Як завжди. Чорнота переливалася в тебе, заповнюючи все твоє єство теплом. Загадка розчинялася в тобі, ніби шматочок рафінату, кинутий у чашку. Вуста ставали липкими, солодкими і пристрасними. Кожний ковточок був сповнений жаги. В кавовому відображенні ти бачив свої такі ж чорнющі очі. Дві цяточки, що випромінювали тепло і пристрасть одночасно. Так само, як парувала ця мертва кава в білій, як мої почуття, чашечці. Дивно, та вона була надщерблена. Ти зупинив свій погляд на чашці, потім перевів його на мене. Твої карі, як ніч, очі гаряче блиснули і заповнили всі потаємні закуточки моєї душі. Ти читав мене, як книгу. Але не так, як вперше, а так, ніби спочатку зазирнув на останню сторінку, а вже тоді іронічно почав споглядати з чого ж усе розпочалося. Ще раз відсьорбнув ночі і загадково спитав: ,, А ти яка кава, мала?”. А яка ж я кава? Напевно, солодка. До млості. Міцна? Не впевнена, адже поряд з тобою почуваю себе найслабшою на світі. Гаряча? Лише тоді, як твої полум’яні руки та липкі вуста торкаються мого тіла. Ось тоді хочеться здійнятися кавовою парою над тобою, як над білосніжною чашечкою. Щоб ти вдихав мій пристрасний аромат. Такий терпкий, мрійливий і дивний. „ Я не кава. Я не люблю кави,” – збрехала тобі. Бо насправді обожнюю каву. І звичайно, тебе. Кохаю нестримно. Відвернула очі, щоб не підсолити тобі кавового смаку. Так і залишилася. А ти просто пив каву. Звично. Як завжди.
Відповідь: Нумо, прозаїки! Ми сиділи на лавочці… я малювала нігті, він рахував гроші… гроші на мрію… так, виявляється тепер мрію можна купити, або ж люди мріють надто близько до землі… отож про нас… ми сиділи на лавочці… вибач, повторююсь.. просто так хочеться затримати той момент у свідомості… навіть зараз відчуваю, як вітер розвівав моє волосся і я злилася, що лак надто швидко висихає на вітрі і неможливо рівномірно нафарбувати нігті… а ще запах… пам’ятаєш запах дешевого лаку для нігтів?… так от, я відверталася, а він наполягав, що йому не заважає… ми сиділи на лавочці… знову… сиділи посеред прекрасного старовинного міста, де все, абсолютно все було фальшивим… окрім картин в галереї… хоча… хто його знає… хм.. під час війни місто було вщент зруйноване…і те, що ми бачимо зараз, ще лише реконструкція… як і я… те, що ти бачиш,-- це лише реконструкція…після війни… з собою… з ним… з вами… та й зрештою із тобою теж… кілька днів тому я знову сиділа на тій самій лавочці…але мрійника вже не було… нас нічого не пов’язувало окрім роботи… проте, я чомусь постійно його згадую… після тих кількох днів, я почала по іншому дивитися на такі колись очевидні речі… пам’ятаю, як ми з ним сиділи в якомусь ще одному барі дешевого готелю і я пила пиво, а він віскі… ми говорили всю ніч… саме тоді я вперше відчула себе такою самотньою… ніхто не хвилювався де я… всі звикли до моєї роботи і частих від’їздів… ніхто навіть не телефонував… та мені це й не було потрібно, поки було кому мене розважати… згодом я перейшла на ром… і, він, мабуть, здивувався б, якби взнав, що я п’ю його й досі… саме відтоді… я п’ю ром… він допомагає відчути те, якою я біла раніше… згадати, як було зле і не дає хандрити зараз… завжди, як мені раптом починає здаватися, що ніхто мені не допоможе і світ завалиться просто зараз я дістаю над почату пляшку рому і згадую той вечір в Празі… коли ми сиділи і просто розмовляли ні про що і про цілий світ… про музику, кіно і клуби… я тоді розповіла про свою земну мрію… забула сказати, що номер ми ділили на двох… спершу було трохи дивно і незручно… не хотілося тривожити сторонню людину… але тоді, у барі, нас щось зблизило… і хоч я перебрала тоді рому, я добре пам’ятаю, як пішовши гуляти, він ще повернувся і приніс мені воду… вклав спати і зранку навіть не згадав, як тримав моє довжелезне волосся, коли я блювала… збоку це виглядало гидко… та для нас.. для мене це скидалося на якийсь таємний ритуал… лише найближчі люди бачили мене в такому стані… я цього не дозволяю, а йому чомусь дозволила… мабуть, ми мріяли тоді однаково… мабуть…зранку ми запізнилися на сніданок… а потім поїхали додому… кожен до свого… відтоді ми більше не бачились… хоча періодично заглядаємо одне до одного на сторінки соціальної мережі і ділимося музикою… це настільки близько…і так далеко залишився той вечір в чужому місті… і знаєш… зараз я така самотня… хоча ні… тоді я була самотньою… а зараз я просто звикла… та ба, це була остання чарка… ром скінчився…та, зачекай, я принесу ще одну і продовжу свою історію… зараз принесу… тільки на хвилиночку присяду… бо щось мені зле…
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Вірші, нажаль не пишу я. Навіть не вмію відчувати українською. Але потребую коментаря. Напевно найжорсткішого, раз я наважилась на славу автора засягти. http://iren-doroshenko.livejournal.com/
Відповідь: Нумо, прозаїки! о, і в цю тему можна щось злити зі своїх сховищ Ластівка Ластівка сиділа на порозі нашого будинку, маленька і беззахисна. Власне, це була не ластівка, а ще пташеня - маленьке, яскраво-чорне, таке все "новеньке" і з допитливими оченятами. Воно сиділо, підібравши лапки, і без страху дивилось на мене. Я ніколи ще не бачив пташку так близько, хіба що курчатко в селі, яке бабця давала потримати. Але курчата були налякані і дуже вже ніжні - дмухнути страшно. А ластівка, хоч і згорнулась клубочком, та навіть не збиралась тікати. Отак ми і дивились одне на одного: я на неї, вона - на мене. А потім я гукнув: - Мам! Ластівка! Мама щойно припаркувала наше багатостраждальне авто і заносила до хати пакунки. Замість неї на мій крик прибігли близнюки і Оленка. - О, пташка, - сплеснула в долоні Оленка, - мам, подивись! Близнюки щось нерозбірливо лопотіли, але від ластівки були явно у захваті. Вітер перевернув пластиковий стільчик на подвірї, прямо під ноги впало рожеве яблуко. Збиралось на дощ, і ми вирішили принести ластівку додому. Посадили її на рушник, накрили носовою хустинкою. Організували "гніздечко" під сходами, і всі разом мовчки роздивлялись нашу гостю доти, доки мама не покликала нас обідати. - А може, пташка теж хоче їсти? Мама замислилась. - Ну, борщу вона їсти точно не буде... тож давайте спершу пообідаємо, а тоді вирішимо, що робити з нею. Я не міг погодитись. Адже поки Оленка погодиться їсти капусту у борщі, поки близнюки захляпають все навколо, дістануть по дупах, виплачуться і заспокояться, поки мама вимиє посуд і все, що вони захляпали - мине більеш години. А ластівка, може, не їла від вчора! Тож я встав з-за столу, знайшов у шкільному портфелі незїджену канапку і поніс її під сходи. Ластівка так само сиділа на місці, і дивилась на мене блискучими оченятами. Я розкришив коло неї шматок хліба. Вона не рухалась. Поклав поряд шматочок сиру. Ластівка не відвела від мене погляду. З кухні доносився гамір: Оленка не хотіла їсти капусту... Мама нечутно підійшла і присіла позаду мене. В одній руці у неї була пригорща манної крупи, у другій - дрібка цукру. - Ми ж не знаємо точно, що їдять ластівки, - тихенько сказала вона, - дамо скуштувати всього потроху. Проте ластівка не звернула уваги ні на крупу, ні на цукор, ні на хліб. Не сподобались їй макарони, і навіть мамині млинці з сиром. Я подзвонив до тата і попросив його чимскоріше дізнатись, що їдять ластівки. Напевно, голос у мене був дуже схвильований, тому що тато перетелефонував за пару хвилин і сказав, що ластівки харчуються мухами і хробачками. Мама навіть спитати нічого не встигла, як я перезувся у гумаки, схопив лопату і побіг на город. Їй лишилось лише знизати плечима і повернутись на кухню прибирати після обіду. Хробачки! Як же я одразу не здогадався!!! Піт капав з чола, лопата важко врізалась у вологий грунт. Зараз, зараз ми тебе нагодуємо, пташеняточко... Минув деякий час, поки я, втомлений і задоволений собою повернувся додому. у жмені були чудові червонясті хробачки, на гумаках - величезні кусні болота. Та, кинувшись під сходи, я побачив,що ластівка зникла! Десь поділась, так і не скуштувавши нічого. - Мама, мам! - закричав я, прямо в брудних чоботах біжучи на кухню. - Тшш, - притиснула палець до губ мама, - малі сплять після обіду. В її круглих очах відобразилась доріжка чорних слідів, яку я лишив за собою - Де наша ластівка? - Не знаю... двері були відчинені. За віком блиснуло, бідинок здригнувся від розкатистого грому. Наче розкидані з жмені, перші краплі травневого дощу розбились до ганку, а за ними з неба впала злива, суцільною стіною. І десь там, у тій негоді, холоді і вітрі зараз було мале пташеня... Якби я не був дорослим хлопцем, якому восени виповниться девять років, я б точно розплакався. Наче відповідаючи на мій мовчазний докір, мама тихо промовила: - Вибач, я мала б придивитись за нею. Але малята захотіли спати, а Оленка перекинула на себе тарілку... та і ти нічого не казав. - То не виправдання, - суворо відповів я, - скільки б не було у тебе тих, хто залежить від тебе, ти за всіх відповідаєш. За всіх! Очі у мами знов стали круглі. Напевно, вона подумала те, що я чув якось у її телефонній розмові: "йому нема ще девяти років, а я все частіше не знаю, що йому відповісти". Тоді мені було приємно чути, що я такий розумний. А зараз мама мене сильно розчарувала, і я побіг на другий поверх робити уроки і сподіватись, що з нашою пташкою все гаразд. Вечір минув швидко, а цілу ніч мені снилась ластівка і її погляд. Зранку, вдягаючи шкільну форму, я почув, що хтось кличе мене з вулиці. Сусід Орест стояв коло брами і махав мені рукою. Я збіг по сходах, мов злетів, щойно побачив у його руці щось чорненьке. І не помилився. То була наша ластівка! - Але вона нічого не їсть, - зітхнув молодий чоловік, - ні хліба, ні цукру... - Так то ж тому, що вона хробачків хоче! - радісно вигукнув я, - я їй вчора накопав... а вона втікла... вони, напевно, вже розповзлись, але я можу ще накопати! - то що, віддати її тобі? - спитав Орест. - Даси з нею раду? Тобі ж до школи треба ходити. І раптом мені стало страшно. Просто допомогти бідненькій знайді - одне, а от опікуватиьс нею, поки вона не стане самостійною... раптом я не впораюсь? Раптом мама не дозволить? Раптом вона захворіє і я не зможу її вилікувати? Орест зітхнув. - Ну добре-добре, не переймайся. Вона, до речі, вже літає непогано. Давай так: спробуємо її "запустити". Полетить - значить, все добре. А ні - ну то бідемо щось думати. І він підкинув пташку догори.Вона спочатку хаотично затріпотіла крильцями, а тоді зробила кілька впевнених змахів і... полетіла. Пролетівши метрів пятдесят, різко втратила висоту і приземлилась на чийомусь городі. З будинку, біля якого той город був розташований, вийшла жінка. - Надіє Петрівно, - гукнув Орест. - Гляньте на подвірї, до вас ластівка прилетіла! - І що? - Накопайте їй хробачків, - крикнув я. Не знаю, що там відповіла сусідка, та на серці мені було неприємно холоднувато. Соромно зізнатись, та я невимовно зрадів тому, що ластівка полетіла. Отже, про неї потурбується хтось інший, а я - ні до чого. Мама покликала мене з машини. - сідай, до школи запізнимоь. Я сів і прищіпнувся паском, а тоді побачив у дзеркалі її очі. - Мам, - тихо сказав я, - вибач, що накричав на тебе вчора. - Нічого, сонечко. - Мама повернулась до мене і накрила мою руку тепою долонею. - Ніхто не може відповідати за всіх. - І знаєш що: - невпевнено додав я, - я поки що не хочу собаку. Може, колись... зараз, напевно, ще ні. - Як скажеш, сонечко, - ключ повернувся у замку запалювання. Вишневе листя хлюснуло по вікні авта. Я зізнався собі, що я ще дуже маленький.. ---------- Додано в 11:28 ---------- Попередній допис був написаний в 11:08 ---------- гречка-січка засідання уряду (У). Головне питання на порядку денному: пошук нових розваг. - Прікалуватись з ціною на бензин вже неоригінально. Хоч і цікаво. - а давайте піднімемо ціну на гречку? - точно! ну, для початку - вдвічі. Супермаркет Ашан, народ (Н): - Що за х...ня? Гречка по 16. Не берем, Миколо, почекаєм, поки подешевшає. У: - О, вже не купляють. - і що нам з тою гречкою-робити? - а давайте "толкнем" на експорт. І за ті гроші зганяєм на Канари? - стопудів. Давненько на Канарах не були. Супермаркет Ашан, гречка зникла. Н: - Йой, Галю, ти ба - зовсім нема. А що я казав, тре було брати по 16. - Дурень ти Миколо, дурнем вродився й дурнем здехнеш. Ти що, хочеш, як Наталка - витратити стіку грошей, а потім лікті си гризти, як подешевшає? - І що то робити... - А я так кажу: у 90-х без грошей і без світла жили? Жили. А зара - без гречки? Тю... Президент (П): - Эй, уряд, вы чё там - совсем оборзели? Где гречка? У: - Так это прикол такой П: - Приколы я люблю. Но продавать чёт надо. Поприкалываетесь - сядьте и подумайте. А то не 2 раза в год будете работать, а 3. У: - Нема проблем. Ща накупим какой-то х..ни в Китае, чтоб хоть чутьк на гречку похоже было - и продадим. Супермаркет Ашан. Гречка по 20 грн. Н: - Твою Маруську! і що тепер робити, економісти? А Наталка-то молодець була, вчасно скупилась. З полиць зникає гречка. В новинах зявляється купа коментарів її якості. П: - чё эт было такое? У: - да раскупили же... значит, ничего страшного. Мы пока с этими китайцыма договорились - стока стрессу... ещё разок бы на Канары, расслабиться.. П: - да идите вы на ... со своим стрессом, у меня что ж стресса нет? Вы ролик "спасибо жителям Донбасса" видели? У (з тихим ржачем): - ганьба, ганьба... П: - так вот, хотите на Канары - поднимайте цену своей гречке да и едьте к фене. Супермаркет Ашан, гречка по 26 грн. Н: - спасибо жителям Донбасса! П: - вот дебилы, нехорошо как-то вышло... У: - ну чё, берёмся за пшонку? 2020 рік. Супермаркет Ашан. Полиця делікатесів. 400-грамова пачка, іноземне вироблицтво. Дрібний переклад українською: "гречка-січка".. ---------- Додано в 11:30 ---------- Попередній допис був написаний в 11:28 ---------- погляд з пальми. Т.Ш. присвячується вони розпалили багаття з минулого на ньому засмажили їдло нагодували теперішнє, і воно має сили стати майбутнім... Вулиця-Якою-Спускається-Тролейбус була півпорожня. Золотаве листя грілось у вечірньому промінні. Здавалось, що це не поворот бруківки, а початок гігантської воронки, тільки ступи - засмокче. Затягне і не поверне, як затягує о цій порі весь транспорт туди, вниз, щоб до сьомої години вечора він настоявся на міському трафіку. У повітрі щось мерехтіло. Показать полностью.. Бувають моменти, в які ти думаєш: "О, це я запамятаю. Пройде так років з ... - і буду згадувати." І мрієш, звісно, щоб оті роки минули, і щоб згадувати. Мрієш подорослішати. Бо ж тобі 17. Бо ж ще стільки всього попереду, і ти впевнена, що все встигнеш. Що не розтратиш себе дарма. Що зможеш сполучати дитячу безпосередність з дорослою розважливістю. Але все ж, коли ніхто не бачить, мрієш стати на пару років старшою. Без змін в собі - просто для солідності в паспорті. Для того, щоб бути старшою за отого 19-річного хлопця... ой, а йому ж тоді теж стане більше років... тьху... інших 19-річок буде повно... А тепер дивишся на тих 19-річок і розумієш, що вони не просто молоді. І не маленькі. Вони навіть не народились ще для справжнього життя. Справжнього - в якому не треба навіть СМС писати. Пускаєш маяк в нікуди - і досить, ВІН пересвідчився, що ти й надалі читаєш його думки. Ти пересвідчилась, що цей номер ще існує, а отже... і водночас на різних сторонах Глобуса запалились дві яскраві зірки. І не треба жодних ниток-мотузок-канатів, аби їх повязувати. Миготять в одному ритмі. Достатньо, аби бути єдиним цілим. не страшно, коли ти один страшно, коли ти - нуль (с) на Вулицю-Якою-Спускається-Тролейбус прийшла політика. У край воронки вкопали стовпи, а на них почепили транспарант. А на транспаранті харизматичний чоловік запевняв, що він - людина дії. І тоді, спускаючись у пульпу міста, ти думала: а що це означає - бути людиною дії? Якщо це означає постійно харитись вироблянням чогось корисного для людства - то нам це тупо не підходить. Бо немає місця для творчого завтику. Але те, що бути людиною дії хочеться - беззаперечна істина. Дія - сила, дія - круто. Бездіяльні - слабаки. Якщо ти - людина дії, ти - сталевий робот. Худнеш на 10 кг, вивчаєш 100 ієрогліфів, ночами працюєш а вдень вчишся. З посмішкою жалю дивишся на оточуючих слимаків. Ніби і добре, але... це "але" сидітиме в тобі ще трохи. Виділи йому окрему кишеню. Бо мусить минути трохи часу, перш ніж ти зрозумієш, що бездіяльність буває різною. Буває сном до 13.00 з перебуху, а буває чистою медитацією з присмаком гірського повітря і зеленого чаю без меду. Мусить минути кілька років, щоб деякі наші питання застигли в бурштині життя. А потім, вже зверху, ми нашкрябаємо відповідь, одним нам зрозумілу. І це нормально, як показує практика. йдеш, аби повернутись аби весь час своєї відсутності планувати своє повернення завідомо розчаровуючись. чому в останній день відпустки робиш більше справ, ніж за попередні 13 днів? Чому місто, на вокзалі якого ти чекаєш відправлення свого потяга, вабить так сильно? Що ти помічаєш в останні миті в знайомих до болю місцях і обличчях? Напевно, те, чого немає. Вечірня сукня хай висить у шафі. Бо не буде вона вечірньою, якщо носити її через день. Хай збережеться новою, і весь час, що вона буде за зачиненими дверцятами, ти будеш згадувати її колір - малиновий? вишневий? ну такий надзвичайний! В тебе є багато спогадів. Не ті тонни болючого тяжіння до рідної землі, що пригнічують заробітчан. А сузіря фотоспалахів, намисто неповторних миттєвостей, у які хочеться повертатись хіба що подумки. Бо життя оточує новими і новими пригодами. Пригодами? може, це і є справжнє життя. А чи не продати хату і не вирушити у подорож навколо світу? На твоєму прикладі, за поїздку можна прожити кілька життів. і ніяких там "сумую, повертайся". Коли ти прочитаєш це, дві зірки на різних сторонах глобуса блимнуть одночасно. З.І. Тролейбус додав до свого маршруту дві зупинки.
Відповідь: Нумо, прозаїки! Вибачте, що викладаю так багато, ну але треба ж розширювати тему! еverything's gonna be fu**ing OK...... Фари викресували з бруківки скріншоти змерзлого парку. Порожні тролейбуси іскрили по дротах. Яка ніч, а ще й дев'ятої години вечора нема.. Зранку бісів прогноз погоди обіцяв сніг. Я не беру з собою парасолі, коли на вулиці сніжить. Та із сутінками на місто суцільною стіною опустився дощ, і навіть ті жалюгідні 50 метрів до зупинки здавались мряклою вічністю, без шансу на сухе пальто і волосся. Я вийшла з.. а не скажу, звідки! - якась прокурена і закумарена. В голові не вкладалось, що почався останній семестр мого з-горем-навпільного навчання, і скоро я стану зовсім дорослою. Почали згадуватись доречні і такі давні картини: от я гуляю парком літнього ранку, після подачі документів на вступ... бачу під колонадою альма матер студентів-старшокурсників, стурбованих своїми старшокурсними проблемами, і трохи заздрю їм. Бо ж то буде так нескоро. Аякжеж! А от - та сама я, вийшла з академвідпустки, сиджу навприсядки під розлогим деревом того самого парку і гірко плачу чи то від того, що за рік усе позабувалось, чи то від того, що нездатна призвичаїтись до нового колективу, чи то від ПМС... І - я, теперішня. Різниця, чи не так? Скільки різних миттєвостей здатна вмістити в собі одна точка на карті країни. Скільки тут сховано різних спогадів, навіть мого короткого дівоцтва. І не дівоцтва - також... Тут я помітила, що вже перейшла дорогу і йду центральною алеєю. догори - поволі, насолоджуючись кожним кроком. Каблук-носок; високий гарний каблук - начищений носок, рясно вкритий краплями дощу... Вчора, стоячи біля батареї опалення, у тому коридорі університету, яким я пройшла вже понад тисячу разів, я згадала тебе. Не просто так згадала. Хтось нагадав мені. А може, і не нагадав. Все навколо нагадало. День був похмурий, а якби хоч один промінчик сонця - я б одразу згадала твою посмішку, блиск очей. І помріяла б, щоб ти справді був там, біля вікна, зі мною. Просто на мить примружусь від сонця - а тоді знов розплющу очі і обовязково тебе побачу... От і зараз, у вечірньо-нічному парку, з якого іржаве світло ліхтарів зробило розпливчасту світлину sapian, я мріяла зустріти тебе. Тому і зайшла на алею мимоволі. Твереза, а така дурна... Навколо ні душі. Дощ припинився, і вода досить швидко сходила у щілини між бруківкою, не залишаючи калюж. Не залишаючи слідів. Так дивно - це ж майже талант: плакати рікою сліз, а тоді витерти очі - і знов обличчя, як маска. З останньою краплею дощу стало так тихо. Хто б міг подумати, що дрібний дощик такий шумний? Скільки насправді у світі є такого, що помічаєш і відчуваєш лише за відсутності... за відсутності тебе я... і тут язик присох до горла. Тобто, мізки кудись присохли (куди - не знаю), бо я ж думала, а не говорила... Стрункий силует, що виднівся удалині ще кілька хвилин, з наближенням набирав обрисів чоловічої фігури. Високого худорлявого чоловіка зі смоляно-чорним густим волоссям...Безколірного, з відображеними на темному вологому одязі іскрами тролейбусів. Із запахом фруктової жуйки, який я не могла б відчути на такій відстані... якби не ЗНАЛА. Цього не могло бути. Але до мене ішов ти. Серце майже не билось, а розум наче сам собі вдихнув наркоз. Ендотрахеальний, не звертайте увагу на асоціації. Всі обіцянки, що їх собі давала вже майже рік, випарувались від одного розпеченого подиху. Якого подиху? Здається, я навіть перестала дихати. Ти зупинився метрів за 10. Так хотілось роздивитись, переконатись, ляснути себе по обличчі і прокинутись. Але наче хтось крижаною стрілою поцілив мені у спину, руки і ноги відмовились підкорятись, обривки думок майоріли десь вище дерев, розчиняючись у темряві. В очах стояли сльози, а повіки не мали сил кліпнути. Твоє обличчя виглядало світлою плямою в палючо-чорному обрамленні. Скільки разів цей сон приходив прохолодними ночами. Такий, ТАКИЙ, до деталей... Темрява, сповнена надій і неспокою. Ти - нізвідки, раптово. Твій піднятий комір,тендітні руки. Якщо це - сон, то нехай все буде як увісні. Сльози переповнили очі і потекли по обличчю. Ти зробив два кроки до мене, я - кроків п'ять, бігом, назустріч - і повисла на твоїй шиї, судомно стискаючи тебе в обіймах, відмовляючись повірити у те, що це - реальність. Закоцюблими пальцями без рукавичок гладила твої плечі, незграбно поправляла комір, навіть не боялась, що відштовхнеш. І ти не відштовхнув мене. Постоявши нерухомо з хвилину, м'яко обійняв за талію і притягнув до себе. У тебе були нові парфуми, але такі ж незвичні і легкі, як і у попередні наші зустрічі. Не знаю, скільки ми простояли в обнімку. Трохи згодом ти трохи відсунув мене, торкнувся мокрої щоки, вдихнув, щоби щось сказати. Я не хотіла нічого чути. З заплющеними очима поцілувала тебе, тоді ти - мене. Багато-багато поцілунків закритими теплими губами. От вона я, цілуюсь у темному парку з незнайомим студентом-іноземцем, трошечки схожим на тебе. Парк залюднився тими, в кого робочий день закінчується о дев'ятій. А ми у нападі незрозумілої ніжності (я заразила його тим вповні) вкриваємо і вкриваємо обличчя один одного дотиками стулених вуст. Він гарний, як кажуть мої пальці. Бо очам я дала відпочинок, вухам - теж. Мовчки сходжу з розуму від запаху його свіжовимитого волосся. Коли стало відчутно, що це не сон, перед обличчям було його плече у чорній куртці. Розгублений хлопчина цвірінькнув щось своєю мовою і співчутливо погладив мене по голові. - Sorry, man, I don't speak your language. - I see... - голос у нього був геть не схожий на твій. Нема того кавового оксамиту, нема запаху фруктової жуйки, якою ти приховував каву й цигарки. Ні, це не сон. - Speak English? Nice.. - Yeah, a bit... everyone does. Я відлипла від майже незнайомця. І ледь не коханця. Стало різко холодніше. Йому теж, бо він защіпнув куртку. Мені дуже подобалось, що він не посміхався. - Everything is gonna be OK, - лагідно сказав він. - I wish I could be so sure... - пробурмотіла я, а вслух сказала, - Yeap, еverything's gonna be fu**ing OK...... ...Фари викресували з бруківки скріншоти змерзлого парку... З салону тролейбуса іскри, що сипались з дуг, виглядали вже безпечніше. На годиннику 21.30. Час прокидатись і втерти носа, бо ж еverything's gonna be fu**ing OK...... ---------- Додано в 18:55 ---------- Попередній допис був написаний в 18:45 ---------- порнографія лишилась в голові От зараз, згадуючи про неї, з подивом можу сказати, що не маю в голові жодного доречного опису. І хтось може подумати, що це тому, що мені вона зовсім не запам'яталась. Але вона запам'яталась, і то - настільки вкарбувалась у пам'ять, що, деколи здається, вмів би малювати - акварельний портрет був би готовий за півгодини. Проте, уявляючи, як би я її малював, знову розумію, що не знаю, які кольори використав би... зелений - для волосся? Якось недоречно. А мені кілька разів ввижалось її розпелехане волосся саме зеленим кольором... яке ж було насправді? Можливо, темно-каштанове, а можливо - сріблястий блонд... правда десь посередині. І з кольором очей - та сама штука. Загалом, от зараз заплющую очі - і чітко бачу її, як вона біжить до мене по алеї і як її яскраво-червоне взуття двома полум'яними плямками то торкається землі, то піднімається над нею. Що ж, хоч з одним кольором визначились. Ба, ще і з другим: сукня у неї була біла. От візерунок на ній не пам'ятаю, та, може, ще згадаю, я ж тільки почав розповідати про неї... Що ж, я знав її досить давно, проте нас розділяло настільки багато життєвого і надуманого, що я ніколи не подумав би зблизитись із нею. Мене лякають такі дівчата: дивляться прямо тобі в очі, сорому - ані грама, спитають щось таке, що крізь землю провалишся ще перш ніж почервонієш... Але заразом і зачіпають вони: стосунки стають якомсь протистоянням, хочеться і дівчинку цю змусити так само знітитись, зробити так, аби вона впала долілиць, а тоді великодушно простягнути їй руку. У нас із нею були і ще дві вагомі причини не бачитись взагалі ніколи, та що про них говорити, якщо вже ми побачились. Вона у першу ж зустріч дивилась прямо у мої питання, не чекала і відповідала перш ніж я їх задавав. І, на щастя, тоді між нами нічого не спалахнуло. Тобто, не спалахнуло власне МІЖ нами. Бо вона горіла від самого початку, якимось всеохоплюючим вогнем, який щомиті міг перетворитись на нестримний сміх, на вибух злості чи неочікувану пристрасть. І знов я змалював її неправильно... може, і взагалі не варто її описувати? бо тепер виходить, наче вона якась неврівноважена, сповнена незадоволеності і у вічному пошуку. Насправді ж, коли я дивився на неї збоку, спостерігаючи її розмови з іншими людьми, то потрапляв під вплив випромінюваного нею спокою і затишку. Жодного слова зайвого або несмачного. Голос такий... приємний, що серед жінок рідко трапляється. І хто з нас двох більше протиречивий? Добре, що питання це відпало само собою, бо бачу, що я не дав би з ним ради. Пам'ятаю тільки, як спітніли мої долоні, коли отримав від неї цього листа. Звичайного листа, якими ми звикли обмінюватись по вихідних. Старомодно, по пошті. А у кінці листа, нерозбірливим почерком: "Маю до тебе прохання..." ооо, і не кажіть ніхто, що я - збоченець. Ну а що б на моєму місці подумав будь-хто, коли після кількох дивних зустрічей гарна дівчина пише про якесь прохання? Проте, подумки я сподівався, що помиляюсь. Це було б надто погано і невластиво для нас обох. Та я погодився зустрітись, бо хотів думати про неї краще, ніж вона була насправді. І навіть - у разі, якщо мої підозри справдились - хотів виявитись кращим за неї. Ганьба мені, яке огидне бажання. Про всяк випадок все ж одягнув гарну сорочку і вимив волосся. Розчісуючи мокру зачіску, уявив собі, як, готуючись до побачення (а це було вже дійсно схоже саме на побачення) вона, як і я, теж зараз стоїть у ванній і тремтячими руками наносить на обличчя якийсь крем. І от, нарешті побачивши її у парку, я зрозумів, що не помилився. Червоне взуття миготіло здалеку, і навіть на відстані було видно, як вона схудла (скоріше навіть - змарніла) за ті два тижні, що ми не бачились. Втім, я все рівно милувався нею, схвильованою, далекою і дуже у цей момент цікавою. Опинившись за крок від мене, вона схвильовано посміхнулась, а тоді зазирнула мені в очі і заспокоїлась. І дались же їй ті очі! Таке враження, що чіпалась за них, як за останню соломинку. - Знаєш що, а ми ж більше не побачимось! - оце так привітання. - Чому? - майже здивувався я. - Бо ти не захочеш, та й краще так буде. Я знав, що ображаю її мовчанням, та брехати не міг. Так, остання зустріч. Так, більше не побачимось. Ба гірше: я вже шкодую, що прийшов. Подумки я вже притягнув її до себе, щоби хоча б більше не дивитись у ті незрозумілі очі. Та в реальності лишився на місці. Вона теж не підходила. Ще не геть розум втратила, подумав я, і то добре... І тут вона розсміялась, якось так невимушено, і мені стало легше. - Ну що, розійдемось вже, чи чогось вип'ємо і спробуємо ще раз? Я теж засміявся. Вона використала резерв нахабства, і наступний крок мав бути мій. Вона сп'яніла швидко - напевно, як і я, не могла нічого їсти ще від учора - та трималась добре. Після останнього ковтка тягучого лікеру мені захотілось її поцілувати, але сміливості все ж не вистачало. Бідна гарна дівчина, подумав я, така приваблива, а мусить споювати випадкового знайомого, щоб отримати цікавий досвід... І бідний я, бо мені навіть спиртне не допомагає... Вона встала переді мною, я ж сидів на підвіконні темного під'їзду. Я теж встав, і її обличчя опинилось так близько від мого, що я відчув запах крему, яким вона, вочевидь, мастилась в точності так, як я і уявляв. - Послухай, може не треба? - спитав я і отримав ляпаса. В очах її стояли сльози. - Імпотент ідіотський, як же мені щастить на вас, таких порядних! - крикнула на весь під'їзд, і тут вже я її вдарив. Так що аж долоню запекло. Так, що аж сльози з її очей вилетіли прозорими бусинками. Вона штовхнула мене, і я, падаючи, потягнув її за собою. Хвиля тепла з відтінком запахів шампуню у крему накрила мене, її тонесенькі гострі пальці вчепились у мої плечі. Ми завмерли у старому, як світ, моменті істини перед першим поцілунком. І тут я вперше побачив, які красиві у неї губи. Як на шиї б'ється пульс, як благально розширюються зіниці під довгими темними віями. Ні, не годиться брати її, таку ніжну і тендітну, на бетонній підлозі серед недопалків. Моє вузьке ліжко - і то краще. На пропозицію піти до мене вона відреагувала байдуже, тільки поцілувала в чоло - така собі гарантія продовження. І ті кілька кварталів, що ми пройшли поряд (не разом!) я уявляв її - золотисту шкіру на тлі кольорової постелі, затьмарені бажанням очі на вершині задоволення, подряпини від її нігтів на своєму тілі. Здавалось навіть, що ми зовсім не пошкодуємо про цю годинку, і що мені дуже пощастило сьогодні... Та зараз я безмежно вдячний другові, який опинився під дверима моєї квартири. Зазвичай такий нудний і недоречний, він просто врятував нас обох. - Блін, ну скільки тебе можна чекати? В театрі вже півгодини як репетиція почалась, а мої тексти і далі в тебе... Раніше я дав би йому стусана за таку фразу, а тієї мити готовий був з ним обнятись. Озирнувся на неї. - Йдеш з нами чи просто забереш свою книжку? Вона була талановитішою за нас обох акторкою. Красномовно подивилась на годинник, знизала плечима: - то все так цікаво... але часу нема зовсім... давай книжку - і якось іншим разом. Що - "іншим разом" - лишилось за кадром. А порнографія лишилась у голові. І хай лишається, колись я ще обов'язково додумаю цю думку наодинці... Я дав їй першу книжку, що потрапила під руку. І подивився на цю дивну і нажаль таку непотрібну мені красиву дівчину востаннє - впевнений був, що ніколи більше не побачимось, або я зовсім не знаю жінок. Втрьох вийшли з під'їзду. Мій йолоп-супутник розсипав ксерокопії, і поки збирав їх, ми з нею знов зустрілись поглядами. Але тепер її очі, на щастя, мовчали. - Не дякую тобі, - сказала вона і пішла геть. "а я тобі дякую, - подумав я, - нічого цікавішого зі мною давненько не траплялось"
Відповідь: Нумо, прозаїки! http://iren-doroshenko.livejournal.com/ Дописала. Буду вдячна за будь який коментар. Мені найгірше думати, що лишила читача байдужим. ---------- Додано в 18:40 ---------- Попередній допис був написаний в 18:29 ---------- cjomcjomka, у "еverything's gonna be fu**ing OK...... " - розкішна кульмінація.
